rss
02/28/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Інтерв’ю \ Святослав Шевчук: “Ми всі боїмось якихось невдач, але справжній християнин повинен щиро і глибоко знати, хто він є насправді, і визнавати це перед Богом”

Довгоочікуване інтерв'ю відбулося згідно з розкладом, складеним для всіх ЗМІ - наприкінці важкого дня, наповненого безкінечними зустрічами та розмовами.

Сідаючи до розмови зі Святославом Шевчуком, я побачила не Патріарха, а втомлену людину. Дуже простого, інтелігентного, відкритого до розмови священика. Він зовсім безпосередньо пожартував: "Скажіть щось добре, бо це вже моє сьоме інтерв'ю". Ті питання, які я підготувала, щоб поставити йому як Предстоятелю УГКЦ, тобто офіційній особі, одразу мені видалися непотрібними. Натомість, з'явилося бажання поспілкуватися з ним, як з людиною, яка зовсім нещодавно опинилася в центрі надмірної громадської уваги. Тому перейшла я швидко з "офіційної" бесіди на розмову, яка може тривати зі справжнім служителем церкви у будь-який час та за будь-яких обставин. Єдине, що гнітило мене - це відчуття обмеженості в часі, зумовлене щільністю графіку перебування.

Як відомо, між Предстоятелями Київського Патріархату Патріархом Філаретом і Української Автокефальної Православної Церкви Митрополитом Мефодієм ведуться переговори щодо об'єднання, задля відновлення єдності Українського православ'я. Зокрема, 14 вересня відбулася зустріч між обома Предстоятелями, ініційована Віктором Ющенком, де йшлося про створення Єдиної помісної Церкви. Як ви можете прокоментувати це?

Я знаю цю ідею Ющенка, яка полягала у тому, щоб вони уклали між собою мораторій на "перебіжчиків", бо тепер відбуваються небезпечні процеси: перебігають єпископи від автокефальних до Філарета і - навпаки. І це дуже деморалізує церкви.

Чи не є таке об'єднання своєрідною реакцію на прагнення Московського Патріархату на чолі з Кирилом "захопити" Київський?

Мені важко сказати. Я спілкуюся з усіма. Те, що до певної міри українське православ'я перебуває під тиском, це правда. Але от які внутрішні процеси відбуваються - ми до кінця і не знаємо. Але я не думаю, що це є крок самозахисту, скоріше - логічне завершення якогось процесу, який давно розпочався. Давно пора розпочати діалог. Тим більше, сам статус неканонічного православ'я їм дає спільну платформу для спілкування.

Давайте поговоримо про Вас. Не секрет, що Ваше обрання викликало сильний резонанс. Ще б пак, молодий, освічений, знавець мов - лідер церкви. На Вас покладають великі надії, що є, в той же час, і тягарем. Чи немає у Вас відчуття, що така відповідальність є занадто великою для людини Вашого віку та життєвого досвіду?

Ви знаєте, мене впродовж останніх 10 років переслідує таке відчуття, що я особисто не завжди "доганяю" той зовнішній образ, який створюється в церкві щодо моєї особи, чи як ректора семінарії, чи як єпископа в Аргентині тощо. Мені чомусь завжди здається, що мене люди дещо переоцінюють. І, насамперед, сьогодні, коли мова йде про такі надмірні сподівання, пов'язані з моєю особою, - це трохи мене лякає, бо я відчуваю себе абсолютно не на висоті тих викликів; очевидно, що я буду "доганяти", щоб якимось чином відповідати тим потребам чи сподіванням наших вірних. Я далеко не є аж таким освіченим (посміхається), досконалим, яким мене хочуть бачити. В мене також, як і в інших людей, є слабкості. Ми всі боїмось якихось невдач, завжди хочемо видаватися кращими, ніж ми є насправді, але справжній християнин, а я намагаюся ним бути, повинен щиро і глибоко знати, хто він є насправді, і визнавати це перед Богом.

А як можна отримати такі знання, усвідомлення самого себе, коли навколишній світ такий хисткий, агресивний, а життя сповнене стресів?

Бачите, є певні засади духовного життя, які, на мою думку, є фундаментом всього. Я цьому навчав своїх семінаристів. Найперше, це є щоденна молитва, яка має свою динаміку, свої правила, і вона становить "скелет" духовної особи. Друге, чому мене навчали змалечку, - це іспит сумління. Коли щовечора ти перед Богом робиш аналіз того, як прожив цей день, що було в ньому доброго, а що поганого. За добре - дякуєш Богові, а за недобрі речі - Його перепрошуєш. Таким чином, людина вчиться роками, так що це стає звичкою: аналізувати свої вчинки, пізнавати себе кожного дня. Так знаходиш відвагу визнати свої немочі і просити за них прощення.

На сьогоднішній ранішній літургії ви розповідали про світ, як про озеро Мічиган - бурхливе і неспокійне. Крім того, сучасний світ став дуже різним, замішаним на культурному і конфесійному розмаїтті. Як Ви оцінюєте шанси існування і розвитку церкви у світовому суспільстві - Вавилоні, де мусять співіснувати християни, мусульмани, прихильники східних вірувань?

