Я ніколи не залишу землю лівійську, буду битися до останньої краплі крові і помру тут зі своїми праотцями, як мученик…
Муаммар Каддафі, 21 лютого 2011 року

Усього три дні після вбивства свого екс-лідера знадобилося новій владі Лівії – Перехідній національній раді – щоб 23 жовтня оголосити країну повністю звільненою від режиму Муаммара Каддафі.

Тільки вдумайтеся: політик правив своєю країною 42 роки, здобув абсолютну владу, надбав, як стверджують, понад 200 млрд. доларів статків, а останні хвилини свого життя провів у ямі, закривавлений, з криками «Зупиніться! Не стріляйте!».
Можливо, Каддафі колись давно, у апогеї своєї влади і слави, уявляв собі, що після смерті його забальзамоване тіло у парадному мундирі зі всіма нагородами на грудях, з урочистим супроводом керівництва країни, населення якої застигне у траурній жалобі, знайде свій останній притулок у національному мавзолеї, куди десятиліттями приходитимуть скорботні ліванці віддати йому посмертну шану.
Проте 17 жовтня цього року, відчуваючи, що кільце його оточення стискується, Каддафі власноручно написав заповіт, у якому просив поховати його за мусульманським звичаєм у рідному місті Сірті, поряд з рідними, у тій одежі, у якій він зустріне смерть. Отож, напевно, розумів, що живим вирватися з кільця повстанців не вдасться і тут уже не до урочистостей.
Але дійсність виявилася ще більш безжальною: натовп розтерзав його, і на час написання цих рядків понівечене тіло роздягненого по пояс лівійського екс-диктатора лежить у промисловому холодильнику для зберігання м’яса магазину міста Місрата, і усі бажаючі можуть туди зайти та сфотографувати посмертне приниження того, до кого за життя наблизитися і не сміли, і не могли.
Є над чим задуматися – і нам з вами, шановні читачі, і усім тим, хто прагне все більшої і більшої влади, все більшого і більшого збагачення.
Якщо я вас запитаю, а що ви думаєте про Каддафі, то, напевно, почую приблизно те, про що пишуть нині усі світові ЗМІ – що він був абсолютним диктатором, що проводив масові репресії, що народ Лівії повстав проти нього і тепер щасливий, що позбувся свого правителя, ось і багатолюдно святкує 23 жовтня це звільнення на площі того міста, з якого у 1969 року розпочалося антимонархічне повстання молодого капітана Каддафі.
Проте, я звернув би вашу увагу на інше – ця людина у більш молоді роки не була такою вже однозначною, і його шлях нагору не був примітивним «шляхом бульдозера», що змітає усе на своєму шляху.
Життя Муаммара Каддафі на всіх його етапах є надзвичайно повчальним – особливо для тих, хто хоче і ще здатен учитися, зокрема, і на помилках інших.
Син бедуїна Муаммар Мухаммад абдас-Салам абу-Маньяр аль-Каддафі народився у шатрі, в пустелі біля міста Сірт, і усе життя любив та використовував цей варіант переносного житла кочових народів.

