Коли ми ведемо мову про «освоєння» постсоціалістичного простору, то мусимо мати на увазі, що гроші самі по собі цінністю не є. Гроші – це, насамперед, стосунки між людьми. І поняття «легкі» чи «брудні» гроші характеризують не купюри із зображеннями давно мертвих президентів, а соціально-економічні процеси та руки, через які ці купюри проходять.

«Впровадження демократії» на постсоціалістичних теренах неминуче означало злам усіх традиційних ментальних стереотипів, зокрема – моральних уявлень, сформованих у часи СРСР. 99% цих уявлень не мали нічого спільного з марксистською ідеологією, а відображали загальнолюдські цінності й прагнення людей до «кращого життя». Необхідність вироблення фундаментально нової суспільної ідеології при жорсткому протиставленні «демократично-ринкових цінностей» усталеним стереотипам зумовило фактичний вакуум у сфері моралі, що, природнім чином, заповнився різноманітним мотлохом, провідну роль в якому відіграли суто тваринні інстинкти до різноманітних примітивних насолод.
Цей світогляд прямо суперечить як «моральному кодексу будівника комунізму», так і постулатам протестантизму, чи навіть християнства в цілому, на основі яких якраз і виросли сучасні «цивілізовані» суспільства.
Відповідно, нова суспільна ідеологія, яку на пострадянських просторах асоціюють з ментальністю «цивілізованих» країн, має дуже мало спільного з духовними цінностями того ж капіталізму, зате концентрується майже виключно на матеріальних атрибутах «солодкого життя».
Павло Лазаренко був визнаним злодієм світового масштабу. Голова колгоспу «при совєтах», відпрацювавши всього кілька років народним депутатом та держчиновником у демократичній Україні, отримав можливість придбати одне з найрозкішніших помість у Каліфорнії за 150 млн. дол.
Всього йому приписують «прихватизацію» 200 млн. дол. або 0,4% тодішнього ВВП України. Хоча дана сума виглядає, м’яко кажучи, смішною.
Доведених злочинів у справі набралося аж на 5 млн. дол. Скажімо, всі афери, пов’язані з ЄЕСУ, з кримінальної справи чомусь зникли, як і дуже багато інших нюансів.
Важливо, що йдеться саме про долари. Гроші ці, як ми вже вияснили, опинилися свого часу в Україні внаслідок відчуження за безцінь якогось національного майна, здобутого потом і кров’ю минулих поколінь, а потім просто повернулися туди, звідки прийшли – до США, де й використовуються на благо американської економіки.
З точки зору «освоєння» – це те саме, що просто відібрати те саме національне майно в українців. З точки зору американської юриспруденції – неймовірне «торжество справедливості», адже «злодій» впродовж кільканадцяти останніх років мусить пересуватися по своїй розкішній віллі з браслетом-пікавкою на нозі, наче породиста корова в Ізраїлі, відчуваючи від цього, напевно, неймовірні муки совісті.
І українці з цього мусять, очевидно, бути дуже задоволені.
Лазаренку інкримінують «відмивання» кількох мільйонів доларів, чого цілком достатньо, щоб тримати його безкінечно довго в США, разом з усіма його «заробками», але ніяк не вистачить на те, щоб екстрадувати його в Україну, а тим більше – повернути туди «прихватизовані» ним мільярди.
У цьому контексті можна згадати і Бориса Березовського, і сімейство Пінчуків, і Абрамовича, і Ріната Ахметова, кожен з яких володіє солідними «активами» в закордонній нерухомості, банках, офшорних компаніях і т.п.
Загальна сума цих маєтків навряд чи є меншою від того трильйона доларів, у який ми оцінили обсяг «сухого залишку» валюти в колишніх республіках СРСР.
Всі ці активи сумлінно працюють на економіку «цивілізованих» країн, додаючи свою скромну лепту до того іміджу, яким зваблюють колишніх «совків», обіцяючи їм рай на землі, якщо слухняно виконуватимуть приписи нових власників свого життя.
Однак, для того, щоб осісти у вигляді легалізованого майна в «цивілізованих» країнах, ці гроші мусіли пройти напружений процес «відмивання», адже формальності у фінансових питаннях мусять бути дотримані на Заході у будь-якому випадку.
«Відмивання» реалізовувалося за допомогою дуже відвертих, але, одночасно – і дуже заплутаних схем. Настільки заплутаних, що реальні дійові особи цих схем, як правило, не мали жодного стосунку до номінально фігуруючих виконавців.
