Та й першими його словами були: «Порозмовляємо, тільки недовго», що не надавало мені сміливості. Однак, з часом Іван Антонович розговорився і пробалакали ми з ним близько години, хоча в нього були заплановані інші зустрічі. Враження в мене залишилися найкращі. Він справді не проста, а дуже глибока і позитивно налаштована особистість.

Іван Малкович: Ми почали видавати маленьку дорослу серію, власне, для особистого сердечного заспокоєння. Я дуже давно мріяв видавати дорослі книжки. Я ж дорослий поет, який в певний час втік в дитячу книжку. На численних зустрічах багато уже колишніх діток, які вже стали студентами і котрим вже по 19-20 років, а дехто з них вже й позакінчував ВИШі, і вже працюють, запитували у нас, чому ми не видаємо дорослих книжок. Вони мають велику довіру до видавництва ще з дитячих років і хотіли б читати книжки, видані нашим видавництвом, і надалі. Я до цих побажань прислухався і вирішив, що, мабуть, варто задуматися над цією ідеєю. Тому ми і запустили дорослу серію. Такі книжки, як «Швейк», «Гамлет» хочеться видавати не так, як інші, бо сам дуже їх люблю. Вишукуються можливості видати їх якось по-іншому навіть візуально, в традиціях нашого видавництва, бо «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» завжди, окрім якісного друку, має ще дуже гарні і високоякісні ілюстрації.

І.М.: Зокрема, і завдяки Ярославові Єрку. Бо він, як ніхто інший, може показати дитині дійсно важливість книжки її оформленням, ставить її вище над буденністю. Його книжка залучає дитину до високої культури.

І.М.: Вона не зовсім дитяча. Тобто, я хочу сказати, що є дитячі книжки для різного віку: від 3років до 5- ти, від 5-ти до 8-ми, від 8-ми до 12-ти. Я думаю, що саме ця книжка - для дітей від 8-ми до 12-ти років. Це одна з найулюбленіших моїх книжок. Це улюблена книжка моїх синів. Якщо їх запитували, яка улюблена ваша книжка, то обидва, не змовляючись, називали саме «Казки туманного Альбіону» (зараз вона має назву «Юний Роланд» ). Це одна з найкращих наших книжок, це високе мистецтво. Я, навпаки, бачу там якусь таємничість з дуже глибоким змістом. Також, для прикладу, Паоло Коельо назвав нашу «Снігову королеву» і «Казки туманного Альбіону» одними з найкращих дитячих книжок у світі. У кабінеті Джоан Роулінг всі видання «Гаррі Поттера» на полиці покладені корінцями, а книжка Єркова поставлена обкладинкою. Це також говорить про те, що наші книжки дійсно захоплюють не лише дітей, а й дорослих. Я пам'ятаю, у Франкфурті на книжковій виставці, коли ми прийшли в одне з найбільших англійських видавництв «Темплер» (вони перші в світі почали видавати такі книжки, як «Драконологія») я мав при собі лише одну ілюстрацію-оригінал. Хтось із співробітників побачив цю ілюстрацію і покликав швиденько власницю (її, здається, навіть з якихось переговорів викликали тоді). Вона як прийшла і побачила саме книжку «Снігова королева», то була надзвичайно вражена, просто шокована цією книжкою. Ми тоді з нею підписали одну з найкращих наших угод, і в 2005 році наша «Снігова королева» потрапила до трійки найкращих Різдвяних продажів Великобританії. Мені телефонувало дуже багато людей, присилали багато фотографій найбільших і найвідоміших книгарень (на Пікаділлі, для прикладу), де на вітринах була наша книжка. Це було надзвичайно приємно!

