П.Д.: Конгрес тривав 4 дні. В ньому взяло участь 69 делегатів з шести країн - Америки, Канади, Австралії, Німеччини, України, Великої Британії. На жаль, на цей раз не приїхали делегати з Бельгії, Естонії, Франції та Аргентини.

П.Д.: Важко сказати. Ми мали надію, що з Аргентини будуть делегати. А з Франції та Бельгії, мабуть, не приїхали тому, що там у нас громади менші.

П.Д.: Сама процедура така: Світова Управа закликає кваліфікаційну комісію розглянути різні кандидатури. До цієї комісії входять всі голови крайових управ з країн, де є СУМ. Деякі кандидати подають себе самі або за чиєюсь рекомендацією.

П.Д.: Ви знаєте, мою кандидатуру подали з різних сторін, бо мене багато хто знає. Я в СУМі з дитинства, з 5-ти років. Вступив до організації в місті Джилонг, що неподалік від Мельбурну. У Джилонгу проживає найпівденніша в світі громада українців, у кількості близько 1000 осіб. А, загалом, в Австралії живе сьогодні близько 40 000 українців. Осередок СУМу в цьому місті існує з 1951 року. Я виріс у Джилонгу, ходив до школи, а потім вступив до університету в Мельбурні. Був свого часу Головою осередку, а пізніше став Головою Осередку в Мельбурні. Три рази обіймав посаду Голови Крайової Управи в Австралії. Одружений, маю трьох малих дітей. Живу і працюю в Мельбурні. За професією я - програм-менеджер IT. Компанія, на яку я працюю, розробляє та інсталює IT-системи для банків та університетів.

П.Д.: Перш за все, треба завжди розробляти добрі плани і завжди їх дотримуватися. Я працюю 8-10 годин на день на роботі, і, звичайно, хочеться приділяти більше часу родині.

П.Д.: Так, дружина мене завжди підтримує. Вона, до речі, - українка і належить до третьої чи четвертої генерації емігрантів з України. Фактично, до Австралії приїхала її прабабця і прадід з України ще в 19-у столітті. Спочатку вони переїхали до Югославії, де народилися її бабуся і мама, потім вони якийсь час жили у Франції, а вже потім переселилися до Австралії. Вони завжди зберігали в родині українські традиції і звичаї. Дружина розмовляє українською мовою. Діти також розмовляють українською, трохи гірше, бо діти, як діти - вчитися не дуже хочуть. Між собою вони розмовляють англійською. Мій батько емігрував до Австралії з Івано-Франківщини, точніше, з села під Тисменицею. Мама моя також українка, але приїхала з Югославії. Туди в той час емігрувало дуже багато українців. Мої батьки зустрілися в Австралії.

П.Д.: Я вважаю, що вона могла би бути кращою. Ну, а в сім'ї моїх батьків розмовляли українською вдома. Батьки навмисне казали, що англійської не розуміють, щоб в хаті говорилося лишень по-українськи, хоча тато мій дуже добре володів англійською, бо працював перекладачем і знав кілька мов. Але зі старшим братом і з сестрою я балакав англійською.

П.Д.: Як кажуть в Австралії - «half - навпіл» (сміється). То є такий вираз.

П.Д.: Так, звичайно. Мій брат так само був тут, зі мною на Конгресі, зі своїм старшим сином, котрий є членом Світової Управи СУМу. А моя сестра наразі є Головою осередку СУМу в Джилонгу.

П.Д.: Я менше знаю про стан справ в Джилонгу, бо більше перебуваю в Мельбурні. Але знаю, що там досить активна громада, яка завзято святкує всі українські національні свята. Є там церкви - одна католицька і одна православна. То мала громада, але вона досить активна.

