Заслухавши та обговоривши доповіді й виступи, які були виголошені на конференції, її учасники констатують:

1. Із часу прийняття Закону «Про мови в Українській РСР..», положення якого діють також і в сучасній Україні, мовна ситуація на користь широкого використання у всіх сферах суспільства української мови суттєво не покращилась. Навпаки, впродовж майже всіх років незалежності суспільству нав’язується думка про необхідність впровадження в Україні другої державної (офіційної, що юридично тотожне державному статусу) мови, якою має бути російська. Через це, мабуть, не дивно від людей, які є гарантами дотримання конституційних прав громадян чути заяви, що свідчать про намагання фактично обмежити сфери використання української мови як державної. Більше того, багато обласних рад, попри протести органів прокуратури, приймають рішення про надання російській мові статусу регіональної, що повністю виключає використання української мови як державної як в діловодстві, так і тим паче в практиці живого мовлення. Зазначимо також, що Закон «Про мови..» приймався у 1989 році як такий, що має виправити історичну несправедливість по відношенню до української мови, заборона використання якої була офіційною політикою як царської Росії, так і її витіснення в часи СРСР.
2. Суб’єкти законодавчої ініціативи повинні виходити з того, що, по-перше, закон є проявом незмінності, тому не варто постійно вносити зміни, тим більше радикальні, в діючі закони, а докладати максимальних зусиль для розробки механізмів виконання їх вимог; по-друге, при прийнятті законів, які стосуються сфери духовного й душевного життя людини, не варто апелювати до арифметичної більшості – будь-які законодавчі рішення мають бути сприйняті кожною людиною, оскільки, кожна з них, як це виражено в ст.1 «Декларації прав людини і громадянина», має право на рівність у гідності й достоїнстві, принижувати які неприпустимо. Звичайно, це складно, але ще гірше те, що закони, передусім, гуманітарного змісту, тим паче духовного, а саме такими є закони мовно-культурного характеру, замість привнесення в суспільство миру і злагоди вносять неспокій, протистояння і ворожнечу. А це неодмінно відбудеться у випадку непродуманого прийняття змін до чинного Закону «Про мови..» або ж, взагалі, нового Закону з утвердженням двох мов як державних. Так, уже в чинній Конституції України – ст.10 – чітко гарантує російській мові захист, а щодо української такий важливий термін не запропоновано. Її пункт 2 має аморфний характер, що, зважаючи на тривалі дискусії 1996 року з приводу прийняття статті в цілому, призвело до юридичної і фактичної практики беззахисності. Якщо порівняти зміст п.2 і п.3, то нерівність очевидна: «Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Адже зобов’язання держави «забезпечувати розвиток» і «гарантувати вільний розвиток, використання і захист російської..» – якісно різні величини.
3. При підготовці та прийнятті в майбутньому нового Закону «Про мови в Україні» навести у преамбулі чіткі нормативні визначення того, який зміст вкладається в головні юридичні терміни. До них, на нашу думку, варто зарахувати: «рідна мова», «державна мова», «мова ділового листування», «мова спілкування в державних установах службовців між собою та з громадянами», «регіональна мова» та ін. Це потрібно для того, щоб чітко, виразно й максимально однозначно виявляти факти порушення закону та притягати порушників до відповідальності. Незалежно від знання і ставлення до української мови, вона об’єктивно є рідною для всіх етнічних українців. Ми не можемо погодитись із думкою, що в Україні, начебто, звужується сфера використання російської мови на тій підставі, що, порівняно з радянським періодом, зменшилась кількість навчально-освітніх закладів, у яких викладання ведеться не російською мовою. Викладацький досвід переконливо доводить, що звіти не відповідають реаліям, тому, як це не прикро, в умовах незалежної України сфера використання української мови суттєво звузилась. Між тим, науковцям відомо, що мова є первинною духовною формою державності, властивою кожному народові, оскільки саме вона не примусово-силовими методами об’єднує людей спільним розумінням їхніх життєвих потреб та інтересів. Важливо, щоб політичні діячі, які мають статус суб’єктів законодавчої ініціативи, дослуховувались до науковців, які такої можливості позбавлені. Перевага науковців також у тому, що вони мислять не партійними (вузькими та кон’юнктурними), а загальними категоріями як категоріями суспільного загалу в цілому.
4. Розробці будь-яких реформаторських законопроектів мають передувати ретельні соціологічні дослідження. Потрібно зважати на те, що правові держави та громадянський тип суспільства почали утверджуватись із часу відкриття закону, відповідно до якого громадська думка править світом. Отже, її потрібно вивчати і класти в основу, зважаючи на те, що її зміст, як правило, не змінюється раптово і швидко, тим більше під тиском адміністративних рішень і указів, а поступово, внаслідок широкої просвітницької роботи як громадських організацій, так і державних інститутів, які повинні й зобов’язані максимально сприяти їхній діяльності. Між тим, Всеукраїнське товариство «Просвіта» такої підтримки не має, хоча саме на його основі розпочався широкий демократично-правовий розвиток українського суспільства. Ми переконані, що залучення науковців, які є членами цього товариства зі славною історією, допоможе суб’єктам законотворчості знайти визначальні виміри громадської думки стосовно мовного і, взагалі, соціокультурного розвитку суспільства. Принаймні, очевидно, що в мовному аспекті, для прикладу, так звана «російськомовність» не означає, по-перше, приналежності людини до російського народу та російської соціокультурної і політико-державної ідентичності; по-друге, схвалення ними своєї приналежності до національної меншини через те, що вони ідентифікують себе, як свідомі носії російської мови та культури; по-третє, того факту, що ці категорії громадян або не володіють українською мовою, або ж зневажливо ставляться до української мови та культури, або ж взагалі не бажають бути представниками української політичної нації; по-четверте, що російськомовні українці виступають за надання російській мові статусу державної, і навпаки, що свідомі російської соціокультурної самоідентифікації громадяни, безумовно, бажають закріпити за російською мовою статус другої державної. Отже, перш ніж вносити певні законодавчі ініціативи щодо мовної політики, потрібно враховувати вище наведені міркування, а не керуватися лише тим, що записано в їхніх партійних програмах. Будь-які порівняння української мови з російською за їхньою потужністю, вимоги забезпечити їхню конкуренцію на українському просторі є недопустимими. Рідна мова має бути поза конкуренцією.