І.М.: Ну, в плані сприйняття кольорів - то так воно і є. Згадуючи тих же Ярка і Лавра, то я їм забороняю застосовувати в ілюстраціях коричневі кольори. Я прошу їх використовувати яскраві, гуцульські барви. Я розумію, що це не завжди на користь, інколи і сам над собою підсміююсь за бажання бачити наші ілюстрації якнайяскравішими. Мені так хочеться, щоб світ був таким же яскравим, як гуцульські візерунки, кептарі. Хоча, березуни, а я з Березова, ніколи себе гуцулами не вважали. До речі, згадки про прізвища Малковичів, Антоновичів і про сам Березів були ще у 1482 році. Хоча ми і не вважаємо себе гуцулами, але зрозуміло, що коли ти зростаєш в тих умовах і є частиною цього світу, цього краю, то око дуже реагує на яскраві барви.

І.М.: Так, це мій «стриєчний вуйко» (сміється) (ви ж знаєте, що стриєчний вуйко - то є неможливе поєднання слів, бо стрийко - то є родина по-батькові, а вуйко - по мамі). Але я думаю, що всі Малковичі один з одним родичі, бо то - білі хорвати, які прийшли в Карпати. І він також хорват.

І.М.: Мій батько рік тому пішов з життя. Щодо моєї кар'єри, то музучилище було похідним. Я з 8-ми років писав вірші, в 9 років мав вже першу книжку, точніше сказати, зошит, де я записував свої вірші. То був 1969 рік. А в сімдесятих роках, а точніше в 1972 році, я мав уже книжечку, яку сам зшив, де спочатку йдуть вірші, а потім - казка про двох братів, далі - пісня з нотами, (я вже тоді ходив до музичної школи), а потім знову ідуть вірші. Хоча вона була зроблена дуже шкаредно і капарно, але то була перша спроба майбутнього видавця. Мама мені нещодавно передала її в подарунок на Різдво, і це було дуже приємною несподіванкою. Шлях письменника чи поета - написання дуже великої кількості творів, вдалих чи не дуже. Це шлях вправлянь, виписування, а тому я не зберігав того всього і викидав. Викинув би, мабуть, і цю книжечку, а мама її зберегла. В ній, звичайно, такі собі дитячі вірші, з невеликими проблисками образів чи таланту, але то, все ж таки, дитячі вірші. З самого раннього дитинства я мріяв бути і поетом, і музикантом, і видавцем. В 11 років я вже керував дитячим хором, у якому співали моя сестра і її ровесники - їм тоді було по 4-5 років. Вони виступали на сцені і в хаті та виконували мої пісні. Тому вірші і музика існували паралельно в моєму житті, але вірші були, все ж таки, швидше.

І.М.: Так, інколи це буває. На наших презентаціях. І то я це робив, коли Віктор Морозов жив в Україні, бо тепер вже рік він живе в Америці. За дві години до презентації я придумав якісь вірші, а потім ми бігом музику робили на ті вірші, а потім вже з Віктором то все виконували. Прикро, що я тепер не маю вже такого соратника, який тебе розуміє з півслова, а ти його. Останній рік тому я вже майже не грав. Вдома я граю на синтезаторі, щось собі створюю часом.

І.М.: Я для всього час знаходжу. Наприклад, я стараюся ввечері, коли повертаюся з роботи, близько години грати в теніс. У нас вдома є корт, і я час від часу проводжу такий собі дружній турнір «Вілла Ярина Опен». Мою дружину звати Ярина, і на її честь я так назвав цей турнір. Двоє моїх друзів-дипломатів започаткували традицію - в день півфіналів і в фіналі дружина сидить на терасі, а вони їй всі кланяються (сміється). Така собі гумористична церемонія. Ну, ви ж розумієте, що якось треба прикрашати своє життя, треба рухатися, бо з постійним сидінням за комп'ютером можна занидіти і перетворитися на Бог знає що. На тренажерах я не можу чомусь займатися, бо я люблю рухатися, я дуже азартний до руху, люблю футбол чи теніс.

І.М.: Зі старшим, Тарасом, я сюди приїхав. Йому - 23 роки, він закінчує університет і, можливо, що там і залишиться, бо «сватають» його на викладацьку роботу. Він мав практику і проходив її в університеті. Його спеціалізація - філолог-перекладач. Він пише вірші, художню літературу і зараз захопився перекладом фільмів.

