Вчора випав перший сніг. Усе стало біле. Все біле-пребіле - нічого не впізнати. Біла курка знесла біле яйце і загубила його у снігу. Білий півень заспівав білу пісню, а вона злетіла під стріху, примерзла отам, та й зависла білою бурулькою. Біла вивірка вивела білих вивірченят, а ті сховалися серед білого галуззя - і не знайти їх більше. Всі дерева - білі, йду лісом і не можу збагнути: де дерева, а де білий день.

Валує з димарів білий дим - навіть не знаю, як прочитаєте щось із написаного, бо в чорнильницях побіліло чорнило, їмо тільки білий хліб і п'ємо білу каву. Сьогодні вранці чистив чоботи - а паста для чобіт теж біла!

Навіть наша річка - Гауя* - лежить собі біла. Закинув спінінг, виловив білу щуку, розчинив її - а в череві біла качечка (ковтнула її ненажера), я качечці під крило оцю записочку та й підкинув - лети! Якщо побачите - нагодуйте, а пір'ячко на краях крилець не зайве обрізати, щоб не втекла, та ще грійте їй черевце білою грілкою, може, знесе золоте яєчко, то напишіть мені.

Моя адреса:

Білому Кротові на березі річки Гауї.

Р. S. Можете все це намалювати, тільки білою фарбою, щоб не було там жодної чорної смужки.

* Гауя - річка в Латвії.

Сонце, немов яєчний жовток, золотилося над світом. Воно випромінювало тепло і життя. По його промінчиках на землю збігали жовті курчата. Пізніше вони зодягнуться в різнобарвні одяганки, а спочатку всі - в жовтому. Бджілка також була жовта, вона від щирого серця припрошувала до жовтого вулика й курчатко, та те не змогло до нього добратися. "Почекай-но,- думало собі.- Довкола пурхають жовті метелики, достемнісінько як я, отож і я полечу". Курчатко підскочило, але ж крильця, крильця... тільки манюсінькі пуп'янки по боках, оторочені жовтим пушком... "Нічого,- вирішило курчатко.- Доросту до курки, то й літатиму високо-високо". Та й примостилося під квочкою, і заснуло, зігріте жовтим пір'ям мами.

А сонечко золотіло, мов жовтий млинець з такими смачними пахучими хрумкотливими краями.

Бджоли - достоту маленькі пластилінові кульки - літали від однієї жовтої кульбаби до іншої, а звідти - прямо в свій жовтий вулик, що скидався на величезну жовту бібліотеку. Медові рамки, наче великі книжкові полиці, аж до стелі заставлені стільниками. А стільники були схожі на шестикутні телевізори, де замість екранів виблискує жовтий мед...

До самого овиду цвіли жовті поля і луки: жовті анемони і примули, а найбільше - кульбаби. І тепер, як поглянути на сонце, здається, ніби воно щойно викупалося на вершині гори в жовтому пилку кульбаб. Так пломеніли галяви, що я не втримався і побіг в оту сліпучу жовтизну. Запилився весь, облип і обсипався жовтим пилком.

Підійшла жовта корова, подумала, що я жовта кульбаба, і з'їла мене. Так що більше я нічого написати не можу.

Я таки його бачив. Маленький та брунатний, він заліз на сковорідку, вистрибував по смажених кришениках картоплі і вигукував: "Брунатний! Брунатний!" Коли я посипав смаження перцем, він пчихнув та й щез.

Деякі, кому довелося його бачити, говорять те ж саме: це маленький брунатний чоловічок, який скрізь, де щось вариться, смажиться, печеться, кричить: "Брунатний! Брунатний! Брунатний!"- і все одразу підрум'янюється, стає брунатним, а отже, готовим. Проте бачать його лише обранці - потрібне превелике терпіння! Та мені кортить знову його побачити! Але де?

Де? Отам, де брунатне. А брунатне де? Напевне, гадаю, перестріну його біля боровиків.

Я знав, що боровики вилазять із землі білими і лише згодом, і невідомо в який спосіб, стають брунатними. Отам і бути брунатному чоловічкові. Рано-вранці засів на грибовищі коло брунатної ялинки та й чекаю. Ось-ось має показатися гриб. О - вибирається. Шапка біла. Тільки б не кліпнути,- має ж брунатний з'явитися. Чекаю, чекаю, ніхто не йде. Чекаю, чекаю...

