Щоби належно зрозуміти сучасну своєрідну (“sui generis”) незалежну Україну, я вирішив піти до джерела – з якого бере початок процес оновлення народу і його держави – до нашого духовного батька, поета, пророка – до Тараса Григоровича Шевченка. На недавньому V Всесвітньому Форумі у концертній програмі Василь Зінкевич співав пісню Олександра Осадчого „Шлях до Тараса.” Там є такі слова:

В дні перемог і в дні поразок,
Щасливі дні і в дні сумні
Іду з дитинства до Тараса,
Несу думки свої земні.
Коли в душі моїй тривога,
Коли в душі пекельний щем,
Іду до нього, до живого
У всесвіт віршів і поем.
Крізь вітер злий карбую кроки
І чую серцем кожну мить,
“Реве та стогне Дніпр широкий”,
Щоб розбудити всіх, хто спить.

Чому «своєрідну» незалежність? Бо чужі, а то і ворожі війська на її території. Бо чужа, а то й ворожа лжецерква панує в її найсвятіших храмах. Бо чужа мова переважає у її щоденному житті. Є доволі багато чинників, які вказують на «своєрідну» незалежність.
Правда, 20 років незалежності нашої Батьківщини – України – це радісний, хоча наповнений тривогами етап. За цей час Україна здійснила важливі національні, демократичні, соціальні та економічні процеси. України стала членом Ради Європи, Світової Організації Торгівлі, особливим партнером НАТО та перебуває на порозі формальної асоціації Європейського Союзу. Також Україна зацікавила світове товариство Чорнобильською проблемою, почула певний відгук на цю успадковану проблему, стала світовим виробником космічної технології, зброї; її спортсмени завоювали світ, деякі – де факто, як брати Клички. Міжнародне товариство зараховує до успіхів також це, що Україна відмовилася від ядерної зброї, а також від зберігання високозбагаченого урану; відмова від ядерної зброї і урану відбулися і відбуваються майже односторонньо, бо зобов’язання інших, зокрема, і північного сусіда, мабуть, тільки словесні. Відбулась також широка приватизація хоча, правда, не так на користь народу, як на користь поодиноких осіб, а корупція у завоюванні маєтків досягла і досі досягає найвищих рівнів влади.
Навіть ці відносні успіхи треба сприймати через призму сьогоднішніх пригноблюючих явищ. Здобутки Помаранчевої революції, здебільшого, втрачено, без покарання реабілітовано злочинців, та сьогодні вони при владі. Присутність ворожих військ на території України продовжено на 25 років. Президент публічно заперечує трагічні сторінки нашої історії, його представники не наважуються вимовити слово „геноцид” в окресленні Голодомору, йому підлеглі судді кривдять правдивих героїв України, Бандеру, Шухевича, ОУН-УПА.
У День Незалежності провідники Помаранчевої революції – сьогодні в опозиції –Юлія Тимошенко, Юрій Луценко та інші перебувають за гратами. Днем раніше і днем пізніше Юлію Тимошенко зі слідчого ізолятора привезли до суду, де їй довелося в присутності та під наглядом надмірної кількості силовиків змагатися зі суддею, який, фактично, відстоював інтереси прокуратури. Самі прокуратори сиділи спокійно, бо зайвим було доповнювати суддю, який виконує доручення президента та виконавчої гілки влади, навіть примусово усуваючи від справи адвоката підсудної, мабуть, за сильне, професійне здійснення захисту. Якщо ще були якійсь сумніви про те, хто маніпулює судом та посідає сьогодні авторитарну владу у державі, то у своїй промові з нагоди Незалежності, сам, сумнівно обраний Президент, ще раз заявив про свою наполегливість у продовженні цих процесів, розвіяв будь-яку перспективу об’єктивності перед законом. Сама така заява – це відкрите втручання виконавчої влади в особі Президента у судову систему. Зрозуміло, у демократичному суспільстві мав би бути незалежним судовий процес. Тільки останніми днями представник Європейського Союзу в Україні недвозначно критикував цей процес як не вільний, не справедливий, не прозорий та селективний, а колишній посол США в Україні назвав процес „божевіллям”. Посол Франції це підтвердив.
У сам День Незалежності український народ збирався у різних місцевостях, в Україні та в діаспорі. У столичному Києві Віктор Янукович зібрав своїх людей на свій виступ та концерт. По-радянськи він перекреслив все і усіх, що відбулося до нього, починаючи історію від себе. Перекреслив також вже традиційну міжконфесійну молитву у соборі Св. Софії. В той час Янукович просто помолився зі своїми православними попами Московського патріархату у Печерській Лаврі. Опісля поклав вінки до пам’ятників Шевченкові, Грушевському та на Володимирській гірці. Правда, туди запросив і представників не з московського патріархату, але не для молитви, а для параду.
Також у День Незалежності, о 11-ій годині ранку, у Києві зібралася і опозиція, так звані націонал-демократичні сили. Не випадково сходилися вони у Шевченківському парку, біля пам’ятника Тарасові Григоровичу. Прийшли всі представники формацій, які входять до Комітету проти диктатури. Усі вони мали організаційні прапори. У виступах гомоніли слова Тараса:

Борітеся – поборете:
Вам Бог помагає;
За вас сила, за вас воля
І правда святая!

Прийшли вони, щоби у 20 річницю незалежності розпочати процес правдивої незалежності – оновлення свого народу на його прадідівській землі. Прийшли вони з надією у демократичну українську Україну та у пророчі Тарасові слова:

І на оновленій землі
Врага не буде, супостата
А буде син і буде мати
І будуть люди на землі.

