У неділю, 12 червня, Українська громадська організація «Помаранчева Хвиля» провела в Чикаго щорічне «Свято Героїв». Незмінною традицією, яка продовжується тепер і на теренах України, стало вшанування пам'яті Героїв України. Цього року вшановували Героїв Слова - журналістів, письменників і поетів, які сміливо говорили і пропагували заборонену правду, заборонене слово і страждали, які боролися і гинули за свободу слова.

Гостями «Свята Героїв» були Мирослава Ґонгадзе та Віктор Морозов. Це надзвичайні люди, кожен із них несе у собі феномен, а з відомих причин вони уособлюють дух геройства.

Відкрита, щира, енергійна, приваблива і усміхнена - такою на перший погляд є Мирослава Ґонгадзе. Коли ж придивитись і послухати її, то розумієш, що це все ще й підкріплюється неабияким розумом, мудрістю і умінням гідно вистояти в цьому житті. Вона - залізна леді з доброю душею. Було неймовірно приємно взяти інтерв'ю у цієї надзвичайної жінки.

Коли я зрозуміла, що залишатись в Україні з дітьми мені небезпечно, я мала вибір: поїхати до США чи до Канади. Я довго вагалась і радилась зі своїми американськими та канадськими колегами у Києві. Кожен з них розповідав мені про переваги та негативи своїх країн. У Канаді ми б, можливо, були більш захищеними соціально, але я зупинилась на США, розуміючи, що в Америці мені буде важче на початку, але, якщо я не буду складати рук, то зможу не лише вижити, але й успішно продовжити свою кар'єру. Думаю, що тоді зробила правильний вибір. У Вашингтоні я працюю для України, і це мене надихає. Фізично я живу тут, але інформаційно живу в Україні.

Я щаслива, що мої здібності і прагнення поєдналися у роботі, і можу таким чином бути корисною людям. Щодо звикання, то коли я їхала, то розуміла, що, можливо, не зможу повернутись в Україну ніколи. Тому я практично спалила усі мости, і коли приїхала, намагалась не обертатися назад.

Насправді я почала писати десь у 2004 році, і почала писати з Георгія. Він також не був журналістом за професією, але він хотів писати, проте не вмів писати українською, тому що він був грузином. Його мама була українкою, але виріс він у Грузії і знав тільки російську і грузинську. Коли я з ним познайомилась, це був 91 рік, і в 92-му ми почали писати - він мені диктував російською, а я перекладала українською, редагувала, так що у нас була така партнерська робота. Друкувалися ми в газеті „Пост-Поступ", потім ми створили телевізійну програму, і таким чином я прийшла в журналістику. Я би не назвала журналістику професією, я би назвала її покликанням. Журналістика - це те, що ти не можеш не робити. І журналісти - це своєрідні митці.

Приїхавши до Вашингтона, я знайшла роботу на "Радіо Свобода", стала їхнім Вашингтонським кореспондентом. Це була дуже цікава і насичена робота. Але мені хотілось розвиватись, хотілось розширювати рамки професії. Якраз співпало, що українська служба "Голосу Америки" почала розширювати телевізійне мовлення. Керівник служби давно мене запрошував іти до них працювати, і я погодилась з умовою, що буду робити телебачення. Ось уже пішов сьомий рік, як я готую телевізійні програми "Голосу Америки".

Нажаль, вона не працює, тому що цим треба займатися, треба збирати гроші, писати гранти. Я це можу робити, але якби у мене було більше часу на громадську діяльність. Оскільки я маю восьмигодинний робочий день і двох дітей, то, насправді, дуже складно знайти час, і я відклала цю ідею на якийсь період.

Мій робочий день розпочинається десь о сьомій годині, я відкриваю Інтернет, читаю „Українську правду" і решту українських ЗМІ, відкриваю Фейсбук і одразу розміщую якісь матеріали на сторінку. Слухаю громадське радіо, коли готую сніданок для дітей і ланч у школу. Відправляю дітей до школи, біжу на роботу. Там ми маємо різні наради, визначаємо новиннєву картину дня, що ми будемо подавати в ефір, а потім я сідаю і пишу, пишу, пишу...

Певною мірою - це сила волі, віра і насправді позитивний погляд на життя. Кожен крок людини визначається або страхом, або любов'ю і відвагою. Я намагаюся долати цей страх і шукати в собі достатньо відваги, щоб іти далі.

Всі мої доповіді вони перечитують, всі мої статті, особливо ті, які пишу англійською мовою, вони обов'язково переглядають, тому що їхня англійська набагато краща, ніж моя. Я можу їм уже довіряти, щоб вони редагували мої матеріали. Вони часто їздять зі мною. Вони підтримують мене в усьому, я щаслива з того.

Я думаю, що так. Мені доводиться бути і батьком, і мамою, доводиться бути і доброю, і строгою.

Вони близнюки, але дуже різні за характерами. Одна схожа дуже на Георгія, а друга схожа дуже на мене. Але вони обидві мають певні таланти.

Можливо. Пишуть вони дуже добре і вже друкуються в американських газетах.

