Документальний фільм «Три історії Галичини», прем’єру якого ініціював та організував у своєму приміщенні Український музей Нью-Йорка, мав повний аншлаг.

	Опісля перегляду):  Ганя  Кріль- Пизюр, директор програм,    Ольга  Онишко та Сара   Фарган - режисери,  Вітольд  Собков, посол, постійний предствник Польщі при ООН, Ганна Пророк, перший  секретар, постійне представництво України при ООН, Нью-Йорк.

Директор програм музею Ганя Кріль-Пизюр представила почесних гостей – посла польської місії при ООН та першого секретаря української місій при ООН. Спокійно вислухали вступне слово Олександра Мотиля – інтелектуала, історика, письменника, публіциста. Дуже коротко, скромно, без пафосу виступили автори фільму – режисери українка Ольга Онишко та лівійка Сара Фарган.
Лиш після перегляду стрічки ми, глядачі, зрозуміли, на що здатні ці випускниці факультету документального кінематографу American Universіty. Це їхній кінодебют. Щоправда, до цього львів‘янка Ольга Онишко закінчила факультети філології та психології Львівського університету, працювала радіожурналістом у Львові та брала участь у різних міжнародних проектах у Києві. Протягом останніх 8-ми років працює та живе з родиною у Вашингтоні. Тут же здобула кіноосвіту.
Впевнена, що більшість глядачів, принаймні, авторка цього відгуку, навіть не здогадувалися, що нам доведеться дивитися не пересічну кінострічку, а незвичайну за своєю сміливістю. Сміливістю ідеї, новаторським підходом до вирішення вічної проблеми міжетнічних конфліктів в Україні, зокрема, в Галичині. Сміливістю сьогоднішньої молодої людини сказати своє слово, яке різниться від традиційних постулатів учених мужів та переконаних лише у СВОЇЙ правді громадян (учасників, свідків подій і тих, хто вивчав історію краю за офіційними підручниками). І, що найважливіше, ця ідея висловлена не прямою декларацією, акцентованими оцінками авторів, а через конкретні вчинки головних героїв трьох історій. Ось так вони діяли, ви чуєте їхні безпосередні буденні, без пафосу розповіді з екрану, а ви, глядачі, робіть свої висновки. Думайте!
Творці цього фільму, як на мене, – це представники тієї нашої молоді, на яку нині надія в Україні. А її думка така: замість продовження конфліктів і взаємних обвинувачень – примирення. Замість з’ясування стосунків – прощення. Замість загострення конфлікту – лікування ран толерантністю. І ще: здатність у ворогові, в опонентові побачити людину, а не лише носія протилежної правди. Не роз’єднуватися згідно з цими «правдами», а, навпаки, єднатися!
Людяність, гуманність – мірило всього, що було і є контраверсійним у нашій історії та сьогоденні. І особливо – сьогоденні. Поглянемо на українські Інтернет- форуми. Дискутуючи з питань політики, незнайомі люди в якості обов’язкового аргументу використовують ярлики: «ти – бандерівець», а «ти – москаль», і виливають тонни ненависті один на одного. Не кажучи вже про історію, навіть братовбивство у роки війни на ґрунті ідеологічного чи етнічного протиборства. Згадаймо, про що писав Олег Ольжич у книжці «Дух руїни», згадаймо історію Тараса Бульби – Боровець... Згадаймо Броди...
Творці фільму устами своїх героїв переказали драматичну історію Галичини воєнного і післявоєнного періоду. Йдеться про Другу світову війну. Розповідають про долю свою та своїх родин українка Ольга Ільків, єврей Арон Вайс та поляк Станіслав Бартмінський – представники трьох етносів, трьох релігійних груп. Тих груп населення Галичини, які нібито мали підстави вважатися ворогами. Суть вчинків героїв – ворог допомагає... ворогові. Ідея – ворог вбачає у ворогові людину.

