«Варта стомилася і хоче спати» – саме так, згідно з популярною легендою, докладно пояснив всеросійським Установчим зборам причини їх розігнання матрос Желєзняков.

Українські депутати пошуками приводу, аби довше посидіти в звичних кріслах, теж не переймаються. Один з яскравих представників нинішньої більшості ще минулої осені повідомив: мовляв, і раді б покинути насиджені місця, але стомився... народ. Не від депутатів стомився, а від виборів. Голосуєш-голосуєш – і жодної тобі користі. А до дільниці шлях неблизький, та ще й помізкувати добряче треба, за кого саме вкинути бюлетень... Словом, поспішили законодавці на допомогу стомленому народу й продовжили свої повноваження до жовтня 2012 року (хоча обиралися, взагалі-то, на чотири роки, тобто до 2011-го). Тільки апетит, як мовиться, приходить під час їжі. Не минуло й півроку, як комусь здалося, що й термін до осені 2012-го, як би сказати делікатніше... образливо малий. І варто подовжити його... ну, скажімо, до 2015-го.
Виборцям, на втому яких, цілком можливо, посилатимуться й цього разу, про плани пролонгації повідомив віце-спікер Микола Томенко. З обуренням, зрозуміло. Оскільки сам він, за його словами, категорично проти перенесення виборів. Спікер Володимир Литвин, щоправда, налаштований не так рішуче. І практично відразу ж натякнув, що особисто він не проти відсунути бодай початок виборчої кампанії. В інтересах країни, звісно. Куди ж без них. Щоправда, якщо бути послідовним, то варто визнати: ідея залишитися в кріслі виключно «заради народу» належить не Литвину. Він її всього лишень творчо розвинув. Інтересами країни пояснювали небажання нинішніх депутатів розходитися ще далекого 2008-го. Хоча указ про розпуск тодішній президент Ющенко вже підписав. Проти були прихильники прем’єра Тимошенко – тобто нинішні опозиціонери. І вони – за підтримки Андрія Портнова, який змінив нині політичну орієнтацію, – домоглися-таки свого. Зате нині ті, хто мало не втратив мандати після року депутатства, готуються подепутатствувати аж вісім. Дехто на словах справді проти. Але здати мандат в індивідуальному порядку – у ті терміни, які самі опозиціонери вважають конституційними, – з обурених узурпацією не пообіцяв поки що ніхто.
До речі, вісім років  – теж не межа. В історії були випадки, коли повноваження продовжували й на більший термін. Британський парламент, що зібрався у 1640 році, взагалі ухвалив закон, згідно з яким його могли розпустити тільки за його власним рішенням. І король цей закон підписав. На свою голову. Оскільки Карл І втратив голову у прямому значенні – за постановою саме цього парламенту, що ввійшов в історію під назвою Довгого. А засідав парламент справді довго. Бо пережив не тільки короля Карла, а й Олівера Кромвеля, який намагався його спочатку очистити від опозиціонерів, а потім і просто розігнати. Депутати погодилися на саморозпуск тільки в 1660-му, тобто через двадцять (!) років.
Щоправда, про ідею перетворити на довгий парламент Верховну Раду шостого скликання вголос поки що говорять тільки незадоволені (хоча б на словах) опозиціонери. Регіонали публічно від таких планів рішуче відхрещуються. Ярослав Сухий назвав новину від Томенка провокацією, а Юрій Мірошниченко заявив, що Конституція просто «не дозволяє переносити вибори». Втім, півроку тому Мірошниченко так само компетентно зізнавався, що й продовжувати на п’ять років повноваження депутатів, обраних на чотири, не зовсім законно, але їх таки продовжили. Та й Конституцію – при бажанні – поміняти можна. Саме над цим, взагалі-то, й працюють люди, які вже традиційно «утрамбовують» у Раді питання, у вирішенні яких зацікавлений президент. Це стверджують джерела в середовищі і тих, хто «утрамбовує», і тих, кого «утрамбовують».