Апчхи! Фу! Як налякав! Заєць чхнув. Я тільки мигцем глянув у його бік, а боровик уже зробився брунатним. Брунатний чоловічок уже був, вже перехитрив мене.

Та нічого. Дивитимуся на інший гриб. Пильно-пильно вдивлятимусь.

Дивлюсь-дивлюсь, дивлюсь-дивлюсь, дивлюсь-дивлюсь, дивлюсь-дивлюсь, дивлюсь... Хрусь! Глянув - брунатна мурашка вивихнула ніжку. Шкутильгає, шку-у-тильгає бідолаха, шкода мені її. Та поки вправляв їй ногу, боровик став брунатним... Брунатний чоловічок устиг уже з'явитися і стати невидимцем.

Ну, нічого,думаю. Я зроблю ось так: залізу в боровик і заховаюся в черв'яковій нірці. Задумано - зроблено. Заліз та й вичікую. О, йде! Забрався він на гриб, а я - скік! - до нього! А він - скік! - та й пропав!

Отак він усе й робить - поки інші не чують, не бачать. Фарбує зелені шишки в брунатне - готово! Зелені жолуді в брунатне - готово! "Готово! Готово! Готово!"- тільки й чути. Одного разу я поклав собі настигнути його в горішнику, коли достигають горіхи. Він їх фарбує. Та поки вишукував в одному гроні, він фарбує інше. Я в одному - він в другому. Час від часу тільки й долинає: "Брунатний! Брунатний! Брунатний!" Нарешті я присів біля одного грона. Отут чатуватиму. Як усі пофарбує, йому до останнього, до цього грона все одно треба навідатись. Чекаю годину, дві, три. Чекаю день, другий - скільки ж можна оце гроно залишати нефарбованим? Раптом прилетіла брунатна лісова бджола, заплуталася в моєму волоссі і дзижчить, та так, що аж лісом луна йде. Нехай собі дзижчить! Я тепер напевне знаю, що це все навмисне робиться, аби я перелякався й не помітив, як приходить брунатний чоловічок, тому не звертаю на те жодної уваги. Хай кричить, хай жалить, як хоче, бо все одно дивитимусь на ті горіхи - а що, як саме зараз прийде!

Дзінь! Прилетіла брунатна комашка - дзінь! - і просто в око. Поки вибирав її звідти, дивлюся - а горіхи вже брунатні.

Тепер я збагнув, що брунатний чоловічок не хоче, аби його помічали, і кинув йому набридати. Та коли минулого літа я вигрівався на пляжі, де навколо повнісінько люду, сонце, дивлюся - а в Яніса на плечах їх аж семеро! Так-так, маленькі брунатні чоловічки брунатними пензликами фарбують йому спину. Сказав я про це Янісу, а він сміється - не вірить. Каже, спині лоскітно було, але він думав, що це я його теплим піском притрушував. Ще каже, таких чоловічків на світі не буває.

Як це не буває, коли я сам їх бачив! А вгледіти їх годен не кожний. Потрібне Превелике Терпіння.

Ніхто не знає, де вони живуть. Одні кажуть: у ведмежому кожусі, інші - в брунатних жолудях, а ще інші - під корою ялин.

А знають ті чоловічки лише двоє слів: "Брунатний" та "Готово". Тільки промовляють їх - все бубнявіє й розпускається, каштани випадають зі своїх кожушків, а у брунатної корови народжується брунатне телятко.

Але ніхто не знає, як оцих чоловічків називають насправді. Брунатулі? Брунатульки? Готовулі? Готовульки? Ви не чули, га?

Синій кінь серед гороху. І справді - синій кінь серед гороху. Я його ще вчора там бачив. Він скуб сині квітки гороху, і тепер я знаю, чому кінь синій.

