Б’є крильми птах глухої півночі над мурами,
Б’є крильми птах та й ловить дзьобом
ґрати…
Не жур мене, товаришу похмурий мій, –
Нам так приречено з тобою умирати
                                       Іван Багряний

– Я зашив рота – протестуючи проти незаконних дій адміністрації «зони». Керівництво Дзержинської ВК № 2обрало свою тактику «пресування»: мене «ламали» через інших засуджених.

Їм було дано чітку вказівку: будь-якими способами зробити так, аби я перестав писати скарги, – розповідає в’язень тепер уже дрогобицьких «Бригідок» Станіслав Луценко, який, перебуваючи за ґратами, виграв Європейський суд з прав людини. Відтоді й почалося.
Замість перегляду вироку, засудженого понад два роки утискали у численних колоніях та СІЗО. Останні кілька місяців Станіслав домагається умовно-дострокового звільнення. Був би вже на волі – має законні підстави. Та прокурори проти. Не дивно – наважився піти проти Cистеми. З такими не надто церемоняться. Тому ця історія не лише про те, чим можуть обернутися пошуки правди в Європейському суді для українських в’язнів. Це яскравий прецедент відстоювання своїх прав у горнилі пенітенціарної системи України.
Станіслава Луценка неодноразово переводили з однієї колонії до іншої. Накладали дисциплінарні стягнення за незрозумілі, суперечливі та неоднозначні, буцімто, порушення. Кидали в ДІЗО (дисциплінарні ізолятори). Позбавляли зустрічі з адвокатом. Через неправомірно накладені стягнення він двічі оголошував голодовку. Переслідування почалися в грудні далекого 2008 року. Далекого не тільки через те, що за ґратами час тягнеться надто довго, а, насамперед, тому, що після винесення Європейським судом рішення в справі «С. Луценко проти України» на користь заявника, перебування в’язня у місцях позбавлення волі стало нестерпним. Окрім «європейського фронту», йому довелося ще й систематично відстоювати свої права перед адміністраціями колоній. Із правомірністю накладення дисциплінарних стягнень не погоджувався, оскаржував дії представників виправних установ до їхнього керівництва, наглядових прокурорів та суду. У травні цього року міг вийти на волю. Дрогобицький міський районний суд Львівської області виніс постанову про умовно-дострокове звільнення. Не склалося. І далі перебуває в неволі. А, отже, попереду в Станіслава Луценка – знову боротьба.
Десятий рік за ґратами. Однак не зламався і не зізнався. Не вбивав – наполягає знову і знову. Його заява проти України, вже друга, – на розгляді в Європейському суді. Вона стосується невиконання нашою державою попереднього рішення цього суду в його справі. Допоки 1:0 – на користь Станіслава: – у грудні 2008-го Європейський суд визнав, що мало місце порушення п. 1 ст. 6. Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), згідно з якою: «Кожен має право на справедливий… розгляд його справи… судом, який… встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення».
Після такого розвитку подій С. Луценко сподівався на перегляд його справи у Верховному суді України. І мав на це всі підстави. Так у ст. 10 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що кримінальна справа може бути повторно розглянута судом, включаючи поновлення провадження у справі, якщо Європейський суд встановить наявність порушення Конвенції.
І в КПК України є відповідна стаття – 400-12. У ній перелічено підстави для перегляду судових рішень Верховним судом України. Серед них – і така: встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана нашою державою, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.
У рішенні Європейського суду сказано й про те, що С. Луценка було засуджено, незважаючи на потенційне порушення його прав, гарантованих ст. 6 Конвенції. Тому необхідно, наскільки це можливо, відновити його становище. А найприйнятнішою формою сатисфакції був би новий судовий розгляд.
Та не забуваймо, в якій «правовій» державі ми живемо. Як у нас «чітко» дотримуються букви закону та міжнародних зобов’язань. От і в цій справі: минає третій рік після рішення Європейського суду, а Верховний суд Ук­раїни (станом на 13 листопада 2011 р.) так і не переглянув вироку Станіславові Луценку.