Бедуїнське шатро

Згадую, що під час свого офіційного візиту до Києва три роки тому, він відмовився від резиденції для VIP-гостей і розклав своє шатро якраз під вікнами Адміністрації Президента України, де і працював впродовж цього візиту.
З юних років Муаммар показав себе бунтарем і очолював різного роду протести. Чи не тому, що, як сам сказав про своє дитинство: «Ми, бедуїни, насолоджувалися свободою серед природи».
Його надихав приклад сусіднього Єгипту, де монархія у 1952 році була скинута бунтом молодих офіцерів, і юному Муаммару дуже подобалось їхнє гасло: «Свобода, соціалізм, єдність». Про свободу свого народу молодий Каддафі мріяв, навчаючись на юридичному факультеті, потім – у військовій академії. За його словами, він мріяв принести Лівії політичні свободи.
Можливо, саме це прагнення до свободи і рухало популярним серед військових 27-річним капітаном Каддафі, коли він на чолі 12-ти офіцерів Ради революційного командування задумав, організував і здійснив державний переворот проти короля Ідріса Першого, який очолював монархію на ймення Об’єднане королівство Лівія? Це сталося 1 вересня 1969 року, і цей путч (як і деякі інші путчі ХХ століття), на вимогу Каддафі, останні 4 десятиліття іменували революцією.
О сьомій ранку в день перевороту радіо зачитало лівійському народові так зване «Комюніке № 1», написане Муаммаром Каддафі: «Громадяни Лівії! У відповідь на потаємні сподівання і мрії, переповнюючи ваші серця, у відповідь на ваші безперестанні вимоги змін і духовного відродження, вашу тривалу боротьбу в ім’я цих ідеалів, прислухаючись до вашого заклику про повстання, віддані вам армійські сили узяли на себе це завдання і повалили реакційний і корумпований режим, сморід якого викликав нудоту і шокував усіх нас».
Оцініть, шановні читачі – який стиль, який пафос, які слова! Сморід режиму, що викликав нудоту – це надзвичайно яскравий образ! Ох, як гарно починають багато з тих, хто потім стає ненависним своєму народові.