Ольга Онишко та Сара Фарган	Вступне слово Олександра Мотиля. Нью-Йорк, 4  червня 2011р

Передмова до фільму

	Ольга Онишко

Розповідає Ольга Онишко: «Ще в роки навчання у Львові (школа, університет), знаючи історію своєї родини (дід був у німецькому полоні, тітка – на Сибіру), мене хвилювала тема, що пережили люди на Галичині у часи Другої світової війни. Як почувалися прості люди, які пережили чотири рази зміну режимів за цей період?»
Ще перед вступом до кінематографічного факультету American University у 2006 р. Ольга їде в Україну з телекамерою, мандрує маленькими містами та селами і занотовує розповіді простих людей – учасників тих подій. Тоді ж почула від редактора журналу «Ї» Тараса Возняка статистику: за наближеними даними у Львові перед Другою світовою війною проживало понад 300 тис. населення. З них, знову ж дуже неточно, 65 % поляків, 18% євреїв (після Голокосту їх залишилося лише 58 осіб!) та 24% – українців (русинів) разом з іншими національностями. Галичина, як усім відомо, востаннє перебувала під владою Польщі з 1918 по1939 рр. Польща проводила тоді антиукраїнську, поліцейську політику і тому, як держава, викликала спротив у етнічних українців, які відчували себе безправними громадянами, яких ще до того ж намагалися ополячити. Результатом стало створення Організації Українських Націоналістів (ОУН), що в боротьбі за свої права вдавалася і до методу терору.
Враховуючи глибинні історичні мотиви, мали образи одні на одних і українці, і євреї.
Серед самих українців теж були непримиренні протиріччя: одні пішли з початком війни у Червону армію, інші – в Українську Повстанську. І ті, й інші окупанти масово вбивали українців. Ще пізніше, з 1942 по 1954 рр., (час дії УПА) галичан масово знищували спеціальні каральні загони НКВД-КДБ. Десятки тисяч галичан за участь або за допомогу УПА були арештовані, репресовані, знищені у тюрмах і на засланні. У тисяч і тисяч родин – свої, смертельні образи на «совєти». Адже «зачистки» через тюрми та Сибір розпочалася ще до війни, починаючи з 1939 р.
Отож, щойно війна прийшла на землі Галичини (під німецькою окупацією вона перебувала з 1941 по 1944 р.), у цьому кривавому Вавилоні образи відчувалися, як струм від доторку до оголеного електричного шнура. Сусіди – поляки, українці, євреї раптом стали ворогами. Всі? Ні, не всі. Нижче – історії свідків, які подаємо у тій послідовності, як це представлено у фільмі.

Арон Вайс. Єврейська історія. Місто Борислав

Це той Борислав, нафтові поклади якого у середині ХІХ ст. магнітом притягував охочих до наживи. Адже свого часу він займав третє місце у світі по видобутку чорного золота – нафти. Та й по сьогодні його називають галицькою Каліфорнією. Це Борислав, описаний Іваном Франком у повісті «Борислав сміється».
Арон Вайс спеціально приїхав з Ізраїлю в рідне місто, щоб розповісти авторам фільму про те, як дві жінки, дві матері – українка і полька – врятували в роки війни родину Арона у складі 5-ти осіб. Коли прийшли німці, то в час першого погрому вони попросили свою сусідку Юлію Мачишин сховати їх. Вони були на горищі і чули, як ті люди, що прийшли за ними, запитали: «У тебе Вайси?», на що Юля відповіла: «Не важливо, є тут Вайси, чи їх нема, але ви ніколи не переступите цей поріг». Потім Вайсів забрали у гетто, але їм вдалося втекти. Знову просяться до Юлії, але їх було уже семеро разом з родиною їхньої тітки. Півроку вони перебували у сховищі своєї хати, а Юля забезпечувала їх їжею. А коли це стало неможливим, то їх забрала сусідка, полячка, яка уже переховувала одного єврея. Так протягом 22-х місяців вісім осіб були під опікою цих 2-х героїнь: українки Юлії Мачишин та польки пані Потенжна. Героїнь, тому що кожну хвилину вони ризикували своїм власним життям. Вайс розповідає про деталі цієї історії на фоні двох збережених до цього дня хат своїх рятівниць, демонструючи всі «входи-виходи». Але це ще не все. Подвійний драматизм полягає в тому, що син Юлії служив весь цей час в українській поліції, створеній німцями. Так Юля ховала їх не тільки від німців та сторонніх людей, а й від власного сина. А коли Червона армія зайняла Борислав, то уже Юля попросила матір Арона сховати її сина. А він, підліток Арон, забезпечував його хлібом. І ще не все. Уже після всього Вайси і Юля мешкали в одній хаті, коли прийшли люди від влади і хотіли забрати Юлю. Мати Вайса сказала: «Заберіть тоді і нас. Ми Юлю не віддамо. Вона врятувала нам життя». Ці люди більше не приходили.