…Зустрілися ми на «зоні». «Бригідки», «Сороківка», або, як кажуть обізнані, – «на Дрогобичі». Офіційна назва – Дрогобицька виправна колонія № 40. Переді мною людина, яку сміливо можна вважати символом боротьби проти свавілля українського судочинства та пенітенціарної системи. Це перша розмова С. Луценка з журналістом. Не так давно до в’язня під різними приводами не допускали навіть адвокатів. Якщо відверто, то сподівався побачити «зламану» людину, адже десятий рік за ґратами. Однак оптимізмові та силі духу Станіслава Луценка міг би позаздрити кожен із нас. На волі знайдеться небагато людей, які так уперто відстоюватимуть свої права.
– Грудень 2008-го. Я відбував покарання в Макіївській виправній колонії № 32 на Донеччині, – розповідає Станіслав Луценко в ексклюзивному інтерв’ю. – Одинадцять заохочень адміністрації установи. З 13 років терміну покарання відбув більш як половину. Ані порушення режимних вимог, ані дисциплінарних стягнень. Тому перевели на дільницю соціальної реабілітації, за територію «зони». Мешкав у гуртожитку, працював, поновився в інституті. З дозволу адміністрації міг виходити в місто без конвою.
25 грудня, отримавши усний дозвіл, я поїхав до магазину за продуктами. Тоді усе й почалося. Дорогою мене затримали працівники УБОЗ області. Без жодних пояснень завезли в Донецьк. Лякали, били. Мовляв, ти пустив надто велику «хвилю» і наробив проблем серйозним людям у Києві. Я не міг уторопати, що відбувається. Потім приїхав працівник колонії і відвіз мене в зону. 15 діб ДІЗО – за самовільне залишення робочого місця. Відбувши їх, я, не погоджуючись із покаранням, написав скаргу до прокуратури. Впродовж наступних трьох діб – систематичні обшуки. Не міг зрозуміти, що відбувається, адже понад шість років проблем з адміністрацією колонії не мав жодних і був в’язнем, що твердо став на шлях виправлення.
17 січня 2009-го мені принесли конверт із Брюсселя. Я дізнався, що виграв Європейський суд. Наступного дня мене знову кинули в ДІЗО – ще на десять діб. Керівництво колонії бідкалося, мовляв, нічого не можемо зробити, є чітка вказівка «зверху». Тоді я вперше оголосив голодовку. А через кілька місяців мене перекинули на Дніпропетровщину – до Криворізької колонії № 80. Це найстрашніша з усіх українських зон посиленого режиму. Мало кому вдається вийти звідти, не отримавши додатковий термін, інвалідність чи туберкульоз. Опери там справжні кати – били постійно, систематично й нещадно. Мені постійно натякали, мовляв, знатимеш, як писати. Або щось на кшталт: «Ти пішов проти системи». Звісно, мені мстилися за звернення до Європейського суду, а також за низку скарг на дії їхніх колег із 32-ї колонії. Били безбожно. Писати на «вісімдесятці» скарги чи звертатися до прокуратури було нереально. До мене під різними приводами не допускали навіть адвоката Ірину Яковець. Лише завдяки її принциповій позиції та численним скаргам на дії адміністрації колонії до прокуратур усіх рівнів та позовам у суди, знущатися з мене перестали.
Та не надовго. Мене вкотре перекинули до іншої колонії – Дзержинської ВК № 2 на Донеччині. Її керівництво обрало зовсім іншу тактику. Персонал мене не бив. Адміністрація колонії натравила на мене інших в’язнів, яким однозначно пояснили: створимо вам проблеми, якщо не доб’єтеся, аби Луценко перестав писати. А скаржився я на незаконні дії та накладення дисциплінарних стягнень адміністраціями обох попередніх колоній.
У цій зоні я вже мав право, згідно зі ст. 82 КК України, на заміну не відбутої частини покарання більш м’яким. Ця норма застосовується до засуджених, що стали на шлях виправлення. Але в Дзержинській ВК № 2 на мене безпідставно наклали дисциплінарне стягнення і відмовили в застосуванні ст. 82. Тоді я вдруге розпочав голодовку. Оскаржував також перекидання мене з однієї зони до іншої, незаконне накладення дисциплінарних стягнень.
Мене знову перекинули в іншу зону. З огляду на те, що я росіянин, адміністрація Дзержинської колонії натякала: мовляв, на Львівщині тобі покажуть. Однак, помилилися. З перших днів перебування у Дрогобицькій ВК № 40 я ожив, якщо так можна сказати, перебуваючи в місцях позбавлення волі. Жодного разу до мене не було застосовано якихось незаконних дій. Більше того, за згодою адміністрації, мені вдалося організувати для засуджених секції для занять великим тенісом, – розповів С. Луценко.

