Ми й далі продовжуємо шукати відмінності в майже схожих словах української мови.

Бєларусь чи Білорусь?
Ось що пише мовознавець Олександр Пономарів: “Як тільки комусь із керівників Білорусі заманулося, щоб усі називали їхню країну Бєларусь, то першими відгукнулися українські засоби масової інформації. Ті, хто каже “Бєларусь”, гадають, начебто вони цим виявляють повагу до Білорусі. Але ж не можна цього робити коштом такої самозневаги, нехтуючи власну історію, культуру, традиції свого народу. Адже, скажімо, поляки писали й писатимуть, вимовляли й вимовлятимуть Бялорусь, а греки навіть Левкоросія (від левкос– “білий”). І це аж ніяк не принижує ні білорусів, ні їхньої незалежності. Не варто й нам запроваджувати написань, котрі не відповідають ні лінгвістичним, ні логічним законам. Бо якщо Бєларусь, то тоді треба й бєларуси, бєларуська мова і т. д. Так можна зайти дуже далеко. Аби догодити, наприклад, німцям (бо ж вони не німі!), почнемо називати цей народ дойчами, а їхню країну Дойчландією або Германією (як нерідко можна почути по Українському радіо й телебаченню). Та найкраще згадати, що ми – народ із давніми історичними традиціями, що про білорусів ми дізналися не після Біловезької наради. І називати їх, як і раніше, білорусами, їхню мову– білоруською, а їхню Вітчизну– Білоруссю”.

Збігатися чи співпадати?
Недоладними, позбавленими внутрішньої форми вважають мовознавці дієслово співпадати й утворений від нього іменник співпадіння. Адже префікс спів- (відповідник старослов’янського со-) трапляється переважно в назвах осіб, котрі з кимось щось роблять, чи дій, які виконуємо разом: співавтор, співвидавець, співдоповідач, співнаймач, співпрацівник, співрозмовник, співучасник, співтворчість, співучасть тощо. Якщо покликати на допомогу здоровий глузд, то кальку співпадіння, влучно зауважила лінгвіст Олександра Сербенська, можна тлумачити хіба що як “спільне з кимось падіння”.
Натомість маємо лексеми, які цілком відповідають значенням російського «совпадать»: збігатися (“Думка директора збігається з думкою його підлеглих”– з газети), сходитися (“Дивувались трохи, що слова проповіді й вчинки батющині не зовсім сходяться якось”– Михайло Коцюбинський), зійтися (“От бачиш, се випадок нещасливий,– він мовив навмання, не знав, що вигад зійдеться з правдою”– Леся Українка).
Такими лексемами й годиться користуватися, а не творити без потреби недолугих неологізмів на кшталт співпадати, співпадіння.

Запитання чи питання?
Коли йдеться про звернення, яке потребує відповіді, пояснення, надають перевагу лексемі запитання, а коли про якусь проблему, що її слід розв’язати чи дослідити, вдаються до слова питання. Його використовують і в граматичній термінології: знак питання, а не знак запитання, питальне речення, а не запитальне.

Спиратися чи опиратися?
На сучасному етапі розвитку літературної мови дуже помітна тенденція розрізняти семантику цих слів: спиратися і в прямому, і в переносному значенні– “використовувати щось як опору (фізичну, технічну, моральну, теоретичну)”, опиратися– “чинити опір”, “не піддаватися”, “опинатися”. Така тенденція, безперечно, прогресивна: вона сприяє тому, щоб висловлювання стало точнішим.

Відносини чи стосунки?
У ХІХ– на початку ХХ сторіччя слово «відносини» позначало не тільки взаємність у стосунках між людьми, а й ставлення особи (чи осіб) до когось. “Зрештою ми одне одному не заважаємо і тримаємося у гречних відносинах” (Леся Українка), “Мої відносини до панни Анелі тривожать мене” (Михайло Коцюбинський).
У сучасній літературній мові цей іменник у значенні “ставлення” не виступає. Він поширений як термін у суспільно-економічній, виробничій сферах, у дипломатії. Суспільні відносини, дипломатичні відносини.