На початку 90-х років Чорноморське морське пароплавство (ЧМП) було найбільшим судноплавним підприємством у світі, його річний дохід становив 1 млрд. дол., а чистий прибуток – 160 млн. дол. На балансі підприємства налічувалося 295 одиниць вантажних і насосних суден, 1,1 тис. одиниць допоміжного флоту.
На початок 2000-х у цьому пароплавстві залишилося всього 2 судна вельми нікчемної вартості. При тому, що виручка держави від цієї афери наближалася до нуля.
За роки незалежності з українських збройних сил просто «вивітрилося» майна на 32 млрд. дол. При цьому бюджет українського війська в 2007 році склав, для порівняння, 12 млрд. грн., тобто – біля 2 млрд. дол., а більшість військових програм «заморожено» в силу нестачі коштів (зате бурхливо зростають «сиротинці» генералів і дачі прапорщиків). У попередні роки витрачалося ще менше – до 1 млрд. дол. на рік.
Виходить, що тільки за рахунок відчуження майна українська армія могла б себе цілком профінансувати, не беручи з бюджету жодної копійки.
Проте, це майно просто перемістилося за кордон, а за кордоном хтось теж отримав свою частку: такі обсяги зброї не могли бути реалізовані на світовому ринку без санкції членів Радбезу ООН.
Однак, і без відома перших осіб незалежної України такі справи «провертатися» не могли в принципі.
Ментальна несумісність Сходу і Заходу зумовила те, що лояльні до Заходу політики в реальному житті виявилися, здебільшого, не поборниками справжньої демократії у своїх країнах, а падлюками найгіршого ґатунку, готовими продатися при найпершій можливості.
Одному з американських президентів приписують слова, сказані ним про одного аж дуже вже корумпованого лідера в одній аж дуже вже малоцивілізованій країні: «Цей (ім’ярек), звичайно, сучий син, але це наш сучий син».
Можна дуже багато говорити про демократію в європейському виконанні, але очевидно, що обрання президентом колишнього зека – злодія, бандита і ґвалтівника – розширило можливості цієї форми правління до небачених раніше меж. У тому сенсі, що вже перестало бути помітним, чим сучасна демократія відрізняється від звичайнісінького криміналітету.
Українські президенти свято дотримуються демократичної орієнтації – найбільше в своєму житті вони бояться, щоб їм не заморозили їхніх рахунків в іноземних банках. Що виглядає, щонайменше, дивним.
Всі українські президенти часів незалежності ніколи не займалися бізнесом, ні в мирському житті, ні під час каденції, а на президентській посаді жили виключно на одну зарплату. Зарплати цієї – кількасот тисяч гривень (або кількадесят тисяч доларів) на рік, якщо судити з офіційних податкових декларацій – ледве вистачало їм на життя та на купівлю, скажімо, старих «запорожців», плюс скромних маєтків у Межигір’ї, Безрадичах чи Новій Гуті. Важко уявити, щоби з цієї мізерії можна було б щось назбирати серйозне, та ще й на закордонних рахунках, які українським громадянам відкривати забороняє закон.
Зрозуміло, що життя вносить свої корективи, і чимало наших співвітчизників давно не криються, що мають рахунки і тут, і там, і навіть деінде, але українським чиновникам такі речі категорично заборонені ще й посадовими приписами.
Словом – неймовірно собі уявити, щоб український президент, зокрема і нині діючий, мав за кордоном хоч якусь серйозну власність. А все – ж бояться, як чорт ладану...
Урядам «цивілізованих» країн така демократична орієнтація подобається: не Лукашенко який-небудь, якому заморожуй рахунки – не заморожуй, все, як з козла молока. І не Каддафі, якому на мільярди наплювати. З українськими президентами – зовсім інша справа.
Як свідчить досвід відсторонення антизахідними рухами від влади «демократично обраних» лідерів не зовсім цивілізованих країн, прихильність місцевих президентів до ідеалів економічної свободи та демократії західного типу є надзвичайно вигідною для їхніх кишень. З точки зору їхніх офіційних доходів, податкових декларацій та міжнародних норм будь-які гроші на іноземних рахунках, які б належали їм, негайно підпадали би під категорію «брудних», відповідно, їм усім негайно слід було б «пришити» «відмивання», і то – в неабияких розмірах.