Чого ж той птах бунтує так за мурами?
Чого ж той птах так крилами об ґрати?!
Товаришу, товаришу похмурий мій,
Ну, а як ми не хочем умирати?!
                                 Іван Багряний

…13 листопада 1995 року в м. Макіївка вбили місцевого бізнесмена. Неподалік місця події перебував С. Луценко. Через кілька днів вісімнадцятирічного Станіслава затримали за підозрою в убивстві підприємця.
Міліції вдалося отримати зізнання знайомого С. Луценка – свідка Л. Той розповів, що найняв Станіслава для вбивства бізнесмена і заплатив за це 12 тисяч доларів. Повідомив: мовляв, напередодні вбивства бачив у С. Луценка пістолет.
«Посадити обох, винні, адже є докази», – подумає пересічний обиватель. Та три дні потому Л. подає скаргу до прокуратури. Він наполягає: під час допиту працівники міліції чинили на нього надзвичайний психологічний тиск. Зокрема, погрожували йому обвинуваченням у вчиненні злочину, який карається смертною карою. У випадку відмови вказати на С. Луценка, як на вбивцю бізнесмена, правоохоронці й поготів погрожували… зґвалтувати дружину та доньку Л. На додачу скаржник повідомив, що двоє невідомих напали на нього біля під’їзду будинку і попередили: хочеш убезпечити сім’ю від лиха – зізнавайся у причетності до вбивства.
Ще на стадії досудового слідства Л. відмовився від попередніх показань. Про те, що давав їх під тиском міліції, розповідав і в суді.
Спочатку Донецький обласний суд відправив справу на додаткове розслідування, визнавши докази причетності С. Луценка до інкримінованих йому злочинів недостатніми. У грудні 1996 року і Станіслава, і Л. було виправдано. Відсидівши майже рік у Донецькому СІЗО, С. Луценко вийшов на волю. Боячись помсти міліціонерів, Станіслав виїжджає до родичів в Узбекистан, де отримує водійські права, влаштовується на роботу, одружується, в нього народжується дитина.
У 2002 році Станіслав звертається до відповідних служб за місцем проживання в Ташкенті, щоби вклеїти в паспорт нову фотокартку. І… на його руках замкнулися наручники. С. Луценко дізнається, що ще в 1997 році Верховний суд України виправдувальний вирок Донецького обласного суду скасував, а справу передав на новий судовий розгляд. Більше того, ось уже п’ятий рік, як його оголошено в розшук. Тобто, він, начебто, весь цей час переховувався! С. Луценко знову опиняється в Донецькому СІЗО.
13 років – вердикт Апеляційного суду Донецької області. На правосуддя не вплинули ані наполягання С. Луценка про те, що суд фактично визнав вирішальними попередні показання Л., які давалися під тиском, і від яких той згодом відмовився; ані доведення, що без посилання на ці показання – всі інші докази були недостатніми для того, щоб установити факти – зокрема, стосовно володіння зброєю та передачі грошей за вбивство.
Не дослухалися судді і до тверджень адвоката про недостатність обвинувальних доказів. Серед іншого адвокат зазначив: узагалі, не було доказів того, що Станіслав мав пістолет і, тим паче, стріляв з нього, і що мав 12 тисяч доларів (які, нібито, отримав за вбивство підприємця). Крім того, адвокат доводив, що точно встановити, де був С. Луценко в момент стрілянини, було неможливо.
Верховний суд України залишив вирок без змін. Тим часом Л., на показаннях якого, здебільшого, ґрунтувалося обвинувачення, на той час не знайшли. Його вдалося затримати лише в 2007 році, але за загадкових обставин Л. помер у Донецькому СІЗО, так і не доживши до суду. В чоловіка, який до того ніколи не скаржився на будь-які захворювання, виявили крововилив у мозок. Незадовго до того він розповідав знайомим, що боїться за своє життя.
– Незважаючи на те, що суд першої інстанції безпосередньо не послався у своєму вироку на показання Л., їх було використано як головне джерело обвинувальних доказів. Без них усі інші в сукупності не могли призвести до такого вироку. В результаті – мене було засуджено без відповідних доказів і лише на підставі зізнань Л., які той давав під тиском, – напише згодом до Європейського суду С. Луценко.
Неправомірне використання показань Л. як головних доказів, на яких було побудовано обвинувальний вирок, підтвердилося. У результаті, Європейський суд встановив порушення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

І ми не вмрем! Нас не зітруть із рубрики!
Ми оживем в страшнім вогні стихії.
Ми ще каратимем хамів Мечем Республіки
На місці лобнім – там, біля Софії!
                           Іван Багряний