 Так сатирики бачать «перекличку часів» – від Л. Брежнєва до В. Януковича

Для початку Каддафі через тиждень після перевороту очолив новий вищий орган державного управління країною – Раду революційного командування – і став відтоді її офіційним керівником. Він перейменував країну в Лівійську Арабську Республіку (ЛАР) і, як багато інших революціонерів, заборонив опозицію, зробив країну однопартійною – звичайно ж, «для блага країни» – щоб деякі «горласті», так би мовити, не заважали будувати «соціалістичну демократію», стабільність і порядок. До речі, у ХХ столітті так робили багато «революціонерів» – «вождь та вчитель» Ленін, «учень Леніна» – Сталін, каудильйо Франко, великий кормчий Мао, команданте Фідель тощо.
Каддафі на знак заслуг у перевороті (революції) отримав від своїх соратників погони полковника і за всі чотири десятиліття більше собі зірочок не чіпляв, виказавши своєрідну скромність. Чим і відрізнявся від генсека КПРС Л. Брежнєва, до якого приїздив.
Звинувачуючи В. Януковича у спробах повернутися до «совка», ставлячи йому у провину тенденції до «брежнєвізму», вітчизняні сатирики монтують його на місце Брежнєва у історичній світлині, на якій авторитарний Каддафі тримає за руку авторитарного Брежнєва під час свого візиту до Москви. На що вони при цьому натякають правою світлиною, зрозуміло без слів.
Відмінність Муаммара Каддафі від інших керівників країн свого часу була у тому, що він став ще й оригінальним теоретиком. Ідеї соціалізму у тодішньому арабському світі були популярними, їх дотримувався і політичний кумир Муаммара – тодішній лідер Єгипту Гамаль Абдель Насер, тому й Каддафі також мав соціалістичну орієнтацію, поєднану з ісламом. Його пошуки варіанту народовладдя, придатного для ісламської постмонархічної Лівії, привели до ідеї Джамахірії (що означає «народоправство», влада народу» тощо). І з 2 березня 1977 року ЛАР була перейменована в Соціалістичну Народну Лівійську Арабську Джамахірію.
У своїй «Зеленій книзі» М. Каддафі виклав Третю всесвітню теорію, на принципах якої і будувалася концепція Джамахірії. Сутністю Джамахірії, як різновидності держави, був суспільний лад, що відрізнявся як від монархії, так і від республіки. Вертикаль влади замінюється системою комун, в яких керують народні виборні органи – комітети та конгреси. Ці міні-держави в державі мають усю повноту влади на своїй території – навіть розподіляють бюджетні гроші. Кожен член громади може висловитися, щось запропонувати і брати участь у реалізації рішень комітетів. А уся держава є федерацією комун. Так Каддафі, очевидно, боровся з бюрократизмом. Судочинство ґрунтувалося на релігійних традиціях та поняттях шаріату. Ось така своєрідна суміш ідей анархо-соціалізму та релігії.
Програмними кроками Каддафі у перші роки приходу до влади було відкидання законів, прийнятих попереднім режимом, проголошення боротьби проти інакодумства, опозиції, бюрократизації та корупції, адміністративна реформа. Незважаючи на підкреслювання демократії та колегіальності керівництва, Каддафі постійно зосереджував повноваження в своїх руках, перетворював державну владу в свій персональний режим. Опорою цього режиму стали силові структури, державний апарат, частина населення, яка підтримувала політику Каддафі. Релігія, мораль, патріотизм, увага до людей, їхня участь в управлінні, розширення прав місцевих органів самоврядування – такими були пріоритети внутрішньої політики, проголошені Муаммаром.
Це вам нічого не нагадує, читачу?
Але при всій підкресленій демократичності устрою, коли практично усі дорослі члени громади мали право брати участь в управлінні державою, коли Вищий законодавчий орган країни мав право внести до свого порядку денного розгляд лише тих питань, які до цього були вже обговорені «внизу», в комунах, у місцевих конгресах та комітетах, до справжньої демократії справа не доходила.
Усе перекреслювала одноосібна влада Муаммара Каддафі, яка була абсолютною. Тобто хвиля демократичних рішень знизу, піднімаючись нагору, до верхівки країни, завжди наштовхувалася на залізобетонну «дамбу» у вигляді думки та позиції однієї людини – самого М. Каддафі. Якщо Каддафі не заперечував, то народна ініціатива мала шанс реалізуватися – чи то у законі, чи то у розпорядженнях Уряду Лівійської Джамахірії. Якщо ж М. Каддафі був проти, увесь цей масив рішень сотень тисяч і мільйонів лівійців тут же відхилявся. Проголошувалося багато демократичних слів і запевнянь, але на практиці у Муаммара Каддафі, як і у кожного авторитарного чи диктаторського керівника, було дві думки – «моя і неправильна». Отож, коли сьогодні влада України проголошує, що треба віддати максимальну кількість прав у регіони, щоб вони мали право самі, без втручання центральної влади, вирішувати усі місцеві питання, включно з розпорядженням доходами до місцевих бюджетів, і, у той же час, владні повноваження максимально сконцентровані в руках керівника держави, то чи не нагадує це вам якийсь варіант української Джамахірії?
