До незалежності: Моє ставлення до України, до української нації, до її історії, мови, культури, а також до її ворогів, перевертнів, або навіть тих, котрі її не знали чи не хотіли знати, наскрізь насичене домашнім скеруванням – вихованням та натхненням моїх батьків, їхніх друзів, їхнім оточенням, взагалі, їхнім поколінням, яке співало націоналістичний гімн і дійсно було переконаним, що „зродились (вони) великої години, з пожеж війни і полум’я вогнів, плекав (їх) біль по втраті України, кормив (їх) гніт і гнів на ворогів.”
Батьки були емігрантами з України з виразною націоналістичною ідеологією. Батько, до речі, був провідним членом ОУН з-під стягу Степана Бандери, відбув кількаразове ув’язнення спершу поляками, а опісля відсидів від вересня 1941 до травня 1945 у німецькому полоні (в тому часі до січня 1945 у безславному таборі Авшвіц) за свою участь у українському націоналістичному русі. Запізналися вони ще в Україні, тоді зустрілись знов і одружились у переселенських таборах Німеччини після війни, де навіть у тих примітивних, важких для виживання умовах, вони займалися суспільно-громадською, а то і політичною діяльністю.
Емігрантство їхнє було примусовим, і тому поселення у США в 1951 році мало тимчасовий характер з певною метою – творити фронт боротьби проти московсько-більшовицького ворога. Це підозрювали навіть американці, і тому по приїзді батько опинився у третьому полоні (американському) на острові, ізольований від дружини і дочки, поки американці перевіряли небезпечність цього українського націоналіста.
Дітей виховували з тим самим наміром – вони мусіли бути українськими патріотами, а фактично хотілося, щоби вони теж були націоналістами. Мій батько був членом Пласту, але за дорученням ОУН організував Спілку Української Молоді, передусім, для того, щоби зорганізувати таким чином і молодь Наддніпрянщини, де не було традицій Пласту – моя сестра і я були вписані до СУМ.
Це порівняно важливий чинник тодішнього виховання, про що навіть тоді писала «совєтська» пропаганда, називаючи вихованців СУМ „майстрами удару в спину.” Як кажуть: у кожній байці є трішки правди. СУМ в США, Канаді, Західній Європі, Південній Америці, Австралії намагався виховувати майбутніх борців за незалежність. СУМ не хвалився своїм „донкіхотством” чи своєю політизованою програмою, і гасло: «Бог і Україна» не були просто словами. Ми були навчені не тільки любити своє, але також боротися з ворожим. Ясно, що не було нічого більш ворожого, ніж москаль і його тодішня експозитура СРСР.
Нас вчили не тільки декламувати вірші Тараса Шевченка, Івана Франка чи Лесі Українки, танцювати гопак чи аркан, але також змушували вислуховувати гутірки і вдома, і в СУМ про наших великих українських героїв. Вбивство Степана Бандера було сприйнято не тільки з великою жалобою, але також з почуттям, що треба відімстити. Так як жили ми в Нью-Йорку, часто нам вдавалося виказувати свою лють проти ворога перед Постійним Представництвом СРСР та будинком Організації Об’єднаних Націй. Хлопці, а також і дівчата змагалися, хто може виконати символічний напад у якійсь формі на це символічне приміщення, де у нашому місті перебуває ворог нашого народу.
У цьому плані я за свою молодість та студентських часів був кілька разів арештований за участь у демонстраціях проти СРСР, а навіть за побиття американського поліцая, який мені, видавалось, захищав мого ворога. Студентські роки минули у великому запалі. Ми студіювали ідеологію українського націоналізму – Шевченка, Міхновського, Донцова, Полтаву, Горнового, та інших та організовували систематично акції-демонстрації в захист українських політичних в’язнів на рідних землях та проти приїжджих носіїв «совєтської» пропаганди. Ця діяльність була зосереджена у студентських структурах Товариства Української Студіюючої Молоді ім. М. Міхновського, Союзу Українських Студентських Товариств Америки та Центрального Союзу Українських Студентів.
Все це була підготовка до зрілої, політично громадської праці в центральній репрезентації українців у США, Українському Конгресовому Комітеті Америки та Світовому Конгресі Вільних Українців.
Незалежність: У 1990 році я перебрав функції Екзекутивного заступника Президента в той час уже тяжко хворого Президента УККА ред. Ігната Білинського. Події 1990 року в Україні, а, зокрема, Проголошення суверенітету 16 липня вказували, що тогочасні процеси є незвично динамічними. Ми сподівались важливих подій і готували американський грунт для цього.
Все ж таки, проголошення незалежності в суботу, 24 серпня 1991 року, нас приголомшило. Не пригадую у моєму житті більш радісного та щасливого дня. У тій ейфорії ми розуміли, що нові, порівняно несподівані події, вимагають прискореної та дуже серйозної і пильної дії. І так ми взялися впливати на наш уряд у США, щоби США визнали незалежну українську державу та обмінялася дипломатами. Фактично вже на другий день українці в Нью-Йорку вийшли перед будинком Організацій Об’єднаних Націй з вимогою міжнародного визнання незалежності.
