Продовження, початок у №№41-44

У минулому числі «Часу і Подій» я розповів дві історії на різні теми, але, при тому, щільно пов’язані між собою.

Історія перша – про невидиму, проте реальну гуманітарну революцію в царині українознавства, яка сталася в Україні за роки Незалежності. Суть її полягає в тому, що за цей час в країні було захищено, правдоподібно, біля 5 тис. кандидатських та докторських дисертацій, за якими – від 25 до 50 тисяч монографій, наукових та науково-популярних статей. І це без урахування підготовлених науковцями радіо- і телепрограм для широкого загалу. Отже, за 20 років в Україні «народилося» приблизно 4,5 тис. нових, вже не радянського ґатунку кандидатів та з півтисячі докторів наук. За дуже приблизним підрахунком, якби це все писала одна людина, то їй би знадобилося на це, як мінімум, 13 500 років!
Такі революційні, без щонайменшого перебільшення, звершення дозволили науковцям відкрити щільно замальовану комуністами чорною фарбою реальну історію нашої країни, нашого народу, а також інших народів, які споконвіку населяли землі між Віслою та Дніпром; по-новому оцінити внесок українців до загальноєвропейської скарбниці. Так, наприклад, йшлося про внесок двох українських старшин – Марка Безручка та Всеволода Змієнка. Об’єднана українсько-польська військова група під їхнім командуванням влітку 1920 р. врятувала Польську державу. А, заразом, і всю Європу від окупації більшовиками. Тоді півтори тисячі знесилених, поранених, погано озброєних бійців утримали Замостя – ключовий пункт по дорозі до Варшави, Берліну, Парижу.
Історія Варшавської битви, персональні історії Безручка та Змієнка – лише один з невідомих (або маловідомих) широкому загалові епізод з тисячолітньої історії нашого народу. І таких «епізодів» – сотні і тисячі. Це історії десятків поколінь нашого народу. Це історія людей, предки яких у незапам’ятні часи розселялися вздовж найбільших річок, насамперед, Дніпра, на землях сучасної правобережної України.

	Київська Русь часів Хрещення
	Руські землі у складі «двоєдиної держави трьох народів» – РП/ВКЛ.