…Грудень 2008-го. Шостий рік минав у неволі, коли стало відомо про виграш справи в Європейському суді. Повірте, неабияке досягнення для людини, що перебуває за ґратами. Однак, замість перегляду справи Верховним судом України – С. Луценко наразився на особливу увагу керівництва виправних колоній. Історія перекидань по зонах вражає. Впродовж двох років С. Луценко відбував покарання у Макіївській ВК № 32 Донецької області, Криворізькій ВК № 80 Дніпропетровської області та Дзержинській ВК № 2 Донецької області, в СІЗО Донецька та Львова. А тим часом, як правило, навіть злісні порушники умов відбування покарання залишаються до кінця терміну в одній установі, переведення можливе лише у виняткових випадках.
Подання ще однієї заяви до Європейського суду засвідчило, що в’язень продовжує боротися і домагається правди з-за ґрат. Такі дії С. Луценка не залишилися поза увагою працівників прокуратури. Вони надалі продовжують прискіпливо стежити за перебігом подій у його справі. І не тільки стежать – С.Луценко міг уже бути на волі, коли б не позиція прокурорських???. То чи не відлуння це та реакція влади на наступний пошук правди в Європейському суді?
Відомо, що після відбуття 3/4 строку покарання, засуджений підпадає під умовно-дострокове звільнення. У травні цього року суддя Дрогобицького міського районного суду Львівської області – В. Качмар – виносить постанову про звільнення С. Луценка умовно-достроково.
Все – воля! Та іншої думки був старший помічник львівського прокурора з нагляду за додержанням законів про виконання судових рішень у кримінальних справах – В. Фединець. Він подає апеляцію. Судова палата у кримінальних справах Апеляційного суду Львівської області постанову про звільнення умовно-достроково скасовує і справу відправляє на новий судовий розгляд. У серпні вже інший суддя Дрогобицького міського районного суду – З. Павлів – виносить постанову про звільнення С. Луценка умовно-достроково. Та де там! Ще один помічник львівського прокурора з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, Т. Тарнавський, подає апеляцію. Розгляд справи досі триває в Апеляційному суді Львівської області.
Камінь спотикання – ст. 81 КК України. Вона передбачає, що умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване тільки у випадку, якщо засуджений поведінкою та ставленням до праці довів своє виправлення. І отут прокурори посилаються на згадувані на початку статті дисциплінарні стягнення, які застосовувалися до С. Луценка. Мовляв, про яке виправлення може йтися?!
Нагадаємо, що дисциплінарні стягнення С. Луценко систематично оскаржував і до керівництва виправних колоній, і до прокуратур, і до судів.
Варто також навести і те, що встановив Дрогобицький міський районний суд: «щодо накладених на Луценка С. М. дисциплінарних стягнень, то слід категорично і однозначно вказати, що такі почали накладатися на нього лише після проголошення 18.12.2008 р. рішення Європейського суду… в якому зроблені категоричні та однозначні висновки щодо правомірності та справедливості його засудження». Із постанови суду також довідуємося, що більшість із накладених дисциплінарних покарань були скасовані як упереджені та безпідставні, постановами відповідного наглядового прокурора.
Для об’єктивності слід відзначити, що вищестоящий прокурор їх таки скасовував. Однак не через їхню безпідставність і відсутність належного мотивування, а лише через порушення наглядовим прокурором територіальності. Стягнення з С. Луценка скасовувалися і начальником Дзержинської ВК № 2, а службове розслідування і взагалі ставило під сумнів правомірність накладення таких стягнень».
«Є ще одна важлива деталь, – каже адвокат Олег Мицик. – До винесення Європейським судом рішення на його користь, С. Луценко одинадцять (!) разів заохочувався адміністрацією Макіївської ВК № 32, майже постійно працював старшим кухарем установи, брав активну участь у суспільно-корисній праці із благоустрою установи... здобував вищу освіту за фахом – «економіст».
Висновку про можливість застосування до С. Луценка умовно-дострокового звільнення дійшли і в Дрогобицькій ВК № 40 на Львівщині. Її начальник – В. Кутовий – іще 21 вересня затвердив позитивну характеристику на Станіслава Миколайовича. У ній вказано, зокрема, і про роботу в самодіяльних організаціях, і про участь у реалізації програм диференційованого виховного впливу «Духовне відродження» і «Фізкультура та спорт». Крім того, минає сьомий місяць перебування на Львівщині, і жодного порушення з боку С. Луценка зафіксовано не було», – підсумовує Олег Мицик.
…Десятий рік за ґратами. Однак, не зламався і не зізнався. Не вбивав – наполягає в’язень. Його заява проти України – на розгляді в Європейському суді. Друга заява. Вона стосується невиконання нашою державою попереднього рішення цього суду в його справі. Правозахисники переконані – Станіслав Луценко знову виграє. І тоді дипломатичного скандалу нашій державі уникнути буде вкрай складно. Як і пояснити європейським інституціям, чому Україна не виконує рішень Європейського суду з прав людини.

Тарас Зозулінський, Дзеркало тижня