Продовження, початок у №№41,42, 43

У минулому числі «Часу і Подій» йшлося про те, що впродовж останніх років СРСР та в перші роки існування нашої незалежної держави, українські історики отримали доступ до таємних та дуже таємних архівів колишньої УРСР.

Протягом останніх десяти років століття ХХ-го та десятиріччя ХХІ-го науковці Академії наук, їхні колеги – викладачі вищих навчальних закладів від Ужгорода до Луганська, від Сум до Ізмаїла написали, оприлюднили, захистили ТИСЯЧІ (правдоподібно – біля 5 тис.) кандидатських та докторських дисертацій, монографій та збірників документів з УСІХ питань нашої національної історії. Від часів доісторичних, тобто до виникнення християнства на землях України-Руси і аж по кінець першого десятиліття ХХІ ст.! Так, наприклад, лише з моєї спеціальності в 1996 – 2007 рр. було захищено біля 350 докторських та кандидатських дисертацій. Ще раз: 350 – це тільки з проблем української історії 1917 – 1920 рр.!
Простий, дуже приблизний обрахунок відкриває такий пазл. Співвідношення кандидатських дисертацій до докторських в Україні становить, орієнтовно – 10:1. Це означає, що ми маємо лише в самій Україні і лише після 1991 р. приблизно 4,5 тис. «нових» україністів – кандидатів наук і приблизно 500 «нових» докторів. Іншими словами – тих, хто писав свої розвідки в умовах відсутності будь-якої ідеологічної цензури, спираючись виключно на свою совість та добру волю. Це перше.
Друге. Підготовка однієї кандидатської дисертації забирає у одного дослідника – мінімум – 3 роки його молодого життя. Аби подати дисертацію до захисту він, окрім іншого, зобов’язаний опублікувати щонайменше 3 наукових статті. Очевидно, що трьома статтями справа не обмежується – друкують і по 15, і по 30. Якщо ми візьмемо мінімальну середню цифру у 5 статей, то отримаємо 22 500 наукових статей, оприлюднених ДО захисту тільки пошукачами кандидатського ступеня. Сумарно вони витратили на це не менше як 13 500 років.

	Залишки старого муру фортеці Замостя

Третє. Кваліфікаційна мінімальна вимога до пошукача докторського степеня – 40 наукових праць + 1 монографія. Середній час підготовки – 10 років. Множимо одне на друге – маємо 20 000 статей + 500 монографій. І 5 000 витрачених років на всіх.
Загалом: 22 500 + 20 000 = 42 500 статей + 500 монографій. 18 500 років життя на всіх. Підкреслюю: йдеться тільки про дипломованих докторів та кандидатів наук з українознавчих та пов’язаних з українознавством студій!
Четверте. Це все – не беручи до уваги часу, витраченого науковцями та викладачами на симпозіуми, конференції, семінари, виступи по радіо і телебаченню, написання статей до газет та популярних часописів, мережевих ЗМІ, підготовку експертних висновків для парламенту, уряду і президентської канцелярії тощо.
Для чого я це? А до того, що, непомітно для всього наукового світу, непомітно для українців, які живуть як в самій Україні, так і поза її межами, непомітно для української влади всіх каденцій, відбулася нечувана і небачена за масштабами та глибиною інтелектуальна, гуманітарна революція. І поки що це – неусвідомлений факт – як тими, хто цікавиться історією своєї Батьківщини бодай на аматорському рівні, так і тими, кому це, як кажуть, «глибоко в носі». Суспільна свідомість просто не встигає за цими революційними, без перебільшення, змінами. Сказати правду, часто-густо не встигає і свідомість самих науковців – зайняті поточними справами, вони просто не мають часу (а, інколи, і бажання) читати те, що пишуть їхні колеги. Навіть ті, з якими вони працюють на одній кафедрі чи в одному відділі – не говорячи вже про окремий інститут чи університет. Погодьтеся: прочитати 500 «розумних» товстих книжок по 500-700 сторінок кожна – справа далеко не проста. На кожний з 20 років Незалежності припадає для читання, не менше як 25 таких книжок. По 2 на місяць. Щонайменше – 500 сторінок кожна. Значить – по 17 сторінок в день. Це без вихідних і свят. І це тільки в царині національної історії.
Підсумовуючи, можна цілком відповідально заявити: українознавці за 20 років Незалежності, спираючись на віднайдені документи (а тут йдеться про мільйони, якщо не про десятки мільйонів сторінок) та висновки науковців попередніх поколінь, насамперед, з числа науковців-діаспорян, відтворили принципово відмінну від знайомої нам картину історії нашої країни та нашого народу. Порівняння тут, як на мій смак, у даному випадку цілком слушне таке. Картину, намальовану класиками – від Михайла Грушевського до Ореста Субтельного – порівняємо с чорно-білими фільмами Чарлі Чапліна. При всій своїй геніальності і неминущій цінності – це чорно-білі, статичні, німі та короткі картинки. Те, що створили українські науковці – надсучасний, тримірний 3D блокбастер. Голосний. Різнокольоровий. Суперзахоплюючий. З непередбачуваними поворотами сюжету. З більш ніж драматичними долями добре відомих і абсолютно незнаних широкому загалу героїв – як першого плану, так і акторської масовки. Серіал без початку та кінця. Історія, в якій є все – немає тільки чорного та білого. Серіал, який ти можеш дивитися з серії, скажімо, 988-ї. Або 1563-ї. Або 2004-ї. Можеш дивитися з початку. Можеш – з середини. Можеш вроздріб – окремими частинами окремих серій. Але раз почавши, не зможеш відірватися.