Розповідає Арон Вайс. Кадр із фільму

Сьогодні Арон Вайс – доктор історичних наук, громадський діяч, радник Всеукраїнського Центру вивчення Голокосту «Ткума» («Відродження»), живе і працює в Ізраїлі. Приїздить щорічно в Україну, в Унівському монастирі на Львівщині проводить міжрелігійні освітні табори для українських, польських, єврейських студентів, закликає їх стати місіонерами толерантності. Він нагороджений премією святого Омеляна Ковча (греко-католицький священик, який добровільно пішов у Майданек для моральної підтримки євреїв і загинув з ними в газовій камері).
Премія отримана з рук кардинала Любомира Гузара. Займаючись пошуком та історіями Праведників Світу (так називають не-євреїв, які рятували життя євреям у час Голокосту) закликає протистояти антисемітизму, ксенофобії, насиллю. І кожен свій публічний виступ супроводжує розповіддю про своїх рятівниць. Не може зрозуміти: «Чому через 70 років такої кривавої війни в серцях багатьох живе ще ненависть та бажання спричинити зло ближньому?».
На обліку у Центрі «Ткума» – 100 Праведників Світу з Львівщини, 2200 – з України. Це не всі, бо пошук їх в Україні ведуть лише 20 останніх років. Судячи за відгуками на фільм – їх ще тисячі. Сьогодні це звання отримують їхні нащадки.
Коментар Олі Онишко: «Мені хотілося показати, що також є інші погляди, інші світи. Коли чуєш всі історії разом, переймаєшся їхнім болем, то бачиш ширшу картину. Усі є людьми. Коли вони опиняються у важкій ситуації, то національність вже не є важливою, а треба зробити вибір: бути людиною чи ні. У такі моменти вибору проявляються справжні людські цінності»
Коментар Олександра Мотиля, автора роману «Єврей, який був українцем». Автор розділяє ідею фільму: «Представникам обох народів треба відмовитися від взаємних звинувачень та рухатися далі, а минуле залишити історикам».