І.М.: Англійська-німецька. Коли ми приїжджаємо в якісь країни, то мені подобається, як він дуже професійно схоплює мову. В Амстердамі, коли ми мали пересадку і чекали в аеропорту досить часу, він слухав голландську мову і схоплював її якось дуже концептуально. Він відразу аналізує, чим вона відрізняється від німецької і може миттєво спрогнозувати, яким буде те чи інше слово. Або, для прикладу, коли ми тиждень були в Італії, то він міг з таксистами уже спілкуватися італійською. Він справді це любить, і мені це дуже приємно. Можливо, Тарас дійсно залишиться в університеті і буде читати лекції. Він на практиці читав їх для студентів п'ятого курсу, на його лекції приходили навіть ті, хто мав вільне відвідування. Це говорить про те, що він читає дійсно цікаво, і студентам це подобається. І навіть викладачі, які з поважних причин не можуть бути на своїй лекції, телефонують до нього і просять його прочитати лекцію. Гордій, наш молодший, має 15 років, він навчається в 9-му класі.

І.М.: Можливо, до точних наук. Він добре вчиться, віце-президент школи, дуже комунікативний і життєрадісний - швидко знаходить спільну мову з усіма. Гордій також дуже відповідальний - якщо не вивчив уроки, то краще не піде до школи, ніж буде непідготовленим належним чином. А ми з Яриною - демократичні батьки, і знаємо, що він сам себе дисциплінує.

І.М.: Для прикладу скажу вам, що в його, синовій, програмі президента (ним може бути учень лише з 10-го класу ) є такий пункт - всіма можливими методами впроваджувати українську мову. Він має російськомовне товариство, то є сучасні діти, які ходять на дискотеки і таке інше, але він принципово розмовляє українською, і я цим дуже пишаюся. Він є лідером, а за лідером підуть всі інші. А от Тарас у школі в останніх класах інколи говорив російською, бо, очевидно, не почувався лідером. Тепер ясно, що для нього українська мова - єдина мова спілкування. Він інколи тепер буває аж занадто різким стосовно цього питання, часто зовсім не йде на будь-які компроміси. Для нас ніколи не було проблемою, якою мовою спілкуватися з дітьми: українською і тільки.

І.М.: Так. І для мене також. Мене запрошували протягом 15-ти років.

І.М.: Я дуже не люблю мандрувати. Я боюся цих довгих перельотів. А тут Тарас сказав, що треба летіти. І тим більше, що у нас п'ятирічні візи і треба використовувати такий шанс (сміється).

І.М.: Мені самому невідомий цей принцип. Але для мене головне, щоб вона мені подобалася і щоб вона була несхожа на всі інші книжки, які видавалися. Щоб я мав внутрішнє переконання, що я цією книжкою можу когось здивувати; щоб хтось із тих авторитетних людей, які, на жаль, вже час від часу відходять з цього життя, побачили цю книжку і сказали: «Так, це дійсно чудове видання, дуже гарна книжка». Для мене це буде найвищою похвалою.

І.М.: Я. Все тримається на мені. Я сам редагую всі книжки, навіть, якщо це книжки для дорослих. Для прикладу, «Швейк» - я його редагував 5 з половиною місяців. І думаю, що ще можна було б краще зробити.

І.М.: Знову ж я. Я навіть не знаю, звідки ця фраза виникла.

І.М.: Так. «Улюблені вірші» - це наша найуспішніша аудіокнига. Вона дуже цікаво зроблена, з музикою. Вона посідала якісь місця на конкурсах. Тепер займаємося електронною книжкою, яка, на жаль, поки-що розрахована лишень на американський ринок. Бо в Україні авторські права порушуються. В цю книжку вкладаються великі кошти: там багато кінетичних моментів, там можна пазли складати в тій книжці, її можна на I-Pad читати, там грає музика, може бути караоке, начитується текст, можна вимикати текст - там дуже багато цікавих речей. Її виробництво коштує багато тисяч доларів.