Я можу продовжити логіку Євангелія, яку ви сьогодні чули. В ньому йдеться про те, що Христос іде по воді до учнів, які серед того озера, в човні, майже тонуть і жахаються і того, де вони є, і того, що з ними відбувається. Я думаю, що якщо християни і церква лишаться вірними собі, то їхнє майбутнє - йти з Христом по воді. Бурхливе море у біблійному значенні - образ смерті, а церква є середовищем, де можна жити. Яким чином можна бути в цьому світі, але в ньому не загинути? Лише той, хто йде за руку з Христом, має можливість серед моря смерті знайти джерело життя. Тому, незалежно від того, в якому ми є суспільстві, ми повинні тримати за руку Христа, щоб він перебував у нашому човні, тоді не станеться нічого страшного. "Човен" церкви, як ми кажемо, переплив не одну державу, не одну культуру, не одну небезпеку. Церква лишалася завжди собою завдяки не людській силі, а тому, що Бог в ній є присутній.

Коли Вас обрали Предстоятелем церкви, чи почали Ви продумувати свою поведінку на людях, так би мовити, для підтримки образу лідера церкви?

Чесно кажучи, я ніколи не думав про себе, як про лідера, не продумував такого образу. І в цей момент, коли я приймав цей обов'язок очолити церкву, і коли справді доводилося діяти з позиції лідера, (наприклад я мусив вперше головувати на Синоді наших єпископів, а наші єпископи з'їхалися з різних країн і бути лідером такого товариства було не так легко) це мені давалося якось природно, я нічого не робив штучно. Коли я приймав цю відповідальність, яку на мене поклали владики, котрі тепер вбачають у мені свого лідера, в мене була одна-єдина думка: весь час, будучи ректором семінарії, вчив своїх студентів не втікати від відповідальності, бо ніколи Господь не покладає на людину таку відповідальність, яку б, за його допомоги, людина не могла сповнити. У якийсь момент я відчув, про що сказав владикам відкрито, що, якщо тікатиму від покладеної на мене відповідальності, то перекреслю все те, чому навчав своїх студентів. Це так, ніби я бачу очі тих семінаристів, які слідкують за тим, що я роблю, тому і не можу чинити інакше. Отже, не треба втікати від відповідальності, які покладає на нас церква, народ чи наші щоденні потреби. Тому що за відповіддю на ці обов'язки слідує Божа сила. Я можу сказати, що відчуваю на собі дуже сильно Божу силу, Божу присутність, бо багато речей таких діється, які є непередбачувані. І я намагаюся реагувати завжди щиро, відкрито, деколи навіть спонтанно. Якщо б я кожну з тих реакцій продумував, то, мабуть, жив би під пресом великого страху. А так я просто намагаюся бути собою.

Чи можете Ви згадати про один вчинок, яким дуже пишаєтеся і вчинок, якого соромитеся?

Дуже цікаве запитання. Найбільше я пишаюся тим, що я прийняв рішення бути священиком. На мене дуже вплинув священик підпільної церкви, пізніше я дізнався, що він був ректором підпільної семінарії - нині покійний отець Михайло Косило. В ньому я побачив справжнього священика, пізнав, як глибоко ця людина вірує і Богові служить, жертвуючи задля цього всім, що має, разом з власним життям. І тоді я сказав собі: "Отаке життя вартує прожити". Отже, те що я став священиком і є тим вчинком, яким я дуже пишаюся. Тоді це було рішення йти проти течії. Мене ніхто не розумів, зокрема, і мої батьки.

А як тоді сталося, що Ви і Ваш брат прийняли цей сан?

Що стосується мого брата, то він, певною мірою, наслідував мій приклад. Між нами 11 років різниці, і я завжди був для нього таким вихователем. Хоч пізніше, коли я пішов навчатися до медичного училища, наші дороги розійшлися, і довгі роки бачилися лише вряди-годи, спостерігали один за одним здалеку.

Щодо вчинку, якого б я соромився, то й не пригадую. Може через те, що я часто сповідаюся (щиро сміється) і все те, чого я соромлюся, намагаюся довго в душі не носити.

Що у Вас викликає гнів і презирство?

Я можу сказати з точки зору вихователя. Гнів у мене викликає подвійність людської душі, коли людина насправді є одною, а показує себе іншою. Таке внутрішнє лицемірство завжди для мене було найбільш неприйнятною людською поведінкою. Бо всі ми можемо бути слабкі і це, певною мірою, можна пробачити, але, коли є така роздвоєність, то це дуже складно. Навіть коли мова йде про священика, про єпископа, то така роздвоєність є знаком того, що людина до кінця не є пронизана Христом. А в семінарії це було одним із показників того, що людині потрібно цю семінарію залишити.

Блаженніший, а що є більш правильним: жити за християнськими принципами, хоча і не відвідуючи церкву регулярно, не дотримуватися усіх правил та обрядів чи щонеділі бити чолом, при цьому вести не завжди праведне життя?

Я відповім словами Ісуса Христа, який, звертаючись до фарисеїв, котрі чітко виконували релігійні ритуали свого часу, сказав: "Блудниці і грішники випереджують вас у Царстві небесному." Але учням казав так: "Бо, кажу вам, якщо праведність ваша не перевершить праведності книжників та фарисеїв, то ви в жодному разі не увійдете до Царства Небесного". Важливими є не зовнішні ритуали, а стан людського серця.

Останнє запитання: чи сумуєте Ви за своїми студентами?

Дуже сумую. Найбільше мене тішило те, що вони із захоплення приймали те, що я їм давав, що вони захоплюються ідеалом священства, який я десь передаю їм від імені христової церкви - саме це було для мене найбільшим щастям. Але не тільки я за ними сумую (сміється), вони також сумують за мною.

Щиро дякую Вам, Блаженніший!

Святослав Шевчук: “Через призму нашої Церкви відчуваєш, що той світ, який є довкола, направду шукає Бога”

Патріарх Святослав (Шевчук): «Маємо прямувати до церковної єдності і, зокрема, в Україні»

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com