rss
02/19/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#345

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Літературна сторінка \ Вірші зі збірки «Фальдбаккен»

Смерть Роберта Вальзера

Зростається кістка – і меркне у небі зоря,
синім лезом ручай застрягає у спаленій глині,
і стоншує вітер пісок, де все починає з нуля
напружена цівка, що кориться рівно годині.
Так губи сіріють од ранку, як попіл століть,
бо там ще є кров, яка зможе й на шиї напнути
артерії – жили, – там холод осінній стоїть
на схилах, як дощ, як овечі гурти каламутні.
В залізнім замірі – слова збережуть свою суть,
визначить око правильність форми – і оберт
останнього колеса – де знову слова оживуть –
у горлі, як в гирлі життя, яке час – покоробить.
Як дати ще жити, як покласти – останній зарік,
щоб вже розсмоктався рубець кучерявого гаю,
де поле – це вижатий простір, розмитий потік,
де перша зоря, ніби полум’я слів, – догоряє.
Замерзне сльоза на щоці, ніби голос живий
всередині тіла, де кров вже давно не холоне,
де липне до ніздрів тільки запах бензину – жалій
усе, що піде за межу, що заглухне, як дзвони.
Як мертвий метелик, якому дав прихисток лід,
в урочій красі навесні оживе, певно, знову,
так тихий приплив на берег виносить умить
присмак чорної люті чи хвилю, тяжку і солону.
Але за припливом зненацька настане відплив,
який стече з рук в глибочінь по розкиданій гальці,
і те, що було, що колись ти зберіг, полюбив –
намерзне диханням у скуреній наспіх цигарці.
І може, відчуєш, як гребенем цупкого хребта –
полізуть мурахи, як шкіра напнеться і – в’язи,
і в сивім свічаді води, як в диму, оживе пустота –
метелик, вмурований намертво в лід, ніби в’язень.


Пам’яті Осипа Турянського

Move him into the sun –
Gently its touch awoke him once
At home, whispering of fields unsown…
Futility by Wilfred Owen (1893-1918)

До помешкання входиш, – коли на самому дні
засмальцьованих кишень – є тільки-но згадка про
пережиті зими, зужиті швидко й навідліг – дні,
а стара вішалка – знову, мов руки, – взяла пальто
й капелюха, що зняв, щоб запобігти грубому шву
сірих губ розійтися від усмішки в дзеркалі, зріст –
ніби ненароком, од підкладки бережно відірву,
а в ніздрі запах вельми затишний з кухні вліз.
Я лапнув по стіні за вмикачем, і з поспіхом пригадав
чомусь сині талони на жир, вугілля, ґноти, – рука –
сама – шкіра й кістки вперше по армії, – млявий гар
не збагнув до кінця – як живлющу вологу ковтка.
Перепоховані в пам’яті спогади про убуток себе, повів
очима – і побачив у дзеркалі скоцюрблене відбиття,
може, жалів за запахом жінки чи праг пережити вир,
що його мій мозок безжально навіщось колись утяв.
Рука обіймає липку склянку – із залишками вина,
де ще плаває – осуга часу, а жар і червоний шовк
старого дерева – відбились, як жалість, на схилі дня,
приморожені до споду – сорочки, хребта й кишок.
Більше – здатні пам’ятати – тільки слова, плече, –
опік губ, поцілунок відвертий, шал крові, – лід,
боротьба води, що з ванни повної враз – потече
на кахляну підлогу, заливаючи морем – спід.
Під комірцем сорочки – я в горлі виразно чув,
як билось уривками серце, як пах тютюном піджак,
як довге життя, що досі нагадувало – торф, намул, –
перетворювалося – щохвилини – на крик і жах.
А потім – намагався заснути, вдягнений взяв – приліг
на ліжко, що пахло минулим, втраченим вже теплом,
і ще довго крізь сон дивився, як сипався перший сніг
на оголене місто, потяте убогим глибоким сном.