І.М.: Думаю, що за місяць вона вже буде в продажу.

І.М.: Ні. Тільки художню літературу.

І.М.: Права на наші книжки купили вже 19 країн світу. Наші книжки за своєю естетикою можуть пригодитися у вихованні всіх діток, в тому числі і в сім'ях тих українців, які проживають за межами України. Ми отримували листи з Польщі, Аргентини, Росії щодо видання перекладу «Гаррі Поттера», який виходив у нас на кілька місяців швидше, ніж в Росії, Аргентині чи Польщі, і наші діти почувалися героями серед ровесників, бо прочитали цю книжку швидше, ніж інші.

Їм заздрили діти в тих країнах. Ви ж знаєте, що діти в чужих країнах, здебільшого, почуваються на других ролях, а тут вони були лідерами! Всі їм заздрили.

І.М.: Вікторові Морозову. Він мене просто примушував прочитати, а я не піддавався спочатку. Я з релігійної родини, а там пишуть про магію. Але, все ж таки, прочитав і зрозумів, що це не просто собі така книжечка, яких багато. Я читав багато гуцульських казок, де є набагато страшніші і магічніші моменти. Або якщо взяти Гоголя, то там взагалі є дуже страшні оповідання. Чи «Івасик-Телесик», для прикладу, там же ж - канібалізм. Від деяких українських казок волосся дибки стає, але діти так це все не сприймають. До речі, п'ятий і сьомий том «Гаррі Поттера» ми видали першими в світі. Шостий том був виданий у першій трійці.

І.М.: Якість - понад усе! Не треба думати, що куплять будь-яку книгу. Так не можна думати, і я так ніколи не думав. Мене цікавило, перш за все, те, щоб книжка подобалася мені, щоб мені було не гірко, коли вона з'явиться на світ. Я не раз переробляю книжки, друге видання часто переписую. Зараз вийшло вже третє видання «Велике місто, маленький зайчик або мед для мами». Я втретє її переписав, і мені здалося, що саме це видання найбільш вдале. Хоча, як я вже бачу, якщо наступного року буде четверте видання, то кілька слів я, все ж таки, там зміню.

Я просто бачу, що можна досягнути абсолютної краси в цій справі. Це прагнення до цілковитої якості. Я поганий бізнесмен, я мало що розуміюся на бізнесі. Якби не мав видавництва, то працював би в якомусь видавництві редактором. Тобто все одно працював би з книжками. Мене це завжди цікавило. Пам'ятаєте, я розповідав про свою першу книжку? Просто в свій час я відчув, що я мушу і можу створити це видавництво. Першою і найголовнішою моєю настановою для самого себе була якість. Я знав, що ця якість колись мусить перейти у фінансову якість, що і сталося.

І.М.: Була і залишається. Дякую тим людям, які купують наші книжки і допомагають нам розвиватися і жити. Я ніколи нічого не мав з нашою державою принципово, жодної допомоги. Колись, дуже давно, для бібліотек там трохи щось закупили - і все. Вся підтримка йде тільки від людей. Вони або купують, або не купують наші книжки. І, дякувати Богу, купують. Ясно, що на сьогоднішній день є деякий спад купівельної спроможності. І ми це відчуваємо. В цілому світі друкована книга зараз під загрозою. Люди починають користуватися електронними виданнями, бо це теж книжка. Ми робимо кроки в бік електронних книжок, але ж в Україні є величезна проблема - авторські права. Вони у нас не захищені. Електронні книжки крадуть, і ніхто за це не платить. З іншого боку, порівняно з Японією, ми читаємо в п'ять разів менше. Я спостерігаю за накладами книжок тих же бестселерів. Приміром, «Гаррі Поттера» японці продали майже в шість разів більше.

