Доповідь на вшануванні пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років

Сімдесят три роки тому в Україні лютував страшний, штучно створений комуністичною владою Кремля, голод від якого вмерло понад десять мільйонів українського селянства. В родині моєї матері, з голоду померло дев'ять осіб: її батьки, брати, сестри, дядьки та тітки, що жили на хуторі на Полтавщині.

Українська трагедія 1933 року не була стихійним лихом, спричиненим посухою чи неврожаєм. Цей голод був навмисне організований і проведений російсько-комуністичним урядом Совєтського Союзу, щоб зламати хребет української нації. Кремль наклав на українського селянина такі високі податки, які не було змоги виконати. У селян було забрано увесь харч, який вони тримали для прохарчування своїх родин впродовж зими. Архітектами голоду були Сталін, Каганович, Молотов та менш відомі кати українського народу.

За роки, що пройшли від часу Голодомору, виросло нове покоління в Україні, і тут, за її межами. Для нього ці трагічні голодові роки не так відомі, і не так болючі, як тим, що жили в ті нелюдські трагічні дні в Україні.

Відновимо у нашій пам'яті роки перед 1933-им роком в Україні.

У роки Першої світової війни постала Українська Народна Республіка. Проти неї виступили війною білогвардійщина Денікіна та "червона" Москва, війська Леніна. Уряд самостійної України не витримав російської навали й залишив Україну, виїхавши на еміграцію. Але розпочатий процес відродження української нації не припинявся.

У 1923 році розгорнулося відродження національного життя в галузях економіки, культури, освіти, мови та релігії. Почався розквіт української літератури та мистецтва. У школах запроваджено, як викладову, українську мову, (до речі, її ще й дотепер не запроваджено скрізь у Незалежній Україні), яку століттями переслідували окупанти-росіяни, називаючи її мовою неграмотних селян.

Життя в Україні почало набирати українського вигляду, що занепокоїло імперіалістичну Москву, яка прагнула новими хитрощами затримати Україну в комуністичній російській імперії. Уряд Кремля вирішив якнайшвидше покінчити з українізацією та відродженням українського народу.

У 1929 році розпочато розкуркулення, відбирання від українських селян їх господарств. Багатші родини вигнано з їхніх домівок, арештовано й вивезено на заслання в Сибір. Розпочалася колективізація. Малі господарства, казали вони, є не економічними, вони не можуть дати державі належної кількости продукції. Крім того колективізація потрібна й для того щоб ліквідувати експлуататорський клас - куркулів, що використовують бідняків - пролетарів.

Комуністи поділили українських селян на бідняків, середняків, куркулів та підкуркульників. У 1932 році Москва почала вимагати, щоб селянство України, колгоспники й не колгоспники, здали державі вісім мільйонів тон зерна. Хоч Україна становила невелику частину Совєтського Союзу, з неї вимагалося більше харчів, як з Росії та інших республік Союзу взятих разом. Посланник Москви в Україну П. Постишев пильнував, щоб накази Москви були виконані. Почали відбирати в селян зерно, картоплю, буряки та інші харчі. Прислані з Росії комуністи та комсомольці разом зі сільськими активістами забирали все знайдене з харчів у хатах, комарах та повітках. Ковіньками шукали довкола хат та в городах, те, що було закопане в землі.

У Харкові, тодішній столиці радянської України, скликано конференцію, присвячену ситуації здавання державі квот зерна. Сталін прислав у Харків свого заступника Лазаря Кагановича та Молотова. Як показують документи, особи українського радянського уряду казали представникам Москви, що в селах України забрано все, що можна було забрати й здати державі. Людність України, казали вони, почала голодувати. Але Молотов і Каганович сказали: "Ніяких поступок чи вагань у питанні виконання завдань, поставлених партією і совєтським урядом перед Україною, не буде". Крім того, було видано постанову, щоб колгоспникам не видавали зерна та інших харчів за вироблені дні праці, так звані трудодні, в колгоспі. Також заборонено збирати колоски на стерні на колгоспних полях, що буде злочином супроти держави.

Щоб Україна виконала накази Москви спершу з Ленінграду та Москви вислано в Україну 60 тисяч комуністів та комсомольців на посади голів колгоспів та інші посади. Пізніше ще прислано додатково 112 тисяч комуністів з Росії для керування відбиранням зерна та інших харчів в селян України. Навіть більше того, забирали не лише зерно але й страви, що готувалися в печах.