Ідея нібито полягає в тому, щоб внести до Основного Закону норму про одночасне проведення парламентських і президентських виборів. Пояснення звичне: в інтересах країни і для економії бюджетних грошей (про це, між іншим, і Кучма казав, і Ющенко). А оскільки президента обрано на п’ять років, то й повноваження Ради продовжуються ще на три роки – для цього, мовляв, достатньо одного рядка в перехідних положеннях. Голоси на підтримку такої маніпуляції (якщо не сказати – узурпації) можна знайти не тільки серед регіоналів, а й передусім серед тих, хто не має великих шансів потрапити в наступний склад парламенту, – литвинівців, перебіжчиків з лав опозиції, нунсівців і навіть бютівських «задньолавочників». Їхня зацікавленість у продовженні бенкету справді очевидна. Зате аж ніяк не очевидним є зацікавлення у такому сценарії самої Банкової. Навіщо їй продовжувати повноваження загалом не надто надійних парламентаріїв, якщо набагато зручніше сформувати більш ручну Раду за новим виборчим законом, уже підготованим Мін’юстом? Не кажучи про те, що розпорошення сил адміністративно-фінансового пулу на забезпечення потрібного результату парламентських виборів не дає змоги належно зосередитися на вирішенні головного завдання – переобрання Януковича на другий термін.
Тому й виникають підозри, що насправді гра ведеться складніша. І поєднання термінів чергових виборів у 2015-му потрібне не для скасування виборів у 2012-му, а для того, щоб обрати наступну Раду на неповний термін. А вже в 2015-му році закріпити успіх остаточно. Для цього, нібито, другим етапом – після внесення змін до Конституції – підкорегують законодавство, дозволивши, скажімо, варіант дострокового припинення повноважень Ради після складання 150 мандатів. Якщо пам’ятаєте, саме цією діркою скористалися нашоукраїнці та бютівці 2006-го. Після чого дірку вирішили закрити. Зате тепер, з так само кон’юнктурних міркувань, можуть і відкрити. Для поправок до закону при цьому, на відміну від Конституції, голоси тушок уже не будуть потрібні в такій кількості. Та й голосувати за них зможуть не тільки регіонали, а й, скажімо, комуністи. Недарма Петро Симоненко вже поспішив заявити, що вибори мають відбутися і в 2012-му, і 2015-му (з власної ініціативи, зауважте, ніхто його про це не запитував). У такому варіанті, втім, голосування можна навіть наблизити. З огляду на те, що рейтинги влади знижуються, – сценарій не позбавлений логіки. Зрештою Сергій Льовочкін, на відміну, скажімо, від Андрія Клюєва, ще взимку вважався прихильником виборів as soon as possible.
З іншого боку, для прискорення виборів ні до чого взагалі городити конституційний город, ризикувати провалом усього плану й підвищувати ставки. Зате чутки про продовження повноважень парламенту – дуже своєчасне доповнення для агітації проти «тих, хто й без того засидівся» у своїх кріслах. І непоганий спосіб каналізувати невдоволення суспільства в безпечне для влади річище. Якщо вже для цього віце-прем’єрами готові жертвувати, то депутатів, «спроможних тільки за кадик одне одного хапати», і тим більше не шкода. І вже зовсім не обов’язково, до речі, бачити в цьому прояв такого собі внутрішнього антагонізму в таборі біло-синіх. Андрієві Петровичу ж потрібно не тільки триста голосів збирати для поправок до Конституції, а й повернення до змішаної виборчої системи протиснути, і розписувати мажоритарні округи між «своїми» і «новоприбулими», кількість яких і далі зростає. Інтрига з пролонгацією (в якій тушки, як уже йшлося, зацікавлені за визначенням) цю роботу – як мінімум – полегшує. А народне невдоволення інтригою – нехай навіть доволі глухе – робить учасників переговорів набагато згідливішими. Якщо комизитися, то можна не встигнути домовитися до того моменту, коли варта від виконавчої влади вкотре стомиться. А про те, що народ від депутатів справді стомився, нинішні «народні обранці» знають не гірше за нас із вами.

