Український Національний Музей у Чикаго вперше презентує виставку, присвячену третій хвилі української еміграції.

Відкриття відбулося 4 листопада за участю представників кількох поколінь емігрантів, американських істориків та журналістів. Відвідувачі можуть ознайомитися з чималою кількістю документів і матеріалів, що зберігаються в музейному архіві. Обравши долю довічних емігрантів, сотні тисяч національно свідомих і політично активних українців, в силу історичних обставин, були змушені покинути Батьківщину. Водночас, вони завжди намагались зберігати зв’язки з Україною, вели активну політику та боротьбу за незалежність і державність українського народу. Ця виставка, сподіваємось, сприятиме дослідженню шляхів еміграції та особливостей адаптації українців у США. Загальна кількість переміщених осіб і біженців у Західній Європі становила в 1944 р. понад 10 млн. осіб. За даними Центрального представництва української еміграції (Ашаффенбург, Німеччина), наприкінці 1946 р. на території Західної Німеччини перебувало 177 тис. українців, зокрема, в американській зоні – 104 тис., в англійській – 54 тис., у французькій – 19 тис.

	Куратор музею – Марія Климчак (фото Анни Чичули)

У трьох західних окупаційних зонах Австрії проживало 29 тис. українців. Близько 15 тис. українців було розташовано у таборах в Італії. Період 1946 – 1950 рр. позначився переселенням українців із Західної Німеччини до європейських країн та за океан. Ви дізнаєтеся, що близько 80 таборів Ді-Пі були заселені виключно або здебільшого українцями, і в них розвинулося широкомасштабне суспільно-громадське, релігійне, політичне та культурно-освітнє життя. Приблизно 250,000 українців переселилися до США і Канади; інші – до Південної Америки, Австралії, різних країн Західної Європи. Проведення музеєм цієї виставки дає можливість сучасникам оцінити те, що відбулося в житті цілого покоління. «Планета Ді-Пі» – так назвав повоєнну Європу письменник Улас Самчук, зацікавила американську пресу. Відгуки надруковані у Chicago Tribune, українських мас-медіа. Організаційний комітет очолили члени дирекції музею: д-р Юрій Грицеляк, Богдан Дудич і Орест Гриневич. Вони доклали багато зусиль, щоб реалізувати задумане. На їхнє звернення у пресі відгукнулося багато людей, які перебували у таборах Ді-Пі. Із багатьох міст Америки – від Каліфорнії до Ілліною – люди надіслали особисті речі, світлини, документи, продовжують ділитися спогадами під час відвідин музею колишні «остарбайтери» і «переміщені особи». Вагому пошукову роботу в архівах музею з вивчення документів та відбору необхідного матеріалу провела куратор – Марія Климчак. Також видано двомовний англо-український путівник до експозиції «З Ді-Пі до DC», який знайомить читача з різноманітними аспектами життя, пережитими «переміщеними особами» на території Західної Німеччини й Австрії, окупованих з 1945 американськими, британськими й французькими військами. «Виставку «З Ді-Пі до DС» присвячуємо нашим батькам, які залишили нам у спадок відчуття великої відповідальності за долю свого народу та майбутнього покоління українців в Америці.
Хочемо разом з вами поділитися пережитим, засвідчити ідеї і прагнення українців мати сильну і незалежну державу», – написав у передмові до видання президент музею Ярослав Ганкевич. Відкриваючи виставку, президент пригадав свої дитячі роки, проведені у Ваєрні, у таборі Ді-Пі, де у народній школі його батько Олекса був директором, а мати – Анна – вчителювала. І саме у цьому таборі з його родини змальована відомим українським малярем Яковим Гніздовським картина «Скитальці». Марія Климчак звернула увагу присутніх на те, що засновники музею 60 років тому, прибувши з таборів Ді-Пі, зуміли створити музей-архів, який відкриває невідомі сторінки української історії. Найкращим доказом тому є виставка, яка у популярно-доступній формі пояснює та розкриває зміст слів «скитальці», «бездержавники», «ді-пі», «переміщені особи». Опинившись у чужій країні, ці люди зуміли побудувати модель острівця демократичної України та заслужити повагу з боку американського народу. Історик Любомир Луцюк, професор Королівського військового коледжу Канади, у своєму виступі наголосив: «Це були жертви Другої світової війни, вони мали політичну думку про те, що вони мають зберегти український дух у таборах і перенесли цей дух до еміграції, щоб зберегти ту силу на майбутнє, коли буде вільна Україна». Його доповідь про психологічні аспекти життя у таборах Ді-Пі слухали з великим зацікавленням. Гість намагався донести ту інформацію, яка довго замовчувалася. Зокрема, він торкнувся трагедії, пережитої багатьма – це і репатріаційна політика, і безправність скитальця, і розлука з дітьми і родиною в Україні. Ще одним доповідачем був американський історик Марк Вайман (Mark Wyman), професор Illinois State University, Normal. Він провів паралель – «переміщені особи» у своєму і нашому світі. Цій темі професор присвятив багато років своєї праці, написав кілька книжок. У рамках презентації виставки наступного дня, у суботу, відбулася зустріч головних доповідачів з відвідувачами музею, а у неділю, 6 листопада, велику слухацьку авдиторію зібрав д-р. Мирон Куропась, який розповів про американську імміграційну політику 1945 – 1949 років.

