Пощастило минулого тижня нам неймовірно! Такі гості, яких приймала українська громада у суботу, 22 жовтня, тут бувають нечасто. Найпопулярніша письменниця України – Марія Матіос разом з театральною групою Івано-Франківського драматичного театру ім. Івана Франка завітали в рамках турне по Америці і до Чикаго. Розкішний подарунок зробила корпорація «Міст», організувавши виставу «Солодка Даруся» і зустріч письменниці з бажаючими її послухати.

У суботу вдень, в Культурному осередку зійшлися шанувальники сучасної української літератури загалом та творчості Марії Матіос зокрема. Привід – зустріч з авторкою «Солодкої Дарусі», «Москалиці», «Майже ніколи не навпаки». Присутніх на цій зустрічі було не так вже й багато, що могло бути пов’язано з невисокою інформованістю в нашій громаді, зайнятістю, а, може, і байдужістю. Але ті хто хотів, той прийшов. І не пошкодував.
Я сама особисто, зізнаюся, дещо хвилювалася перед тим, як побачила цю невисоку, чорняву жіночку. Чомусь в мене було упередження, що Марія Матіос – складна в спілкуванні людина. Однак особисте знайомство розвіяло це уявлення. Важко знайти простішу та більш невимушену у своїй поведінці знаменитість.
Представниця компанії «Міст» у Чикаго та наша постійна дописувачка Світлана Остапчук представила гостю: «Марія Матіос – велика людина для України», на що письменниця дзвінким, дівочим голосом відреагувала: «Метр п’ятдесят п’ять». Присутні розсміялися з такої самопрезентації і розслабилися. Світлана Остапчук також відрекомендувала чоловіка Матіос – Сергія Литвина, який скромно сидів осторонь. Пан Литвин знаменитий не тільки причетністю до відомої письменниці, але й науковим ступенем – доктора історичних наук та званням полковника, Першого заступника Голови Спілки Офіцерів України. Були також представлені організатори туру, представники компанії Міст – Юрій та Орест Кусі, п. Богдан Бухвак, п. Марія Іванець, п. Юрій Селюченко. Ведуча зустрічі висловила подяку іншим ентузіастам, які долучилися до справи влаштування письменниці та театральної групи в Чикаго – Грицеві Бухваку, Ростиславові Парипі, Олені Тхорик, Володимирові Рибаку й багатьом іншим добрим людям, які влаштовували на ночівлю акторів, годували їх, возили на екскурсії, і, загалом, докладали всіх зусиль, щоб ті почувалися якнайкомфортніше.
Наприкінці своєї вітальної промови Світлана звернула увагу на чоловіка, що сидів у кутку, не привертаючи зайвої уваги, повідомивши присутнім, що він прилетів «аж з Австралії». Марія Василівна Матіос взяла ініціативу у свої руки, рекомендуючи відомого перекладача Юрія Ткача, завдяки хистові якого англомовні шанувальники літератури зможуть ознайомитися з творами буковинки. Марія Василівна розповіла, що познайомилася особисто з перекладачем власних творів, який проживає у Мельбурні, лише три дні тому. До цього часу вони лише листувалися. Письменниця назвала пана Ткача «провайдером в англомовному світі». Після цього усі посідали і налаштувалися слухати шановну гостю. Пані Матіос, чудового розуміючи, що публіка, котра на зустрічі зібралася, спрагла свіжого слова з України. Тим більше, що письменниця уславилася своєю принциповістю та моральними засадами.
Звідси і надалі я приводитиму уривки монологу Марії Матіос та її відповіді на запитання слухачів.
«Це добре, що ми знаємося, любимося, читаємо українською, але ще й добре, щоб світ знав нашу незвичайність, самобутність, незрозумілість через мови, якими світ послуговується...», – розпочала гостя, продовжуючи тему перекладів творів на інші мови. «Не знаю, як Юрій Ткач мене перекладає, бо то важче, ніж землю орати... Як він тільки знаходить відповідники різним словам у моїх творах! Але він це якось робить, добре робить. І так Україну можуть пізнати ті, хто української не знає. І я рада буду, якщо бажаючих пізнати Україну буде ще більше. Ми тільки розпочинаємо цю справу...».

