10 вересня на Личаківському цвинтарі у Львові поховали нашого видатного співвітчизника, скульптора Михайла Дзиндру.

Він відійшов із життя у п'ятницю близько десятої години ранку, у віці 85 років, залишивши по собі землякам унікальний музей - музей скульптури, що його сам створив і який став яскравим взірцем усієї ретроспективи мистецького життя світу ХХ століття, усіх його зламів, а ще - стихії української душі, репрезентованої в модерних формах.

До річниці існування цього нового культурного осередку (який узяла в підпорядкування Львівська галерея мистецтв), що став подією не лише в житті Львова, а й України загалом, видатний майстер не дожив місяць. І, на жаль, пішов із життя людиною, котру Україна так по-справжньому й не оцінила, хоча таких одночасно напрочуд талановитих і щедрих скульпторів маємо одиниці. Так чомусь є (а в нас особливо), що між людським життям і визнанням іноді минають навіть не роки, а десятиліття.

Чи хотів він визнання? Напевно, сподівався, що його буде хоч дещицю більше, зрештою, як і некорисливої уваги з боку громади до його особи. Адже громадянин Америки, скульптор Михайло Дзиндра, якого називають продовжувачем мистецьких традицій Олександра Архипенка, не лише повернувся в Україну, а й за власний кошт перевіз півтори тисячі своїх скульптурних робіт, створених упродовж останніх шістдесяти років, збудував музей і передав його у власність держави. До речі, цей заклад став першим в Україні музеєм сучасного мистецтва, хоча ідею такого вже не рік виношував і Київ, і інші міста держави.

"Величезне значення цього музею в тому, яку роль він відіграє для молодих художників, - акцентував увагу присутніх на відкритті цього нового культурного осередку проректор Львівської академії мистецтв Орест Голубець. - Адже йдеться про експансію світової мистецької пластики ХХ століття в наше мистецьке середовище. Інша річ, чи є належне розуміння, що таке сучасна мистецька пластика взагалі. А щодо самого Майстра, то його доля дуже схожа на долю багатьох митців, які, вимушено покинувши батьківщину, спершу опинилися в Західній Європі, а потім в Америці. Думаю, що наша держава у великому боргу перед художниками діаспори, які творили справді вартісне світове мистецтво й нині повертають його в Україну".

Мистецтвознавець Євстахія Шимчук, яка відкрила Михайла Дзиндру для Львова, розповіла, що до США М. Дзиндра виїхав 1952 року, вже членом Німецької спілки художників, яка прийняла його дуже гарно. Цікаво, що, виставляючи свої твори разом з Архипенком, Гніздовським та іншими видатними митцями, входячи до Нью-Йоркської творчої групи, він часто займався скульптурою не в будні, а у вихідні. Маючи на руках трьох дітей і паралізовану дружину, мусив повністю обходити їх і заробляти на життя, щоб родина могла існувати.

Водночас дуже неохоче продавав власні роботи, вважаючи, що вони - його сокровенне. І навіть були випадки, коли докладав зусиль, щоб викупити назад продані твори.

Приїхавши до Львова (міста, з якого колись емігрував до Німеччини, попередньо розбивши всі свої скульптурні роботи через те, що вважав: життя треба вміти починати спочатку (кажуть, ці твори були реалістичні, але дуже добрі) навесні 1992 року та побачивши, як люди реагують на мистецтво взагалі та на його зокрема, вирішив повернутися на батьківщину. Доставка скульптур в Україну вартувала митцеві 28 тисяч американських доларів. Ще 500 тисяч гривень коштувало будівництво музею. До слова, частину будівничих робіт Дзиндра здійснював самотужки, зокрема накривав дах і вкручував світильники. У підсумку Михайло Дзиндра подарував Україні 1500 квадратних метрів готового музейного приміщення та 808 своїх скульптур із півтора тисячі привезених в Україну.

"Мені було дуже важливо, щоб здійснилася моя мрія, - розповідав рік тому старенький Маестро. - Адже багатьох наших митців - Малевича, Татліна й інших - нині вважають досягненнями своєї культури Росія, Франція, інші держави... А так не повинно бути. Днями бачив програму по "Євроньюз" про російське мистецтво, однак усі названі персоналії насправді були українцями. Тож нині, попри те, що фізично чуюся вкрай погано, відчуваю себе дуже щасливим. Бо найбільше щастя для людини - мати змогу щось комусь подарувати..."

Вічна пам'ять цій непересічній людині з великою душею і великим хистом!