І.М.: Тут є кілька проблем. По-перше, це роздвоєність нації, яка читає українською і російською, в результаті, потужність рекламних кампаній зменшується. По-друге, у нас книгарні не такі розповсюджені, як в інших цивілізованих країнах. Інколи цілі райони не мають книгарень. Я вже не кажу про села, де б мали бути, принаймні, якісь відділи в маркетах. У нас в свій час була дуже гарна акція «Міні-диво» по одній гривні за книжечку. То було на початку 2002 року. Ми тоді продали 1 600 000 книжечок. Тоді вони продавалися в кожному поштовому відділенні, на Донеччині, Луганщині - всюди, де є пошта, можна було придбати ці книжечки.

І.М.: Всюди читали, бо вони були доступними. Але, звичайно, в східних областях є проблема з українською мовою. Там взагалі є велика проблема з читанням. Один мій знайомий відкрив у Донецьку велику книгарню, яка була розташована майже в центрі міста. Правда, там було 90% російськомовних видань. Але через три роки він змушений був закрити цю книгарню. Відсоток населення, яке читає, на сході України значно менший, ніж в інших областях, він там дуже незначний.

І.М.: Це успіх і письменника, і видавництва. У нас цей сегмент слабо розвинутий, бо література мусить бути не тільки висока. А от у нас якраз цього сегменту не вистачає. Тобто, у нас немає письменників, які писали би таку легку літературу («лав сторі», легкі детективи і таке інше). Все мусить бути й українською мовою, якою повинні говорити від академіка до прибиральниці, до повії (вибачте, але то так). Тоді це буде нормальна держава. Так і книжки мусять бути від академічних видань до найдешевшого чтива. Все має бути на полицях книжкових магазинів. Тоді це нормально. А в нас наразі дуже багато прогалин, і вони чим раз, тим більше зяють, вимиваються.

І.М.: Та ні, чому не оптимістичні. Діти читають. Але, здебільшого, в Інтернеті. Електронна книжка - це теж книжка. Все одно є прихильники і тих, і інших видів книжок. Згідно з прогнозами всіх світових книжкових експертів - дитяча книжка має найкращі перспективи на ринку з-поміж усіх паперових видань.

І.М.: То Ярко розповсюджує такі чутки. Це жарт. Але якась частка правди в цьому є. Я раджуся з багатьма людьми, для мене важлива думка кожного: і академіка, і простої людини, яка висловить свої побажання і бачення. Якщо ці думки співпадають, тоді я задумаюся, чи це робити, чи ні.

І.М.: «Хвацькі вірші» Григорія Фальковича, київського поета. Це просто чудова урбаністична поезія. Ми мусимо пам'ятати, що 2/3 українців живе в містах. А наші письменники і поети чомусь і далі пишуть, як для села. Людям це нецікаво. І тим паче - дітям. Тому що діти живуть зараз в зовсім інших умовах. А от Фалькович чудовий. Довго ми робили цю книжку, поки я знайшов художника, який би зміг намалювати ілюстрації. Звати цього художника Женько Мусієнко. Ярко закінчує книжку «Кресало» І це його наступний естетичний шедевр. Лавро працює над «Лисом Микитою», над другим томом «Улюблених віршів» і третім томом «Сто казок». Над ними також і Ярко працює.

І.М.: Я просто запитую в людей, думки яких для мене дійсно важливі. І якщо вони скажуть, що ні, не треба цього видавати, то я цього робити не буду. Я дуже важко приймаю рішення. Ніколи неможливо повністю закінчити працю над книжкою. Її ж можна вдосконалювати до безкінечності. Чим пізніше ти поставиш крапку, то кращою вийде книжка. В мене немає графіків, я постійно зриваю всі графіки. Книжка - не журналістика. Я її роблю, як на віки - не хотів би виглядати перед прийдешніми поколіннями зле. Це може смішно, але для мене це серйозно.

І.М.: Так, звичайно. І з жінкою, і з дітьми. Я їм показую майже всі книжки, які роблю.