 
Про особисті переживання під час написання книжок, про свої стосунки з персонажами творів:

«Все, що вам передаю, через себе пропускаю. Я в тих криївках сиджу, кров’ю стікаю, коли про це пишу, то коханців вбиваю, то комусь вироки виношу. Я мушу перевтілюватися, таким трасформером ставати, як київські будинки тепер (посміхаючись). Але я розумію, що мушу бути адвокатом для усіх, кого вигадала, або кого списала з життя. Чесно кажучи, я не дуже й вигадую, то не годен вигадати, бо життя складніше, багатогранніше, глибше. Ти тільки береш вершки. Якби я розказала правдиву історію останньої моєї книги за часом виходу – «Армагедон не відбувся», то мексиканські серіали, вкупі з російськими та українськими «відпочивають». Бо правдива історія тієї родини, частину якої я переповіла – осмислила у «Армагедоні» є такою глибокою, складною, нещадною, я не знаю як то Бог складає ті пазли, що вони сходяться на одній родині, на одних людях, в одному місці. Я не знаю, за що таке буває, за що їм ті кари. Тим не менше, я знаю ці історії, намагаюся їх осмислити не для того, щоб залякати читача (сучасну людину вже і не залякаєш, враховуючи те, що відбувається зі світом), я просто хочу розповісти і, можливо, навести «прожектор» на Людину, що от, таке буває, трапляється, і що кожна людина є відповідальною за те, що вона робить. Це не є моралізаторство. Я дуже не люблю, коли кажуть, що письменник має якусь місію. Я не місіонер, інакше я була би десь проповідником. Я – ОПОВІДАЧ, але й, одночасно, і адвокат для тих людей і, зокрема – для негідників. Для того, щоб переконати читача, що персонаж мого твору – негідник, я повинна спочатку його полюбити так, щоб вивернути його наскрізь.
Я ненавиділа спочатку отого Івана Олексюка – персонажа з «Армагедону», він мені був чужий, пручався. Але потім я його почала розуміти, він мав свою правду, як кожна людина має своє алібі. І кожна людина хоче, щоб це алібі хтось витлумачив. Мені видається, що письменник, митець є інтерпретатором людини, її адвокат, суддя, прокурор – все разом. Якщо він може все це в собі поєднати, то він буде переконливим для читачів. Я б дуже хотіла, щоб мене розуміли читачі через мої книжки. І навіть не зовсім мене. Мої проблеми лишаються в моїй хаті. А проблеми людини, бо мені цікава людина в обставинах часу. І не має значення де і коли вона проживає – за часів Австро-Угорщини, Першої Світової війни чи це йдеться про сучасність, і живе вона в Бангладеші, Америці чи Ямайці – проблеми ті самі, тільки в різних інтер’єрах. Людина від сотворення світу кардинально не змінилася, в неї таке саме серце, мозок. Людина та ж сама і проблеми ті самі. Ось це мені і цікаво – людина в обставинах часу. Як оте колесо «їде» по людині, як її молотить, як ті жорна її «перемелюють». Чому в тих жорнах одна людина залишається зерном, а інша стає порохом.

Про майбутнє книжки, майбутнє та інше...

«Мене часто питають: «Чи вмре паперова книжка, чи вона зникне?» А я кажу – чого вона має зникнути?! Завжди залишаються люди допитливі, які розшифровують пергаменти, наскельні малюнки – нащо вони їм, коли ми вже в космос полетіли?! Завжди залишаться ті, хто захоче, як жінку, погладити ту книгу, розгорнути і поводитися з книгою, як з живою людиною.
Мені важко сказати, як воно далі буде. Ми вже всі користуємося комп’ютерами, не пишемо один одному листи. Добре Сергієві (чоловікові) та Данилові (Яневському, який був присутній), вони шукають документи, перебирають старі листи, струшують порох – це цікаво! А от як наш час буде вивчатися істориками майбутнього, я не можу уявити! Хіба що якісь секретні служби будуть записи різні оприлюднювати, вони ж те все архівують десь там. Я не знаю, як ми будемо ідентифіковані для тих, хто прийде за нами, як будемо зафіксовані в часі, історії... Та що там казати, я розповідаю про якісь там 70-ті роки – і це вже минуле століття! А це ж моє життя, мої роки, які впливають на мене теперішню».

Про турне театру:

