rss
05/23/2024
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Полiтика \ Аналітика \ Сонет для онучки Франка

Ні, не любив на світі я нікого,
Так як живому слід живих любить…
     Іван Франко «Вольні сонети»

Якщо запитаєте будь-якого київського начальника, хто такий Іван Франко, безсумнівно, почуєте, що то є видатний український… – а далі – можливі варіанти. Один вам скаже – поет, інший – письменник, а хтось може наректи його актором або режисером – бо ж єдиний масштабний столичний заклад, прикрашений франковим іменем, є Національний театр ім. І. Франка. Але те, що то є великий (видатний, геніальний) чоловік, знають або чули про це з дитинства всі, навіть ті, хто досі вважали Антона Чехова українським поетом.
Окрім інших своїх літературних здобутків та досягнень, Іван Франко вважався довершеним майстром такої поетичної форми, як сонет. Через півстоліття інший витончений український поет Микола Зеров назвав сонет лірико-епічною мініатюрою. Ось і хочу я в такій мініатюрі, як редакторська колонка, розповісти тобі, читачу, одну ліричну історію епічного характеру.
Ліричний її аспект такий: живе у Києві пані Дарія Тарасівна Франко, 94-річна онука українського генія. Проживає у самому центрі, на вулиці Володимирській 48, у великій шестикімнатній квартирі, яку нащадки І. Франка отримали замість львівського будинку поета, відібраного у родини під його музей. Квартиру цю виділила ще радянська влада у далекому 1950-му році, а утримувати її потрібно при владах нинішніх. І влади ці, одна за одною, щорічно підвищували комунальні тарифи аж до нинішніх захмарних. А пенсії у цей час зростали вкрай повільно. Ось тому пенсіонерка Дарина Франко отримує 830 гривень пенсії, а щомісячна квартплата у неї становить 500 гривень. (Для тих, хто живе за межами України, нагадаю, що за 330 гривень різниці людина в Україні при нинішніх цінах може протягнути місяць хіба що на хлібі та молоці, якщо питиме його по чашці на день).
То ж чи варто дивуватися, що квартирні борги у пані Дарії щороку зростали і сягнули нині 32 тисяч 339 гривень (Доки ці рядки побачать світ, сума боргу збільшиться ще на 500 грн.).
Згорьована онука Каменяра, пам’ятаючи, напевно, заклик діда: «Лупайте сю скалу…» вирішила подлубати скелю влади і звернулася до Київської міської влади з проханням допомогти.
Результату поки що нема, але мені здається, що столичний градоначальник О. Попов та його заступник з гуманітарних питань професор Л. Новохатько вихід знайдуть і онучці Франка допоможуть. Мене у цій ситуації зацікавило інше – реакція громадськості, зокрема, такої її частини, як Інтернет-користувачі. У зливі їхніх коментарів на це повідомлення та пропозицій чого тільки не було!
Пані Дарії, яка на думку декотрих, «сидить на бочці з баблом», радили здавати квартиру, або її частину, чи продати її і переїхати на околицю, а жити на різницю «з ікрою та шампанським». Дехто згадував своїх розкуркулених дідів-прадідів і запитував – чому влада жодного разу не компенсувала таким сім’ям відібрані хати та квартири? Інші запитували – а хто вона така, що собою являє, окрім того, що онука. Окремі пенсіонери обурювалися: а чим онучка знаменитості краща від інших пенсіонерів, у яких також чимало квартирних боргів? Сердитих, уїдливих, та просто злих коментарів було з надлишком. Один «високорозумний Голохвастов» єхидно поцікавився – а що самотня старенька робить у такій величезній квартирі – читає вірші свого діда?

 Title 
  

Не знаю, наскільки часто пані Дарина перечитує дідові вірші. Але дід, тобто Іван Франко, до речі, у циклі “Тюремні сонети” свого часу гірко констатував: «Не в серці людськім зло! А зла основа– Се глупота й тота міцна будова, Що здвигнена людьми і їх же губить. Се зло й тобі пожре до кості тіло, Щоб ти зненавидів його і бивсь з ним сміло. Хто з злом не боресь, той людей не любить!».
Епічний аспект цієї історії такий: злих сердець, як бачимо з коментарів, вистачає, але основою нинішнього зла є «тота будова», та організація суспільного життя, за якої влада незалежної України з 1991 року майже нічого не робить, щоб подолати дику диспропорцію між соціальними виплатами та цінами і тарифами, абсолютно непосильними для пенсіонерів, інвалідів, безробітних, багатодітних, інших соціально незахищених верств. А до них, отих безсилих верств, додамо ще й величезну армію таких працюючих, які у всьому світі отримують платню, достатню для скромного, але гідного життя, а у нас іменуються бюджетниками, тому що отримують зарплати з розкраденого, знекровленого Державного бюджету України і ледве скніють.
Часи міняються. Як меланхолійно констатував користувач Коzак: «Карма. Колись з цієї квартири виселяли родини за те, що вони буржуї. А тепер – за те, що жебраки». І Коzак правий – навесні цього року набув чинності новий закон “Про виконавче провадження” відповідно до якого за комунальні борги можуть відібрати житло. Так що пані Дарія Франко є тепер чи не найзнаменитішим кандидатом у «бомжі». А скільки ж їх, незнаменитих, але не менш обездолених, видніється за її плечима. Як сказав поет – їх «тьми, і тьми, і тьми…».
Коли користувач Ілля Родіонов заявив, що не має наміру за власні податки, які він сплачує до бюджету, утримувати всіх знаменитих пенсіонерів при всій повазі до їхніх предків, розгніваний користувач Tolik256 парирував: «Але Ви ж разом зі мною утримуєте 450 дармоїдів+ КМ+1 на мільярдні суми, вертольотики, оздоровлення і нічого, бюджет ніби й не страждає».
Користувач Yurko Sushch флегматично філософствує: «То, можливо, треба робити щось з економікою, а не списувати борги онукам відомих людей? Хто допоможе пенсіонерам, в яких нема дідів-геніїв?». Користувач Olenka, навпаки, емоційно закликає до протестів: «Пенсія – це знущання влади з українських пенсіонерів. Згодна. Тільки питання: скажіть мені, чому в Німеччині, Італії та де завгодно, якщо пенсіонерів не влаштовують пенсія чи підвищення цін, вони виходять на вулицю і щось вимагають...наші сидять мовчки... Звідси висновок: якщо мовчать, значить, все влаштовує. Не влаштовує пенсія, податки – вила в руки і вперед… вимагайте справедливості...». Але важко орудувати вилами 94-річній пані Дарині та її ровесникам. Та й молодші не поспішають протестувати – миряться з тим багном, у якому живуть мільйони українців. Може, пам’ятають рядки з «Тюремних сонетів» Івана Франка:
«Ми ж тут живемо в клоаці.
То й де ж нам взяти кращих декорацій?».
Поет відверто зізнавався, що «не любив на світі … нікого, Так як живому слід живих любить…». Але то у стосунках з жінками. У відносинах з народом владі належить вчиняти навпаки – любить своїх співгромадян. Поки ще живі…

Віктор Рибаченко,
шеф-редактор «Час і Події»

Адреса для спілкування: [email protected]
19 вересня 2011 року

Штурм – провісник шторму?

Де взяти енергію розвитку для України?

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - Dropshipping suppliers