Уявімо собі, що місцеві органи влади України у результаті нового курсу центральної влади отримають можливість не віддавати зароблене до Києва, як це робилося завжди, а залишати на місцеві потреби, уявімо, що активізуються різні форми прямої демократії, і члени громади отримають більше можливостей і прав обговорювати потреби та проблеми своєї території, висловлювати свою думку та висувати пропозиції, але держава буде постійно тиснути на опозицію, вести наступ на права і свободи людини, і усі ключові важелі влади, контроль над Верховною Радою, судовою системою, головними ЗМІ будуть зосереджені в руках Президента – то чим це буде принципово відрізнятися від Джамахірії?
Навіть якщо Президент Янукович буде особисто старатися дотримуватися хоча б мінімальних стандартів демократичної поведінки і не показувати диктаторських замашок, то зосередження владних повноважень в одних руках буде по суті ні чим іншим, як політичним, інституційним авторитаризмом з тенденцією до диктаторства.
У демократичній державі не можна допускати до такого стану речей, щоб усе залежало від доброї волі керівника. Потрібні законодавчі, інституційні обмеження, які б не дозволили одній особі зосередити в своїх руках владу, навіть якщо особа цього дуже захоче, виписали б чітке розмежування прав і повноважень керівників держави і гілок влади. А українське законодавство є дуже недосконалим і таке обмеження виписує дуже погано. Приклади? Будь ласка. Згадаймо – Ющенко у перший рік свого президентства мав законодавчо закріплені усі широкі повноваження Кучми, але не використовував їх ні для злих, ні для добрих справ. Його прем’єр Ю. Єхануров мав такі ж самі повноваження, як і інший Прем’єр – Юлія Тимошенко, але Єхануров був дуже лояльним, і з Президентом Ющенком не воював, а Ю.Тимошенко фактично стала непідконтрольною Президентові і відкрито оголосила йому політичну «війну». Президент Ющенко з цього приводу обмежився публічними скаргами громадськості, вказуючи на факти політичного непослуху пані Юлії, але не мав волі і характеру привести свого Прем’єра до тями. Мери міст мали за Конституцією право не підкорятися Президентові, бо обиралися місцевими громадами і були підзвітними їм, ось тому багато з них просто ігнорували Президента Ющенка.
Янукович виграв президентські вибори і у перший період свого президентства мав такі ж законодавчо обмежені президентські права, як і Президент Ющенко у останні три роки свого президентства. Його прем’єр М. Азаров мав такі ж розширені прем’єрські повноваження, як і Юлія Тимошенко. Мери міст так само не були підзвітними Президентові країни, як і при Ющенкові. Але Янукович у лічені дні примусив підкоритися усіх, жорстко вишикував і «нагнув» усю вертикаль влади – від Прем’єра і до останнього мера. І уся чиновницька рать дуже швидко зрозуміла – з цим чоловіком не подискутуєш, він двічі не повторює і на розправу скорий. Знайде, чим «дістати» будь-якого чиновника, навіть не підлеглого йому. І це стосується не тільки мерів, яким Президент Янукович публічно віддає накази, не маючи на це відповідного права, а вони у відповідь не вказують йому на свою, Конституцією гарантовану, незалежність, а мовчки «беруть під козирок». Це стосується і глав законодавчої та судової влади, які за Конституцією є повністю незалежними ні від кого, а на ділі є повністю залежними від однієї людини.
Згадайте поведінку Литвина при Президентові Ющенку і подивіться, як він поводиться тепер. З Президентом Януковичем Литвин настільки, м’яко кажучи, лояльний, що практично уже готовий зі своєю Народною партією влитися у лави Партії регіонів і розчинитися у рядах тих, кого він не раз критикував за часів Ющенка. Верховна Рада приймає рішення за відмашкою з Банкової, суди теж не пручаються.
Головний опозиціонер Президентові Ющенку – Янукович – у період з 2005 до 2010 років не тільки вільно діяв, мав трибуну і свободу пересування, але й став Прем’єром за пропозицією свого політичного противника – Президента Ющенка. Головний опозиціонер Президентові Януковичу – Юлія Тимошенко – отримала 7 років і чекає остаточного вирішення свого питання, а правоохоронні органи під хор протестуючих світових лідерів оголошують про декілька нових справ проти Ю. Тимошенко, немовби кажучи – не за одним, так за другим-третім-п’ятим обвинуваченням ми тебе все одно засудимо. Так що українська Джамахірія будується і досить швидкими темпами.