Турчанка чи туркеня?
Від етнонімів грек, німець, турок в українській мові є паралельні утворення для називання жінок: грекиня– гречанка, німкеня– німка, туркеня– турчанка. У засобах масової інформації, наголошує мовознавець Олександр Пономарів, переважають форми на -ка. Однак давнішу традицію мають форми на -еня (-иня): “Пасажирів мало: в 1-му класі ні одного, в 2-му, окрім мене, ще одна молоденька грекиня та двоє росіян” (Леся Українка); “Сидів він зимовником серед дикого степу на Низу, взявши собі за жінку бранку туркеню” (Панько Куліш). У словнику за редакцією Бориса Грінченка з утворень на -ка є лише німка як другорядний варіант до німкеня; гречанки й турчанки немає. Виходить, нам теж треба віддавати перевагу питомим українським формам грекиня, німкеня, туркеня.

Літній чи перестарілий?
Серед значень, які має український префікс пере-, звернімо увагу на те, що властиве словам переспілий, передержаний. Отже, є спілий огірок, спілий помідор і відповідно– переспілий. І аналогічно– старий, від якого походить дієприкметник перестарілий. Такий відтінок має й престарілий, що вживається (як і перестарілий) у побутовому мовленні, в пресі. Однак ці слова використовувати не варто, бо ними можна образити літніх людей.

Бажаючий, захоплюючий, хвилюючий – чи?..
Слова бажаючий, захоплюючий, хвилюючий і подібні до них, що рябіють на сторінках нашої преси та звучать у ефірі, ненормативні. Як їх уникати?
Вдаючись до описових форм, близьких значенням прикметників та інших замінників. Наприклад, замість бажаючий можна вжити конструкцію “той, хто (який, що) бажає” або лексему охочий, котра цілком відповідає цьому поняттю: “В козацькому таборі.. не чути було ні співів, ні криків, не виїжджали з табору молодці, охочі помірятися з паном силою” (Яків Качура). Газетну фразу “Особливо захоплюючі туристські мандрівки Карпатами” можна виправити і замінити в ній захоплюючі дієсловом захоплюють (“Особливо захоплюють...”), чи скористатися одним з прикметників: захопливий, привабливий, звабливий, знадливий, знадний, принадний (“Особливо привабливі мандрівки...”). Не тільки із стилістичних міркувань, а й щоб не пантеличити людей незграбним словом хвилюючий, маємо звертатися до природних прикметників: зворушливий (“Зворушливий вияв материнської любові”), бентежний (“Якийсь теплий, бентежний сум стискав її серце” (Василь Козаченко), збудний, збудливий (“Збудний запах гарячого кулешу приємно лоскотав у ніздрях” (Яків Качура), животрепетний (“Оповідання на животрепетну тему”).

Древній чи вікодавній?
Слов’янські мови взагалі, а українська особливо, каже Олександр Пономарів, багаті на синоніми. І завдання та обов’язок усіх працівників пера полягає в невтомному вивченні синонімічного розмаїття рідної мови, в ознайомленні з ним широкого загалу читачів, слухачів, глядачів. На жаль, доводиться констатувати, що не всі приділяють належну увагу виборові слова з синонімічного ряду. Часто-густо обирають якийсь один варіант, та й то не найліпший із фонетичних, граматичних та інших міркувань. За приклад можуть правити синоніми стародавній, давній, прадавній, старий, старовинний, правічний, предковічний, вікодавній, старожитній, древній, з-поміж яких у засобах масової інформації вживають чомусь лише слово древній, хоч воно стоїть аж у кінці цього ряду. А “Словник української мови” подає древній з позначками розмовне й рідковживане. І воно не може входити до утворень офіційно-ділового характеру. Тому треба писати давньоруські князі, Давня Русь (Київська Русь).