І.М.: По-різному буває. Тарас зробив книжку «Сновиди», дуже гарний задум, - сни українських письменників трьох поколінь, умовно кажучи - від Ліни Костенко до онучки Ліни Костенко. Він хотів видавати цю книжку в іншому видавництві. Я його вмовив видавати в мене. А загалом мені подобається, що мої діти - самоіронічні, і це дуже важливо. Пиха - це одна з найгірших людських якостей, вона завжди крокує з дурістю. А самоіронія допомагає розвиватися, подивитися на себе збоку, бачити, який ти смішний насправді. Принаймні, так я вчу дітей. Швидше вони бачать, як ти сам поводишся, діти виховуються на позитивних і негативних прикладах поведінки батьків.

І.М.: Ні, це в нас мама вимоглива. Я - хіба, якщо треба вже дуже серйозно відреагувати на якусь ситуацію.

І.М.: Міг дати по дупі, але як виняток. Але при цьому завжди уявляю, що даю по дупі, наприклад, Кличкові, і що можна у відповідь отримати. Просто склалося, що на даний момент дитина маленька і беззахисна. Бувають моменти, коли просто не можеш стриматися. Але завжди думаєш, що це востаннє. Бувають ще різні діти, на яких, я думаю, лише такий метод й діє. У нас, на щастя, можна вплинути словом. Хоча молодший зовсім не слухає. Я починаю йому щось казати, а він мені "Іван, ну що таке?" (сміється) і починає зводити все на жарт. Мені це не дуже подобається, але я поки-що не знаю, як з цим боротися. Він он в 15 років закохався, дівчина старша за нього. Складна справа (зітхає).

І.М.: Молодшим не вистачає школи. А старшим бракує волі і широти поглядів. Їм треба бути менш зацикленими. Що продемонструвала, до речі, в своєму останньому романі Ліна Костенко. Я ніколи не бачив книжки українського письменника, написаної в такому віці, де все наше навколишнє життя просто відскановано. Мене це дуже вразило - вона ні про що не боїться говорити, і показала, що і в такому віці можна бути не зашореним, як це переважно буває зі старшими письменниками. А молодим, як я вже сказав, не вистачає саме школи. Вже зараз майже всі вміють говорити іноземними мовами, вільно почуваються в Інтернет-просторі, але не всім вистачає досвіду. Вони намагаються перекладати якісь твори іноземних авторів, але їхні переклади неможливо читати. Ці книжки зовсім нецікаві. Втрачається висока перекладацька школа.

І.М.: Я це читаю і сприймаю, але сам я не можу вживати таку лексику в своїх віршах чи есе. В моїй в книжці все поряд: поезії, різні писання, есе, інтерв'ю і якось треба було мені вжити якесь таке д-у-у-уже незначне слово. Я довго над цим думав, але такі не зміг цього зробити. Я виходжу з того, що, якщо людина вживає ненормативну лексику, то це не є щось дуже страшне, але погано, якщо в людині залишається тільки це. Зараз у нас в країні до влади прийшли такі люди, які вийшли з самих низів і не мають в душі нічого високого. Між ними вважається, що сила дії матюка - то є найбільша сила. Дуже неприємно на душі, коли йдеш вулицями Києва і чуєш, як матюкається молодь, як люди матами говорять по телефону. Це просто приголомшує. І, в той же час, матюкатися ще й у творах я би не наважився. Мені здається, що то все одно, що ходити по вулицях голим. Мусить бути хоч якесь мінімальне духовне вбрання.

І.М.: Не те, щоб у мене були улюблені, але є, звичайно, автори, твори яких мені дійсно подобаються. Я не відкрию Америки, коли скажу, що це Сергій Жадан, Богдана Матіяш. От у «Сновидах» є кілька молодих, манера писання котрих мені подобається. Людям по 21-23 роки, і я бачу в них проблиски справжнього таланту. Вони вже вміють трохи писати. Я не знаю, куди вони далі «вирулять», але зараз мене їхні писання по-справжньому захопили і обнадіяли.

