Після розпаду СРСР у світі бурхливо розвинулася така одіозна в усіх аспектах сфера, як експорт «живого товару» на ринок світової секс-індустрії, а країни колишнього «соцблоку» стрімко вирвалися на провідні позиції в цьому «бізнесі».

Левова частка його відбувається поза межами легальних норм і безпосередньо пов’язана з таким явищем, як трафікінг, тобто – нелегальним переміщенням «рабсили». Практично кожен крок цієї діяльності (а мова йде про мільйони людей) пов’язаний з нелегальними схемами, які реалізуються в межах «цивілізованих» країн.
В західноєвропейських країнах, де ще років двадцять тому про секс-рабство і мафію знали хіба що з екшн-фільмів чи книжок Маріо П’юзо, сьогодні діє ціла імперія зі своїми законами й правилами поведінки, функціонерами й ментальними стереотипами, і ця імперія процвітає й розростається, а тому – неминуче впливає на суспільство в цілому. Адже до справ цієї імперії не можуть не залучатися як прості громадяни, так і держслужбовці і навіть лідери країн, про що свідчать регулярні скандали.
У часи СРСР «російські жінки» мали репутацію виключно цнотливих, романтичних та морально стійких (в «Союзі» сексу, як відомо, не було). Для людей, що сприймали розквіт феміністичних тенденцій після «секс-революцій» в західних країнах як моральний занепад європейської раси, СРСР уявлявся чимось на кшталт цитаделі духовності та надії на порятунок. У ті часи сформувалися позитивні стереотипи стосовно «слов’янських» жінок та анекдоти на кшталт: «Ідеал – це американська зарплата, англійський будинок, китайський кухар та російська жінка».
З 1970-х років особливої популярності на Заході набули ідеї конвергенції, тобто «взаємопроникнення» ринкової демократії та соціалізму, від чого сподівалися отримати суспільство вищого рівня досконалості, суспільство майбутнього. Причому, якщо від капіталізму до цього суспільства мали перейти виробничі технології та вміння господарювати, то від соціалізму сподівалися, насамперед, культурних надбань, духовності, етики, імунітету до матеріальної зажерливості – всього того, що відрізняє людину від примати.
Під час «перестройки» світом керували ідеї глобального вселюдського братерства, рівності й свободи на основі взірців найвищої моральності, духовності та прагнення до світлого майбутнього.
Однак, коли впала Берлінська стіна, та відкрилися кордони, на Захід бурхливим каламутним потоком рвонули головним чином не взірці моральності, а якраз все те, що цій моральності суперечило. Ніщо так не шокувало Європу та Америку, як практично цілковита відсутність будь-яких меж для продажності в колишніх «совків».
«Росіяни» прийшли в Європу не як поборники етичних норм, а, передусім, як носії злочинної ментальності, причому – в усіх напрямах. В даному випадку навіть не було важливим, були це бандити, чи їхні жертви – всі крутилися в одній системі, і ця система самим своїм існуванням генерувала стосунки, які жодним чином не відповідали традиційним уявленням про законослухняну поведінку.
З одного боку – більшість «росіян» на Заході не вписувалося в існуючі легальні норми, з іншого боку – дискримінація зараз там не в моді. «Совки» різко знизили моральну планку того, що раніше вважалося прийнятним для цивілізованої людини. Застосування до них норм закону вимагало жорстких дій, до яких призвичаєні до комфорту обивателі «цивілізованих» країн мають виразну ідіосинкразію. Відповідно, вибір між дотриманням юридичних норм та гуманним ставленням до «нових європейців» робився на користь «мультикультуралізму» – ідеї, що заперечувала увесь цивілізаційний досвід людства, але дозволяла закривати очі на прямі порушення законів.
Однак, головною причиною цього була не прихильність до демократичних цінностей, а об’єктивна необхідність: «освоєння» територій колишнього «соцтабору» було б неможливим без того, щоб не пустити представників цього «соцтабору» до себе. В певному розумінні Захід поступився своїми моральними принципами заради матеріальної здобичі, а світ поділився на переможців та переможених.
Причому, в результаті поразки «соцтабору» до категорії переможених потрапили всі країни, що не належали до табору переможців, зокрема, й ті, які сподівалися від соціалізму морального порятунку людства.
Від переможених нічого особливо достойного не чекають і жодних особливих прав за ними не визнають: за визначенням, вони є «лузерами», людьми нижчого рівня, рабами, що мусять виконувати волю переможця. Так було в усі часи і в усіх народів.
І замість того, щоб підняти моральність «цивілізованих», вихідці з колишніх соціалістичних країн розбестили їх до самого нікуди.
