На початку минулого століття буковинцям при пошуку роботи та працевлаштуванні за кордоном доводилося зазнавати чималих труднощів, а приробітки заробітчан та переселенців були вкрай незначними. Тим не менш, їм вдавалося не лише заробити на прожиття, а й фінансово підтримати свою сім’ю на Батьківщині.
До питання про рівень заробітків, зайнятість, працевлаштування буковинських заробітчан та переселенців у країнах Америки зверталися у своїх працях як вітчизняні, так і закордонні дослідники: Ю. Бачинський, А. Стрелко, І. Настасівський, О. Сич, С. Качараба, М. Рожик та ін.
Але питання стосовно буковинських заробітчан і переселенців потребує ще докладнішого вивчення.
Варто сказати, що у Канаді оплата праці у різних провінціях у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. була неоднаковою.
Як зазначалося в одному з повідомлень, «посліднім часом зачали Русини їхати в Брітіш Колумбію переважно на роботу. Платня робітника в сїй провінції лучша, ніж в других провінціях Канади. Звичайний робітник в сїй провінції побирає від 250 до 300 дол. денно (1 дол.=5 австр. крон). В майнах (шахтах. – Г.Ч.) і каменоломах заробляють від 3 до 7 дол. денно. Фактом є, що много з руських працюючих зложили від 1500 до 2000 долярів готівки, ті, що працюють в дальших провінціях Канади, як Альберта або ще дальше – Брітіш Колюмбія, присилають місячно заощаджених 200 корон» (у джерелах долари часто подавалися у австр. кронах). Григорій Скегар (виходець з буковинського села Погорілівки, 1908) у Канаді працював на різних роботах, зокрема, у копальнях золота у Британській Колумбії.
У зв’язку з тим, що постійної роботи для іммігрантів часто не було, особливо під час криз і, відповідно, – безробіття, вони мусили погоджуватися на будь-яку роботу, якої ніколи раніше в житті не виконували. Так, Денис Мойсюк із с. Брідка (прибув 1907 р.) спочатку працював водоносом на залізниці в місцевій Ред. Дір (Альберта), одержуючи по 15 центів за годину праці при 10-годинному робочому дні з вирахуванням 75 центів щодня за харчі, 1 дол. щомісяця на лікаря. Потім працював на будівництві готелю у м. Вегривилі, на цегельні, згодом у госпіталі, впродовж 1909 р. – на вугільній шахті в Кенморі (Альберта), потім 8 місяців у Британській Колумбії на будівництві тунелів, далі – на трачках, знову на вугільній шахті, на залізниці, на суднах, потім знову у Кенморі на шахті, з жовтня 1913 р. – на 6-місячних вчительських курсах у Вегривилі (з дому мав 4 класи гімназії), потім 3 місяці учителював у поселенні Шипинці, навчаючи дітей українців рідної мови, співу і музики. Перед війною, як знавця кількох мов, його взяли на роботу в банк і т.д.
Як при переселенській, так ще більшою мірою при заробітчанській (кількарічній) заокеанській еміграції дуже важливе значення мав рівень заробітків. Адже буковинці не знічев’я покидали близьке заробітчанство в сусідніх Румунії, Бессарабії, Україні, а саме через низькі заробітки і сподівання заробити за океаном у кілька разів більше, щоб мати можливість вислати гроші родині. Спочатку ці суми були незначними, а з 1899 р. – уже досить помітними. Тому в численних джерелах про еміграцію поряд з умовами праці (тривалість робочого дня, характер праці, вимоги роботодавців, їхнє ставлення до заробітчан та ін.) здебільшого містилася інформація і про рівень оплати праці. Інформували про це владу й австро-угорські консульства за кордоном, щоб та мала об’єктивні дані про еміграцію своїх громадян.
Так, у копії повідомлення австро-угорського консульства в Монреалі, надісланій в МВС у Відні а звідти – Крайовому управлінню Буковини 4 лютого 1902 р., зазначалося, що у Канаді під час збирання врожаю старанний робітник одержує на фермі в середньому 30-35 дол. на місяць (з харчами і нічлігом). Цілорічні робітники одержують 15-20 дол. на місяць (з харчуванням і житлом). Однак характерним було й таке явище, як дискримінація в оплаті праці: вихідцям з Буковини, як і з Галичини, платили за одну й ту ж роботу значно менше, ніж місцевим робітникам.
