Боротьба студентів проти міністерських ініціатив та акція освітян за підвищення зарплатні свідчать про те, що влада не здатна задовольнити потреб суспільства у галузі освіти та науки. Вона не пропонує вирішення проблем, які вже важко просто назвати нагальними чи найважливішими. Це означає, що зарадити чимось здатна тільки громадськість. Лише самі викладачі та студенти спроможні задовольнити свої потреби.

Певно, це не так вже й дивно. Кому, як не їм самим краще знати, як поліпшити своє становище? Це люди, які за фахом та за покликанням здатні якомога краще зважити все і видати на-гора найприйнятніший результат.
Сподіватись немає на кого, марно чекати, поки працівник якогось департаменту запропонує своєму шефові якийсь проект змін, потім його схвалить декілька десятків інших відділів та департаментів, а потім ці зміни отримають схвалення ще півтора десятків різних шефів і начальників та, врешті-решт, дочекаються сприятливої політично-виборчої ситуації, аби влада знову скомандувала падати ніц і дякувать за її подачки.
Якщо одвічною тактикою будь-яких можновладців є «розділяй і владарюй», то громада може відповісти лише солідарністю. І не просто мовчазним співчуттям, а чітким формулюванням спільних цілей та спільною боротьбою за їх втілення.
На сьогодні в Україні є безліч проблемних питань, які безпосередньо стосуються академічної громади та гуртують студентів і викладачів. Одним з таких є непомірне навчальне навантаження. Викладачі змушені гарувати, аби набрати собі на ставку, а студенти мають навантаження, на третину більше, ніж в Європі. Спробуймо детальніше поглянути на проблему.

Фахівці без фаху, або спеціалісти у всьому потрошку

Ні для кого не секрет, що з переходом «на рейки» Болонського процесу в Україні почала впроваджуватись так звана Європейська кредитно-трансферна система (ЄКТС). Вона покликана поліпшити мобільність студентів та викладачів у межах Європейського простору вищої освіти та звести «національні особливості» параметрів вищої освіти до спільного знаменника. Нагадаємо, що за цією системою навчальний рік складає 60 кредитів ЄКТС. Відповідно бакалавр – 3-4 роки (180-240 кредитів), магістр 1-2 роки (60-120 кредитів). Ці параметри є спільними для країн, учасниць Болонського процесу. Різниця лише в тому, хто скільки відводить на ціну кредиту. У середньому в Європі це – 25-30 академічних годин. Отже, навчальне навантаження студента (куди входять лекційні, семінарські, практичні та лабораторні заняття, години самостійної роботи, час написання дипломних) складає від 4500 до 7200 годин на бакалавраті і від 1500 до 3600 годин на магістерці (http://ec.europa.eu/education/lifelong-learning-policy/doc/ects/guide_en.pdf).
Однак, українські чиновники вирішили, що нашим студентам буде замало, і визначили, що кредит буде складати 36 годин. За умов, що бакалаврські програми у нас складають 4 роки, навантаження на бакалавраті – 8640 годин, а на магістерці 2160 – 4320 годин www.mon.gov.ua/laws/MON_812.doc).
Ці перетворення з цього навчального року була змушена впровадити і Могилянка. Їх вже відчули магістри першого року, які мають приблизно на третину більше навчальне навантаження, ніж їхні попередники, і з жахом очікують свого другого року. Звідки 36 годин? Розрахунки насправді не хитрі – беремо максимально припустиме навантаження (і аудиторних годин, і самостійної роботи) на тиждень (!!!) 54 годин, множимо його на 40 навчальних тижнів і ділимо цей добуток на 60 кредитів. Виникає логічне запитання – навіщо брати максимально припустиме навантаження і робити його постійним? Пояснює все така собі «виробнича» логіка, до якої ми ще повернемось. А зараз нам важливо зрозуміти, що, поки прогресивний світ рухається до множення різновидів бакалаврських і насамперед магістерських програм, одні з яких роблять наголос на практиці, інші – на дослідницькій діяльності, ще одні – на міждисциплінарності, Україна рухається у напрямку «школизації» університету, де ми вивчаємо безліч непотрібних дисциплін, і стаємо спеціалістами у всьому і ні в чому. Як не дивно, але перші, кому вигідний саме такий розрахунок кредиту – викладачі. Адже у варварських умовах постійної боротьби за години викладання на ставку, викладачі зацікавлені у тому, аби цих годин було якомога більше.