Намагання визнати Україну Президентом США треба розуміти в контексті тогочасних подій. Не так довго, як заледве три тижні перед Проголошенням, Президент США Джордж Г. В. Буш відвідав Москву і Київ. Його виступи не могли бути більш пригноблюючими для українців в Україні і в США. Він висловив підтримку не тільки Президентові Горбачову, але і СРСР у Києві, назвав українські змагання до незалежності самогубним націоналізмом та, на кінець, свідомо висловив неправду, що українці в США підтримують цю його політику. В цьому контексті ми зрозуміли, що перед нами важкий шлях.
Слідували наступні заходи: почалось конкретне листування з Білим домом про зазіхання на українську територію навіть, здавалося б, великого демократа Бориса Єльцина, про потребу формування в Україні незалежних збройних сил, про скасування колишніх торговельних бар’єрів та надання пільг і допомоги новій державі. Ми провели резолюцію в обох палатах Конгресу США і доручили Президентові США визнати українську державу, влаштували урочисту маніфестацію на користь України перед Білим домом у Вашингтоні, врешті, відбули особисту зустріч з самим Президентом Бушем у Білому домі, на якій Президент обіцяв визнати незалежну державу одразу після референдуму 1 грудня.
Відбувся надзвичайно переконливий референдум, але не було визнання. Минуло ще три тижні, відбулася зустріч Єльцина, Шушкевича і Кравчука, Біловезька угода, де фактично був підтверджений розпад СРСР, нарешті, 25 грудня 1991 року зрезигнував Президент СРСР Михайло Горбачов, і щойно тоді США визнали незалежну українську державу.
20 років незалежності: Ми зрозуміли, що державу треба було розбудовувати, а то і виліковувати від російської імперської та радянської спадщини. Але в ретроспективі, ми помилилися, головне, у тому, що бачили ми Україну і її населення як діаспору – націоналістичною, забули ми про наслідки Голодомору для сучасних поколінь, про штучні переселення, не передбачували ми, що колишні радянські політруки просто перефарбуються, і що вони це зроблять не на користь народу, а задля власного корита.
Що зробила діаспора для розбудови молодої української держави? Все, що було в її можливостях. Що дала молода українська державі діаспорі? Нове натхнення, переживання у широкому діапазоні великої радості і надії та глибокого смутку і зневіри, але також виразну ідентичність для світового політичного товариства та нові молоді кадри.
Відносини були спершу обережними, а остаточно за 20 років стали взаємно обопільними і навіть в багатьох випадках близькими. Були зроблені великі помилки, але врешті Діяспора зрозуміла різницю співпрацї з народом та з владою. Діяспора пізнала, що влада не конечно працює для народу.
У підсумках треба зробити короткий аналіз. Провідні керівники відновленої української держави були ідеологами комунізму, утаємниченими господарями радянського технологічного арсеналу, а у СРСР вся технологія була скерована у військовому напрямку, нашвидкуруч перевихованими на ринкову економію радянськими економістами, ну і, звичайно, апаратники, які різними способами, також важкою працею, але і нечесною грою прийшли до влади. Були колгоспники, радянські історики і радянські юристи, які розуміли свою роль, всупереч загальноприйнятим засадам права: захищати народ. Доля штовхнула їх „будувати українську державу” з усіма її перетвореннями, людськими і фізіологічними, та піклуватися про добробут народу в контексті відкритого суспільства. Радянською пропагандою (читай „брехнею”), що: «немає ніде так добре, як у нас», вже не можна було рухатися далі. Світ відкрився в плані демократичних процесів, свобод і технологій.
Україна протягом 20-и років фактично тупцювала на одному місці, один крок вперед, один – назад. Але, мабуть, добре, що тільки один крок назад. 20 років – це помітний проміжок часу та природою відповідний для підростання нового покоління. Тому Україна сьогодні краща, ніж вона була 20 років тому.
Відновлення державної незалежності 24 серпня 1991 року ми святкуємо як в Україні, так і в діаспорі. Це свято надій нашого народу, у нашій християнській традиції – це свято перемоги добра над злом. Ми відзначаємо всі досягнення та успіхи на шляху розвитку національного життя і бодай на один день забуваємо гризоти. Спільно з народом на рідних землях та у діаспорі ми підіймаємо блакитно-жовтий стяг та тризуб як символи нашої державної зрілості та славимо наших прадідів та героїв, котрі дали нам нагоду сьогодні святкувати Свято надії української нації.
Торжествуймо з народом, зі щирими патріотами, а не з тими, які на ділі працюють проти державної незалежності, хоча словесно присягають свою вірність народові, або і відкрито зневажають нашу довгоочікувану і важко виборену державну незалежність, відкидають нашу мову, заперечують правдиві трагічні сторінки нашої історії, ображають наших героїв, а, натомість, прославляють гнобителів та їхні символи.
З кожним роком Україна міцнішає, бо з кожним роком Господь Бог зменшує ряди перевертнів або просто людей з радянською ментальністю. Натомість, приходять до праці щирі українські патріоти із західною орієнтацією в бік Європи, і якомога далі від Москви. 20 річниця – це дійсно радісне свято, 25-а буде ще більш радісною, 30-а – ще більш і так далі. З кожним роком ми зростаємо як державна нація.
Нью-Йорк, 8 липня 2011 – Аскольд Лозинський

Стаття написана на замовлення журналу “Березіль” і друкується у ¹7-8 часопису.