Свій знаменитий вислів про українську історію Володимир Винниченко сказав ще у першій половині ХХ століття, осмислюючи історичні спроби України здобути свою державність. Тепер Україна незалежність здобула, державність, принаймні, формальну, має. Здавалося б, щезли підстави повторювати старий афоризм першого Голови Директорії УНР. Проте дійсність не дає нам забути слова людини, про діяльність котрої (як і багатьох інших діячів України різних часів) теж без заспокійливого не почитаєш.
Парадокс історії полягає в тому, що вона не є чимось давноминулим, а твориться щоденно, щохвилинно. Сьогоднішня новина завтра стає уже історичним фактом. І щоб побачити народження новітньої української історії, потрібно лише уважно читати поточні повідомлення.
Ось дивлюся я на свіжу стрічку новин і серед інформаційного мотлоху прагну знайти крупинки історії України – такої, якою вона твориться сьогодні.
А хто творить цю історію? – запитаєте ви. Звичайно, передусім ті, у кого в руках усі важелі влади, – скаже кожен. Президент очолює державу, Верховна Рада приймає закони, уряд реалізує закони парламенту та вказівки Президента у практичній політиці, державний апарат усією своєю могутністю контролює виконання – ось вам і головна канва творення історії сьогодні. Чи не так? Начебто так.
І, якщо ми візьмемося саме таким чином вивчати історію незалежної України, то, знову ж таки, без брому не обійдемося. Ось, наприклад, початок нової епохи нашої країни – День незалежності. Не всі пам’ятають, що його було оголошено у статусі державного свята двічі – спочатку 16 липня, а потім уже 24 серпня, відмінивши День 16 липня. І оголошено не десь на мітингах, а державними актами, Постановами Верховної Ради України. Така поспішність потім не раз повториться у багатьох інших справах молодої держави.
Після цього почали виходити підручники Історії України, у яких будь-який політик міг прочитати про славні та, на жаль, і ганебні діяння своїх історичних попередників.
Але недарма Прем’єр-міністр Індії Індіра Ганді сказала: «Історія – найкращий учитель, у якого найгірші учні». Далеко не всі новітні українські політики доби Незалежності вміли та хотіли вчитися на прикладах історії.
Маючи чи не найкращий серед пострадянських республік економічний, ресурсний, інтелектуальний потенціал, який міг стати потужною основою для подальшого прориву України до числа найрозвиненіших країн світу, недолуга новостворена політична еліта незалежної України за лічені роки профукала всі шанси розвитку.
Прем’єр Л.Кучма при Президентові Кравчуку з трибуни Верховної Ради України сказав на початку 90-х років минулого століття свою знамениту фразу: «Так скажіть мені, що ми маємо будувати, яке суспільство, і я буду будувати». З тих пір це питання залишається відкритим: «Що будує незалежна Україна»? Яке суспільство? Яку державу?
Самостійну? Але чому тоді існує така велика залежність від інших держав?
Соціальну? Однак чому життя народу погіршується з такою стрімкістю?
Соборну? Проте чому пів-країни голосує за проросійських кандидатів на високі та найвищі посади, а друга половина – за тією чи іншою мірою проукраїнських?
Національну? Але чому тоді соромляться кращих ідей українського націоналізму, не формують цілеспрямовано українську націю?
Духовну? Втім чому не тільки залишають, але і поглиблюють розкол в українському Православ’ї, не ставлять за мету мати єдину Українську Церкву?
Два минулих десятиліття Незалежності – це вже також Історія України.
Чи дає вона підстави пишатися тим, для кого незалежна Українська Держава була мрією і змістом їхнього життя? Ні, не дає (за невеликим винятком). Ті, хто воювали за волю України – і мілітарно, і політично, і ідейно – сьогодні або не визнані, або відтіснені на маргінеси.
Чи дає вона підстави молоді пишатися своєю країною, бажати жити і працювати у ній? Ні, не дає (за невеликим винятком). Еміграційні настрої поширюються серед юних зі швидкістю лісової пожежі.
Чи дає вона пенсіонерам спокійно відпочивати після завершення періоду трудового життя? Ні, не дає (за невеликим винятком). Жалюгідні пенсії у поєднанні з шалено зростаючими цінами і тарифами викликають у ветеранів тривогу та нервове напруження, і цей стан душі стає постійним.
Чи дає вона змогу талановитим людям середнього віку зробити успішну кар’єру? Ні, не дає (за невеликим винятком), якщо ви не є членом Партії регіонів або вихідцем із Донбасу.
Чи дає вона можливість жінці відчути себе жінкою? Ні, не дає (за невеликим винятком). Необхідність працювати за невелику платню і ходити по магазинах, у яких цифри на цінниках міняються у бік збільшення ледь не щотижня, неможливість створити для своїх дітей бажане життя, стає для мільйонів українських жінок невротизуючим фактором, який убиває в ній жіночне і вирощує антижінку.
Чи дає вона можливість нашим чоловікам відчути себе мужчинами у повному розумінні цього слова? Ні, не дає (за невеликим винятком). Чоловік, який не може достойно забезпечити свою сім’ю, захистити її від несправедливостей життя, створити дружині умови для жіночого та особистісного розквіту – відчуває пригнічення і топить його якщо не в алкоголі, то у інших формах втечі від життя.
Тоді виникає запитання – а яку Історію ось уже два десятиліття творять політики України – і ті, що при владі, і ті, що в опозиції?
Чи мають вони стратегію розвитку держави?
Чи є у них план перетворення населення України в Український Народ, в Націю?
Чи розвивають вони українську мову, культуру, традиції – загалом – українство в Україні?
Чи поширюють у народі справжню, а не декоративну Віру, чи дбають про церковний розвиток, про рівноправність усіх конфесій?
Чи бажають вони, нарешті, залишитися в Історії України постатями, якими пишатимуться, чи доросли тільки до хапальних інстинктів і плювати хотіли на думку народу та історичні оцінки їхніх діянь?
Я почав з того, що історія твориться щодня. Ось і чергова новина – сьогодні вночі якісь невідомі варвари спиляли величний дубовий хрест на Аскольдовій могилі біля греко-католицької церкви Миколи Чудотворця. Спиляли, повалили і кинули – адже Хрест був масивний, дубовий, заввишки 5 метрів і вагою до 250 кг, до висоти півтора метра закований у бетон і метал. Хто знущається над історичною пам’яттю України? Хто глумиться над символами Віри? Хто безкарно паплюжить святині України?
Це не справа рук якихось бешкетників. Це продумана акція, спрямована проти України. Подібних акцій, на превеликий жаль, немало. І Україні потрібна така влада, яка б мала бажання та вміла викрити будь-яку антиукраїнську акцію і, відповідно до закону, суворо за це покарати.
Щоденно антиукраїнське бореться в Україні з українським. Українське у кінцевому підсумку обов’язково поборе. Але коли, як, якою ціною – усе це залежить не тільки від влади чи політиків, але й від усіх нас, небайдужих, патріотичних, здатних захистити від усіх зазіхань своє, рідне.
Творімо Історію України щомиті, щодня, щогодини!

Віктор Рибаченко,
шеф-редактор «Час і Події»
Адреса для спілкування: [email protected]