Той, хто впускав українських «дівчат» до Європи, а ще більше – протегував їхній діяльності – розумів, що робить щось не дуже добре. Для заспокоєння совісті він мусів отримати якість матеріальні стимули. Це дало «зелене світло» розвитку корупції.
Той, хто наймав на роботу нелегалів, теж мусів мати якусь компенсацію за свої негативні переживання. І компенсація ця мусіла бути суто матеріального характеру. І зрозуміло, що на відміну від прибутків від чесного бізнесу, дані види компенсацій могли бути реалізовані лише в межах «тіні», й жодним чином не могли йти на користь суспільства в цілому.
Таким чином, пробивало собі шлях ставлення до матеріальних цінностей як домінуючого фактору людського життя, що раніше було для Європи зовсім не характерним. А з ним – і цинізм, і відчуття вседозволеності в тих, хто володіє достатньо вагомими мішками з грошима. І філософія: «Після нас – хоч потоп», як це завжди буває в таких випадках.
«Освоєння» було б неефективним, якби валютна виручка від продажу національного майна не спрямовувалася б на імпорт товарів з «цивілізованих» країн. А це означає тотальний занепад вітчизняної економіки та формування паразитичного способу життя в постсоціалістичних країнах.
Тим же українцям працювати вдома невигідно, оскільки їхнє занепадаюче народне господарство не здатне забезпечити їм ані пристойної зарплати, ані виробництва товарів світової якості.
А «цивілізованим» країнам, всупереч декларованим намірам, об’єктивно невигідно, щоб економіка в Україні розвивалася, створювала для них конкуренцію й підвищувала ціну на ресурси, яких вже і їхнім виробництвам не вистачає. Якщо метою «освоєння» є привласнення ресурсів переможених та збут їм, натомість, всілякої біжутерії за максимальну ціну (а інакше який смисл в «освоєнні» – невже «холодна війна» велася лише задля того, щоб десь колись в якійсь недорозвиненій країні хтось відчув себе людиною?), то набуття переможеними здатності самими виготовляти необхідну їм біжутерію позбавляє «освоєння» всілякого смислу.
Виходить, що плодами перемоги користуватимуться колишні (і, ймовірно, – майбутні) вороги!??
У сучасному світі потрібно думати про власне виживання, а не про щасливе майбутнє для аборигенів, зокрема, якщо твоє власне виживання прямо суперечить щасливому майбутньому цих аборигенів.
Після розпаду СРСР на всьому постсоціалістичному просторі махрово розцвіла наркоторгівля, швидко побивши всі рекорди «бізнесової успішності», навіть у порівнянні з реаліями «цивілізованих» країн, де ця справа процвітає вже століттями. Кількість лише офіційно зареєстрованих наркозалежних у Росії та Україні зросла за 20 років у 20 разів. Реальна цифра оцінюється в 5-6 разів більшою.
Сьогодні 9 з 10 громадян з країн колишнього СРСР до 25 років вже хоча б раз спробували якийсь наркотик. Серед студентів-першокурсників в Україні ця цифра досягає, лише за офіційними даними, 26% серед хлопців і 13% серед дівчат.
Головним постачальником опіуму на світовий ринок, особливо нелегального, є Афганістан (до 99% світового виробництва опіуму-сирцю), де цей бізнес свого часу був розгорнутий англійськими колонізаторами з Ост-Індської компанії. В часи панування талібів посіви маку скоротилися до 1% від їхньої традиційної площі.
Однак, вторгнення військ НАТО в Афганістан спричинило бурхливий розвиток цієї галузі – за неофіційною інформацією, її особисто курував рідний брат тамтешнього чинного президента. А чинного президента Афганістану, через особливості афганської демократії (лише на хабарі там іде біля 2,5 млрд. дол. на рік), курує, як відомо, американська адміністрація.
Вже в 2002 річне виробництво опіуму-сирцю в Афганістані зросло в 14 разів і перевищило рівень 1990-х років, а в 2005 році було досягнуто рекордного показника в 15 тис. тонн. (2001 рік – 185 тонн).
У 2010 році врожаї опійного маку в Афганістані скоротилися до 3600 тонн, але лише тому, що його посіви були уражені захворюванням рослин. Однак, судячи з актуального стану справ, виведення нових сортів, стійких до цих захворювань, не буде надто тривалою справою.
За останні роки не тільки посіви опійного маку поширилися на всі афганські провінції, й налагоджене постачання мінеральних добрив та прекурсорів для виробництва героїну, але й створена промислова мережа переробки опіуму-сирцю з використанням сучасних технологій та з завершеним циклом виробництва, і навіть – активно працює кредитна лінія під майбутні врожаї.
