rss
02/16/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#345

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Діаспора \ «Дай нам, Боже, для рідного краю українські серця зберегти». Про Спілку Української Молоді в діаспорі

Багаторічний сумівець, отець митрофорний протопресвітер Роман Мірчук написав такі слова:

«СУМ - наша гордість, СУМ - наша мрія,

В СУМ-і росте України надія.

Покликом СУМ-у будемо жити.

Честь України готов Боронити!»

Кажуть, що в кожній байці є трішки правди. Пригляньмося до іншого, відмінного бачення СУМ-у. За радянських часів Спілка Української Молоді була предметом великого зацікавлення. Називали нас «бандерівською бандою», а то й «гітлерюгендом», «спілкою хреста і тризуба, якої ремесло зрада», а наших вихованців назвали партійними наглядачами. В одній статті від 26 грудня 1989 року під заголовком «Майстри удару в спину - Як прагнуть вони наставляти нашу молодь» написали:

«...молодіжні націоналістичні організації на Заході все більше і більше мілітаризуються, а їхня «виховна» робота спрямовується на формуванні у молодих «синдрому ненависті» до Країни Рад, до Радянської України. СУМ, наприклад, за військовою системою поділений на курені, коші та рої. Його наглядачі і вихованці носять військові однострої на кшталт петлюрівців, присвоюють юнакам військові звання хорунжих, булавних, бунчужних...» Про наших вихованців навіть писали вірші:

«Всі вони - майстри удару в спину -

Вішальники, гангстери, збуї,

В боротьбі за вільну Україну,

Пропонують методи свої...

Боже мій, а хто це їхні учні,

Хто вони, ці блідні юнаки?!

Чи вдихнули в них слова гадючні

Кравціви, cтецьки, маланюки!

Дітваки діаспори гнилої,

Вислухайте поклики мої:

Ваші вчителі - то не герої.

А звичайні вбивці й шахраї...»

Історія СУМ-у в діаспорі - це доволі цікава історія, немов експонат великого успіху тих «майстрів удару в спину». Вони виховали нове покоління, інколи, правда, на жаль, майже виключно англомовне, але яке сьогодні продовжує їхню працю. Впродовж останніх років осередки СУМ у діаспорі відзначали чи відзначають уже 60-ту річницю, а робота не вщухає. Що дало поштовх поколінню вже вихованих у діаспорі, яких радянські писаки називали «дітваками діаспори гнилої», наражати себе на такі випробування? Яким чином ці «майстри удару» виконали свою місію?

Я знаю особисто чимало представників цього покоління, тому мене особисто також огортає ностальгія споминів. Правда, вони мають світло і тіні.

У моїй молодості суботній світанок не був нагодою повернутися на другу сторону ліжка, а радше був ще одним випробуванням після немилосердя попередніх п'яти ранків. Мої батьки видумали шостий день знущання - школою, назвали її рідною, щоби приховати, що, мовляв, це не школа. Єдина різниця, що навчання відбувалося українською мовою. Мушу признати, що вчителі були для мене цікаві не за змістом свого викладання, а скоріше - за зовнішніми рисами. Один - косоокий, який казав: «Ви мусити уважно слухати мене, бо не знаєте, коли я на вас дивлюся». Друга - добре глухувата. Третій намагався закрити велику лису голову перукою. Мова, історія, географія, культура, література - здавалось, різні предмети - всі звучали так само. Директор погрожував якоюсь матурою, котру ми не здамо, але ми були впевнені, що далеко до того нам вдасться звідси втекти.

Кінцевий дзвінок давав хвилинне полегшення, але скоро треба було переходити тільки до іншої келії, де відбувалися виховні сумівські сходини. Відкривалося все апелем, ми сміялися: хі-хі-хі, говорив до нас булавний без булави, ще до того головний виховник та голова. Всі завершували гарбузом - Гартуйсь. Опісля гутірку про сумознавство відтарабанив виховник, ніби це мало би якось придатися нам у житті. Навіть намагалися дисциплінувати впорядом. Ми нетерпляче чекали на єдину змістовну частину - гру і забави. При більших святах - відзначеннях річниць - ці гутіркові та впорядові маневри відбувались у присутності свідків. Хотілось, щоб хтось з них змилосердився - Боже Великий, Творче Всесильний, на нашу бідну покривджену молодь поглянь. Внесення прапорів, очікування кінця довготривалого святкового слова, навіть інколи довгий похід до церкви, де знов треба було стояти і не крутитися та слухати ще одну гутірку, цим разом виголошену Отцем парохом. Думки кружляли у світ прогулянок до парку, ігор та забав.