5. Варто, проголошуючи європейський вибір країни, виходити з того, що Україна, за міжнародною класифікацією, належить до моноетнічних держав, оскільки в ній кількість громадян, які визнають себе українцями, складає переважну більшість (73%). Звичайно, що, формуючи сучасну державу, йдеться про українську політичну націю, тому така термінологія, взагалі, видається застарілою й архаїчною. Звідси – необхідність єдиної державної мови має обґрунтовуватись не стільки на етнічному, скільки на політико-правовому ґрунті, який передбачає наявність тотожності між назвою держави як політичного владно-управлінського інституту і держави, первинним фундаментом якої, як зазначено в п.1, є мова і відповідна суспільно-політична і соціокультурна історична традиція державотворення корінного народу, який проживав на певній території впродовж тисячоліття.
6. Оскільки кожному громадянину країни гарантується право бути обраним до органів державної влади, потрібно конституційно за кожним із них закріпити обов’язок вільно володіти українською мовою. У зв’язку з цим є неприпустимою практика скорочення кількості закладів освіти, як середнього, так і вищого рівня, в яких навчальний процес провадиться українською мовою. Нас вражає політика Міністерства освіти й науки, молоді та спорту та його керівника Д. В. Табачника, заяви якого стосовно державної мови несумісні зі статусом державного службовця високого рангу. До речі, батьки, діти яких навчаються в українських школах, бажають, щоб їхні діти вільно володіли українською мовою і впевнені, що російській мові і культурі сьогодні нічого не загрожує.
7. Неправомірним є широке використання політиками непродуманих та не виважених мовних штампів. Так, якщо в Україні в паспорті громадян відсутня графа про національність, то на якій підставі тих, хто розмовляє російською мовою, зараховувати до росіян? Адже в самій Росії всі її громадяни, попри національні відмінності, є росіянами. Аналогічно, якщо будується громадянське суспільство, як базис політичної нації, то всі громадяни є українцями – представниками, як записано в Преамбулі до Конституції України, „Українського народу – громадян України всіх національностей». Досить невизначеним – і тому спекулятивним – є також використання терміну «рідна мова». Це – очевидний ідеологічний рецидив колишнього СРСР, який популяризувався як союз братніх народів, але в самій назві якого національний чинник був відсутній. Якщо йти за семантикою слова, то рідна – це народна, тобто мова рідного народу. Один із варіантів убезпечення представників різних національностей України від політичних спекуляцій щодо проблеми «рідної мови» – не подавати його в анкетах під час перепису населення.
8. Досить виважено варто підходити до проблеми порівняння мов та їхньої ненаукової метафоричної класифікації на могутні, великі, багаті та, нібито, бідні. Мова кожного народу є самодостатньою для вираження властивих йому духовних потреб та інтересів. І цим вона цінна. Зникнення мов всією науковою і соціокультурною громадськістю вважається фактом, що духовно збіднює людство. Належить також враховувати, що багатства мов є продуктом лексичних запозичень з інших мов, які, для прикладу, в українській та російській мовах становлять понад 50%. Як і те, що суттєвий вплив на російську мову в усіх її складових здійснила українська мова ХVІІІ ст. Це означає, що мови сучасних цивілізованих народів інтернаціональні, отже, не є суто етнічними. Суть в розумінні того, що духовне багатство людини, як засіб формування її в якості моральної істоти, безпосередньо залежить від культури мовлення, яку визначає високе літературно-поетичне й пісенно-поетичне мистецтво. Між тим, ми є свідками того, що поступово зникає з ужитку вислів «українська мова», натомість, іронічно вживається термін «державна мова».
9. Наступну конференцію з порушених проблем провести у жовтні 2012 року. Учасники конференції звертаються до небайдужих громадян, насамперед, до представників влади та інтелігенції – з розумінням підійти до нашої резолюції та сприйняти її зміст, як заклик до спільного толерантного обговорення порушених у ній питань.

Від імені та за дорученням учасників конференції: – головуючий, голова Запорізького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта»
ім. Т. Г. Шевченка – О. В. Ткаченко,
секретар, д-р філол. наук, професор – З. В. Партико,
народний депутат України 1-го скликання – О. Ф. Білоусенко,
д-р наук з соц. комунікацій, професор – О. В. Богуславський,
д-р філософ. наук, професор – В. А. Жадько,
д-р політич. наук, професор – В. М. Северинюк,
д-р історич. наук, професор – Ф. Г. Турченко,
д-р філол. наук, професор – В. А. Чабаненко,
канд. пед. наук, доцент – Ю.А. Гапон.