Які б професії не обрали мої діти, я їх підтримаю. Якщо необхідна буде корекція в процесі вибору, також докладу до цього зусиль. Головне, щоб вони виросли достойними людьми і знайшли свою місію у житті.

Різниця суттєва. У західних підходах до журналістики принципово розділяти факти і свої думки, чи враження про факти. Журналісти повинні бути максимально об'єктивними. Звичайно, зараз на американському телебаченні з'явилось таке поняття як інфотеймент, але якісна журналістика таки розділяє ці поняття. В українській журналістиці часто з матеріалів про якісь події неможливо навіть зрозуміти, що відбулось, де і чому. Журналісти базують свої дописи не на фактах, а на своїх враженнях про ці факти. Але це у нас майже в крові сидись - робити оцінювальні твердження. Я вичавлюю з себе цю звичку по краплинах уже понад десять років, а то й більше.

У діаспорі надзвичайно багато думаючих людей. Їх підсилює те, що вони здебільшого незалежні від влади в Україні. Тому, як на мене, наша роль у тому, щоб говорити правду і допомагати виховувати нових лідерів серед українців. Коли ми будемо мати сильних провідників, ми будемо мати націю.

Думаю, що свобода слова не приходить просто так, свободу слова треба виборювати і виборювати її доведеться ще довго. Якщо Америка з її 200-річною історією ще досі має проблеми зі свободою слова, хоча, звичайно ж, це абсолютно не порівнювані проблеми з українськими. Не буде ніколи цього моменту, щоб ми раз і сказали: „Ось свобода слова в Україні є". Представники влади завжди будуть намагатися приховати правду.

Незалежні медіа можливі тоді, коли журналісти будуть працювати за однаковими принципами та стандартами, а самі ЗМІ зможуть заробляти достатньо грошей, щоб не залежати від подачок влади. Водночас треба розуміти, що будь-яка незалежність є відносною. І ми самостійно часто визначаємо ці рамки незалежності і власної свободи.

Люди мусять знову повірити у свої сили, зрозуміти, що ніхто, крім нас самих, не зробить наше життя кращим. Українському характерові притаманна пасивність. Ми чекаємо з моря погоди, а коли вона не приходить, ображаємось на весь світ і впадаємо у депресію та розчарування. Тому перше, що нам треба зробити - це реально оцінити свої можливості і перестати пасивно споглядати життя. Звичайно, серед українців є багато активних людей, але зміни відбудуться лише тоді, коли виростуть лідери, які поведуть націю вперед, і коли викристалізується національна ідея, навколо якої об'єднаються люди.

Все вищесказане пояснює те, чому нам не щастить з владою. Вибір робимо ми самі, але не з позиції відваги, а з позиції страху. І цьому також є дуже просте пояснення. Українців століттями винищували і гнобили. У нашій ментальності сидить бажання сховатись, відгородитись. Але, на жаль, так націю не побудуєш. Нам потрібні відважні лідери, які, насамперед, думатимуть про загал, а не про свої інтереси.

Ідеально справедливий фінал цієї справи - половина колишніх і теперішніх урядовців несуть покарання за усі неправомірні дії, про які йшлось у кабінеті президента Кучми, а сам колишній президент відбуває покарання за замовлення вбивства.

Важливим є не те, чому це зроблено, а те що це зроблено. Тепер за прокуратурою і владою стоїть завдання не перетворити це у фарс.

Це той, хто говорить правду, не боїться говорити правду і відчуває відповідальність перед суспільством. Це може бути і поет, і музикант, і журналіст. Головне, щоб вони йшли за цим покликанням і робили це від щирого серця.

...він не запам'ятався - він живе в мені... Георгій був унікальною особистістю, такі народжуються у цьому світі, щоб нести світло. Він любив життя, любив людей, він проживав кожен день, ніби останній у житті. Саме це притягувало до нього інших. Ще він був сповнений відваги: він не боявся своїх рішень, незважаючи на те, несли вони позитив, чи інколи деструкцію. Важливо, що він приймав ці рішення і йшов далі. У нього була надзвичайна харизма. Звичайно, були також слабкості, хто з нас не без гріха.

Георгій залишався би самим собою, вояком-одинаком.

За українською їжею, піснями і духом. У Вашингтоні мені цього не вистачає.

Дуже втішно, що нове покоління діаспори активізує свою діяльність. Такі ініціативи варто і необхідно підтримувати. Дуже приємно було поспілкуватись з членами "Помаранчевої Хвилі". За такими молодими людьми майбутнє. Тим більше, що вони не лише намагаються внести в український рух у США нову хвилю, вони намагаються зберігати старі традиції, яким є Свято Героїв. Саме тому я прийняла запрошення "Помаранчевої Хвилі" приїхати в Чикаго. Я люблю зустрічатись з людьми і промовляти до людей. Приємно, що люди шукають відповіді на запитання і спраглі до свіжих думок та правди, хочуть повчитись на досвіді інших. Бог мені дав великі випробування у житті, але дав також сили їх пережити і вистояти. І я хочу, щоб на моєму прикладі люди повірили, що все можна витримати, варто боротись за свої принципи та переконання і знаходити у собі відвагу рухатись вперед.