«Ми два тижні тому прибули до США. Я завжди кажу, що сумніваюся у тому, що Колумб відкрив Америку, але те, що Івано-Франківський театр і я особисто відкрили для себе Америку – це чиста правда. Завжди сумніваєшся, як виставу приймуть, чи прийде діаспора (я, до речі, дуже не люблю це слово – діаспора, я його не вживаю). Але ми у романі та виставі орієнтуємося на загальнолюдські, зрозумілі усім цінності. От в Україні кажуть: «Цей твір про УПА». Як сказав один професор, доктор історичних наук, Дмитро Володимирович (самі знаєте, про кого я), що «Солодка Даруся» шкідлива для дитячої психіки, що її треба вилучити зі шкільної програми!»
Ведуча зустрічі зробила перерву і попросила пана Миколу Кочергу, голову Товариства Симона Петлюри представити колегу – Сергія Литвина, який пожартував: «Я маю таку необережність обіймати посаду чоловіка Марії Матіос. Скажу кілька слів, щоб дружина відпочила.
Я був довгий час військовим. У 90-ті роки я почав досліджувати діяльність Симона Петлюру, якого поважають тут, в діаспорі. Написав монографію про Петлюру. Якщо хтось хоче поспілкуватися на цю тему – будь-ласка, підходьте. Я також є головним редактором журналу «Воєнна історія», який власними силами 10 років видаю. Я також вперше в Америці, і що мене вразило найбільше – це велика кількість нашого славного українства, яке перебуває тут. Я не очікував скільки тут наших людей, кращих людей, нашого цвіту! Я знав, що існує еміграція; європейську, зокрема, вивчав по книжках. Але що у такій кількості! Не сподівався. Приємно, що залишається «великий голод» на наше слово, на нашу книжку і, зокрема, інтерес до історичної постаті Петлюри. Я привіз кілька книжок, кілька примірників журналу, то їх вмить розібрали. І зробив для себе висновок – треба продовжувати працювати і для тієї України, і для цієї «України», яка поза межами Батьківщини».
На запитання із залу: «Чи маєте намір ви писати історичний роман, зокрема, про Петлюру», – письменниця відповіла: «Я б за таке не взялася. Одна справа писати про звичайну людину в історичних обставинах, інша – про історичну постать, якою б вона не була. Немає однозначних історичних постатей. А, взагалі, ми зі Сергієм ще про це не радилися (сміється). Порадимося, і Сергій вирішить».
На запитання Марії Климчак, куратора Українського Національного музею та ведучої радіо «Українська Хвиля» про унікальність теми «солодких» людей в українській літературі Марія Матіос відповіла наступне: «Мені важко сказати, чому ця тема не артикульована в українській літературі. Я не мала приватного досвіду спілкування з такими людьми. Мені колись зателефонував лікар-психіатр і попросив про зустріч, щоб розпитати про те, хто мене консультував з симптомів Дарусі. Я коли пишу книжки, то не послуговуюся жодною літературою. Я використовую різні довідкові джерела, коли описую історичне тло. Наприклад, як писала про Австро-Угорщину, то мала знати, які гроші ходили, які звання були в армії. Загалом, я дуже уважно живу і спостерігаю за всім. А також є уява, фантазія і спостереження».
Питання Данила Яневського (давнього приятеля письменниці) до чоловіка Матіос: «Як ставитеся до коханців дружини в романах» (сміх в залі); а друге запитання до Марії Матіос: «Звідки приходять тексти?» Сергій Литвин відповів лаконічно і з гумором: «Я коханців не боюсь, бо я впевнений в собі!»
Марія Матіос: «Всі тексти вже там написані (показує рукою наверх), вже там сформовані. Все вже наперед визначено. Так само, як позначені люди і навіть землі. От візьмемо село Розтоки, звідки я родом. Я завжди вважала, що це місце позначено Божою благодаттю. Селові виповнилося 510 років. Там Федькович сватався. Там відбувалися зйомки фільму «Білий птах з чорною ознакою». Кар’єра Богдана Ступки почалася в моїй хаті. Йому було 28 років, молодий, красивий. В нас мешкала родина покійного Юрія Іллєнка, і Лариса Кадочнікова жила в нас. Я їм всім носила молоко зранку і клала завжди ружу, про що Іллєнко згадував. Іван Миколайчук там бував. Оце все відбувалося на моїх очах, я все це всотувала, це формувалося, зріло в мені. Саме з того починалася Даруся. Думаю, що вже визначено, хто про що має писати – хто олівцем, а хто віником – то все письмо. А я просто записувач, провідник».
На запитання із залу про те, що на думку письменниці буде писати прийдешнє покоління, яке виросло і сформувалося за обставин сучасності, вона відповіла: «Гадаю, що кожен буде писати про свої особливі моменти зі свого життя. Не можу сказати, що саме теперішня молодь вкладає в поняття формування людини як особистості. Все, що з нами трапляється – впливає. Але гадаю, що не надто зміняться головні параметри того, що нас формує – родина, Батьківщина, обставини життя».
Багато про що говорилося на цій зустрічі. Марія Матіос розповідала і про сучасні настрої суспільства в Україні, розуміючи, наскільки це важливо для слухачів, і про особливості української ментальності. Її промови була енергійними, жестикуляція – «танцювальною» – немов відтінювала ритміку розмови – то сповільнена, то пожвавлена. Харизматичність гості вплинула на тих, хто зібрався; після першої півгодини зустрічі слухачі «розігрілися» і почали активніше ставити запитання, аж поки адміністратор не нагадав про елементарну фізичну втому гостей та запросив увечері подивитися на особливу, драматургічну інтерпретацію «Солодкої Дарусі».
Про виставу – окрема розповідь, яку можна прочитати у цьому ж номері. А от в наступному ми опублікуємо розлоге інтерв’ю Марії Матіос та Ростислава Держипільского і його акторів, яке ведучі радіо «Юкідрайв» узяли наступного дня. Про життя, про творчість, про «Солодку Дарусю» та багато іншого наші читачі дізнаються з цього інтерв’ю. Тому ще одна зустріч з Марією Матіос на шпальтах нашої газети – наступного разу.