На сьогоднішній день обсяг наркоторгівлі у світі досягає 400 млрд. дол. – біля 8% від обсягу всієї світової торгівлі. З них на Афганістан припадає від 2,5 до 32 млрд. дол. (за різними джерелами). Однак, варто зауважити, що це вартість оптового постачання, яка в наркобізнесі становить лише кілька відсотків від вартості кінцевої реалізації. Тобто: головну частину виручки присвоюють перекупники, що контролюють міжнародні торговельні шляхи. А виручка від продажу героїну в Європі перевищує сукупний ВВП кількох балканських країн.
До США героїн традиційно потрапляє в дуже незначних кількостях. В Україні наркобізнес сьогодні «обертає» біля 5-10 млрд. дол. щороку і «кришується», здебільшого, працівниками міліції, що надає українській корупції особливого запаху...
Можливо, наркоторгівля і «демократизація» не мають між собою нічого спільного, і порятунок потопаючих у цій справі, як писав Марк Твен, – справа рук самих потопаючих. Те саме можна сказати про корупцію, моральну деградацію, вимирання населення і т.п.
Однак, при «впровадженні демократії» на освоюваних територіях не тільки Захід впливає на Схід, але й Схід впливає на Захід. Неможливо залишитися чистим, вступаючи в стосунки з носієм інфекції.
Коли Адам Сміт писав свою фундаментальну працю «Дослідження природи та причин багатства народів», що вийшла друком в рік прийняття Декларації про незалежність США, він і гадки не мав, що гроші бувають не тільки зароблені або вкрадені, але й, нібито, й не вкрадені, і не зароблені, а якісь такі, «легкі», словом. Тому причиною багатства окремого народу він вважав поділ праці, що вимагає, передусім, професійної спеціалізації та кооперації. І саме кооперація – взаємна праця – перетворила, за його переконаннями, стадо приматів в цивілізоване людське суспільство.
Однак, коли з’являються «легкі» гроші, то з ними виникає і можливість впливати на суспільство без того, щоб що-небудь корисне для нього створювати. І це зводить нанівець усі базові принципи, завдяки яким, в теорії, розвивається суспільство ринкової демократії. Головним двигуном капіталістичної економіки та основою ринкової демократії в цілому є продуктивний бізнесмен, тобто, людина, що має якийсь «бізнес», «справу», розуміється на цій справі краще від інших і тому вміє її налагодити з найвищою ефективністю.
В середовищі бізнесменів діють принципи жорсткої конкуренції, яка вимиває всіх слабих і недолугих, а тих, що залишилися, примушує ненастанно турбуватися про збільшення ефективності свого бізнесу через впровадження нових методів, прийомів, моделей і т.п. Все це стимулює розвиток економіки в цілому, і чим напруженіша конкуренція – тим динамічнішим є зростання народного господарства.
Кожна перемога в сфері бізнесу дається ціною великих жертв, за кожним успіхом стоїть неймовірна кількість поту і нервів, а за кожним відсотком приросту – маса вдосконалень.
А тепер уявіть собі, що всі ці жертви можна замінити однією дружньою вечіркою з президентом.
Біл Гейтс, засновник «Майкрософту», в часи президентства Біла Клінтона полюбляв грати гольф у Білому Домі. Можливо, це просте співпадіння, але саме в ті часи «Майкрософту» було дане «зелене світло» на небачену в історії бізнесу річ: ренту з продажу персональних комп’ютерів по всьому світі.
IBM-сумісні персональні комп’ютери, що становили до 90% усіх ПК, використовували програмне забезпечення «Майкрософту». Така геніальна ідея «підв’язки» до провідної системи ПК забезпечила «Майкрософту» бізнес-тріумф та мільярдні прибутки. Незважаючи на це, компанія залишалася всього лише одним із виробників програмного забезпечення. Аж до того часу, коли Гейтсу «вдалося» нав’язати всім виробникам ПК в усьому світі генеральну угоду: або вони платять йому за кожен проданий комп’ютер достатньо вагому суму, співмірну з ціною оперативної системи, незалежно від того, яка там програма інсталюється, або вони втрачають право на використання його програм.
Цей «бізнес-успіх» Біла Гейтса на 99% залежав від політичного забезпечення з боку американської держави. Як і «успіхи» більшості провідних транснаціональних корпорацій західного світу впродовж останніх двадцяти років.
Фактично, це було те, що в юриспруденції називається рекетом, але цей рекет глобального масштабу співпав з інтересами американської адміністрації
Джордж Буш-молодший, про інтелектуальні здібності якого виникали сумніви навіть в середовищі його найпалкіших прихильників, на комп’ютерах знався гірше, ніж на особливостях нафтобізнесу, і прийшов до влади тоді, коли «освоєння» пострадянського простору вже починало вичерпувати свої потенції. Відповідно, ні з того, ні з сього – така успішна кілька років тому модель ринкової демократії стала буксувати на рівному місці, що поставило на порядок денний питання нових «освоєнь»...