Ольга Ільків. Українська історія, Львів

Розповідає Ольга Ільків – зв’язкова (1944-1947) провідника УПА Романа Шухевича. Разом з іншими жінками-зв’язковими облаштовувала підпільне помешкання для Шухевича в с. Княжичі на Івано-Франківщині (нині в цій хаті відкрито музей). І ми бачимо цю хату. У часи підпілля (1943р.) вийшла заміж за підпільника Володимира Липу. У Княжичах протягом року прикривала це помешкання разом з мамою, донечкою Звениславою, народженою в 1946 р., фіктивним чоловіком, роль якого виконував 20-річний Любомир Полюга. Для сторонього ока він мав би пояснити вагітність Ольги, оскільки вона час від часу бачилася зі своїм чоловіком – офіцером УПА.У наступному році народила сина Володимира. Коли до рук КДБ потрапила головна зв’язкова Катерина Зарицька, всі вони мусіли залишити Княжичі. Шухевич пропонував їй разом з дітьми виїхати на схід України. На цей час вже загинув її чоловік. Але напередодні від’їзду у 1950 р. її арештовують. Вдові з двома дітьми виповнилося лише 27 років. У сумнозвісній «Тюрмі на Лонцького» почалося тривале слідство, тортури, шантажі. Від неї вимагали видати підпілля в обмін на дітей.
Перед нею постав той вибір найважчої, найвідповідальнішої хвилини. І тоді ж проявився справжній характер цієї жінки-красуні. Вона не видала нікого. Її змусили підписати лист-відмову від дітей, яких віддали до дитячого будинку під іншим, невідомим їй прізвищем. Тоді один із кадебістів сказав їй: «Ты никогда больше не увидишь своих детей!». А ось інший – Козлов, за її достойне поводження, силу та порядність проявив таку повагу, що назвав і нове прізвище дітей (Бойко), і адресу дитячого будинку. Вона тоді не повірила, подумавши: «Кадебіст – не людина, він не може сказати правду». Виявилося, що правда. Із таборів писала листи своїм дітям, слати які дозволив полковник Шевченко. Саме він порадив написати листа з проханням про помилування. А подруги, з якими вона відбувала покарання в одній камері, зокрема, легендарна підпільниця Катерина Зарицька, благословили її на це, бо лиш у неї були діти. У зверненні про помилування – ні слова про каяття. А Шевченко дозволив вивезти з собою після 14-ти років перебування в таборах (замість присуджених їй 25-ти), щоденник та листи від дітей. Вона показує їх нам. Це сталося в 1964 р. А Шевченко слав їй на новорічні свята скупі вітальні листівки.
«Це було чудо, – зізнається 90-літня Ольга Ільків, дивлячись у камеру оператора. Я спершу казала, що серед кадебістів немає людей і не може бути, а потім зрозуміла, що таки і серед них є люди»
Розповідає нам Ольга, її донька Звенислава та син Володимир про ті випробування, які довелося пережити їм усім, коли мати повернулася в Україну. Діти ж бо були виховані дитбудинком у відповідному дусі (їм втокмачували, що їхні батьки – вороги народу) і...соромилися матері. Минуло багато часу, поки самі все зрозуміли, поріднилися, взяли своє справжнє прізвище. І це витримала ця нескорена жінка.
Сьогодні Ользі Ільків – 91 рік. У 2010 р. у Львівській філармонії відбувся великий концерт, присвячений її 90-літтю за її участю як поетеси. Звучали пісні на її вірші. Бадьора, активна, має чудову пам’ять, бере участь у громадській роботі. Її нагороджено орденом Святої княгині Ольги третього ступеня.
На прем’єрі цього фільму у Львові побажала всім почуватися так само добре, як і вона у свої 90.
Коментар Ольги Онишко: «Ми обрали Ольгу Ільків однією зі своїх героїнь ще й тому, що про подвиги жінок, які допомагали УПА мало сказано на екрані. Всі вони – героїні. Їх вибір був свідомим, вони готові були йти на смерть, тримали отруту на випадок арешту. Але з іншого боку – вони були матерями. Найгіршим покаранням, найбільшою тортурою для них було, коли у них відбирали дітей. Але Ольга, в якої забрали дітей, не зрадила підпілля, не переступила через свою порядність. І слідчий Козлов це оцінив. І тому її історія – це нагадування про те, про що ми почали забувати і цінувати: здатність часом побачити людину навіть у ворогові своєму. А коли ти поважаєш ворога, то поважаєш і себе. Про це говорив ще в часи Київської Русі князь Ярослав Мудрий. Вирушаючи в похід, він попередньо посилав ворогам вістку: «Іду на Ви».

