rss
02/16/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#345

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Наша Історія \ Степан Витвицький – Президент Української Народної Республіки в екзилі

Витвицький Степан Порфирович (13.03.1884 – 9.10.1965) – адвокат, доктор права, державний, громадсько-політичний та культурно-освітній діяч, дипломат, керівник зовнішніх справ в уряді ЗУНР, депутат сейму Польщі (1935 – 38 та 1938 – 39), член Наукового товариства ім. Шевченка, голова товариства «Просвіта» в Дрогобичі (1926 – 1939), Президент Української Народної Республіки в екзилі (1954 – 1965).

Степан Витвицький народився в с. Угорники, тепер – Коломийський район, Івано-Франківської області. Народну школу закінчив у Рогатині, а гімназію – в Станіславові (нині – Івано-Франківськ) в 1902 р. У цьому ж році поступає на правничі студії до Львівського університету (1902 – 1904), де активно долучається до боротьби за відкриття у Львові українського університету; від імені наймолодших студентів виступив на велелюдному студентському вічі (близько 600) 25.07.1902 р. з промовою про необхідність подальшої боротьби за відкриття українського університету. Був головою українського студентського товариства «Академічна громада» (1902). Під час навчання, крім юриспруденції, отримав всебічну освіту та був активним у культурному житті українського студентства: відвідував лекції К. Студинського, М. Грушевського і О. Колесси; співав у студентському хорі «Академічної громади», виступав у аматорському театрі, режисером якого був Володимир Винниченко. На знак протесту проти антиукраїнської політики адміністрації університету, С. Витвицький, разом з іншими українськими студентами, у 1904 р. залишає Львівський університет і переводиться до Віденського університету, в якому навчається в 1904 – 1908 рр. Тут він – активний громадський діяч серед українського студентства – очолює студентське товариство «Січ».
Після закінчення навчання у Відні (1908), шестирічну адвокатську практику проходив у канцелярії адвокатів Володимира Охримовича у Львові (1908 – 1912) та Ярослава Олесницького у Дрогобичі (1912 – 1914). Докторат права захистив у 1910 р. у Віденському університеті. Власну адвокатську канцелярію відкрив у Дрогобичі (1914) та проводив активну українську громадсько-культурну діяльність на Дрогобиччині.
З початком Першої світової війни вступив до легіону Українських січових стрільців, відбуваючи службу в інформаційному відділі УСС – Пресовій Квартирі; в 1913 – 1918 рр. – працював у редакції газет «Діло» і «Свобода» у Львові. З 12 листопада 1918 р. від Народно-демократичної партії його включено до Української Національної Ради Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), а 4 січня 1919 р. він призначений одним з її секретарів. Був у складі посольської делегації ЗУНР, яка вела підготовку до об’єднання з Українською Народною Республікою (УНР) в соборну Українську Державу. 12 лютого 1919 р. у статусі першого заступника Державного секретаря закордонних справ розпочав керівництво цим дипломатичним відомством, оскільки Василь Панейко очолював делегацію на Паризькій мирній конференції. Надалі С. Витвицький брав участь у переговорах з місіями Антанти у справі перемир’я з Польщею; очолював делегацію ЗУНР на переговорах з Румунією (березень-квітень ц.р.) про союз та ненапад, однак, румунські війська, за наказом Антанти, окупували шість повітів Галичини. 9 червня 1919 р. УНРада та Державний секретаріат ЗУНР запровадили диктатуру на території ЗоУНР, а Євген Петрушевич, як Голова УНРади, був призначений Диктатором. У новоствореному уряді – Раді уповноважених, С. Витвицький обійняв посаду Уповноваженого зовнішніх справ уряду ЗоУНР. З кінця вересня 1919 р. був заступником голови дипломатичної місії Директорії УНР у Варшаві, однак, після укладення Варшавського договору між УНР та Польщею (22.04.1920), він висловив протест і залишив місію в червні 1920 р. Увійшов до складу уряду ЗУНР в екзилі, який переїхав до Відня наприкінці 1919 р. і від 1 серпня 1920 р. його призначено Уповноваженим закордонних справ цього уряду. 21 січня 1921 р. його призначено головою делегації ЗУНР на Мирній конференції в Парижі; з лютого ц.