Добрі, чесні, боголюбні та патріотичні люди – люди українського духу, української церкви, спілкуючись українською мовою, плекаючи українську культуру, на оновленій землі де важкою працею, користуючись Богом даними багатствами та родючістю чорнозему, народ України владно і щасливо господарюватиме без потреби виїжджати на заробітки, бо, дійсно, найкраще жити вдома.
Хотіли організатори влаштувати похід від Шевченка по Володимирській вулиці до Михайлівської площі, що недалеко від Дніпра. Одначе, день раніше суд заборонив похід. Старалися, все ж таки, пробитися. Інші намагалися піти в бік Банкової вулиці до Адміністрації Президента, щоби там оголосити про вимоги народу. Всім дорогу перекрили силовики, беркутівці, омонівці та інші, які встановили високі та широкі залізні панелі, щоби замкнути шлях.
Поки формувався похід, мені вдалося перейти від Шевченка на Володимирську вулицю. З оновленим натхненням я усвідомив собі, де я перебуваю – з правого боку я бачив Голову Української Центральної Ради Михайла Грушевського, а побіч нього – Будинок, де засідала Центральна Рада. Я згадав державотворчий Акт Четвертого Універсалу 1918. Далі, з лівого боку від Князя Ярослава виднілися „Золоті Ворота” з ХІ століття – немов представник нашої тисячолітньої історії і держави у її найславнішій епосі. В сонці виблискували золоті бані Святої Софії, а недалеко, переді мною, сидів на коні з булавою, націленою на Москву славний, хоч нещасний гетьман Богдан. Він же представник славної, хоча і трагічної, Козацької держави. Історія пам’ятає і похід на Варшаву, але також і Переяслав. Недалеко від площі Михайлівської зустрічала мене Княгиня Ольга, володарка і свята, а також апостол Андрій Первозваний та святі Кирило та Методій, немов символи того, що, все ж таки, з нами завжди був Бог, його Син та Пречиста Богородиця. Врешті, і Михайлівський собор з Хрестом-знаком Голодомору з мого лівого боку, немов символ добра і зла, християнської духовності та намаганням нас знищити. Внизу – Дніпро. Скільки історії, скільки слави, скільки трагедії. Не йшли з голови слова Тараса Борітеся, поборите, а знизу чути було:

Реве та стогне Дніпр широкий
Сердитий вітер повіва.

Я зрозумів – не хоче влада, як і Москва, щоби народ знав свою історію. Тому і з’явилася судова заборона походу. Але, чи можна кинути у забуття тисячолітню історію народу? Намагались зробити це царі, комісари, а сьогодні – перевертні на доручення Кремля та власних уподобань. Але ці намагання порожні. Обдурювали, перекручували, крали, присвоювали, гнобили. Робили з нас молодшого брата. Та в цьому опір чинили їм, передусім, Шевченко і Дніпро:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Щоб розбудити всіх, хто спить.
Я мав нагоду висловити і свої думки на маніфестації біля Шевченка – закликаючи народ до єдності та запевняючи, що діаспора готова стояти разом з патріотичним народом в Україні. Посіпаки влади, натомість, писали, що діаспора не має права втручатися у справи України. Чи має діаспора таке право, і ким воно її надане?
На Молодіжному форумі Комісії українських молодіжних організацій під час Світового конгресу українців, що відбувався день раніше в „Будинку Учителя,” виступав молодий чоловік з Народного Руху України. Він теж подався до Тараса, щоби знайти відповідь на питання чи діаспора має право долучатися до боротьби за українську демократичну Україну:

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні,
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені...
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять...
Ох, не однаково мені!

Писав ці слова Шевченко, напевно, на чужині.
Для оновлення потрібно єднання. Маніфестація націонал-демократичних сил біля пам’ятника Тарасові та заборонений похід мали три завдання: відзначити, мабуть, найбільше наше свято – Незалежність; показати безкомпромісний спротив режимові та об’єднати патріотів України та діаспори навколо цих двох завдань. Після поразки президентських виборів 2010, коли роз’єднання та особисті пристрасті уможливили ворогові та його п’ятій колоні повернути історію до радянщини, націонал-демократичні сили мабуть зрозуміли важливість національного єднання задля свого народу та України. Правда, бракувало декого, але ці, кого не вистачало, вже давно втрачені для народу.
І, мабуть, найголовніше: велика і насущна потреба об’єднання могла привести народ тільки до Шевченка. Де б ми не жили протягом майже сто п’ятдесят літ, через географічну та політичну неможливість скласти поклін Тарасові у Каневі чи в Києві, ставили ми, українці, пам’ятники Тарасові по всьому світі та не тільки з нагоди урочистостей але, мабуть головніше – у скрутні хвилини шлях вів нас до Тараса. Цьогорічна 20-а річниця урочиста, але скрутна. Вона проголошує: бути чи не бути? А Шевченко поручав і поручає нам:

Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, –
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословить дітей своїх
Твердими руками
І діточок поцілує
Вольними устами.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України,
І світ ясний, невечірній
Тихо засіяє...
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!

Мені здається, що прийшов час прислухатись до Шевченка. Щоб Незалежність наповнилась змістом, а її відзначення стало справді торжеством радості, а не переживанням скорботи – „Боже, нам єдність подай.” До того часу – „Реве та стогне Дніпр широкий.”

1 вересня 2011,
Аскольд Лозинський