Тобто: якщо Павла Лазаренка вже добрий десяток років судять за «відмивання» 5 млн. дол., то будь-якого Кучму з Януковичем, у випадку наявності в них грошей на рахунках за кордоном, варто було б негайно оголосити в міжнародний розшук, а по прибутті до будь-якої «цивілізованої» країни – арештувати й судити з усією суворістю найсправедливішої у світі Феміди.
Але не оголошують, не арештовують, і не судять... Видно, комусь це потрібно... Особлива сфера компетенції президента в сучасній Україні – газова.
Ця сфера настільки чутлива, що кожен український президент негайно впадає в нестримний раж, як тільки в ній щось починає йти не за його приписами.
Україна споживає щороку близько 70 млрд. кубометрів газу, з них – лише 20 млрд. – власного видобутку. Решта – це імпорт, за який доводиться платити твердою валютою з державного бюджету. За роки незалежності ціна на імпортний газ зросла з 50 до 430 дол. за тис. кубів, а зараз складає близько 300 дол. за тис. кубометрів.
При цьому Україна, за офіційними даними, споживає газу в розрахунку на душу населення у кілька разів більше, ніж будь-яка економічно розвинута країна. Скажімо, та ж Франція, з населенням у півтора рази більшим, ніж в Україні, та приблизно такою самою територією, споживає всього біля 30 млрд. кубометрів газу на рік.
Як завжди у таких випадках, відповідальні особи лише розводять руками і скаржаться, здебільшого, на неефективні виробничі процеси в металургії, застарілі системи комунальних послуг, відсутність енергозберігаючих технологій і т.п.
Здавалося б, за таких умов головним напрямом діяльності керівництва України мало би бути скорочення споживання газу всіма можливими методами. Однак, за всі роки незалежності, урядом не було зроблено практично нічого, щоб вдосконалити виробничі процеси в металургії, модернізувати комунальні господарства чи впровадити енергозберігаючі технології. Навпаки: коли населення виявило ініціативу в запровадженні систем автономного опалення, цю ініціативу рішуче присікли законодавчими методами.
Як це не дивно, але найбільш ефективним фактором економії газу в Україні виявилася Юлія Тимошенко, за часи перебування якої віце-прем’єр міністром в газовій галузі знічев’я «знайшлися» біля 10 млрд. «зайвих» гривень (за цінами 1999 року), а при її прем’єр-міністерстві споживання Україною газу впало на 20 млрд. кубометрів – до 52 млрд.
Запитання: якщо просте «просвічення» газової сфери в Україні дає багатомільярдні «знахідки» для бюджету, то куди щезають ці мільярди, коли їх ніхто «не помічає», що відбувається протягом 90% часу всієї української незалежності? Напевно, туди, де осідають «відмиті» гроші на рахунках в українських олігархів.
Адже офіційно Україна газу не експортує, тому весь той газ, який вона споживає, оплачується тільки з державного бюджету. А виручка за той газ, який «не побачили», жодного відношення до цього бюджету не має.
За правління «всенародно обраного народного президента» Ющенка, в силу патологічної нездатності останнього відстоювати навіть власні матеріальні інтереси, газові схеми спливли на поверхню і дали можливість сформувати хоча б приблизне уявлення про те, як функціонує сучасна українська економіка.
Але цю ситуацію слід вважати швидше ексцесом, ніж природнім ходом справ, бо вже через кілька місяців після інавгурації В. Януковича держава Україна повернула пану Фірташу «незаконно відчужені» (не ним, а в нього, тому в лапках) 11 млрд. кубометрів газу і ще й заплатила йому з усією щедрістю української душі «за лічильником» за пережиті турботи. Натомість, Тимошенко, як і в 2000 році, «сіла», і тепер виглядає, що надовго.
Зрозуміло, що керували Тимошенко в газових справах не лише патріотизм та безкорисна турбота про інтереси українського народу. Однак, їй забракло розуміння істини: якщо подібні схеми «не помічають» у «цивілізованих» країнах, то боротися з ними може бути шкідливо для здоров’я. Тому й сидить.
Втім, за правління «всенародно обраного» десь щезли, наприклад, і більше 4 млрд. дол., отриманих за продаж «Криворіжсталі». Судячи з усього – процес буде продовжуватися аж до цілковитого вичерпання запасів всього, що можна буде ще збути.
Ще одна важлива сфера «освоєння» – зернове виробництво.