р. – керівником надзвичайної дипломатичної місії ЗУНР у Парижі і Лондоні. Він був у складі дипломатичної делегації ЗУНР (К. Левицький (голова), С. Рудницький, о. Й. Жан та Е. Брайтер) на Міжнародній конференції в Генуї (квітень 1922 р.), на якій обговорювався статус Східної Галичини. За підсумками цієї конференції, С. Витвицький надрукував статтю у французькому часописі «L’Europe Nouvell» під назвою «Незалежність Східної Галичини», в якій він обґрунтував міжнародно-правову правомірність визнання суверенної республіки в Східній Галичині. Є. Петрушевичу (28.08.1922) разом з К. Левицьким та о. Й. Жаном надані повноваження для захисту інтересів населення Східної Галичини в Лізі Націй; а 6 вересня їй надіслана нота від імені УНРади за підписами К. Левицького та С. Витвицького. 22 вересня 1922 р. ІІІ асамблея Ліги Націй ухвалила резолюцію, в якій вимагали від країн Антанти якнайшвидшого вирішення питання про державний статус Східної Галичини, однак рішенням Ради послів держав Антанти 14 березня 1923 р. юридично оформлено анексію Східної Галичини Польщею.
Восени 1924 р. повернувся з еміграції до Дрогобича, відновив адвокатську діяльність (спочатку спільно з В. Темницьким, а пізніше – у власній канцелярії) вів активну громадсько-політичну та культурно-просвітницьку діяльність – голова товариства «Просвіта» у Дрогобичі в 1926 – 1939 рр., очолював філії українських товариств та установ «Сільського господаря», «Маслосоюзу», «Рідної школи» та інші.
За політичними переконаннями – був прихильником ідеології народно-демократичної партії: обирався (30.04.1919) членом вищого органу – Народний Комітет Української народно-трудової партії (діяла в 1919 – 1925 рр., а потім як партія – Українське народно-демократичне об’єднання); двічі (1935-38 та 1938-39) обирався послом до сейму Польщі від УНДО, очолював його Дрогобицький та повітовий комітет. У 1935 – 1939 рр. був віце-бурмістром м. Дрогобича, а в 1938 р. став заступником голови УНДО та Української парламентської репрезентації в сеймі Польщі.
У цей же період, як адвокат, виступав захисником українського населення від переслідування з боку польського режиму, зокрема, захищав 16 мешканців с. Добрівляни, яких незаконно арештувала в 1929 р. польська поліція під час зборів читальні «Просвіта», мешканців с. Брониця, яких жорстоко побила польська поліція в 1938 р. під час посвячення читальні «Просвіта» та ін.
У 1939 р. емігрував до Німеччини. У 1945 р. став керівником правничого відділу Центрального представництва української еміграції в Німеччині та був одним з ініціаторів створення в 1948 р. об’єднання політичних і громадських сил на еміграції – Української національної ради (УНРади), замість Державного Центру УНР, який існував з 1922 р. На першій сесії УНРади, що відбулася 16-20 липня 1948 р. він був обраний заступником голови Ради, а у 1949 р. – заступником голови Виконавчого Органу (ВО) УНРади та керівником відділу закордонних справ. У 1951 р. виїздить до США, де продовжує громадсько-політичну діяльність, будучи представником УНРади в США та головою міжнародного «Союзу поневолених Росією народів». На третій сесії УНРади у Мюнхені, в 1954 р., С. Витвицького обирають головою Виконавчого органу (уряду) а відтак – Президентом УНР на еміграції. З 1954-го по 1965 рік – Президент Української Народної Республіки в екзині, гаслом діяльності якого були такі слова: «Ми, чи наші послідовники, донесемо прапори Української Народної Республіки туди, звідкіль вони були винесені, де вони стануть символом української влади, обраної волею українського народу».
«… На точці зору праці був для себе і для інших безкомпромісним, мав характер чистий, мов джерельна вода, невсипущий, благородний і бравий. Під його трудящими руками Дрогобич став одним із кращих повітів у Західній Україні», – так згадував про С. Витвицького адвокат Віктор Пацлавський.
Був одружений з Меланією Стельмах (1908), а в 1912 р. у них народився син Ігор.
Помер 9 жовтня 1965 року у Нью-Йорку, похований на українському кладовищі в м. Бавнд-Бруці (США, штат Нью-Джерсі).