Схема битви під Замостям	Марко Безручко	Георгіївська зброя «За хоробрість»

Сьогодні подам лише один приклад. Джордж Вайгель, автор найавторитетнішого життєпису нашого Святішого Отця, Блаженного Івана-Павла ІІ, написав, зокрема, про «приголомшливу перемогу Пілсудського» в день Варшавської битви 28 серпня – 2 вересня (за н. ст.) 1920 р. У ті дні під Замостям (а не під Варшавою) за абсолютно точною оцінкою Дж. Вайгеля, «світова історія повернула в інший бік». Більшовицькі орди були зупинені перед старою фортецею Замостя і відкотилися назад. Це означало порятунок всієї Європи від більшовицького панування. Втрати «поляків», – пише Вайгель, – «не сягали й 200 осіб». А от ще одна цитата. «У Варшавській битві не брали участь українські частини, вони воювали піді Львовом та в Замості». Це слова великого поляка і знаного в світі кіномитця Єжи Гофмана, чий фільм «Варшавська битва 1920 р.» ось-ось вийде в широкий прокат у Сполучених Штатах. Ані пан Гофман, ані пан Вайгель, ані багато хто інший, не сказав у цьому випадку правди. А правда полягає в тому, що ця битва є однією з двох десятків найбільш видатних битв у світовій історії. З нашого боку у цій битві брали участь дві союзницькі військові частини – 6-та дивізія армії УНР та 31-й полк польської армії. Загальна чисельність – правдоподібно – біля 1500 багнетів. Командував українською частиною і всією цією групою українець, полковник Марко Безручко. Начальником його штабу був одесит і також полковник – Всеволод Змієнко.

Всеволод Змієнко

Канни... Грюнвальд... Ватерлоо.... Танненберг... Марна...