Чини, відзнаки, посади, звання та інша політична «біжутерія»: порівняльний аналіз

Протягом сорока двох років свого правління М. Каддафі мав низку гучних посад: Голова Ради Революційного Командування Лівії (8 вересня 1969 – 2 березня 1977), Прем’єр-міністр Лівії (16 січня 1970 – 16 липня 1972), Генеральний Секретар Всезагального народного конгресу Лівії (2 березня 1977 – 2 березня 1979), Голова Африканського Союзу (2 лютого 2009 – 31 січня 2010). Але від усіх цих посад М. Каддафі, як ви помітили, поступово відмовлявся, у деяких випадках вони були скасовані, інколи ці посади заступали соратники диктатора. Він же, у підсумку, залишив за собою одну-єдину ексцентричну посаду – Братський Вождь і Лідер Зеленої Революції Лівії, яку обійняв у день перевороту – 1 вересня 1969 року, а втратив – 20 жовтня 2011 зі своєю смертю.
Посада ця, яка не має аналогів у світі, була, скоріше, символічною і месіанською, ніж державно-управлінською, скоріше – титулом, аніж посадою. В країні були, окрім Муаммара Каддафі, глави виконавчої та законодавчої влади, Урядом керував Прем’єр-міністр Лівії, єдину партію очолював інший партійний керівник, а країною одноосібно правила людина, яка не мала конституційних повноважень і називалася в дусі давніх індіанських племен Америки – Братським вождем. Можна було би посміятися, якби не плакали від цього Братського вождя сотні тисяч його підданих.
Нагород лівійський лідер мав не так багато, серед них і два українських ордени – Орден князя Ярослава Мудрого I ступеню (2003рік – за видатний особистий внесок у розвиток лівійсько-українських відносин) та Орден Богдана Хмельницького I ступеню (2008 рік – за те ж саме). У чому полягав цей «видатний внесок» – ніхто не знає, можливо, у тому, що диктатор закуповував великі партії нашої зброї. До речі, другий орден, згідно з його статутом, вручається виключно громадянам України за особливі заслуги у захисті державного суверенітету, територіальної цілісності, зміцнення обороноздатності і безпеки України. Так що Президент Ющенко не мав права його вручати, але, на жаль, вручив, порушивши закон. При цьому зазначу – вручив людині, яку усе демократичне міжнародне товариство у 2008 році уже одностайно вважало кривавим диктатором, чим зганьбив і сам орден, і його гідних кавалерів в Україні.
Щодо Віктора Януковича, то він має на сьогодні цілу низку звань та орденів. Щоб не перераховувати детально, покажу їх візуально.
Ну а щодо таких «дрібниць», як доктор наук, професор, я вже не кажу, то є само собою для багатьох вітчизняних посадовців. Є ці «лички» і у Януковича. Правда, свою «Зелену книгу» Віктор Федорович, треба думати, ще пише, хоча дещо вже й опублікував. Як то кажуть – дрібниця, а приємно. Треба розуміти, що «ще не вечір», так що чекаємо нових відзнак.
А Братський вождь, поміж інших своїх прихильностей, мав якесь не зовсім зрозуміле тяжіння до України не тільки у плані орденів, але і в особі українських жінок. У його оточенні було чотири українських медсестри, причому без однієї з них – броварчанки Галини Колотницької, вождь нікуди не вирушав. Одного разу, коли її не пустили до Португалії, вождь настільки розсердився, що скасував свій візит, а за Галиною послав чартерний літак, не бажаючи бути без неї і одного дня.

	Альона – зліва. Галина – справа

За впертими чутками, Віктора Януковича також скрізь, зокрема, і під час закордонних візитів, супроводжує одна гарна білявка – Альона Березовська. Їй 22 роки, вона з Дніпропетровська, журналістка, і по приїзді до Києва якось дуже швидко опинилася біля головного тіла країни. Подейкують, що цьому допомогли родинні зв’язки з одним впливовим міністром-регіоналом, який її представив «Самому», але то все неофіційно.
Коли ми запитуємо самі себе – чи є щось спільне у тому політичному режимі, який вибудував М. Каддафі з тим, який з 2010 року вибудовується в Україні? – то однозначної відповіді не отримуємо. З одного боку, в Україні збереглося ще чимало демократичних свобод, які залишилися від минулих режимів Кравчука, Кучми та Ющенка. З іншого боку часто говорять про ознаки авторитарного правління за часи Януковича і загрозу звуження поля демократії.
У контексті нашої теми скажу, що і Муаммар Каддафі далеко не одразу став диктатором. Пам’ятаєте, як він палко протестував проти монархічної диктатури в Лівані, як повалив той режим, від якого «нудило» народ? Як спочатку «ходив у народ», спілкувався з масами, будував лівійський соціалізм? Але все це закінчилося з того моменту, коли Бедуїн №1 почав концентрувати одноосібну владу в своїх руках. Після колегії з 12-ти офіцерів першого пост-монархічного колективного керівництва країною дуже швидко постала керівна «колегія» у складі одного офіцера – полковника М. Каддафі. Хоча й на цьому етапі М. Каддафі не нищив опозицію, а почав це робити аж через 7 років. В Україні переслідування головних непримиренних лідерів опозиції почалося через півтора року після приходу Януковича до влади. Тобто, виходить за цією арифметикою, що демократичний, як його називають соратники, Президент Янукович робить це у 5 разів швидше, ніж той, кого називали диктатором Лівії.
Прибічники Президента Януковича наполягають на тому, що суд над Луценком і Тимошенко є не політичним переслідуванням опозиції, а суто кримінальними справами, однак переконати у цьому суспільство, керівників зарубіжних держав та міжнародну громадськість не можуть.