Нам тоді здавалося, що до міських «ігор і забав» належали і політичні демонстрації на 67-ій вулиці в Нью-Йорку. Тут можна було погаласувати, а то виладувати всю свою енергію, а інколи також проявити оригінальну творчість. Нас не пускали на саму вулицю, де було совєтське представництво. Але хитріші серед нас зорієнтувались, що там проїжджає міський автобус. Наші хлопці сіли в автобус та з його вікон кинули червону і чорну фарбу на будинок представництва. Правда, їх заарештувала нью-йоркська поліція, що їх увіковічнило як героїв.

Нарешті - весна, а потім і літо, почались відвідини оселі та таборування. Спочатку бараки виглядали подібними до зображених таборів, що я бачив по телебаченню ще під час другої світової війни. Мій батько був політичним в'язнем німецьких концтаборів, і я думав, що, мабуть, він та інші політв'язні придумали таке, як спосіб виховання. Опісля я призвичаївся, хоч до кінця не міг зрозуміти потребу порядкувати ці бараки кожного дня. До нас ніхто чужий не приходив, а тим більше, незважаючи, скільки праці ми би не вклали, наші кімнати все одно виглядали так само. Братчики, яких нам призначили, належали до синдрому найменш «кул» людей у світі. До речі, вони більш цікавилися і опікувалися сестричками, ніж нами. Таборова кухня справила теж неабияке враження. Тут я спробував мамалигу. До таборування і після я ніколи її не бачив, тим більше - не їв. Також певне враження залишили і ті нескінченні гутірки: спочатку на виховно-відпочинкових таборах, а після цього, з того самого жанру знущання, але з іншою назвою - лекції на вишкільному таборі. На вишкільному казали нам називати виховників професорами. Вони ставили такі дивовижні запитання на кшталт: чи людина керує обставинами, чи вони нею? Чи варят може бути культурним? Про людські темпераменти, зокрема, про холериків, можна було навчитися як з теорії, так і з практики. Слово холера я знав, а на таборі навчився, що так окреслюють людей. Зокрема, запізнав багато холер чи холериків у команді. Але були і флегматики, зокрема, професори, які при викладах заплющували очі, а ми, в солідарності з ними, спали. Мабуть єдиними приємними моментами в таборі були, знову ж таки, ігри і забави, але також купіль - купання, пізніше - танцювальні забави та, звичайно, ватра.

«Коли вечір світять зорі променисті

і ясні,

Ми у нашому таборі, світим сумівські

вогні.

Грає блиск на смаглих лицях, квітне

гордість у очах.

Пал завзяття, волі криця в юних

сумівських серцях».

До речі, ці слова належать членкині СУМ-у - Валентині Юрченко, правнуки якої сьогодні теж у СУМ-і.

Такими зворушливими словами ми запалювали ватру, але рівень культури скоро знижувався. Змалку ми вигукували приспів: «Не треба нам бабів, бабів, бабів». Пізніше, очевидно, прийшла потреба на тих бабів. Улюбленими піснями були «Ой тай дуна» у санітаризованій формі та:

«Джім бала бала бала, джім бала бала,

Магомет, свою ласку покажи,

Комендантові волосся поверни» або

«Братчикові волосся зачеши» або

«Сестричці бойфренда знайди».

Нарешті, «Ніч вже йде, за верхом ясне сонце давно вже зайшло, тихо спіть без тривог, з нами Бог».

У цьому всьому, правда, винні наші попередники - батьки і виховники - ті «майстри удару».

«Зродились (вони) великої години,

з пожеж війни і полум'я вогнів -

плекав їх біль по втраті України,

кормив (їх) гніт і гнів на ворогів».

Вони прибули на еміграцію, але Україна далі запрошувалась у їхні сни, як пізніше писав Володимир Івасюк. Їм здавалось, що вони ніколи її не покинули. Прибули сюди, до США, будувати новий фронт проти ворога та з цих берегів визволяти Рідні Землі:

«Не (хотіли) ні слави, ні заплати -

заплатою (їм) розкіш боротьби».

Для боротьби треба було виховати молодші кадри, подібні до них.

«бо плач не дав свободи ще нікому,

а хто борець - той здобуває світ».