Селянство почало голодувати ще восени 1932 року. У січні 1933 року число голодуючих та умираючих з голоду зростало з кожним днем. Українські селяни, навіть ті, що добровільно записалися в колгоспи, вмирали з голоду разом з тими, що були загнані в колгоспи силою. Помирали з голоду й бідні пролетарі, від імени яких і для добра яких ніби діяли комуністи. Від голоду вимирали цілі села та хутори України. В багатьох селах було навіть людоїдство.

Коли в Україні вмирали мільйони людей з голоду, Москва безсоромно заперечувала наявність голоду. Більше того, вона твердила, що український народ, ще ніколи не був такий щасливий, як саме у 1933 році. Коли трагічні події в Україні дійшли до українців Галичини та Америки, вони почали вживати заходи щоб допомогти голодуючій Україні.

У Сполучених Штатах Америки українці зверталися до уряду держави про допомогу Україні. Але уряд США більше вірив Москві, бо такі журналісти, як Волтер Дюренті, що був у Росії, писав у газеті "Нью-Йорк Таймc", що ніякого голоду в Україні немає. У тому ж 1933 році уряд Америки нав'язав дружні дипломатичні стосунки з урядом Москви й визнав Радянський Союз.

Про голод в Україні, від якого померло понад 10 мільонів українців знає Західній світ, знає багато й в Українки, бо тепер уже частіше про нього пишуть і говорять. Не дивлячись на те, що Україна вже 15 років є незалежною країною, уряд України ще не притяг до відповідальносте ні комуністичну партію, яка й далі діє на шкоду України, ні ще живих злочинних осіб, ні Росії до відповідальності за Український Геноцид.

Американський уряд створив спеціальну конгресову комісію для дослідження Голодомору - Геноциду в Україні. Десять років тому американська слідча комісія Голодомору передала Верховній Раді України понад тридцять томів записів та відеокасет свідків Геноциду в Україні, але вони й досі лежать у підвалах українського уряду, припадають пилом або, може, вже й знищені. Думаєте, що теперішня Верховна Рада щось зробить у цьому напрямі і проголосить Голод в Україні 1933 року Геноцидом України? Понад шістдесят держав світу проголосили Голодомор Геноцидом проти українського народу, а український уряд до цього часу цього не зробив, і виглядає, що й далі цього не зробить. В Україні, у Києві, навіть на пам'ятнику жертвам голоду, який вони називають пам'ятним знаком, бояться написати, що то пам'ятник десяти мільйонам українських жертв Геноциду України.

Асоціація Дослідників Голодоморів в Україні вже не раз робила старання, щоб притягти винуватих за голод до кримінальної відповідальності. Висилалися в тій справі прохання до уряду, Верховної Ради та генерального прокурора України. З уряду та прокуратури міста Києва отримували коротку відповідь: "По характеру і часу подій, про які йде мова, кримінальним кодексом України відповідальностi не передбачено".

Сьогоднi, y сімдесят третю річницю Геноциду в Україні, ми схиляємо свої голови в жалобі перед жертвами московсько-комуністичного народобивства й пригадуємо Москві, Заходові й Україні, що ми не забули жертв Голоду і знаємо винуватців української трагедії. Тим злочинцем є Москва, російсько-комуністична імперія зла. За злочин, (смерть понад десяти мільйонів українського селянства), що згідно з міжнародним правом, не підпадає терміну давності, Україна має права зажадати фінансову компенсацію та відшкодування від Російської Федерації, яка перебрала все те, що колись належало Совєтському Союзові, нібито, це її власність. Тому Російська Федерація має перебрати на себе й ту відповідальність за злочини, що творив Радянський Союз супроти України, й розрахуватися з українським народом, Так, як Німеччина ще й далі розраховується з колишніми "остарбайтерами" за інші злочини, вчинені Німеччиною за часів Гітлера, так і Російська Федерація має розрахуватися з Україною. Бо цього вимагають жертви Геноциду, жертви засланих у Сибір, Соловки на примусові роботи, сотні тисяч замучених і розстріляних у тюрмах та засланнях; в розбудові російської імперії. Того вимагає справедливість! І віримо, що ще прийде час, коли уряд України почне дбати за українстький народ, не боячись сказати правду у вічі своєму народові й Росії, яка століттями кривдила й поневолювала нас.