ARNOLD SCHÖNBERG

Ти об’їдь-но на автомобілі пустельний пляж,
скури ж но цигарку – до самого фільтра її скури,
стань на голову, як акробат, чи ж на пісок – ляж,
запах моря – легенями! – весь, до цури, вбери!
Ти плив на маяк – і коцюб деревиною у воді,
був схильний вважати себе ким завгодно, жив,
і пульс у зап’ястку бився – і зникали слова, як дні,
мов дощ над морем, який безнастанно мжив.
Це і є твоя омріяна свобода, це – вибавлена жура
погляду, коли ти гадав: порівну ж – усе порву,
а машина твоя, як тінь дерева, – вже стара
і стоїть у хвилях піску, як вода стоїть у рову –
або – як небо незмигно стоїть у закритих очах,
ти очуняв од світу, ти куштуєш крізь сльози – мед,
із сорочки запах поту поволі вивітрювався і чах,
і чалапав вітер, як чапля, болотом душі – вперед.
Згодом – ти їхав далі і був усією душею за те,
щоб розсмоктався моря синій болючий шов,
рукавом піджака ти чорну кров на руці – затер,
але вона перегодом проступала на шкірі знов.
Ти вірив у тендітність хвиль і жіночих рук,
вздовж берега автомобіль твій так плавно біг,
шум моря глушив мотора незграбний звук,
і надто білий пісок – нагадував перший сніг.
Берег тягнувся, де збудували маяк,
де мис
дивився у море, де чайка вчинила флірт,
ти ж – цигарку між пальцями –
міцно стис –
і курив, поки у губах не лишився – фільтр.


Теодорові Крамеру

Взимку яблука пахнуть – особливо, нібито з них
зараз мають приготувати солодкий яблучний сидр,
я виймаю з рота цигарку, зробивши затяжку, вдих,
аби зберегти відчуття, аби скоріше розтанув лід.
Місто здається чимось визначеним заздалегідь,
змерзле тіло ріки майже скуте хаосом чорних льодів,
лише згадка про гурчання моторок, про гарячу серпневу мідь
коливається рідким димком на липкій крижаній воді.
У доках мерзнуть так довго важкі тіні торгових суден,
навіть стяги на них обмерзли, злиплись, мов у горлі крик,
ця зимова свобода складається з капілярів, судинок і вен,
як людські почуття, до яких кожен закоханий звик.
Я сиджу у їдальні, капелюха на столик поклав,
далі ріку, завмерлу в льодах, мій погляд уже не пустив,
металевих відтінків вигасає оживлений сплав
в павутині залізній розлучених доль і мостів.
Це не все ще, здається, це тільки початок, це сіль
твоїх сліз на губах, ніби присмак терпкого вина,
камінь дихає пружно – і пам’ятник меркне од хвиль,
понад тиждень іще тут триматися буде зима.
***
Паротяг розриває голос чайки під час відпливу,
хвилі моря стають стримані й обережні;
я добре пам’ятаю тебе, молоду й щасливу,
на теніснім корті або в ліжку і без одежі.
А ти мене, певно, – в чорному капелюсі –
на фотографії, велосипеді, війні, паромі –
із вічною ваткою в застудженім лівім вусі,
в сорочці, в якої завжди заяложений комір.
Мені нема тепер з ким перекинутися слівцем,
налити комусь півсклянки,
пригостити душу чужу хорошим-хорошим спиртом,
для колишнього солдата – краще військо, ніж тлум
гражданки,
бо звик бути закоханим, п’яним, німим, побитим…
Я засинаю у вагоні, намагаючись осягнути
запах моря і жінки, яким мене міцно зшили,
але в прострелених снах – я більше не жду спокути,
як не стерти мачулою білої смуги з незасмаглої шиї…


Залишенець. Чорний ворон

Центр досліджень визвольного руху презентує нові видання

Хура смерти#2018-48 (11/29/2018)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com