 Розповідає Ольга Ільків.  Кадри із фільму

Отець Бартмінський. Польська історія. Перемишль

Розповідає польський ксьондз Станіслав Бартмінський. Щоб краще зрозуміти його самого та розповіді його парафіянок, бодай ескізно, згадаємо про проблеми українсько-польських стосунків. Вони дуже складні, суперечливі, багатогранні, мають глибинні історичні коріння, а у роки Другої світової війни стали особливо трагічними. Одна із сторінок – це історія Закерзоння, коли у спільних діяннях урядів комуністичної Польщі та СРСР українців силоміць, брутально депортували з Польщі в Україну, а поляків – з території України – до Польщі. (За даними авторів «Три історії Галичини», півтора мільйона людей з обох сторін втратили свої домівки в місцях свого народження за період з 1945 по 1947 рр.) Нагадаємо: Закерзоння – це назва етнічних українських земель площею 20 тис. кв. км. (Лемківщина, Підляшшя, Холмщина, Сокальщина та інші райони), що перебували на польській території на захід від т.зв. лінії Керзона. Назва походить від імені британського міністра Джорджа Керзона, який запропонував у 1920 р лінію кордону між Польщею та радянською Росією. Лінія була підтверджена у 1939 р між СРСР та Третім Рейхом, а потім – у 1945 р. – на Ялтинській конференції. Ще у 1939 р. Сталін укріпив цю лінію бункерами, збудувавши своєрідну китайську стіну, буквально викинувши геть усіх мешканців без зайвих слів з території орієнтовно до 200 км довжиною. А ось в роки депортації зіткнення мали вже етнічний характер. Ганебно та жорстоко поводили себе загони Війська Польського, що забезпечували депортацію: грабили, вбивали. ОУН-УПА боролася проти цих загонів та поляків взагалі, з одного боку, а з іншого – розправлялася і з українцями, хто згоджувався на депортацію. Адже вони агітували українців Закерзоння не їхати в радянську Україну, яку називали «мачухою»...Пішов брат на брата, сусід – на сусіда. А в 1947 році уряд Польщі здійснює нову насильницьку депортацію на північ та захід країни решти українців, що якось ще втрималися на Закерзонні. Це сумнозвісна операція «Вісла». Знову знущання та насилля. А ще варто згадати українсько-польське протиборство на Волині (1942-1944): УПА мстилася Армії Крайової, яка пішла на співпрацю з Червоною армією, знищуючи і мирне населення поляків. І навпаки – Армія Крайова – українців. («Вбиті та вбивці були близькими людьми. Ніколи ще ця земля не знала такої жорстокості» – із фільму, голос за кадром)
Отож, третя історія, про яку розповідають автори фільму, відбувається в Перемишлі – місті, яке входило до району Закерзоння, розташоване на обох берегах річки Сян на відстанні 12 км. від українсько-польського кордону.
Все, що відбувалося там у війну та опісля – це модель згаданих вище міжетнічних стосунків.... Про них розповідає о. Станіслав Бартмінський, який у 1960 році став римо-католицьким священиком в одній із парафій міста. Він же запросив до споминів часів війни свою колишню господиню, польку, пані Сюзану, яка розповіла, як її чоловік примусив стріляти в українців і вона, ніколи не тримавши в руках гвинтівки, стріляла... Запросив українку, 90-літню Павліну Данько, яка розповіла протилежну історію: коли в її село вдерся загін п’яних вояків польської 9-тої дивізії, і вони готові були постріляти і поляків, то тоді загін УПА врятував їх.
Споконвіків у Перемишлі жили поляки (римо-католики), українці (греко-католики), євреї (іудеї). Але після війни українців залишилося обмаль, а євреїв зовсім знищили у воєнне лихоліття. Залишилися лише свідки їхнього там перебування – це зруйновані українські церкви, синагога та занедбані їхні цвинтарі. Атеїстична комуністична влада Польщі про спорожнілі культові споруди не дбала. Навпаки – дала наказ знищувати їх як непотрібні. «А я хотів порозуміння і миру в парафії»,– каже отець Бартмінський. І він розпочинає 10-літню важку працю – реставрацію української церкви, а потім – синагоги, українських та єврейських цвинтарів. З добрим гумором розповідає, як деякі поляки закидали йому: «А чому українські могили на 30 см вищі, ніж польські?». Рятуючи старовину, він хотів зберегти духовну спадщину Галичини, «зберегти, – за його словами, – святі місця наших старших братів, адже це була батьківщина для багатьох народів».