Досить конкретно дані про рівень заробітків у Канаді та США давали у липні-серпні 1913 р. учасники анкети, проведеної редакцією газети “Нова Буковина”. Так, з Чорториї і сусідніх сіл повідомляли, що в Канаді заробітки набагато кращі, ніж в Румунії і Німеччині – 2,2 дол. на день у землеробстві і 3 дол. (15 крон) – на шахтах. Двоє, що виїхали раніше, за півріччя вислали додому по 245 к., один – майже 2 тис. к. за рік, інші – менше, двоє – нічого. На Волоку-над-Дерелуєм і Великий Кучурів, повідомляв інший учасник анкети, щомісяця емігранти присилають по 30-40 тис. к. (6-8 тис. дол.). З Василева, Кулівців і Чунькова сповіщали, що в Канаді заробітчани працюють за 2-3 дол. на день і щомісяця на ці три села присилають 30 тис. к. (6 тис. дол.).
Депутат Буковинського сейму А. Лукашевич, який взяв участь у цій же анкеті 1913 р. від Заставнівського виборчого округу, на питання про рівень заробітків відповідав: “В окремі села Заставнівського повіту емігранти присилають щороку 100 тис. к.”. З Топорівців учасник анкети Старчук повідомляв, що заробітчани з села їдуть лише до Канади, здебільшого, до Альберти, і кожний заробляє стільки, що може щороку прислати 1300-1400 к. (260-280 дол.), а з Британської Колумбії – і по 200 к. на місяць, у той час як з Румунії присилали щомісяця 20-24 к. Учителі з Чорнівки і Добринівців Ілюк і Петрюк повідомляли на питання анкети, що заробітчани-емігранти з цього села заробляють у Канаді щороку по 1000, а дехто і по 2 тис. к. і по стільки ж (по 1 тис. к.) присилали з Канади і близько 100 заробітчан з Кичери.
Загалом, при всіх труднощах, поневіряннях, дискримінації в оплаті праці, її високій інтенсивності, відсутності для буковинських заробітчан за океаном соціального захисту і т.д. їхні заробітки все ж у 8-10 разів були вищими, ніж на Буковині, що давало можливість заробітчанам надсилати деякі кошти рідним у старий край.
Сам факт надсилання зароблених грошей у те чи інше буковинське село мав своєрідний “підстьобуючий” вплив на посилення еміграції. Так, після того, як у с. Митків емігрант Василь Остафійчук уже через півроку після від’їзду прислав у 1901 р. батькові 300 крон – нечувано значний для Буковини заробіток – молоді хлопці з цього села поспішно почали збиратися теж за океан.
На прислані (привезені) з-за океану кошти сім’ї, батьки, взагалі – родичі – сплачували борги, податки, викуповували заборговану землю чи інше майно, купували речі домашнього вжитку, необхідне знаряддя праці, як також робочу і продуктивну худобу, інколи купували й землю, ремонтували чи й будували житло, давали як посаг новоствореним молодим сім’ям та ін. Деякі заробітчани навіть вкладали зароблені гроші у сільські ощадно-кредитні каси (райфазенки) під проценти. Наприклад, у такій касі в Топорівцях у 1913 р. було на рахунку 30 тис. крон, зароблених у Канаді. Для частини буковинських селян, які скупили землі у емігрантів, уже не було нагальної потреби переселятися до Канади. Та й ті, що заробили певні суми і прикупили землі, теж помітно зміцнили своє господарство. Весь цей процес у якійсь мірі сприяв пом’якшенню напруги з малоземеллям в окремих селах. “Вливання” цих інвестицій головним чином підтримувало існування дрібних селянських господарств і рідко спрямовувалося на якесь значне розширення чи й створення нового виробництва. А через те, що привезені з-за океану не такі вже й значні суми зароблених грошей швидко розходилися, то заробітчанам доводилося після приїзду, нетривалого перебування вдома, біля сім’ї, знову покидати рідну домівку, їхати “по доляри” і вдруге, і втретє, і вчетверте.
