Закінчення, поч. у №19

У першій частині статті «Держава vs Інтернет» йшлося про те, як регулюють Інтернет у різних країнах світу.

Як Росія регулює Інтернет

В червні минулого року російськомовний Інтернет сколихнувся від новацій у галузі регулювання діяльності Інтернет-ЗМІ. Зміни, що були внесені пленумом Верховного суду РФ до закону «Про ЗМІ» не внесли істотних змін у життя Рунету, але сам факт уваги держави до інформаційних ресурсів в Інтернеті викликав бурхливі дискусії та побоювання з боку користувачів та провайдерів: яким шляхом піде Російська Федерація в напряму регулювання свого електронного інформаційного поля.
Зокрема, громадяни-власники Інтернет-ресурсів (блогів, у тому числі), не несуть відповідальності за законом про ЗМІ, якщо вони не зареєстровані, як засіб масової інформації.
Оскільки при розповсюдженні масової інформації через сайти в мережі Інтернет відсутня продукція засоби масової інформації, то за чинним законодавством сайти в мережі Інтернет не підлягають обов’язковій реєстрації як засоби масової інформації. Це означає неможливість притягнення осіб, які здійснюють розповсюдження масової інформації через сайти в мережі Інтернет, до відповідальності за виготовлення чи розповсюдження продукції незареєстрованого засоби масової інформації. (Постанова Пленуму Верховного Суду Російської Федерації від 15 червня 2010 р. N 1916 Москва «Про практику застосування судами Закону Російської Федерації» Про засоби масової інформації «)
В той же час це не означає звільнення громадян-кореспондентів від відповідальності взагалі:
Особи, які допустили порушення законодавства при розповсюдженні масової інформації через сайти в мережі Інтернет, не зареєстровані в якості засобів масової інформації, несуть кримінальну, адміністративну, цивільно-правову та іншу відповідальність відповідно до законодавства Російської Федерації без урахування особливостей, передбачених законодавством про засоби масової інформації. (Постанова Пленуму Верховного Суду Російської Федерації від 15 червня 2010 р. N 1916 Москва «Про практику застосування судами Закону Російської Федерації» Про засоби масової інформації «)
Отже ЦК, КК та інші законодавчі акти повністю можуть бути застосовані до Інтернет-користувачів.
Верховний суд РФ фактично дозволив журналістам розповсюджувати інформацію про особисте життя політиків і чиновників, в тому числі і матеріали, що були зняті прихованою камерою. Але за умови, що ця інформація стосується суспільних інтересів, наприклад, розкривають використання службового становища у особистих цілях.
Крім того, Верховний суд РФ підкреслив: журналіст не зобов’язаний узгоджувати свої статті з чиновниками, про яких він пише. Вимога обов’язкового попереднього узгодження статей може бути законною, якщо її висуває головний редактор, який несе відповідальність за відповідність публікацій вимогам закону.
У той же час на регіональному рівні відбуваються події, які наближують Росію до китайської моделі. Наприкінці липня цього року суд Центрального району Комсомольську-на-Амурі (Хабаровський край) ухвалив рішення щодо обмеження доступу до кількох ресурсів Інтернет, в тому числі до найпотужнішого світового відео ресурсу YouTube.com, на підставі того, що частина матеріалів, що розміщені на цих ресурсах визначені судовими експертами як екстремістські. Суд зобов’язав місцевого провайдера РА РТС «Роснет» забезпечити відсутність доступу мешканців краю до youtube.com, lib.rus.ec, zhurnal.ru, thelib.ru, web.archive.org. При цьому провайдер буде змушений порушувати угоди з користувачами, а мешканці краю залишилися також без доступу на відео ресурс президента Росії, який теж розміщено на YouTube.com.
Аналогічний казусний випадок відбувся в Україні восени 2008 року, коли Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі надіслала листа до Міністра закордонних справ України Володимира Огризка з проханням звернутись до Посольства Російської Федерації щодо поширення порнографії в російській соціальній мережі www.vkontakte.ru, не беручи до уваги те, що дії спамерів в мережі не можуть бути інкриміновані власникам мережі, тим більше це не вирішується на рівні міждержавних відносин.
Зараз у Російській Федерації готується пакет поправок до російських законів з регулювання відносин в Інтернет, який напрацьовано робочою групою Мінкомзв’язку наприкінці травня цього року. До групи увійшли окрім представників профільного міністерства та галузевих компаній ще працівники Міністерства юстиції, ФСБ, Росохоронкультури, Роскомнагляду та ФСО.
В рамках роботи цієї робочої групи представники ФСБ запропонували внести поправки до закону «Про інформацію, інформатизацію і захист інформації». Зокрема, запропоновано надати силовим структурам можливість закривати на підставі листа з прокуратури екстремістські Інтернет-ресурси протягом трьох діб та зобов’язати провайдерів призупинити дію домену на підставі «мотивованого листа» керівника правоохоронного органу. До цього, у вересні минулого року, Мінюст РФ виступав з ініціативою надати правоохоронним органам право наказувати провайдерові призупиняти надання послуг тим чи іншим громадянам, яких підозрюють у використанні Інтернету зі злочинними цілями.
В цьому світлі заява начальника Центру захисту інформації та спеціального зв’язку ФСБ Російської Федерації О.Андрєєчкіна на початку квітня цього року про необхідність заборони таких безкоштовних розповсюджених, у тому числі у Росії, засобів Інтернет-спілкування, як Skype, електронні пошти Gmail, Hotmail, через їх неконтрольованість російськими спецслужбами з одного боку є визнанням намагань встановити тотальний контроль над громадянами, а з іншої – визнанням власної неспроможності це зробити. Що одночасно відштовхує росіян від держави, як символу насильства, та підштовхує їх до мережевих спільнот, які спрямовані на боротьбу за свободу слова в Інтернет, та в той же час робить рекламу згаданим засобам спілкування.
І хоча після хвилі публікацій у російськомовному інформаційному просторі керівництво ФСБ та Кремль пояснили, що не мали на увазі заборону цих сервісів, сам прецедент наочно ілюструє ставлення держави до Інтернет-простору.
Ще один негативний приклад – проблеми Інтернет-сервісу «Живий Журнал» (ЖЖ) наприкінці березня цього року. Середовище ЖЖ стало дуже популярним у російськомовному сегменті Інтернет, бо значно більше ніж Facebook або Twitter пристосоване для обговорень різних питань та створення груп користувачів. Майже всі помітні учасники громадського та політичного життя Росії мають в Інтернет свої блоги, хоча далеко не всі подолали рубіж у 1000 читачів, який визначають як початок впливу на суспільну думку. Навіть Микита Міхалков, який свого часу дуже агресивно критикував тих, хто самореалізується в Інтернет, завів собі в ЖЖ відеоблог (і одразу став мішенню для відвертих висловлювань блогерів щодо його громадської та творчої діяльності). Отже поява в ЖЖ популярного антиурядового блогу Навального «РосПіл», який має більше як 40000 лише регулярних читачів, дійсно створила певні проблеми для урядових структур у інформаційному полі.
Тому, коли протягом кількох діб сервер ЖЖ був паралізований за допомогою DоS-атак, а паралельно із тим у «Аргументах і фактах» з’явилася стаття «Куди подітись з надоїлого ЖЖ?», більшість користувачів одностайно пов’язали ці атаки із невдоволеністю Кремля.