За твердженням пані Сюзани «він сіяв зерна злагоди, щоб проростали зерна пшениці, а не гірчиці». Один з останніх кадрів: о. Бартмінський «веде» глядача у лісну хащу, розкриває зарослий бур’янами могильний пам’ятник з надписом: «Тут спочиває Іван Войтович». Могила українця. Звичайно, він і її впорядкує. А впорядковані могили – це ж продовження життя у пам’яті прийдешніх поколінь. Це борг живих (Людей) перед мертвими (Людьми).
Після Перемишля отець Бартмінський служив парохом ще в кількох парафіях. У 2001 р. у Львові із рук Папи Римського – Святого отця Івана Павла ІІ отримав Почесну нагороду українсько-польського поєднання. З 2007 р. о. Батрмінський – на пенсії. Написав сценарій телесеріалу «Парафія», героєм якого є священик. Знято 2000 епізодів. Одна із серій – про українсько-польські конфлікти. Продовжує писати історію змішаного молодого подружжя. Серіал є дуже популярним на польському телебаченні.
Коментар Михайла Димина, богослова, д-ра канонічного права, першого ректора відновленої Львівської Богословської Академії, нині – Український Католицький Університет. Із його блогу:
«Справжнє примирення – це не примирення де-юре, а примирення в серці, в душі. Бо якщо я каюсь в своїх гріхах, то можу...і гріхи свого ближнього оцінювати не людським критицизмом, а Божим милосердям.
...У прекрасному фільмі «Три історії Галичини» Ольги Онишко та Сари Фаргат показано трагічні сторінки Другої світової війни з усім злом, яке виливалось на людей. Серед цього Вавилону перебували люди всіх релігій та національностей, які в собі носили «мир».
... Фільм ще хоче передати думку, що війна продовжується, вона ще не закінчена. Автори фільму інтуїтивно приходять до висновку, що для того, щоб війна скінчилася, від кожного потрібно власного пошуку свого миру у своєму серці, як це зробили у своєму житті герої фільму єврей Арон Вайс і ксьондз Станіслав Бартмінський. Якщо ні, то війна продовжується, і про ніяке примирення не може йти мова, а лише про перемогу, як упокорення противника, а це вже не мир».
Коментар Ольги Онишко: «Ми записали 300 годин розповідей. Але я плакала лиш один раз, коли записувала інтерв’ю з чоловіком, який у битві під Бродами (1944) командував танковою дивізією Другого українського фронту. Він теж плакав, коли про це говорив, бо лише зараз, через стільки років (!), усвідомив, що там відбувалося насправді. Адже там воювали українці проти українців. Це трагедія України. Якщо ми всі це усвідомимо, то може і у нас відбудеться консолідація українського населення між собою.
Після громадянської війни в Америці Лінкольн сказав про ту війну: «Тут лежать не воїни однієї чи другої армії. Тут лежать наші брати, батьки й сини». Україна чекає на свого Лінкольна. Треба дати оцінку і тій битві теж. Допоки це не зроблено, одні сили можуть налаштовувати іти проти інших.
Мені здається, що українці готові витягти старі переконання із шафи і переоцінити їх. Війна закінчилася 65 років, а ми не можемо порозумітися до сих пір. Українці, поляки, євреї, росіяни – у кожного свій погляд. Важко відмовитися від ярликів «колаборант», «герой». Ось і на батьківщині Сари Фаргат у Лівії те саме відбувається. Вона каже, що на Близькому Сході – ті ж проблеми: кожен народ має свої версії історії та сьогодення. Вихід один – повчитися у наших героїв. Вони вчать нас людяності, здатності на примирення та як шукати мир у своїй душі».