Значно перспективнішим було вкладання зароблених важкою кількарічною працею коштів переселенцями в Канаді. Наполеглива важка праця перших фермерів для багатьох буковинців не пропала марно. Подолавши величезні труднощі, багато хто з них поступово зміцнювали своє економічне становище. “Чоловік, котрий попрацював на фермі від 6-ти до 10-ти літ, – йшлося у праці “Західна Канада” (1907 р., Манітоба), – перебуває у таких матеріальних відносинах, в яких він не був у старім краю, працюючи там ціле своє життя. Так само кожний робітник, заробивши трохи грошей, чекає тільки нагоди, щоб взяти собі добру ферму і вести життя незалежне”. А про русинів центральної частини провінції Альберти тут же зазначалося: “Кождий з руських фермерів має досить зораної землі, багато покупували вже по дві фармі від компаній і пересічно кожний держить яких від 15 до 50 штук худоби”.
У США буковинці-чоловіки наймалися переважно на непрестижні, некваліфіковані і малооплачувані роботи, на які американські робітники не хотіли йти: на будівництві будинків подавали цеглу, розчин, йшли й на різні земляні роботи – копання канав, каналів, на пробивання земної товщі і будівництво шахт, працювали на лісорозробках, на шахтах.
“До чого ж бо й був спосібний мужик з... галицького чи буковинського села... сей необоротний, темний мужик, що коли мав з чим до діла, то з старим примітивним плугом, з батогом, з кіньми, з худобою”, – писав Ю. Бачинський.
Він вважав, що серед українських робітників у США некваліфіковані становили не менше 98%. За даними Ю. Бачинського, українські (отже, слід розуміти і буковинські) робітники при 9-12-годинному робочому дні (закон США дозволяв і 14-16-годинний робочий день) заробляли в США на початку ХХ ст., як мовиться, по мінімуму. На шахтах на сході країни під землею їхня денна платня становила 1-1,5 дол., бувало рідко 2-4 дол., на поверхні – 1 дол., на вугільних “млинах” (дробарках) – 0,8 дол. На металургійних, цукрових, цементних заводах – 1-1,55 дол.; на лісозаготівлі – 20-25 дол. на місяць на своїх харчах і проживанні, на лісопильнях – 1-1,35 дол. на день, на будівництві залізниць – 1 дол. на день, на фермах – 10-15 дол. на місяць без харчів і житла. Дещо вищою була денна плата на заході країни: на шахтах – 2-3 дол., на будівництві залізниць – 1,5-2 дол. і т.д. Але місцеві американські робітники заробляли до 160 дол. на місяць.
Буковинські іммігранти у США наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. знаходили роботу на шахтах Пенсільванії, Іллінойсу, Нью-Джерсі, Коннектикуту, Віргінії. Жодної техніки безпеки, вентиляції у цей період там ще не було, робота потребувала великої фізичної сили, витривалості та здоров’я. Належного медогляду та допомоги для іммігрантів теж не було. Нерідкими були і нещасні випадки. Газета “Буковина” в 1903 році писала: “Наші емігранти в Сполучених Державах зайняті майже завжди при тяжких роботах, наражаються на утрату здоров’я або й життя, і справді нещастя лучаються доволі часто”.
Причиною того, що більшість буковинців наймалася на найважчі і низькооплачувані роботи, було те, що переважно вони були селянами і не мали навичок роботи у промисловості. Характерно, що вони при найманні не питали про характер роботи, а про те, скільки наймач буде платити. Звиклі до важкої роботи у старому краї, вони ладні були йти на найважчі роботи, щоб тільки більше їм платили. Негативно впливала на наймання і “без’язикість” буковинців, тобто незнання англійської мови.
Прибувши до США з однією, головною метою – у будь-який спосіб щось заробити, зекономити на своєму утриманні і додому дещо вислати, буковинці, як і галичани, наймалися там на різні роботи навіть тоді, коли їхні американські колеги-робітники страйкували.
Важкими були умови праці на земляних роботах, де “галичан та буковинців зневажають найбільш несовісним способом; наглядачі поводяться з ними надзвичайно грубо і навіть б’ють”. Їх могли вигнати з роботи без будь-яких пояснень, могли не заплатити за виконану роботу. Правди годі й було шукати.