У Мельбурні також дуже активне культурно-мистецьке життя українців. Ми маємо досить велику танцювальну групу - близько 150 дітей. Щотижня вони тренуються і беруть участь в різних заходах і програмах. Позаминулого року вони виступали навіть в Україні - в Києві, Львові, Донецьку. Є в нас українські суботні школи. На жаль, щоденних шкіл не маємо.

П.Д.: Так, маємо і новоприбулих чимало, принаймні, для нашої діаспори. Бо якщо порівняти з Америкою чи Канадою, то їх є значно менша кількість. Деякі з нових емігрантів дуже активно долучилися до життя громади - беруть участь у різних заходах, є членами Управи. А деякі цілком відійшли. Та, зрештою, як і всюди.

П.Д.: Були представники перших хвиль еміграції, які різко реагували на те, що новоприбулі розмовляють російською. Було непорозуміння між представниками різних хвиль еміграції, це правда. Тепер таких конфліктів, практично, немає. Але то було наукою для одних, і для інших. Тепер вони вже добре один одного розуміють. Ми всі вчимося. Свого часу я поїхав до Нової Зеландії, де є зараз нова хвиля еміграції українців, і там не було нічого. Стара хвиля еміграції на той час уже вмирала, а їхні нащадки асимілювалися, і нікого вже не залишалося в українській громаді. За останні 10-15 років приїхали нові українці. Найбільше українців є в містах Auckland і в Christchurch. Коли нова хвиля українців приїхала до Австралії, то там уже нічого не було, і ми відчули, що мусимо щось організувати. Там ще залишалися поодинокі українці, які приїхали після війни, і нові емігранти (кінця 90-х) старалися налагодити контакти з ними. Вони всі разом намагалися якимось чином зберегти свою культуру і звичаї. Ці українці сконтактувалися навіть з католицькою церквою, і священики почали доїздити туди на Службу Божу кілька разів на рік. Ми з СУМу вирішили також допомогти і з часом поїхали туди в той же день, на який була призначена Служба Божа, щоб мати можливість зустрітися з людьми. Ми говорили з ними про нашу спілку, і вони всі були дуже зацікавлені в наших пропозиціях, бо в них на той час нічого не було для їхніх дітей. То так завжди - як є потреба, то люди будуть щось робити і створювати. У Мельбурні то є зовсім по-іншому. Бо всі, хто приїздив туди, не мусів нічого заново створювати. Їм треба було лишень вибирати з того, що створили попередні покоління. А в Новій Зеландії громада творилася з нуля. Цього року в Новій Зеландії відбувся перший СУМівський табір. Багато людей брало в ньому участь. Для дітей була розроблена програма про історію, культуру, діяльність СУМу. А з батьками ми говорили про нашу спільноту, про справи в Україні, про справи з мовою, про політичну ситуацію в Україні. Там участь брав і владика Петро, котрий розмовляв з ними на тему релігії. І тепер греко-католицька церква їде туди не кілька разів на рік, а кожен другий тиждень. Православна туди поки-що не поїхала. Але що ми зауважили - люди хочуть мати лише українську церкву. І ми бачимо, що люди там хочуть тої церкви, бо з церкви все починалося. Потім уже будувалася громада, а потім молодіжні організації, і так далі...

П.Д.: Я лишень два рази був в Україні. Перший раз - 10-11 років тому. Я перебував в Німеччині на засіданні СУМу. І тоді уряд в Україні проводив молодіжну конференцію, і ми отримали в діаспорі запрошення на цю конференцію, по якому я і поїхав.

П.Д.: Дуже відрізнялося. Тато розповідав мені, яка мальовнича Україна, але то все були тільки розповіді. А от коли я побачив Київ, то дійсно був вражений красою цього міста. То все було набагато краще, ніж я собі уявляв. Якраз за два тижні до тієї поїздки помер мій батько, і саме на 40-й день смерті батька я перебував у його селі. То для мене було дуже важко і, в той же час, зворушливо. Я перший раз зустрів татову родину.