Творці «Трьох історій Галичини» та міжнародні прем’єри фільму

Фільм закінчено у 2010 р. Автори працювали над ним 5 років. Із записаних 300 годин інтерв’ю використано обмаль. Отож, у архівах режисерів залишився неоціненний фактологічний скарб – свідчення учасників подій. Українські історики чи публіцисти мали б скористатись ним для літопису, як це зробив, наприклад, Спілберг для євреїв, за проектом якого записані свідчення жертв Голокосту.
Режисери фільму Ольга Онишко та Сара Фаргат (вони ж – автори сценарію) спільно виконували курсову роботу ще в університеті, яка має ось таке продовження. Сарі ця проблема надзвичайно близька. Добра робота оператора фільму – львів’янина Петра Дідила. Органічне поєднання музики львів’янина Юрка Дуди та лівійця Сержа Хелу. Підготовлено два варіанти фільму на DVD: україномовний та варіант з англійськими субтитрами.
Прем’єрні покази фільму розпочалися на найпрестижнішому кіноекрані Канського кінофестивалю у травні 2010 р. Там не існує конкурсу документальних фільмів, але в українському павільйоні його показали двічі. Це була добра нагода з’явитися на міжнародному кіноринку.

Ольга Онишко, Сара Фарган. Канни. Травень 2010р	Ольга  Онишко та Сара Фаргат у день премєри у м. Гамбург, Жовтень 2010 р

Фільм привернув велику увагу широкої аудиторії на Міжнародному кінофестивалі «Молодість-2010» в Києві у конкурсній програмі документальних фільмів. Оператор Петро Дідило зафільмував та виставив на YouTube захоплені відгуки гостей та учасників фестивалю. Всі відзначали велику гуманістичну цінність його ідеї та актуальність змісту, що має стати уроком для нас всіх.
У жовтні 2010 р. відбулася прем’єра у Львові у рамках 3-го Екуменічного соціального тижня у Львівському Католицькому Університеті та паралельно (україномовний варіант) – у кінотеатрі
«Кінопалац». А ще у рамках фестивалю «КіноЛев».
Цього ж місяця відбулася прем’єра у м. Гамбурзі, Німеччина, а на початку 2011 р. в місті Оттава, Канада. Відгуки канадських українців також розміщені на YouTube сайті цього фільму. Із відгуків у Гамбурзі одного з українців: «Ви мусите зробити фільм і про нашу родину. Мій батько не розмовляв зі своїм братом 40 років, тому що у війну вони боролися по різні сторони».

	Ольга Онишко , Мирослава Гонгадзе. Голос Америки,  Вашингтон

У травні ц. р. відбулася аншлагова прем’єра фільму у метрополії Вашингтону (у самій столиці, місті Балтімор та передмісті Вашингтону Бетезді). Несподівано для всіх на показі в самому Вашингтоні серед глядачів виявилося двоє літніх євреїв: жінка з Борислава (одна із 78 уцілілих осіб із 20-ти тисяч, що проживали там перед війною) та чоловік – один із 56-ти уцілілих осіб зі Львова, де перед війною проживало 18 % євреїв.
Присутній на прем’єрі посол України у США Олександр Моцик відзначив важливе значення фільму для популяризації найкращих людських цінностей та принципів, на яких має бути збудоване багатоетнічне суспільство України.
Двічі Ольга Онишко розповідала про фільм у телеефірі на аудиторію України, будучи гостем програми Мирослави Гонгадзе у «Голосі Америки», Вашингтон.