Викладач чи працівник на виробництві

Як розраховується заробітна платня викладача? Кожного року кафедри, відповідно до того, скільки дисциплін будуть читати її працівники, подають на затвердження свій штатний розпис, тобто скільки потрібно посад професора, доцента, старшого викладача, асистента та ін. Ректори у межах показника співвідношення нормативів кількості студентів до кількості посад, який затверджує Кабмін, надають або не надають потрібну кількість посад (http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1134-2002-%EF). Варто зрозуміти, що кількість викладачів на кафедрі залежить від того, скільки буде вчитись студентів. Не від того, які курси потрібні кафедрі, не від того, який рівень професури, не від того, якими методами та технологіями послуговуються викладачі, і, зрештою, не від того, як забажає сам викладач, а від того, скільки держава пропише. Викладачеві не вистачає лише спецівки, бо роблять з нього направду заводський станок.
Кожна посада, виділена кафедрі, має свій оклад, який визначає держава, також уряд визначає, які існують доплати за вчені звання та наукові ступені (http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z1130-05).
Але на цей розмір окладу викладач ще повинен напрацювати, тобто набрати собі певну кількість годин навчального (http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0698-02), організаційного (http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0701-02), методичного (http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0699-02) та наукового (http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=z0700-02) навантаження на повноцінну ставку. Скільки годин «коштує» той чи інший вид роботи, з яких і формується навантаження, також визначає держава. Можна лише згадати, що, наприклад, за керівництво на курсовій роботі, викладач отримує 2 години навчального навантаження, стільки ж за зовнішню рецензію на бакалаврську дипломну. За КЗпП максимально допустиме тижневе навантаження викладача складає 36 годин, річне – 1584 годин. При складанні індивідуального робочого плану з кожним своїм співробітником кафедра, беручи до уваги, скільки викладач виконує організаційної, методичної та наукової роботи (причому дуже часто такі статті, як підготовка до занять, оминаються), визначає необхідне для повної ставки навчальне навантаження. Закон «Про вищу освіту» обмежує максимальне навчальне навантаження – 900 годин для викладачів ВНЗ ІІІ-ІV ступенів і 720 для викладачів ВНЗ І і ІІ ступенів (zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?page=3&nreg=2984-14).
Це означає, що в середньому викладачеві потрібно 4-5 дисциплін на семестр. Натомість на Заході мало хто наважується викладати більше, ніж 1-2 дисципліни одночасно, адже є ризик, що якість викладання впаде, а на наукову діяльність просто не вистачатиме часу. Наскільки конкурентоспроможними на світовій арені можуть бути наші викладачі за таких умов? Звісно, загальна кількість годин навантаження на ставку від старшого викладача до професора зменшується. Але важливо пам’ятати, що саме тут і починається боротьба викладачів за навантаження. Щиро кажучи, прикро усвідомлювати, що колеги по кафедрі змушені раз на рік проводити цю нелегку процедуру розподілу загального навчального навантаження кафедри. Ось тут і з’являється деяке поліпшення ситуації, коли один кредит рахувати не по 30 годин, а по 36, адже тоді кількість загального навантаження кафедри стрімко зростає.

Можна припустити, що таке становище влаштовує викладачів, але чи дійсно це так?

Чи може науковець, який прагне до нових досліджень та власного наукового розвитку, бути задоволеним, тим, що його заробітна платня залежить від того, чи вдасться забезпечити собі навчальне навантаження на повну ставку. І зі скількома колегами потрібно зіпсувати стосунки у війні за свою ставку?
Чи можна будувати свою наукову та викладацьку кар’єру, коли твоя потрібність залежить не від якості твоєї роботи, а від кількості студентів і того, чи вдасться набрати собі вдосталь навчальних-викладацьких годин?
Чи можна назвати систему доплат за науковий ступінь чи вчене звання дійсно стимулюючою? Чи можна зі здоровим глуздом сприймати всі ці урядові та міністерські постанови, які передбачають, скільки ж годин має йти на перевірку робіт, на керівництво дипломними та курсовими та ін.?
Вочевидь, всі ці запитання риторичні, і ми нікому не відкрили Америки. Але ж чи готові викладачі і надалі терпіти такі кабальні умови? Це вирішує кожен наодинці зі своєю совістю… Однак з впевненістю можна сказати, що викладачі здатні чітко та фахово виступити на захист своїх інтересів. Можливо, не вистачає поштовху – своєрідного каталізатора. Важко знайти кращий мотивуючий чинник, ніж підтримка студентів, які турбуються про якість своєї освіти та про своє майбутнє, котрі потребують дійсно найкращих знань. Такі студенти завжди готові підтримати ініціативи, що поліпшать становище викладачів, адже прекрасно розуміють, що від них залежить і їхня доля.

З чогось варто починати

* Безумовно, кількість академічних годин, відведених на один кредит, повинна бути зменшена. Варто також вирішити, чи потрібно чітко визначати цей показник, можливо, краще встановити певний люфт від 25 до 30-ти годин.
* Але від самого зниження кількості годин зміни не принесуть користі, потрібно прямувати до звуження спеціалізації та створення навчальних програм різного призначення, від дослідницьких до більш практичних. Водночас, звуження не має суперечити міждисциплінарності, адже його можна здійснювати не в межах одного напрямку, а на перетині декількох.
* Разом з цим, варто переглянути спосіб оплати праці науковців, акцентуючи, насамперед, на підвищенні ваги наукової складової і зменшенні ваги навчальної.
* Безумовно, всіх цих змін не досягнути без децентралізації у сфері вищої освіти, без надання академічної, адміністративної та фінансової автономії. Адже в теперішній ситуації університети не мають змоги перерозподілити бюджетні кошти з однієї статті витрат на іншу, що є першочерговою необхідністю у вирішенні фінансових проблем.
* Проте децентралізація в жодному випадку не повинна призвести до зниження соціальних стандартів. Автономія університетів не означає хаос та безконтрольність, позаяк держава повинна встановити гарантії достойної оплати праці науковців та встановити такі правила, за якими виші будуть зацікавлені у якісній та високооплачуваній праці свого викладача.
* І нагадаємо ще раз те, з чого почався цей текст – усього цього чиновники ніколи не зроблять, допоки студенти та викладачі не почнуть гуртуватись і вирішувати свої проблеми.

Автор: Єгор Стадний
Джерело: commons.com.ua