До слова – про Україну. Сучасні дослідження та оприлюднені науковцями документи формулюють висновок цілком недвозначний: в ті часи, і аж до кінця ХІХ – початку ХХ століття наші пращури-прадіди не називали себе «українцями». Цей термін увійшов до широкого вжитку тільки після падіння династії Романових внаслідок двірцевого перевороту у лютому 1917 р. Терміни «Україна» та «українці» тоді активно використовували, насамперед, лідери тієї частини українського політичного руху, які домагалися створення національної держави у федеративному союзі чи то з Росією, чи то з Австро-Угорщиною.
Легітимні підстави (за поняттями того часу) для таких домагань створила декларація тодішнього Президента Сполучених Штатів Вудро Вільсона. Вона обіцяла національним меншинам імперії Габсбургів створення автономних державних утворень за національною ознакою. Насамкінець І Світової війни, власне, у серпні 1917 р., Тимчасовий демократичний російський уряд, який змінив уряд царський і мав своїм завданням лише забезпечити обрання Установчих зборів та їхнє проведення, видав спеціальний акт з українського питання. Вперше за тисячолітню історію нашого народу було офіційно запроваджено до вживання термін «Україна» та окреслено межі її території. Це були 5 російських «правобережних» губерній, а саме – Волинська, Київська, Полтавська, Харківська та частина Чернігівської. Тогочасне їхнє населення, яке тепер називається «українцями», тоді офіційно трактувалося принизливим для них словом «малороси». Ще влітку 1917 р. ними були неписьменні в абсолютній більшості селяни. Вони називали себе по-різному. Наприклад, «тутейші», «місцеві», «православні» або «уманські» (тобто, за територіальною ознакою).
Приблизно в той самий час останній імператор Австро-Угорщини Карл дозволив офіційне вживання терміну «український» стосовно галицьких русинів. До того часу вони, так само як і їхні представники в імперському парламенті, зокрема, Митрополит Шептицький, називалися (і самі себе називали) «русини». Це походило від слова Ruthenien – так називалася частина земель сучасної України в джерелах, написаних латиною в XIV – XIX століттях – тогочасною мовою міжнародного спілкування. Відповідно і народ називався офіційно Rutenisches Volk, а не Ukrainisches Volk.
Від часів Володимирового Хрещення і аж до кінця XVIII ст., наш народ розвивався, як певна цілісність, у межах руських князівств, які плекали своє спільне походження, та їхніх державних об’єднань з Польщею та Литвою. В 1772 – 1796 рр. він був насильно розділений поміж імперіями Габсбургів та Романових. Це сталося внаслідок розтину Речі Посполитої – «двоєдиної держави трьох народів», тобто федерації «Великого князівства Литовського, Руського, Литовського і Жематійського» та, власне, Польщі.
Впродовж ХІХ ст. державний кордон поміж Австро-Угорщиною та Росією перетворився на глибоку прірву, яка відмежувала одну частину русинів/українців від другої. До слова, наслідки цього поділу ми спостерігаємо до сьогодні навіть у Чикаго. Наприклад, вихідці з Черкащини чітко розуміють свою відмінність від, скажімо, івано-франківців. Ну а лемки, зокрема, свідомі, що відрізняються від бойків. Ті – від гуцулів. Останні – від галичан. Галичани – від волиняків. Волиняки – від буковинців. Ну і так далі.
Хоча всі радо приймають і спільну культурну традицію, яка їх, та й нас усіх, врешті-решт, об’єднує.
Між іншим, це питання «що саме відрізняє українців від неукраїнців?» до сьогодні фундаментальним, академічним українознавством не розв’язане. Попри якнайширший ужиток терміну «Україна» та похідних від нього, жоден з відомих мені дослідників так і не спромігся сформулювати несуперечливе її визначення. Якщо зовсім просто: сьогоднішній стан українознавства не дозволяє скласти конкретне уявлення, коли і де «Україна» почалася в часі і просторі. Скажімо, для ХІІ ст. літописний термін «у(о)крайна» означав дуже далекі території за сучасним Переяславом, на які, фактично, не розповсюджувалася князівська влада. Для початку століття ХІХ, наприклад, це шість Тарасових образів під загальною назвою «Мальовнича Україна», під якою він розумів рідну Черкащину, але аж ніяк не Буковину.