Автор: Олексій Мустафін
Джерело: «Дзеркало тижня. Україна»

 Для кого стараються молоді українські винахідники?

Реалізувати проекти наших юних винахідників допоможе співробітництво ВИШів з великими компаніями, – вважає Марія Ординська.

Досягненням юних українських техніків може позаздрити будь-яка країна – діти у нас працюють над науковими проектами, які вже зараз дозволяють удосконалити різні сфери промисловості.
Але будемо відверті: Україна – не Америка, де шкільні лабораторії обладнані на рівні університетських. У нас не надто піклуються про матеріальну підтримку технічного та творчого прогресу молодого покоління. СЮТи (станції юних техніків) і МАНи (Малі академії наук), де діти представляють свої технічні та творчі проекти, фінансуються не настільки добре, щоб надалі проект знайшов своє застосування в реальному житті. Промоушеном дитячих проектів Малі академії наук не займаються – про це має подбати сама дитина.
Нещодавно українська школярка Марія Мулярчук винайшла плаваючу електростанцію, яка в майбутньому змогла б стати альтернативою всім малим ГЕС в країні. В Україні на дану розробку так і не знайшлося попиту, і співпрацю Марії запропонували норвежці. Вони вже зробили діючу модель її електростанції потужністю 90 ват. До речі, патент на винахід можна отримати в будь-якому віці, про що знають далеко не всі, а тим більше – юні винахідники. Хоча законодавством не встановлено для дітей пільг зі сплати коштів в патентне відомство, вони можуть скористатися пільгою винахідників, які одночасно є заявниками. У такому випадку сплачуються кошти лише в розмірі 5% від встановленого розміру.
Щорічно в МАН бере участь близько 100 тисяч дітей, але далеко не всі досягають того, щоб втілити свої розробки в життя. Адже відсутність інтересу до її діяльності дитина часто сприймає як усвідомлення своєї непотрібності взагалі. Важливо заохочувати молоде покоління до винахідництва та досліджень. Адже очевидно: чим більше держава буде вкладати в розвиток дітей вже зараз, тим більше кваліфікованих співробітників отримає у майбутньому. Але чи потрібні вони країні?
Формальна причина, чому в нас цього не відбувається – недостатнє фінансування. Гроші виділяють, але реального результату не спостерігається. Однак, якщо держава не в змозі виділяти кошти на винахідницькі проекти, чому б не залучити великі компанії в якості спонсорів? На заході така практика вже давно і успішно поширена. Багато відомих компаній співпрацюють з університетами і навіть школами, пильно відстежуючи кращі кадри. Також вони вкладають кошти в роботу над винаходами і технічними проектами дітей.
Наприклад, маленький канадський університет Acadia, розташований в містечку з 3500 жителями, співпрацює з такими компаніями, як Nortel Networks, IBM і Shell. (Серед випускників цього закладу – лауреат Нобелівської премії в галузі медицини і фізіології Чарльз Хаггінс, перший посол Канади в США Лоррінг Крісті, астроном Дейл Фреіл, який відкрив нову планету поза сонячною системою і багато інших). Причому розміри університету відповідають кількості населення в місті.
В України співробітництво з університетами тільки набирає обертів. У масштабах країни компаній-партнерів не так вже й багато – ВИШі повідомляють про 134 програми з компаніями-роботодавцями станом на 2010 рік. ПАТ «Приватбанк» співпрацює з кафедрою фінансів та банківської справи Дніпропетровського університету економіки та права. Німецька компанія KNAUF закріплена за Донбаською національною академією будівництва та архітектури. «Майкрософт-Україна» – компанія-партнер Харківського національного університету радіоелектроніки (програма – Центр інновацій “Майкрософт”). Успіх проектів здебільшого залежить від прагнень самих навчальних закладів до подібного партнерства.
Практика західних країн показує, наскільки цінною для країни є така інвестиція в інтелектуальний розвиток молодого покоління. Тому наше завдання – не втратити прагнення українських дітей розвиватися вже зараз.

Село, школярка і міні-ГЕС

За свій винахід Марія Мулярчук отримала головний приз Міжнародного конкурсу “Енергія і середовище” в Норвегії. Про винахід її запросили розказати у Швеції.

– У Швеції дали тільки грамоту за участь,– 42-річний батько Андрій Мулярчук зустрічає біля воріт своєї хати в селі Дзвинячка Борщівського району Тернопільської області.– У журі були одні хіміки. Так, бідні, намагалися зрозуміти, що їм Марія пояснює, аж біля ноутбука присідали. Але, певне, не дуже втямили.
Родина живе в центрі села, неподалік від церкви. Хату опалюють дровами, бо газу в Дзвинячці нема. Тримають пару корів та свиней. Біля криниці бігають гуси.
– Усі чотири кути хати я на собі тримаю,– сміється мати школярки 39-річна Ольга Степанівна.– Марійка встигає помагати тільки на великі свята. Одинадцятий клас– до вступу готується.
Батько заробляє фотографуванням і відеозйомкою урочистих подій. Марія показує відео, як працює гідроелектростанція.
– В Україні нічого подібного раніше не було. Щось схоже в Росії намагалися використовувати. Але там усе було складно– лопаті регулювалися пружинами. А в мене вода сама їх пхає. Коли повертаються, то стають паралельно до потоку– не заважають турбіні обертатися.
Задумала станцію, коли їздила з батьком у його рідне село Ласківці Бучацького району. Там діє міні-ГЕС.
– На Дністрі вона даватиме півтора кіловата електроенергії,– пояснює Андрій Петрович.– Вистачить, щоб у хаті телевізор, холодильник, комп’ютер працювали. І часом праску увімкнути. Якщо на гірській річці– то вистачить на маленьке підприємство. Їх можна ставити хоч сто одну за одною. Це на річку ніяк не впливає.
Марія шукає відеоролик зустрічі зі швецькою принцесою Вікторією.
– Перед тим, як із принцесою зустрітися, нас організатори вистроювали і репетицію робили. Щоб якихось смішних випадків не було. Я мала підійти до неї, сказати: “Привіт, я Марія з України”. Праву руку подавала для вітання, лівою брала грамоту. При цьому треба було трошки присісти. Хлопці мали кланятися.
– Принцеса за красою за нашими мірками– третій сорт,– сміється Андрій Петрович.– У неї є молодша сестра– то та красивіша.
Він збирається на сільські збори підприємців. Голова села просить здати гроші, щоб встановити в селі освітлення.
– Я казав, що встановлю на ставку маленьку турбіну. Дві-три лампочки дам на вулицю, а решту електрики забиратиму собі. Але ніхто цього не дав зробити. Бо «геморой»– треба кудись їздити, дозволи брати. А коли тепер їм згори дали завдання гроші збирати з нас на освітлення, то вони швидко взялися. Ясно, що гроші зібрати,– то найпростіше.
У Дзвинячці живуть трохи більше, ніж тисяча людей. До школи ходять 170 дітей, у випускному класі– 16.

Джерело: Кореспондент, gazeta.ua