Більшість фермерських господарств чи сільськогосподарських спілок, які займаються цією справою в Україні, животіють на межі виживання. Причини прості: внутрішні закупівельні ціни на зерно є в рази нижчими, ніж ціни його продажу на світовому ринку.
Отже, зернотрейдери мають неабиякий зиск від торгівлі українською пшеницею. Зрозуміло, що не всякий може мати право наживатися за рахунок українського селянина, тому успішність бізнесу в цій сфері безпосередньо залежить від близькості зернотрейдера до державної влади.
Завдяки цій близькості зернотрейдер має можливість «піклуватися» про українських селян, «вибиваючи» для них бюджетну допомогу, завдяки якій виробники зерна сяк-так продовжують своє існування. Бюджетна допомога дозволяє покривати собівартість зерна і таким чином робить його виробництво мінімально вигідним.
Тобто: виручка від різниці цін іде до кишень зернотрейдерів, які є одночасно народними депутатами, а народні депутати з державного бюджету покривають виробникам зерна збитки.
А також – виробникам українського вугілля, доплачуючи подекуди по 500 і більше грн. за видобуту тонну.
Щоб бути конкурентоспроможними, виробники вугілля мусять продавати його за низькою ціною металургійним підприємствам, які завдяки цьому мають можливість продавати найгірший у світі український метал на світовому ринку за мінімальними цінами. Але для того, щоб вуглевидобувники не померли з голоду, держава їм регулярно покриває збитки.
Отже, прибуток від експорту металу за демпінговими цінами іде до кишень народних депутатів – власників металургійних заводів, а народні депутати покривають з державного бюджету збитки постачальникам найкоштовнішого у світі вугілля, яке їхні заводи купують за безцінь.
Ми бачимо, що існування олігархів нерозривно пов’язане з можливістю живитися з державного бюджету. Звідки беруться гроші в українському бюджеті?
З податків, доходів, мит, а також – від продажу держвласності. Без надходжень від приватизації незалежна Україна не проіснувала б і одного року.
На сьогодні дане джерело доходів вже практично вичерпане, національне багатство України вже майже все «прихватизоване», залишилася тільки земля, яку сьогоднішній віце-прем’єр України та перспективний лідер «Партії регіонів» Сергій Тигіпко у своїй економічній програмі розглядає як головне джерело валюти, принаймні, на найближчі років десять. А там, напевно, хоч і трава не рости...
Податки, доходи, мита з’являються в українському бюджеті тому, що їх сплачують українські громадяни, а одним з головних джерел доходів українських громадян сьогодні є експорт робочої сили.
За оцінками фахівців, надходження від продажу робочої сили заробітчан складають щонайменше 20 млрд. дол. на рік. Лише офіційно ними перераховується щороку в Україну біля 4-5 млрд. дол.
Якщо порівняти це з зарплатою українців в Україні, значна частина якої виплачується з того ж бюджету, то при середній зарплаті на рівні 3,5 тис. дол. на рік та кількості працюючих у 10 млн. чол. загальна сума грошей, зароблених українцями в Україні, складе біля 35 млрд. дол.
Тобто: майже 40% доходів українців, що формують їхній сукупний попит і дають таким чином життя національній економіці – це ціна відчуженої ними за кордон праці...
Тут наведені лише окремі цифри, лише по Україні, і лише ті, які зафіксовані для історії документально. Подібні процеси є характерними для всього постсоціалістичного простору, і суттю цих процесів є те, що вони відображають не спонтанний хід подій, а впорядковану реальність, і тому відбуваються не хаотично, як це може видатися малопоінформованому спостерігачеві, а шляхом пильно контрольованих з усіх боків схем. Кожна така схема складається з безлічі окремих дій, і на кожному її «витку» «випадає в осад» суттєва сума. Таким чином, ті запаси валюти, які ми згадали вище, – це лише нікчемний відсоток з того, що «обернулося» за останніх 20 років.
З іншого боку – при кожному такому «витку» хтось десь в «цивілізованій» країні отримує незароблені гроші, закриває очі на якісь порушення, мириться, погоджується з думкою, що «гроші не пахнуть», «не судіть, та не судимі будете» – і це все нагромаджується, сплітається, множиться, формуючи нову реальність, яка до загальнолюдських ідеалів має дуже мале відношення, але зате приносить усім зацікавленим сторонам вагомі прибутки.