Розділ РП/ВКЛ поміж імперіями Габсбургів та Романових
«Україна» етнолінгвістична

Відома загалові і дуже шанована в професійних колах дослідниця, професор Національного університету «Києво-Могилянська Академія» Наталя Яковенко постулювала однозначний висновок: свідомість середньовічної людини не знала поняття «національність». У ХІІІ – ХVIII ст. наші люди ідентифікували себе або за станом (наприклад, «міщанин»), або за віросповіданням («православний»), або за приналежністю до якогось господаря (скажімо, Сангушків). Офіційно ж всі русини, громадяни Великого князівства – Речі Посполитої – називалися «руський народ польської національності» (gens rutenum, natio polonae) і нічого дивного в тому не бачили. А, якраз навпаки – така назва сприймалася ними абсолютно природно.
Коротко кажучи: будь-яке вживання терміну «Україна» аж до ХІХ ст. є науково некоректним. Практично це означає, що ніякої, скажімо, «української козацької держави Богдана Хмельницького» в XVII ст. не існувало й існувати не могло. А що існувало? Говорячи сучасними термінами – квазідержавна форма станової організації частини військової верстви Речі Посполитої – козацтва. Практично – це також означає, що називати Григорія Сковороду українським філософом можна хіба в публіцистичному значенні – на відміну від нашого сучасника – академіка Мирослава Поповича. Фактично – це також означає, що так звана «перша українська конституція Пилипа Орлика» була аж ніяк не першою (на відміну від «Правди Ярослава»). І аж ніяк не українською, а козацькою). І аж ніяк не конституцією. Бо конституція на то і є Основним законом, написаним для всіх, а не для обраних. Практично – це також означає, що «першою українською конституцією» ми можемо і повинні назвати «Статут про державний устрій, права та вольності УНР», ухвалений Українською Центральною радою в останній день свого існування – 28 квітня 1918 р. Хоча цей документ не був легітимним, ніколи не був оголошений і ніколи не вступив в дію.
Якщо підсумувати тисячі розвідок, присвячені звивистій українській історії, то в «сухому залишку» маємо наступне: під терміном «Україна» для Х – ХІХ ст. сучасні науковці розуміють «етнокультурні регіони Руси-України». До них впродовж, принаймні, тисячі років належали більше півсотні нетотожних за обставинами історичного правового та культурного розвитку, домінуючої конфесійної приналежності та інших особливостей територій, а саме (подаю в алфавітному порядку, як вони зустрічаються в науковій літературі): Берестейщина, Бойківщина, Бессарабія, Буджак, Буковина, Волинь, Галичина, Гетьманщина, Гуцульщина, Донщина, Задунайська Січ, Закарпаття, Запоріжжя, Зелена Україна, Карпатська Україна, Київщина, Кубань, Курщина, Лемківщина, Лівобережна Україна, Малиновий Клин, Мармарощина, Надбужжя, Наддністрянщина, Надпоріжжя, Надпруття, Надсяння, Надросся, Надчорномор’я, Перемишлянщина, Новоросія, Переяславщина, Північне Причорномор’я, Підкарпатська Русь, Підляшшя, Поділля, Подніпров’я, Покуття, Полісся, Полтавщина, Посулля, Приазов’я, Прибужжя, Придністров’я, Придунав’я, Прикарпаття, Пряшівщина, Сірий Клин, Слобожанщина, Ставропольщина, Стародубщина, Таврія, Терщина, Холмщина (Забужжя), Червона Русь, Чернігівщина.
Самоочевидною для всіх нас є та обставина, що всі вони різні. Як різними є вишиванки, які одягаємо на свята. Безсумнівним є те, що у кожної з цих земель – своя історія, своя доля і своє майбутнє. Очевидним є те, що «причесати» їх під один гребінець нікому за всі часи не вдавалося і зараз не вийде. Самоочевидним є те, що сила, краса, безсмертя народу нашого – у внутрішній різноманітності, різнобарвності нашій – від способів готування борщу до фасонів весільних одностроїв.
Не самоочевидною є одна обставина. Обставина, яка навіки з’єднала і землі наші, і людей на них сущих. Як на мене, ця обставина ніколи їх не роз’єднає. Історія тут така. Одного похмурого лютневого дня абсолютно випадково (як завжди буває в таких випадках) потрапив я на подвір’я Святої Софії в Києві. Група людей, серед яких побачив декілька знайомих облич науковців і журналістів, уважно слухала якусь жінку. З цікавості пристав до тієї групи. За декілька секунд зрозумів: йшла презентація нової серії «графіті» – написів та «малюнків», нашкрябаних на колонах та стінах храму його парафіянами сотні років тому. Оглядаючи ті історичні повідомлення, на кшталт «Любомир любить Марію» або «Петро і Дем’ян були тут», зазирнув за Царські врата, зазвичай, закриті для сучасних відвідувачів Святої Софії. Зупинився точно під «Орантою» – на митрополичому місці. Аж як зауважив якійсь темний напис на колоні праворуч від мене (тобто – ліворуч, якщо стояти перед Царськими вратами). Оскільки тої системи письма не знав, тому запитав у тамтешнього працівника: а що, мовляв, означає той напис? Той подивився і сказав: все просто, це дата – число, місяць та рік. Яка така дата – питаю? Він ще раз уважніше придивився і каже: 11 травня 1018 року Божого. Правдоподібно, служка під час Літургії від нудьги її і прошкрябав, – пояснив мені той працівник.
11 травня 1018 року на території Святої Софії Київської люди вже свідчили присутність на нашій землі Єдиного Бога. Бога наших отців. Бога, який є «шлях, істина та життя». Бога, який приніс за всіх нас жертву Відкуплення. Бога, який дав нам дар життя і обов’язок відповідальності. За наше життя. За наші родини. За нашу землю. За їхнє минуле, сучасне та майбутнє. Саме Віра і відповідальність за неї, на мою скромну думку, відрізняє «українця» від, власне, «хохла» або «малороса».
Як ми долали цей шлях впродовж минулих століть – про це та про інше – в наступних числах «Часу і Подій».