Регулювання Інтернет у Білорусі

Минулого року основна вага інформаційних атак російськомовного Інтернет у зв’язку зі зміною політичної ситуації в Україні була перенесена з України на Білорусь.
Під час цієї хвилі інформаційних війн крім звичних для українців взаємних обвинувачень Росії та Білорусі у несплаті боргів, у бік Білорусі був зроблений потужний інформаційний постріл: фільми «Хрещений Батька» та «Останній диктатор Європи», що у чорному кольорі змальовують діяльність президента Білорусі Олександра Лукашенка. Ці фільми були показані на російських телеканалах та широко розповсюджені у Інтернет, де їх мали змогу дивитися в тому числі і громадяни Білорусі.
Відповіддю Білорусі було кілька піар-заходів, але нас більше цікавить указ президента Білорусі №60 «О мерах по совершенствованию использования национального сегмента сети Интернет».
На виконання цього указу Опера­тивно-аналітичний центр при Президентові Республіки Білорусь та Міністерство зв’язку і інформатизації Республіки Білорусь затвердили «Положення про порядок обмеження доступу користувачів Інтернет-послуг до інформації, забороненої до розповсюдження відповідно до законодавчих актів». У Положенні зокрема зазначено:
Цим Положенням встановлено порядок обмеження доступу користувачів Інтернет-послуг до інформації, забороненої до розповсюдження відповідно до законодавчих актів, зміст якої спрямовано на:
- здійснення екстремістської діяльності;
- незаконний обіг зброї, боєприпасів, вибухових пристроїв, вибухових, радіоактивних, отруйних, сильнодіючих, токсичних речовин, наркотичних засобів, психотропних речовин та їх прекурсорів;
- сприяння незаконній міграції і торгівлі людьми;
- розповсюдження порнографічних матеріалів;
- пропаганду насильства, жорстокості і інших діянь, заборонених законодавством (далі – інформація, заборонена до розповсюдження)
У разі потреби під ці пункти можливо підвести майже будь-який Інтернет-ресурс.
Впровадження в дію цього Положення відбулося восени 2010 року. В цей день постачальники Інтернет-послуг були зобов’язані ввести в експлуатацію систему обмеження доступу.
Таким чином, можна констатувати, що Республіка Білорусь зробила вибір в бік китайської моделі регулювання Інтернет.
Взагалі, в значній кількості країн пострадянського простору зроблено саме такий вибір: у Вірменії, Азербайджані, Казахстані, Туркменістані, Киргизії. У Таджикистані політичні фільтри в Інтернет впроваджують лише напередодні виборів, а в Молдові після заворушень, що були організовані опозицією через Інтернет, встановлені фільтри на деякі соціальні мережі.