Д-р Андрій Мельник знайшов на карті свій табір Ді-Пі  (фото Марії Климчак)	Комітет виставки з гостями: д-р Юрій Грицеляк, д-р Любомир Луцюк, Богдан Дудич, д-р Марк Вайман, Орест Гриневич (фото Анни Чичули)

Ректор УКУ о. д-р Борис Ґудзяк, президент УНМ Ярослав Ганкевич та о. Павло Худ (УКУ) (фото Марії Климчак)	Вхід на виставку (фото Марії Климчак)

Під час відкриття виставки (фото Марії Климчак)	Таборова кімната (фото Марії Климчак)

Присвячено українським спортсменам (фото Марії Климчак)

Експозиція поділена на три розділи. Перший пояснює головні історико-політичні причини, що призвели до еміграції українців у 40 – 50-их роках ХХ століття, знайомить з картою розміщення таборів Ді-Пі. Тут «депісти» позначають шпилькою місцевість свого табору та залишають у книзі запис про себе і свою родину. Друга частина – це табори Ді-Пі та їхня структура. На окремих плакатах показані шкільництво та наука, молодіжні організації, видавнича діяльність, мистецьке життя, театр, спортивні товариства, адміністрація, охорона здоров’я. Третя частина через біографії окремих особистостей розповідає про можливості, якими могли скористатися емігранти в Америці, коли стали відомими у своїй громаді та на професійній ниві. У вітринах розміщені пропам’ятні речі. Відвідувачі мають нагоду побачити таборову кімнату, яка збудована за авторським проектом Богданом Дудичем. Двоярусне ліжко, стіни, помальовані у темно-зелений колір, бронзовий коц, що розділяє «житлову площу» між кількома родинами, замість стола – дерев’яні куфери, готові у будь-який час бути перенесеними разом з господарями до іншого табору, або й до іншої країни... По дорозі до кімнати – на стінах коридору – театральні афіші, пластові плакати, оголошення про футбольну товариську зустріч між польською та українською командами Ді-Пі, у кімнаті на стіні – «Святе сімейство», твір мисткині Міки Гарасовської-Дачишин, намальований в Ашаффенбургу у 1948 році, переданий донькою Христиною Таран з Чикаго. Для оформлення відбиралися тільки автентичні речі. За кожною з них – особиста історія. Вишиті в Регензбурґу, Ашаффенбурґу, Баден-Бадені, Авгсбурґу, Гайденав маминими руками на полотні з парашута сорочки Оксани Теодорович, Рути Галібей, Орести Фединяк, Олександри Кочман з Чикаго, Марії Лазарук з Мілвокі – це жива традиція поколінь, закодована у вишивці. Родина Бутенків із Сиракюз зберегла батькові медичні інструменти. Лікар Іларіон Домбчевський взяв їх зі собою, закриваючи свою клініку у Львові у 1944 році. Вони пригодилися йому у медичній практиці у таборі Ді-Пі в Bad Kissingen. Цілу колекцію теслярських інструментів привіз зі собою архітектор Іван Бутенко, який очолював господарсько-ремонтний відділ у таборі Mainz-Kastel. Серед дитячих речей – український народний одяг Діді Домбчевської-Бутенко, її дерев’яна шкатулка з автографом від св. Миколая та плюшевий ведмедик з пораненою лапкою. Лесі Дяченко-Кочман мама купила ляльку у Братиславі, і з нею мисткиня не розлучається до сьогодні. Цікавим експонатом є недошитий Тетяною Дяченко килим на мішковині, один бік якого має велику кольорову емблему американської продуктової корпорації у Міннесоті. Надзвичайно цінними є речі, які розповідають про історію відродження Пласту в таборах. Їх передав музеєві у 2005 році св. пам’яті Юрій Яримович. Оксана Теодорович передала багато фотографій, які розповідають про шкільне і пластове життя у таборі в Регенсбургу, де її батько був директором школи ім. Митрополита Андрея Шептицького. Портрет митрополита Андрея Шептицького, намальований з нагоди присвоєння школі