Якщо бізнес-успіх визначається не зусиллями з вдосконалення виробництва, а «вхожістю» до владних кулуарів, то тоді продуктивний тип бізнесмена витісняється паразитичним типом олігарха. Олігарх, на відміну від бізнесмена, не має жодних особливих талантів в продуктивній сфері. Йому вони, за великим, рахунком, і не потрібні. Зате він має геніальні обдарування у вмінні перенаправляти фінансові потоки держави на свою користь. Візьмемо, для прикладу, якусь виробничу сферу, ту ж нафтопереробку.
У цій сфері є постачальники сировини – нафти, є заводи, що нафту переробляють, та кінцеві продавці, що реалізують продукт споживачу. В кожній ланці цього циклу є своя продуктивна одиниця – нафтова вишка, завод чи бензоколонка, на якій працюють спеціалісти, керують ними менеджери, а фінансовий облік ведуть бухгалтери. З собівартості сировини та зарплат працівників і формується собівартість й кінцева ціна нафтопродукту.
А тепер уявімо собі, що вся ця мережа потрапляє під контроль однієї людини. Ця людина, в принципі, не може бути спеціалістом, адже мусить тримати під своїм наглядом систему в цілому, а не якісь виробничі процеси, і тому продуктивною діяльністю вона займатися не може. І з тих же причин ця людина не може нічого корисного запропонувати – обсяг знань у кожній окремій ланці сучасного виробництва є настільки об’ємним, що дилетанту там робити нічого, а в спеціаліста немає можливості думати за все одночасно.
Однак, не приносячи жодної користі виробництву, дана людина має виняткову можливість керувати всіма фінансовими досягненнями даної системи. Тобто – тупо відчужувати створений іншими продукт.
Очевидно, що бажаючих посісти це місце ніколи не бракуватиме. Тому серед них теж буде точитися запекла конкуренція, тільки напрям цієї конкуренції буде дещо специфічним. Якщо здатність обійняти певну посаду зовсім не залежить від продуктивних якостей чи компетенції кандидата, то тоді вирішальним фактором успіху повинен стати якийсь зовнішній чинник. Наприклад, підтримка політичного діяча, що надає даному бізнесу вирішальні переваги.
Завдяки цій підтримці можна «пробити» рішення відповідного державного органу на свою користь, залишаючись при цьому ніби й ні при чому: окупувати багату на нафтові родовища країну, скажімо. Чи підтримати вітчизняну нафтову промисловість бюджетними вливаннями. В часи Буша прибутки (офіційні) нафтових компаній складали сотні мільярдів доларів на рік, і при цьому їм було виплачено біля десяти мільярдів доларів допомоги з бюджету.
За роки його президентства вартість бензину в США зросла майже в чотири рази, при тому, що собівартість в усіх ланках даного виробничого процесу навіть знизилася. Офіційно це пояснювалося зростанням цін на нафту на світовому ринку: зросли собі, нікого не питаючись, наче поганки в лісі, – і все тут.
Але вся річ у тім, що головними постачальниками нафти на світовий ринок є ті самі компанії, що продають у США і Європі бензин – більшість нафтовидобувних свердловин по всьому світі, за винятком хіба що Ірану та Венесуели, належать саме їм. А біржі, де нафту продають, контролюються законодавством тих країн, з урядами яких дані компанії «співпрацюють». Відповідно, зростання цін на нафту приносить цим компаніям лише прибутки.
В умовах конкурентного середовища така ситуація була б неможливою, адже рано чи пізно знайшлася б компанія, яка би почала продавати нафтопродукти за ціною, ненабагато вищою за їхню собівартість, і витіснила б конкурентів з ринку.
Політична влада, не заангажована в олігархічних схемах, втрутилася б у ситуацію і, дбаючи про інтереси своїх громадян, встановила би такі умови для нафтотрейдерів, в яких би вижили хіба що добросовісні бізнеси.
Свідомі громадяни вийшли б на вулиці і ходили би по них доти, доки до влади не прийшов би уряд, здатний захистити їхні інтереси... В керованій олігархами країні все це не працює. Олігархи контролюють не тільки суто бізнесові сфери, вони контролюють всі сфери, які дають можливість впливати на владу, зокрема – і засоби формування громадської думки.
Знову ж таки – для цього їм не потрібно жодних особливих талантів, крім уміння «вирішувати проблеми» з чинною владою. І це вміння забезпечує їм, з одного боку, імунітет від бізнес-конкуренції, так би мовити, «знизу», а з іншого – сили для того, щоб гарантувати собі захист від будь-яких небажаних політичних рішень «зверху».