Список цей невеликий і конечний. Це – лише деякі з двох десятків найвизначніших битв в історії людства. Битв, які у свій час повернули історію людства, змінили, так би сказати, напрямок його розвитку. З повним правом фахівці зараховують до цього списку і Варшавську битву 1920 р. Битву, яка врятувала польську державу. Битву, яка врятувала Старий Світ. Битву, яка змінила історію Європи. Битва, в якій півтори тисячі знесилених українців і поляків, втративши 200 своїх товаришів по зброї, перекрили тоді демонові більшовизму шлях до Варшави, Берліну, Парижу, Мадриду, Лісабону.
Командири тих героїв – уродженці сучасної України. Маловірогідно, що обидва були, що називається, «свідомими українцями». Принаймні, ми мало про це знаємо. Знаємо лише, що Марк Безручко, уродженець запорізького міста Великий Токмак, закінчив вчительську семінарію в Переяславі. Випускник славного Чугуєвського (за іншими даними – не менш славного Одеського) військового училища. 1914 р. закінчив елітну Миколаївську військову академію. Учасник І Світової війни. Був поранений та контужений. 1916 р. переведений до Генерального штабу. В березні 1918 р., за місяць до розгону Української Народної Республіки, перейшов на службу до Генштабу УНР. Після антигетьманського перевороту – начальник штабу Запорізької бригади, згодом – начштабу Січових стрільців. Активний учасник польсько/української – радянської війни 1920 р.: саме частини створеної ним 6-ї дивізії першими увійшли до Києва. На еміграції очолював Вищу Військову Раду УНР (1921 – 1924 рр.)
Його бойовий побратим отримав освіту в гімназії рідного міста. Випускник Одеського військового училища та Миколаївської академії. Під час Великої війни 1914 – 1918 рр. Був поранений. За бойові заслуги був нагороджений суперпрестижною в офіцерському середовищі Георгіївською зброєю. В 1917 р. перейшов на службу до армії УНР: начальник штабу Одеської гайдамацької дивізії, з березня 1918 р. – військовий комендант Одеси та глава військового відділу Головного комітету Катеринославської, Таврійської та Херсонської губерній. Служив Український Державі Скоропадського, потім – на службі УНР. Командував Південно-Східною групою армії УНР, керував штабом 10 дивізії Січових стрільців. З 21 березня 1920 р. – начальник штабу в 6-ї дивізії Безручка. В 1921 р. став генерал-хорунжим.
За всіх часів і в усіх країнах полководці, які вигравали битви незрівнянно меншого масштабу, назавжди посідали вищі щаблі в Пантеонах слави своїх країн і своїх народів. Їхніми іменами називають міста, вулиці, військові школи. Будь-яке місто вважає за честь створити музей свого славного земляка. Але України, це, очевидно, не стосується. Та, не наша Україна, до сьогодні вшановує бандитів, які травили свій народ бойовими газами, тисячами розстрілювали безвинних людей, заморили голодом мільйони…
Історія Варшавської битви, персональні історії Безручка та Змієнка – лише один, підкреслюю, лише один епізод з тисячолітньої історії нашого народу. І таких «епізодів» – сотні і тисячі. І саме з цих сотень і тисяч складається нова історія України і людей, які впродовж століть поливали її своєю кров’ю і своїм потом. Складається нова історія нашого «попереднього» життя. Того самого життя, до якого прийшов з волі Творця і з любові батька та матері. Того самого життя, до якого, якщо вже прийшов, то мусиш жити. Поки живий. Жити, ніколи не знаючи, що буде завтра і коли то «завтра» буде. А, може, воно, взагалі – не настане... На то і життя. Його треба жити, а не спостерігати, так би мовити, «збоку». Воно, життя – як наша з вами історія. Подобається чи ні – вона наша, іншої нема і не буде доти, допоки ми не створимо її самі. А створити гідне, значить – красиве, можна тільки знаючи, усвідомлюючи, як це робили інші. Наші бабці і прабабці. Наші дідусі і прадідусі. За кожним з нас – всього-на-всього – 30-40 поколінь. Це якщо рахувати по 3 пращурів на 100 років. І це – тільки від часів Хрещення. Але часи були і перед ним – звідкись прийшли наші з вами предки, які в незапам’ятні часи оселилися вздовж річки, яку так і називають тепер – Рось...
Про це та про інше – в наступних числах «Часу і Подій».