Жінки були ще менш пристосованими до умов, у яких вони опинились. Дехто влаштовувався служницями у багатіїв, при митті посуду у ресторанах, дехто знаходив роботу на фабриках на найнижче оплачуваних роботах. Пізніше жінки могли влаштуватися кухарями, офіціантками, швеями. Заробітки на цих роботах були незначними. Наприклад, Джозефа Браун (з Гурагумори, Пд. Буковина) у 1912 р. заробляла 3 долари на тиждень, з яких один долар йшов на орендну плату за житло, другий – на харчування і якісь продовольчі товари, і третій вона витрачала на себе.
У сільському господарстві буковинців у США як фермерів було дуже мало, бо на час початку буковинської еміграції до США землі під ферми головним чином вже були роздані.
Жили перші українські заробітчани у США здебільшого у несприятливих умовах, особливо ті, у кого заробітки були невисокими. Ю. Бачинський, відвідавши такі помешкання, зазначав: “Наперед можна вгадати доми, в котрих мешкають українські іммігранти – се найлихіші (найгірші. – Г.Ч.) доми, які суть в З’єдинених Державах».
Стосовно харчування заробітчан цей же автор констатував: “Харч в Америці українським іммігрантам взагалі не смакує... іммігранти загально купують найгірші віктуали (продукти. – Г.Ч.), щоби якнайдешевше все вийшло”. Зокрема, за фунт (0,45 кг) яловичини – 10 центів, за курча – 7 ц., за хліб – 2 ц., кварту молока – 5 ц. і т.д.
Поступово окремі українці, у т.ч. й буковинці-переселенці, які заробили певний капітал, втягувалися у різного роду бізнес: шинкарський, крамничний, м’ясницький, ощадно-кредитний, посередницький (при пошуку роботи, різних торговельних операціях), торговельний (з продажу книг, корабельних квитків), поштарський (при пересилці грошей у старий край), а подекуди – похоронний. Країна великих можливостей надавала такі можливості лише людям працьовитим, здібним, ощадливим, хазяйновитим, зрештою – спритним, тверезим, винахідливим, цілеспрямованим.
Заробітки в Аргентині для тих, хто прибув на кілька років (на будівництво залізниць, лісозаготівлю, скотобійні, фабрики та ін.) становили в середньому 2,5 дол. США на день, але 1,5 дол. вираховувалося на харчування. Тож заробити там якусь достатню суму грошей було складно. Іларіон Мандрик і Василь Мазур з Буковини працювали там два роки на заготівлі лісу, але не могли заробити навіть на зворотний квиток. Їм вдалося найнятися на корабель наглядачами худоби, яку везли на продаж в Європу і в такий спосіб добралися додому. Згодом вони з родинами емігрували до Канади.
В історії еміграції з Буковини до Аргентини у свій час (1911-1912 рр.) став відомим на всю Австро-Угорщину сумнозвісний факт, коли крайова влада Буковини єдиний раз за всі роки першої хвилі заокеанської еміграції взялася, було, організувати, фінансувати, доставити емігрантів до Аргентини, контролювати там їхні заробітки і доправити їх назад на Буковину.
На початку жовтня 1911 р. у Чернівцях відбулася крайова нарада, організована виконавчим комітетом крайового сейму. На ній поміщики і орендарі маєтків скаржилися на нестачу робочої сили під час літньо-осінніх сільськогосподарських робіт, бо буковинські робітники у цей час перебували на заробітках в Румунії, Російській імперії та інших країнах. Було запропоновано і ухвалено: в зимовий час, коли на Буковині не ведуться сільськогосподарські роботи, відправляти буковинських робітників на заробітки до Аргентини, де у цей час літо. А наробившись впродовж “аргентинського” літа, вони, по прибутті додому, навряд під час “буковинського” літа будуть вдаватися до відхідництва в Румунію та інші країни і будуть найматися у “своїх” місцевих поміщиків й орендарів.
Представники виконавчого комітету крайового сейму вступили з цією метою у переговори з посланником Аргентини у Відні й домовилися, що на перший раз з Буковини буде направлено туди 500 робітників, а якщо справа буде успішною, то й більше.
Вдалося загітувати лише 257 чол. Із сіл: Св. Іллі, Тишевці, Босанча, Іпотешти, Калафіндешти, Щербівці, Балківці, Негостина, Ботушаниця, Вашківці-над-Сіретом, Чагор, Жадова, Коровія, Білка, Бадівці, Старі і Нові Фратівці, Городник, Милешівці, Воловець, тобто з тих сіл, звідки найбільше людей йшло на сезонні заробітки до Румунії.