Так задумали інші коні. Якось зібралися коні з усіх кінців світу. У тому товаристві чорні, білі, чалі та гніді, сірі, рябі й червоні коні метикували: "Може статися, що машини переможуть і нам доведеться загинути. Вже тепер лошат дуже мало. А ще як старих коней поведуть на ферми лисицям на розтерзання, то що тоді? Тож нехай один з-поміж коней стане безсмертним". І вони ухвалили, щоб вічний кінь був кольору надій та чекання - синій, немов гіацинти й незабудки. А з'являтиметься він скрізь, де тільки мріють люди. І коневі дали сині крила й нарекли його КОНЕМ СИНІХ НАДІЙ.

І ще товариство ухвалило, щоб Кінь Синіх Надій був завжди самотній, бо найдужче сумує той, хто один. Отже, не знатиме він ні побратима, ні подруги, як і не матиме він своїх лошат. Він буде самотній і безсмертний. Засумував синій кінь. Але товариство запевнило його, що сум у нього також синій і дуже йому пасує. І свого рішення не змінили.

"Ти - кінь мрії,- додали коні. - Ти можеш їсти й пити геть усе, що споживають усі коні,- сказали йому.- Але пам'ятай, тільки-но ти почнеш їсти лише те, що їдять усі, як вилиняє твоя синява і ти сконаєш. Ти - кінь мрії, і їсти тобі належить лише незабудки. Власне, сині квіти - єдина твоя страва. Коли небо синє - сміливо йди і занурюйся в нього. А засиніє море - то йди й скупайся в морі. А захочеться пити, то відшукай собі джерело синіх надій. За синьою горою, у синіх просторах три сині вільхи ростуть поміж ялин.- там синіє те джерело. Там, де три сині блискавиці сполошили зайця. Там. де три сині хмари сплять у синій бочці... Там, де... але ти вже сам віднайдеш. А може, й не буде такого джерела, то пий із синіх відер, синіх мисок, синіх кухлів, синіх склянок. Лише пам'ятай, що вже ніколи не будеш поміж нами, а житимеш у синій далині. Люди мріють і вдивляються в далину. Отуди, де море далеке й синє, отуди, де небо далеке й синє, отуди, де ліси далекі й сині. Отам ти й мешкатимеш. І ні до кого наблизитись не зможеш, а якщо й підійдеш, то лише синьої години: в світанковому серпанку або вечірньому тумані".

Так сказали коневі товариші. Відтоді його рідко хто бачить, майже зовсім не бачать. А люди сумують без далини. Як ранньою весною прилітають шпаки і під горішником цвітуть сині конвалії, дивіться уважно, чи немає отам слідів синього коня. Інколи ми знаходимо у весняних садах з'їдені гіацинти. А ще ходіть тихо літніми полями, коли цвіте льон або на житнім полі займаються волошки - десь там пасеться синій кінь. Одного разу він з'їв сині квітки з парасольки Інточки. Пішла вона якось навесні, перед самісінькими іспитами, до лісу, вчити геометрію, кинула парасольку - і за теореми. А потім, ідучи додому, дивиться: то не її парасолька! Всі сині квітки поїдено, лишилися одні жовті. І як він так зумів вищипати такі малесенькі квітки? Одного разу в туристській подорожі ми розстелили на обід гарну скатертину, на якій були намальовані сині сливи... Пообідали - і гайда купатись. А прийшли назад, і що б ви думали - сині сливи поїдено геть до одної... Знову ж таки десь тут поблизу гуляв синій кінь. Та особливо йому до вподоби сині бантики з дівочих кіс.

А взимку його можна побачити лише в сутінках, де ялинки випростовують довгі сині тіні. Він злизує оті сині тіні, хоч сам змерз до кісток. Якщо ж дуже хочеться бачити його близько-близько, навіть сфотографувати - лишіть у сутінках горнятко вареників із чорницями. Він їх дуже полюбляє.

Тому, хто скаче на синьому коні,весь світ видається синім: зайці сині, верби сині, лози сині... Отже, так і кажуть: сині дива. Бо синій кінь - то ж і є оте синє чудо, а той, хто скаче на ньому - бачить сині дива! Як звикле, він підпускає до себе і дозволяє себе сідлати лише поетам. Та якщо у вас е жменька синього вівса... Є у вас жменька синього вівса?