До творчої спадщини С. Витвицького належать його спогади, які під назвою «Листок у книгу Дрогобицької землі» опубліковані у збірнику «Дрогобиччина – земля Івана Франка». За підсумками Генуезької конференції (1922) надрукував статтю у французькому часописі «L’Europe Nouvell» під назвою «Незалежність Східної Галичини», в якій він обґрунтував міжнародно-правову правомірність визнання суверенної республіки в Східній Галичині. Його міжнародно-правнича розвідка про статус та роль Галичини в міжнародній політиці в 1914 – 1923 рр. опублікована в жур-лі «Український історик» (1995). Темі четвертого універсалу присвячена його історично-правнича розвідка, яка опублікована в журналі «Правничий вісник» (1955), що видавався Товариством українських правників у США. Українські землі під Польщею – тема його статті в Енциклопедії Українознавства.
Постаті та діяльності С. Витвицького присвячені біографічні статті, опубліковані в енциклопедичних виданнях: Енциклопедія Українознавства, Енциклопедія сучасної України, Юридична енциклопедія, Енциклопедія Коломийщини, Енциклопедія Львова та ін., авторами яких є Т. Андрусяк, П. Арсенич, М. Богаченко, М. Головченко, І. Гловацький, І. Головацький, В. Горинь, В. Прилуцький. К. Кондратюк та І. Патер розкривають його діяльність у період ЗУНР. Його просвітницька діяльність на Дрогобиччині у 1920 – 1930-х рр. та громадсько-політична діяльність у період визвольних змагань (1918 – 1923 рр.) розкривається у статтях О. Швед. Громадсько-політична діяльність Степана Витвицького є темою кандидатської дисертації О. Швед (2010).
Незначна кількість статей присвячена постаті С. Витвицького дослідниками з діаспори. Його коротка біографія поміщена в Українському історику (1965), а З. Нижанковський описує його адвокатську діяльність у Дрогобичі. Найбільш широка публікація, присвячена Степанові Витвицькому після Другої світової війни, видана в 2007 році – збірник документів та матеріалів про його життя та діяльність:»Степан Витвицький – Президент Української Народної Республіки в екзилі», в якій поміщено: біографічний нарис, його виступи та листування. У додатках можна побачити чималу кількість некрологів, надрукованих у діаспорній пресі, вірші на згадку про його смерть (Вадима Лесича та Левка Р.), спогад про нього адвоката Віктора Пацлавського та спогад про батька його сина – Ігора.
У 2004 р. в Україні урочисто відзначено два ювілеї Степана Витвицького: 120 років від дня народження і 50 років з часу, коли його обрано Президентом УНР в екзилі. Серед ювілейних заходів – відкрита виставка на честь С. Витвицького в музеї «Дрогобиччина»; видавництво «Коло» (Дрогобич) видало біографічний буклет про нього зі світлинами ювіляра, дружини, сина, могили та пам’ятної дошки, яка 14 вересня 2004 р. відкрита на фасаді будинку в м. Дрогобичі (вул. Стрийська, 1) в якому він жив в 1924 – 1939 рр., з барельєфом Степана Витвицького (авт. – Наталія Комаринець та Зеновій Сойка) з таким написом:
У ЦЬОМУ БУДИНКУ В 1924 – 1939РР. МЕШКАВ СТЕПАН ВИТВИЦЬКИЙ –  МІНІСТР ЗАКОРДОННИХ СПРАВ ЗУНР, ПРЕЗИДЕНТ УНР В ЕКЗИЛІ (1954-65), ДОКТОР ПРАВА
Як вшанування пам’яті про Степана Витвицького, одну з вулиць м. Дрогобича названо його іменем, а товариством «Просвіта» була встановлена пам’ятна дошка з його портретом та написом:
У Народному Домі, що перебував у цьому будинку, працював довголітній голова ДРОГОБИЦЬКОЇ «ПРОСВІТИ» (1926 – 1939) СТЕПАН ВИТВИЦЬКИЙ –  визначний політичний і державний діяч, у 1954 – 1965 рр. – Президент Української Народної Республіки в екзилі

Твори:
«Галичина в міжнародній політиці в 1914-1923 роках» // Український історик, 1995. – Том. ХХХІІ. – Ч. 1-4 (124-127). – С. 100-118.
Листок у книгу Дрогобицької землі // «Дрогобиччина – земля Івана Франка». Збірник географічних, історичних та етнографічно-побутових і мемуарних матеріалів. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто: Наукове товариство ім. Шевченка (Український архів. – Т.XXV), 1973. – С.9-13
Основи державного акту з 22.01.1918 р. // Правничий вісник Товариства Українських Правників в ЗДА. – 1955. – Кн.1 – С. 2-4.
Українські землі під Польщею // Енциклопедія Українознавства. – Т.2. – Мюнхен, 1949. – С.555-556.

Таємна історія таємної України в таємних радянських архівах.

Таємна історія таємної України в таємних радянських архівах

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com