Обговорення фільму після перегляду в кінотеатрі м. Гамбург

Крім цього, фільм демонструвався у п’ятьох університетах США.
І ось, нарешті, прем’єра у Нью-Йорку, в Українському музеї. Повертаючись до початку цього репортажу-огляду, зазначу, що поважно-спокійна атмосфера, яка панувала серед глядачів перед початком перегляду, змінилась на вибух емоцій та велике пожвавлення опісля. Глядачі довго не давали Ользі й хвилинки перепочинку. (Дякувати належить і милим паням із 113-го відділу Союзу Українок Америки, що подбали ще й про щедру гостину, як і личить добрим господарям). Найбільше тих, хто переповідав режисерам схожі історії своїх родин або знайомих, просили взяти до уваги і їхні свідчення. Інші брали автографи на придбаних DVD, ще інші – закидали питаннями, відповідь на які дещо висвітлені тут, у цьому огляді. Думаю, що вони цікавлять і читачів «Часу і подій».
Отож, фільм мав величезний успіх у нью-йоркського глядача. Його не можна було дивитися без сліз. Дуже вдало змонтовані історичні фото- та кінодокументи. У поєднанні з музикою це справляє величезне емоційне враження. Його ще більше підсилювали доцільні художні метафори: то червоно-криваве небо, то чорні зловісні хмари, то зграї вороння, або ж, навпаки, – світлі, яскраві тони. Стислі, змістовні фрази, що звучать за кадром, точно передають суть історичних подій.
Вважаю, що це високохудожній твір документального кіно. А в цілому – колосальна робота всієї творчої та виробничої групи. Режисери Ольга Онишко та Сара Фарган зуміли залучити до співпраці цілі колективи помічників та знайти спонсорів.
Вірю, що професійний, пізнавальний, та естетичний рівень кінострічки буде належно оцінено. До речі, на мій погляд, український варіант фільму, який озвучує талановита народна артистка України Ада Роговцева, більш емоційний.
Віриться, що цікавість до стрічки, як наукових, освітніх, громадських, релігійних установ так і масового глядача буде рости у геометричній прогресії. Принаймні – у діаспорі. Думаю, завжди ініціативне та ділове українське Чикаго зуміє організувати прем’єру фільму для своєї громади. А Українському музеєві Нью-Йорка – велика подяка від усіх глядачів за ініціативу і можливість познайомитися з цим неординарним фільмом, стрічкою, якою може пишатися українське сучасне кіно.

А що скаже нинішня Україна?

Нам відома політика нинішньої українофобської влади. Вона суперечить головній ідеї фільму. Згадаймо бодай брязкання зброєю на Хрещатику, підкреслене розпалювання ворожнечі та провокації у Львові 9 травня ц. р. і т. п. Курс не на примирення, а навпаки...
І все ж, всупереч всьому, хочеться вірити, що переможе здоровий глузд, що знайдуться люди в Україні, які прислухаються до відгуків та думок міжнародного глядача, котрі захочуть дати широку дорогу цій стрічці в Україні. Як наочний документальний посібник його мало б поширювати Міністерство освіти України. Зрозуміло, що допоки українська освіта буде під керівництвом одіозного українофоба Дмитра Табачника, в Україні навряд чи цей фільм буде розповсюджуватися його відомством. Але його можуть самостійно придбати та використовувати в учбових програмах університети, ліцеї, школи. Було б добре, щоб наші діаспорні організації чи фонди (наприклад, існуючий в Чикаго Фонд допомоги Могилянській Академії) закупили копії україномовного варіанту фільму та передали для показу студентам – майбутнім учителям, історикам, культурологам і т. д.
Чи може врахувати думку українців з-за кордону телебачення України? Показати бодай на окремих каналах, в окремих програмах?
Чи можуть дистриб’ютори та директори театрів в Україні в ім’я загальнолюдських цінностей поступитися прибутком і замовити цей фільм? Адже ж самі автори теж працювали над фільмом не задля прибутку, а заради ідеї.
Ми пам’ятаємо, яку думку стверджує фільм: давні рани міжетнічних конфліктів можна вилікувати. Варто лиш забути про всі образи, упередженості, пробачити і ставитися один до одного у дусі взаємоповаги, взаєморозуміння, взаємодопомоги.

Фото з архіву авторів фільму
та Ганни Кріль-Пизюр
Червень 2011, Нью-Йорк
сайт фільму www.threestoriesofgalicia.com