Жорстоке порівняння: тіло М. Каддафі та монтаж з головою В. Януковича

Підсумком півторарічного правління Януковича є зниження його рейтингу (як і рейтингу інших політиків). Сам Янукович та його команда стверджують, що мають підтримку. Каддафі також вважав, що народ його підтримує, і перші протести та повстання проти себе гнівно клеймив, як справу змовників та окремих крикунів. Він явно не розумів, що, насправді, відбувається. А не варто забувати, що лівійський народ мав набагато кращі соціальні умови, ніж це мають українці. Каддафі доволі довго впроваджував усілякі соціальні програми, спрямовані на підтримку рівня життя. Бензин у країні багато років був майже безкоштовним. ВВП на душу одного лівійця був 14 192$. Зарплата медсестри – 1 тисяча доларів. Також тисячу доларів дотації на рік держава виплачувала кожному члену сім’ї, а 7 тисяч доларів – за новонародженого лівійця. Молодятам на весілля держава дарувала 64? 000? $ на купівлю власного житла. На відкриття свого бізнесу – одноразова допомога 20 000$.? Медицина і освіта безкоштовні, при цьому освіта і стажування за кордоном були за рахунок держави. Українці про таке можуть тільки мріяти.
І все ж при такому високому, за українськими мірками, соціальному патронаті держави лівійці повстали. Матеріально вони жили непогано. Чого ж не вистачало? Свободи, справедливості, демократії, не авторитарного керівництва, недиктаторського глави країни. Всього-на-всього. Грона лівійського гніву зріли довго, але вибухнули дуже сильно. Результат відомий усім – країна знову перейменована, цього разу на Лівійську республіку, Джамахірії кінець, Братський вождь у ямі.
В українському Інтернеті опублікована дуже жорстока і безжальна змонтована світлина, на якій до тіла загиблого М. Каддафі прироблена голова В. Януковича. Стає моторошно, коли дивишся на таке. Святе письмо нас вчить нікому не бажати смерті. І, все-таки, подібного змісту картинки вже неодноразово з’являлися в Інтернеті. Звичайно, йде непримиренна політична боротьба, і це може бути справою рук ворогів Януковича. Але й не звертати уваги на такі знакові попередження також не варто. Тому, з важким серцем, все ж, навожу цей приклад для читачів, хай мені Бог просить, бо це вже на межі журналістської етики.
Якщо вже Лівія, яка скинула диктаторський режим М. Каддафі, одразу ж відкинула концепцію Джамахірії і не бажає більше так жити і називатися, то нам український варіант Джамахірії на чолі з авторитарним чи, тим більше, диктаторським режимом зовсім не потрібний. Народу потрібна вільна, процвітаюча Україна з системою чотирьох незалежних і взаємостримуючих влад (законодавчої, виконавчої, судової та медійної), на чолі з сильним, але справедливим та демократичним, освіченим і висококультурним лідером, обраним на чесних прозорих всенародних виборах.
Все інше – від лукавого. А конкретно: від Каддафі, Кастро, Брежнєва, Сталіна чи ще якогось диктатора – не так і важливо.

23 жовтня 2010 року