П.Д.: Тато про село мало розповідав. Я не міг уявити, що то таке - українське село, бо ми в діаспорі не можемо собі уявити, яке воно. А тато дуже нудьгував за своїм селом, за Україною. Правда, тієї хати, де жив мій тато, вже не було, на тому місці побудувала будинок його сестра. Але я бачив і впізнавав багато з того, що тато мені розповідав, і що він бачив зі свого подвір'я. Я стояв і то все бачив на 40-й день його смерті, і це було дуже хвилююче і символічно.

Вдруге я приїхав в Україну 6 місяців тому. Перебував лише в Києві. Місто дуже змінилося за 10 років! Воно стало набагато кращим, дуже динамічним, справжня столиця! Місто мені дуже сподобалося. Правда, цього разу на Франківщину я не зміг поїхати, бо був тільки 6 днів в Україні. У наступному році ми би дуже хотіли повезти в Україну дітей. Хочеться поїхати не на тиждень-два, а на кілька місяців, трохи там пожити.

П.Д.: Ні, не очікував. Хіба що в останній день мав якесь передчуття. Різні країни представляли своїх делегатів, чи представників і розповідали про те, що вони хочуть зробити.

П.Д.: Я б сказав, більше координаційна праця, репрезентативна робота в Управі.

П.Д,: Телефоном, електронною поштою. Раз на рік зустрічаємося обов'язково. Переважно, у Києві, бо вважаємо, що то так має бути - ми українці. Часом якісь важливі події відбуваються на інших теренах. Ми пробуємо проводити якнайбільше наших заходів в Україні, бо то є дуже важливо і для нас, тих хто живе за її межами, і для громадян України.

П.Д.: З головної управи ми тільки даємо координацію і напрямки для праці, а вже сама робота проходить на місцях - на крайовому і на осередковому рівні. Ми маємо тижневі гуртки, де всі бажаючі можуть вивчати історію, географію, літературу, нашу СУМівську історію. Для старших ми маємо програми провідницьких семінарів для того, щоб їх привчати до того, як стати провідником не лише в СУМі, а й і в нашій спільноті. Ми стараємося знаходити лідерів, щоб мати в майбутньому достойну зміну. Вони мусять якнайбільше дізнаватися про Україну колишню і теперішню. Ми маємо багато мистецько-культурних заходів - хори, гуртки, оркестри, духовні семінари. Наголошуємо на виконанні українських народних пісень, бо так краще вивчається мова, удосконалюється дикція. Маємо гуртки з розпису писанок, вишивання. Це все те, що зберігає наші традиції і культуру. Різноманітні табори у нас проводяться кожного року, і кожна країна то робить по-своєму. В деяких країнах є табори лишень для юнацтва - спортивно-вишкільні, а в нас, в Австралії, організовуємо більше духовно-відпочинкові табори, в яких беруть участь всі СУМівці, незалежно від віку. Ми розробили для цього різні програми - для різних вікових груп.

П.Д.: Ні, я вже був на СУМівському Конгресі в Чикаго 10 років тому. Але я ще тоді працював в іншій компанії, і часто приїжджав у відрядження сюди, в Чикаго. Цей приїзд є, здається, сьомим за рахунком.

П.Д.: Дуже позитивно. Громада Чикаго є надзвичайно активною. То є приклад для багатьох інших українських громад в інших містах і країнах. Ви показуєте, що дійсно можна домогтися і здобути все, якщо забажати. Приємно, що дуже багато дітей долучається до суспільного громадського життя. Чудово, що тут, в околиці, є повноцінна денна українська школа. Таким чином, ви можете добре зберегти українську мову. Набагато краще, ніж це можна зробити в суботніх школах. В Австралії такого немає, на жаль. На мене справило дуже приємне враження все, що я тут побачив.

Дякую! Ми обов'язково спробуємо налагодити постійний контакт з Вашим тижневиком. Успіхів Вашій газеті!