У листі до свого сина поет Василь Стус з тюрми писав:

«...сину, я дуже хочу, аби Ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком, бо людина буває тільки така. Інша проживе, проскніє... А чи була вона людина? Чи було в неї життя? Чи залишила вона по собі слід? Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він піймав хворе голуб'ятко, ще жовтодзьобе - годував його зі своїх уст хлібом, напував водою. Те голуб'я стрибало за ним, як за батьком. І що? Видужало голуб'я. Підросло, набралось сили. Не знаю, дякувало вже чи ні (не в тому річ), а коли дякувало - то як. Але в моїй пам'яті - поки я житиму, буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі, рамена, долоні, голову... І від того, що це було, що це бачив я і бачили інші люди - світ став кращим. Бо й мені, й іншим захотілось й собі - жити так, аби голуби сідали на плечі».

Пригадую наших сумівських старших подруг і друзів. Самі фактично голодні і обдерті прибули на придбану батьківщину. Вони піймали духовно голодних і хворих голуб'ят та годували їх зі своїх уст гутірками, співом, впорядом. Ті голуб'ята стрибали за ними, як за батьками. І що? Підросли голуб'ята, набрались сили. Мабуть, ніколи не подякували. Але в моїй пам'яті, поки житиму, будуть ті сумівські подруги і друзі, яким сумівська молодь вішалась на плечі, рамена. І від того, що це було, світ, а, зокрема, наш український, наш сумівський світ став кращим, бо мені і іншим голуб'ятам захотілось й собі жити так, аби нові голуб'ята сідали нам на плечі. Минули літа. Мабуть, настав час, врешті, подякувати. Тож, дорогі подруги і друзі, чи Ви тут, сьогодні, серед нас, чи спостерігаєте з небес, представники цього покоління, сумівські виховники, суспільники, культурники і господарники, дякуємо Вам за те, що Ви були такими, якими Ви були, бо без Вас не було би нас!

І дійсно - від їхнього дійства світ став кращим.

У 1991 році Україна стала державою. Відкрились горизонти для української молоді. Все ж таки, багато з нас - українців - живе поза Україною. Мені здається, що діаспора - це невід ємна частина українського народу. Правда, тут немає таких степів широкополих, ревучих рік, синіх гір. У різних країнах, де проживають українці в діаспорі - своя природа, своя краса, свої люди різного етнічного походження. Як для мене, тут, в діаспорі, немає Януковича і набагато менше москалів..

Чому нашій молоді потрібен СУМ? Бо СУМ - це реалізація , це втілення слів Володимира Івасюка, до речі, слова, які ми - сумівці - співаємо впродовж останніх тридцяти років на наших відділових заняттях чи на таборі. «Запроси мене у сни свої «- співала і співає Україна словами Володимира Івасюка.

«(Пройшли) літа - то не біда.

Тільки іноді шкода,

Що в мережеві доріг

Я знайти тебе не зміг.

Запроси мене у сни свої.»

У цьому суть більш ніж півстолітньої СУМівської виховної праці в діаспорі. Ми не так вчились про Україну, як ми запрошували її у наші сни. Правда, нас прозивали «спілкою хреста і тризуба». Ми прийняли це звання з гордістю. Вказували, як жити - на Ісуса Хреста, на наших великих князів та гетьманів, та наших новітніх героїв: Петлюру, Коновальця, Шухевича і Бандеру. Нам закидали, що ми - політична організація. Ми відповідали: «Так, ми виховуємо націоналістів для політичного ремесла в майбутньому». Заповідали наше зникнення ще в 1950-их роках через те, що ми - бандерівці, тому не зможемо залучити ширше коло молоді. Забули наші вороги і опоненти, що в Україні бандерівцями називали і називають всіх, хто любить свій народ, що це звання є рисою щирого українця. Знайшли і далі знаходимо чимало бандерівців серед молоді в діаспорі.

Протягом останніх двох тижнів я був учасником двох сумівських імпрез у США: 20-річчя відновлення осередку у Випані, Нью-Джерсі та бенефісі капітальної розбудови оселі СУМ біля Нью-Йорка в Елленвіл. Організаторами в обох випадках були сумівці, які вже народилися в діаспорі, тобто ті «дітваки діаспори гнилої». Вони згадували своїх дідів і батьків, тих «майстрів удару в спину». Вони також чудово розуміли, що прийшов час їм бути тими майстрами. На завершення ми усі співали.

«Ой світіть нам, вогні променисті,

На шляху до святої мети!

Дай нам, Боже, для рідного краю

Українські серця зберегти!»

18 листопада 2011

Аскольд Лозинський - сумівець

Святкування 75-річчя школи Непорочного Зачаття

У Пасейку – вечорниці

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com