І.М.: Я б хотів це видавати, але книжковий ринок такий вузький - продати можна 2-3 тисячі книжок одного накладу. От, скажімо, «Гамлет» - перший наклад був 5 000 книг, і він дуже швидко розійшовся. Потім ми видали ще 3 000 книг, але їх ми і досі не розпродали. Тобто, реально видавати такі книжки накладом в 6 000 книг і не більше. Це щодо дорослої літератури. А от дитячий ранок цікавіший. Ми щороку тих же ж «100 казок» видаємо хорошими накладами - десь за 10 000 книг.

І.М.: Не все втрачено, але, з іншого боку, ситуація не дуже оптимістична. Бо що таке наклад в 10 000 для такої країни? У нас найбільша за територією держава Європи, у нас народжується дуже багато діток щороку, ми на п'ятому місці в Європі за кількістю населення. У нас би мала розвиватися і мультиплікація, ніхто не вкладає грошей, а тому залишається тільки книжка. Вона ще більш-менш доступна із всіх видів мистецтва для наших дітей. Але це мали би бути зовсім інші наклади.

І.М.: Розумієте, дитяча книжка якось поза політикою. І навіть наша теперішня влада розуміє, що дитяча книжка потрібна. У нас знаєте як: поки ти явно не лізеш на барикади, то тебе не дуже зачіпають. Але мені здається, що якраз в даний час, як на мене, треба щось робити. І найбільша справа - це видавати якісну українську книжку, таку, яку б люди хотіли купувати і читати. Треба, щоб сьогодні якомога більше діток читали українську книжку. Тоді ми будемо в єдності, коли діти будуть зростати на однакових ідеалах, на однакових казках виховуватися, на єдиній естетиці. Коли вони підростуть, то зможуть пожартувати однаково, вони будуть говорити однією мовою, вони будуть один одного чудово розуміти і на Сході, і на Заході. Але у нас нині існують в країні два паралельних потоки нації - російськомовна і україномовна. І ця проблема є, вона існує в країні. І вона постає ще більше, бо зараз все робиться для того, щоб всі думали, що російська мова - це еквівалент успіху. І це на найвищому рівні з нашим Міністерством освіти і нашим славнозвісним міністром «Тютюнідзе» (сміється). Я нашого міністра тому так називаю, що в свій час в Грузії був Міністр освіти з таким прізвищем і дуже чітко вираженими проросійським замашками. Нам здавалося, що ця проблема вже відходить у минуле і назад повернення не буде. Та, на жаль, вона знову повернулася. З'являється зараз багато преси російською мовою, зокрема, глянцевих журналів. Я переживаю, що наші дітки, коли підростуть, почнуть спілкуватися російською, як це вже було колись раніше, і не будуть знати української.

І.М.: Це все залежить винятково від тих людей, які хочуть мати ці книжки. Я ніколи безпосередньо не працював з нашою діаспорою. Хтось там до 1996 року тут брав у мене книжки, але, як то часто буває між нашими українцями - вони торгувалися за два центи. А тоді цей перекіс цін був особливо відчутний. В Україні тоді книжки ну зовсім нічого не коштували. І коли я знав, що вони тут продаються в 30 разів дорожче, ніж в Україні, і люди ще торгуються за кожен цент, то мені стало прикро, і я припинив цю співпрацю. Тобто, вони там брали через когось іншого, але зі мною просто вже не радилися. Мені здавалося, що наші книжки тут є, бо багато людей везуть їх на подарунки. Але в майбутньому співпраця цілком можлива, і книжки нашого видавництва сюди потраплять, принаймні, електронні.Я знаю, що Ви поспішаєте, тому не затримуватиму Вас більше. Дуже дякую за те, що знайшли час для інтерв'ю - і побачимося на недільній зустрічі!

Розмовляла
Світлана Іванишин-Угрина, Чикаго