За домовленістю Крайового банку з відповідною фінансовою установою кожен із 257 робітників підписував вексель на 409 крон на дорожні витрати, які зобов’язувався повернути із заробітку. 19 листопада 1911 р. вони під наглядом кількох представників, призначених крайовим комітетом, відбули з Чернівців на Трієст. У Буенос-Айрес приїхали аж 21 грудня, коли збиральні роботи уже йшли повним ходом. Працювали спочатку на збиральних роботах у різних місцевостях за 400-500 км одна група від іншої, заробляючи по 5 песо на день (1 песо=0,42 дол. США). Але роботи не вистачало, харчування було поганим, аргентинські наглядачі ставилися брутально. Робітники запротестували, і з великими труднощами більшість з них повернулися додому. Від них влада ще довго вимагала повернути борг по векселях.
Дехто залишився на інших роботах – у кар’єрах в каменоломнях, на ритті канав тощо.
“Ми пішли... до каміння на акорд від візка по 28 крейцарів камінє лупати, – писав додому один молодий робітник 31 березня 1912 р. – Нам виходить по 3 пезо і 20 сентаво в день...”. Інший сповіщав: “Дорогі мої родичі, доношу Вам відомість... щом в роботі вже роблю. Дві неділі робив денно, а тепер роблю на акорд від візка: налупати каміння і накидати візок платять 24 грейцарів. Заробляємо по 2 пеза 50 сентаво і по 3 пеза. Неню, я Вам пишу, що се є дуже тяжка робота. Ми як прийшли першої днини, зачали розбивати камінє, то нам із рук ішла кров так, як би повідтинав пальці. Мені попукали мозелі, мені було 27 мозелів на руках, бо та довбня, що нев камінь лупають, важе 20 кг...”.
Під час анкети, проведеної 1913 р. газетою “Нова Буковина” на тему “В справі еміграції”, один з учасників анкети староста Чорториї Т. Левицький відповів: “Крайовий Виділ організував було еміграцію у Аргентину. Але там було емігрантам дуже погано, і вони зареклися більше не їхати туди”.
У Бразилії буковинські німці, які туди переселилися в Ріо-Негро, займалися здебільшого сільським господарством, але виходячи з потреб, заснували також олійню, млин, кузню, лісопильню, молочарню, продаючи масло, сир в Ріо-Негро.
Жили німецькі іммігранти з Буковини на новій батьківщині дружно, взаємно допомагали одні одним. Пам’ятали про Буковину. Навіть “перенесли” туди буковинську кухню, готуючи галушки, мамалигу, малай як щоденні страви родини.
У 1909 р. з Галичини та Буковини була завербована велика група людей на будівництво залізниці в штаті Мату-Гросу, біля міста Гуажара-Мірін. Тут в неосвоєних, необжитих районах при будівництві загинуло багато людей, в більшості своїй – іммігранти. “Казали, що вздовж дороги більше хрестів на могилах загиблих тут будівників, ніж шпал під залізничним полотном”.
Нелегко давалися омріяні долари заробітчанам та і переселенцям, які вирушали за океан до США, Канади, Аргентини та Бразилії. Частина заробітчан на важких небезпечних роботах зазнавала каліцтва, а то й смерті, що не могло окупитися жодною сумою доларів.
Долаючи труднощі, буковинські іммігранти освоювали дикі простори Канади, розбудовували індустріальну міць США, Канади, інтегрувалися в суспільство цих країн. Якщо перед заробітчанами головним завданням було знайти більш-менш вигідні заробітки, то перед переселенцями – принаймні, потрійне завдання: добитись одержання землі (гомстеду) й почати її обробляти, звести житло і теж спочатку знайти вигідні заробітки.
Але варто зазначити, що, незважаючи на ті труднощі, які їм доводилося долати у пошуках роботи, і якою важкою не була б робота, щонайменше, на отримані від неї кошти можна було прожити і дещо заощадити. На заощаджені гроші вони могли придбати найнеобхідніше, а також вислати на батьківщину деяку суму своїм родичам, близьким.