Як журналіст - журналістові: ми мусимо залишати по собі позитивні спогади. Можливо, це видаватиметься комусь невдалим фарсом, але не слід переоцінювати межі відвертості в обмежених часових рамках спілкування. Варто ним просто насолоджуватися. Тим паче, що не так уже й часто щастить на таких співрозмовників, як Марічка Бурмака. Просто та сміливо: "Дозвольте Вам допомогти", - каже популярна співачка й перетягує речі моєї подруги за інший столик. Подружка вражена: тепер я всім розповідатиму, що мої речі несла Марічка Бурмака. Жартуємо, звісно. Та коли є з чим порівнювати (всі ми люди, так, так, авжеж!), тобі важко абстрагуватися, попри свідому легкість сприйняття та прийняття (адже йдеться про роботу насамперед), і утриматися від компліментарно-несміливої посмішки. Геніальна чеснота: довіра до людей. Опанувати й померти: але раптом не захочеться?!

- Маріє, як думаєте, чому теми більшості інтерв'ю з популярними публічними людьми минаються, властиво, не довкола творчих тем, але особистого життя, політичної позиції тощо?

- Бачте, та кількість творчих людей, яких цікавлять безпосередньо питання творчості, є дуже і дуже обмеженою. Всіх решту ці нюанси абсолютно не обходять. Всім іншим натомість цікаво приміряти на себе образ "публічної людини". Я, зокрема, можу довго розповідати про процес народження пісні, про її запис, зведення, знімання кліпів, але ж я добре розумію, що пересічний громадянин нашої країни ніколи не зніматиме собі відео кліпів. То навіщо воно йому треба?! Окрім того, скажу вам по секрету, я часто відповідала на запитання про те, як у мені народжується музика. Кава, можливо, вечір, але завжди є ще щось... Оце ЩОСЬ - невловиме й містичне, дуже важко пояснити словами. Я його відчуваю на рівні підсвідомості. Але якими словами можна описати це таїнство?

Наприкінці минулої весни я зрозуміла, що вже настільки втомилася від концертів, публічної діяльності, зрештою, від спілкування з журналістами, що більше не могла писати пісень. Не знати, з якої причини, але не давалося воно мені, й годі. Тоді я остаточно зрозуміла, що більше ні з ким не хочу говорити ані про політику, ані про особисте життя. Про творчість говорити хотілося, але після того, як у мене сталася криза, я вже просто не знала, що думати. Тоді ми встановили табу на спілкування з журналістами. Мені зовсім не хотілося видобувати із себе ще якусь інформацію, запраглося залишити цей час для пісень. Бо я дуже гостро відчула: у мені не залишається вже нічого мого, особистого. Крім того, я ж розумію: журналісти - люди творчі, тому в кожне спілкування вони також вносять елемент творчості. Скажімо, після мого концерту у Галичині одна з місцевих газет написала, що Марічка Бурмака була у стані алкогольного сп'яніння. Мені було смішно, бо всі близькі мені люди знають про моє ставлення до алкоголю. А беручи до уваги стан мого здоров'я тоді та втому, те, що я вже до останнього дотягувала цей тур, мені, скажу відверто, не було приємно прочитати таке. То не мій гріх. Мене можна звинувачувати у багатьох речах, але не у зловживанні алкоголем. Це сталося наприкінці травня. А вже з першого червня я не давала жодних інтерв'ю...

Я усвідомлюю, що такою є специфіка моєї роботи: новини з життя публічних людей завжди обмусолювали мас-медіа, й так воно буде надалі. Моя мама, наприклад, часто дізнається про новини у моєму житті з журналів та газет... І коли перед тобою сидить приємний співрозмовник-журналіст, ти так чи інакше починаєш розкриватися та розповідати йому якісь особисті речі. Повторюся, не залишається нічого сокровенного. Ба більше, у якийсь момент я піймала себе на думці, що читаю своє інтерв'ю, але я сама для себе не є цікавою.

- Невже Ви серйозно ставитеся до того, що про Вас пишуть у пресі?