Стан в Україні

Останнім часом відбувається значне просування Інтернет в життя українського суспільства. На конференції в UA-IX були оприлюднені дані, що Україна знаходиться на шостому місці за обсягами інформації, що передається за допомогою Інтернет в межах країни. Враховуючи, що у рейтингу беруть участь Росія, Франція, Німеччина, Голландія, можна казати, що Україна знаходиться пліч-о-пліч з найрозвинутішими країнами у цій галузі.
На цей час, в умовах неврегульованості питань відповідальності в Інтернет, Україна іде за американською моделлю, що є не стільки ознакою високого рівня свободи слова, скільки залишками демократичних традицій та саморегулюванням української Інтернет-спільноти.

Прийняття Закону України «Про захист персональних даних» від 1 червня 2010 року і набрання ним чинності з 1 січня 2011 року спричинило в українському суспільстві зрозумілу стурбованість, пов’язану з обмеженнями, які він може потенційно накласти на громадський контроль над владою. У законі йдеться (п.6 ст.6), що «обробка персональних даних про фізичну особу» може здійснюватися лише за її згодою або у випадках, «визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини», а також на наукову діяльність, визначаючи, що «використання персональних даних в історичних, статистичних чи наукових цілях може здійснюватися лише в знеособленому вигляді» (п.9 ст.6).
На жаль, українці вже багато разів стикалися з тим, що навіть на перший погляд чіткий та зрозумілий закон може таїти у собі міну уповільненої дії, яка спрацює за умови політичної, або економічної доцільності.
Але при більш детальному розгляді можна побачити, що, за певних умов, майже будь-який випадок, що стосується двох вищезгаданих обмежень, потрапляє під дію ст.1 Закону «Про захист персональних даних», за якою він взагалі не поширюється, зокрема, на діяльність зі створення баз персональних даних «професійним творчим працівником – для здійснення творчої діяльності», або «журналістом – у зв’язку з виконанням ним службових чи професійних обов’язків», або «фізичною особою – виключно для непрофесійних особистих чи побутових потреб».
До того ж п.4 ст.5 Закону дозволяє зберігати у відкритому доступі «персональні дані фізичної особи, яка претендує зайняти чи займає виборну посаду (у представницьких органах) або посаду державного службовця першої категорії, не належать до інформації з обмеженим доступом, за винятком інформації, яка визначена такою відповідно до закону». А за законом «Про інформацію» у новій редакції «до інформації з обмеженим доступом («конфіденційної інформацїі, що є власністю держави») не можуть бути віднесені, зокрема, відомості про факти порушень прав і свобод людини, незаконні дії органів державної влади та їхніх посадових осіб».
Головною проблемою регулювання взаємодії влади з громадянином в Інтернет для України, як і для багатьох інших країн, є намагання влади тотально контролювати життя та діяльність громадян, не даючи їм нічого у відповідь.
Найбільш цікавий та перспективний досвід демонструють Сполучені Штати Америки, уряд яких намагається побудувати партнерські відносини із своїми громадянами в Інтернет. Такий шлях вимагає від влади доброї волі політиків та копіткої праці кваліфікованих фахівців, але саме він може стати для держави запорукою зменшення ризиків нового, інформаційного суспільства.

Про авторів

Сергій Телешун – Голова платформи «Діалог Євразії» в Україні, професор, доктор політичних наук, завідувач кафедрою політичної аналітики та прогнозування НАДУ при Президентові України.
Андрій Журавльов – провідний аналітик БФ «Співдружність», начальник Центру дистанційного навчання НАДУ при Президентові України.

«Главред»