Його імені, роботи художника Олекси Бистрякова (власність парафії св. Володимира і Ольги в Чикаго), також серед експонатів. Скільки радості таїть у собі дерев’яна шкатулка, прикрашена аплікацією з соломки і подарована Олександром Мартинюком братові Романові в Ульмі на знак несподіваної зустрічі після кількох років розлуки. Передав музеєві цю річ Ярослав Мартинюк з Вашингтону. Перед нами – куфер, подібний до маленької скрині, виготовлений у таборовій майстерні табору Фрайман (Мюнхен). На ньому білою фарбою Василь Пилишенко написав адресу нового поселення у Рочестері, куди родина переїхала в 1950 році. Син Мірко Пилишенко зберіг цю «пам’ятну валізу», а також передав список літератури, виданої у таборах. Частина мистецьких та літературних альманахів з музейної бібліотеки доповнює експозицію. Предмети кухонного вжитку від Олексія Коновала з Чикаго та Надії Троян із Коннектикут поміщені поруч з кулінарною книгою «Наші страви – рецепти їхнього приготування» (Пласт, Баварія, 1947 рік) від Марії Гриневич з Чикаго. Заслужений спортивний діяч Микола Касіян з Філадельфії надіслав меморіальне табло з фотографіями членів української збірної команди з футболу, яка під час Олімпіади поневолених народів, яка відбулася у Німеччині у 1948 році, здобула золоту медаль. Пан Касіян був учасником Олімпіади і воротарем збірної команди. Д-р Юліян Куляс, д-р Павло Надзікевич, д-р Юрій Кузич, д-р Наталія Григорчук, д-р Данило Бутенко, д-р Мирон Куропась, д-р Юрій Подлуський, д-р Дмитро Штогрин, Антоній Кіт, Віктор Таран, Мирослава Баторфальви, Олександра Савин, Ореста Яримович, Галина Грушецька, Марія Гриневич, Стів Демітро, Лідія Ткачук, Христина Залуцька, Олекса Бахнівський, Іван Стеців, Микола Скиба, Роман Завадович, Алла Черний, Марія Сказків, Анна Кульчицька, Ростислав Маркевич, Ярослав Ганкевич, Марія і Володимир Бутенки, Богдан Дудич, Ігор Матвіїшин, Микола Міщенко, Ніна Булавицька, а також вищеназвані добродії та багато інших людей спричинилися своєю участю до успішного проведення виставки. Особистими документами поділилася Катерина Росандич. Фотографія з архіву Катерини Кричевської-Росандич ( Mountain View, CА), яка перебувала в Ді-Пі 694 (Kaiser-Wilhelm-Kaserne), а саме виїзд з Мангайму до Америки родини Кричевських, 1949 рік, вибрана як візитна карточка виставки і книжки-путівника. Відвідувачі надовго зупиняються перед експозиціями з фотографіями і документами. Від продуктових купонів, багажних бирок і квитків на потяг між Нью-Йорком і Чикаго, листів-подяк ЗУДАК-ові та дипломів про закінчення вищої і середньої освіти віє минулим. Про те, як відвідувачі сприймають виставку, говорять промовисті записи у книзі відгуків. «Усе побачене пригадує мені мої юні роки у таборі в Гайденав. Уявіть собі, я впізнав на цих фотографіях мого вчителя, проф. В. Ларченка і ще – священика. Неможливо передати ті почуття і враження, які одночасно пригадують мені про моє українське коріння і про пережите. Ми з дружиною Джоаною вдячні людям, які вклали свої старання і любов у цю виставку. Хай Вам Бог помагає. Ми обов’язково сюди повернемося», – написав генерал Збройних Сил США, доктор медичних наук Ростислав Пшеничний Зайчук. «Захоплений. Нехай Бог благословить» – запис о. д-ра Бориса Ґудзяка, ректора Українського Католицького Університету у Львові.
Спонсорами проведення виставки є Фундація «Спадщина» 1 федерального щадничого банку «Певність» та Фундація «Самопоміч» Кредитівки «Самопоміч».
Запрошуємо відвідати музей. Виставка триватиме до 31 січня 2012 року.
Адреса музею: 2249 W. Superior St. Chicago, Il 60612