- По-різному буває. Деколи це навіть дуже ранить, але все одно мусиш триматися. Я обрала для себе шлях найменшого втручання і взагалі відмовилася від спілкування з журналістами. Чимало подій відтоді минуло, про деякі з них, можливо, навіть дуже вартувало би говорити. Наприклад, про мою участь із музикантами у великому фестивалі поблизу Нью-Йорка. Але якщо вже дав собі слово - тримай. Натомість я отримала позитив від цієї вимушеної мовчанки. Бо у якийсь момент мені почало видаватися, що я займаюся графоманією. Я була настільки порожньою зсередини, не мала жодних почуттів, які вартувало би проявити назовні у піснях, але продовжувала писати. І нібито ті самі слова, але в них не було нерва. Минув час... І за кілька днів я написала пісні, з яких складатиметься мій новий альбом. Артист, співак насамперед, цікавий своєю музикою. Я укоренилася в цій думці остаточно. Більше, ніж я скажу у своїх піснях, мені вже нічого додати. І мені сподобалося обмежене спілкування з журналістами. Думаю, ми цю практику продовжимо. Бо для мене значно важливішою є творчість, спілкування з моєю дитиною, зрештою, моє особисте життя. Я маю на це право. Так, як Стінг ховається у своєму помісті в Англії та пише нову музику, так і я можу обирати, на кого мені слід витрачати свій час.

- А чи пробували Ви колись творити у стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння?

- Ніколи. Наркотиків взагалі не пробувала, й через те навіть не знаю, що воно таке. Я не розрізняю їх для себе на легкі та важкі і вважаю, що це, власне, та ситуація, коли не спрацьовує принцип, що у житті треба спробувати все. Позаяк я - мати, тож своїм прикладом мушу показувати своїй дитині, що ця тема - табу. Щодо алкоголю... То як кожна нормальна людина я можу дозволити собі випити у компанії, але це завжди зовсім трішки та тільки сухе вино. До того ж лише у колі близьких друзів і ніколи публічно. Горілки принципово не вживаю. Та й вино п'ю радше з поваги до компанії, тому що на мій настрій воно ніяк не впливає. Вважаю, що жінка у стані алкогольного сп'яніння - це дуже неестетичне видовище. А я, як і кожна жінка, завжди хочу виглядати гарно. У мене нещодавно було чатування з прихильниками на одному сайті. Хтось із них побачив мене на фото під час президентського прийому з келихом вина. Я відповіла, що можу ходити з келихом червоного вина цілий вечір, але це не означає, що я його п'ю. Просто він личить до мого одягу.

- Ви називаєте алкоголь гріхом, попри те, що ще вкладаєте у це поняття - "гріх"?

- Я так розумію, що ви вже серйозно формулюєте запитання. Тому. Якщо говорити у такому напрямі, то алкоголь, зрозуміло, не є гріхом. У розумних дозах. Коли людина причащається у церкві, вона також вживає вино. А до гріхів я би віднесла насамперед зраду. Зраду себе, зраду коханих, особливо близьких людей. Хоча я дуже легко прощаю людям якісь помилки... Я відчуваю на собі відповідальність за своїх батьків, за дитину і тому не можу кинутися на край світу за коханим, наприклад. Хоча інколи дуже цього хочеться...

- Ви сказали, що пісні до нового альбому вже написані, коли плануєте його видавати та чим він буде цікавий?

- Пісні й справді вже написані, але коли з'явиться альбом, наразі невідомо. Повністю готовий, думаю, він буде вже наприкінці весни. Але доти, можливо, напишуться якісь нові пісні і я захочу також помістити їх на платівці. Єдине знаю напевне, що у ньому буде пісня "Не тому", кліп на яку ми нещодавно презентували. Цими днями ми працюємо ще над двома піснями, на одну з них також плануємо знімати відео. Тобто хочемо йти до випуску альбому поступово й неспішно.

- Чи вважаєте свою творчість якоюсь мірою елітарною?

- ... Якщо говорити про моменти, за якими мене впізнають, то - насамперед тексти. Я не можу сказати, що це - суперінтелектуальні тексти, адже знаю, якою мусить бути правдиво глибока й інтелектуальна поезія. Але я людина, яка у побуті говорить українською мовою - зі своєю дитиною, з коханим, з батьками та друзями, через це мовний момент є для мене дуже важливим. Адже всі найголовніші слова у своєму житті я кажу українською мовою. Через те, коли сідаю писати текст, не думаю над тим, що він має бути українською мовою, я просто інакше не можу. Для мене дуже важливо сказати просто, але обрати точні та правильні слова для своїх почуттів. І щоб це не було банально. І щоб у них не було якихось порівнянь чи означень, які я не вживаю у своєму повсякденному житті. Якщо мені хочеться написати пісню на якийсь дуже інтелектуальний текст, я відкриваю Малковича, Костенко чи Андруховича і пишу... Але зазвичай я хочу говорити зі сцени про щось проникливе та справжнє. Це просто мої почуття у римованій формі. І вони досягають сердець інших людей. Таким є моє мислення. Та й пишу я свої пісні з гітарою в руках. Люди, які пишуть свої пісні біля рояля, наприклад, дещо інакше мислять. На українській сцені більше немає дівчат, які думають по-гітарному та виступають з гітарою в руках...

Питання насправді не в силі голосу. Я слухаю речі Стінга, де він намагається сказати щось власне силою голосу, і розумію, що мені подобаються зовсім інші його пісні - чуттєвіші, настроєвіші. Я впевнена, що люди реагують на мою музику так само. Показати себе як вокалістку не головне моє завдання. Та й бути співачкою не є для мене першочерговим. Значно важливіше видати світові все те, що я хочу сказати, і щоб люди почули мене. Через те я не ображаюся, коли хтось каже, що йому не подобається мій голос, наприклад.

- До речі. Ніколи не думали заспівати дуетом, з фронтменом "Мандрів" Фомою, наприклад, або ж кимсь іншим?

- З Фомою ми у дуже добрих стосунках і навіть співали дуетом на корпоративних вечірках. Але я не люблю штучних проектів. Можливо, тому що бачила направду дуже мало добрих дуетів. Це добре, коли дуети народжуються випадково, так, як у нас з Гайтаною на пісню "Діти світла". Але я не хочу співати з кимсь дуетом так, щоби воно виглядало начебто у мене з тим співаком якийсь там роман...

- Розумію, на кого натякаєте...

- Так, я днями побачила дует Кароліни і Пономарьова й одразу ж написала Сашкові есемеску: "Сашко, не знаю, чи досі дійсний цей номер. Щойно бачила кліп з Кароліною. Дуже мило".

  - Маріє, у Вас дуже релігійне ім'я. З чим асоціюєте для себе Різдво?

- Зі святим вечором, зрозуміло. З тим, що навколо є близькі мені люди. З таїнством народження. Я люблю Різдво значно більше за всі інші свята. Я пам'ятаю Різдво, коли була вагітна Яринкою на сьомому місяці, і у мене навіть виникали якісь там крамольні думки: Марія, коли виношувала дитятко, почувала щось схоже... Це особливе й дуже казкове для мене свято. З одного боку, воно дуже релігійне, духовне, піднесене, а з іншого - моє, особисте. Бо я знаю, що почуває жінка, коли народжує дитя.

- Якою для Вас є модель тієї "справжньої жінки"?

- Я маю двох бабусь - одна з них живе у Харкові, а інша в місті Прилуках. Удвох вони для мене визначають поняття "справжня жінка". Одна з них пройшла війну у 15 років і кожен день живе як останній. Вона завжди радіє життю, навіть коли їсть картоплю у мундирах. І вона також вчила мене цього - знаходити у всьому позитив, любити це життя. Їй 82 роки, але нещодавно вона розповідала мені, що в неї з'явився новий залицяльник - 75-річний академік. Вона може цілий день не виходить з дому, але в неї завжди акуратний манікюр та зачіска. Інша бабуся, на честь неї мене, власне, назвали Марією, рано втратила свого чоловіка. Вже сорок років як він помер, але вона приходить із нами на кладовище і розповідає йому: "Подивися, оце прийшла Манєчка - наша співачка-зірочка. А це Юрчик - міністр молоді і спорту. Подивися, які вони красиві..." І ми все життя намагаємося тішити нашу бабусю. Вона проста жінка, але трьом своїм дочка дала освіту, підняла їх на ноги та зробила людьми. А насамперед вона дала нам всім правильне розуміння життя, як воно є. У всіх трьох її дочок дуже міцні сім'ї та хороші діти.

У мене часто запитують: "Ваш брат - міністр і все таке..." Уявляю собі, якби вирішила робити політичну кар'єру, скільки брудних історій про кумів довелося би вислухати. Позаяк ніхто не думає, як так воно сталося, що в одній родині народилися і відома співачка, і міністр. У мене ще є рідний брат, Славко, яким я дуже пишаюсь. У Юри - дві рідні сестри. А у молодшої маминої сестри троє дітей. І я переконана, що всі вони матимуть достойний шлях у житті. Просто я - найстарша сестра, далі - Юра Павленко. Він молодший за мене на 5 років, тож ми більше встигли зробити. І річ тут не в тім, що хтось когось тягне, хоча ясно, що я за брата горою стану. А він - за мене. Найважливішим є, власне, оте правильне виховання.