У минулому числі нашої газети Марина Олійник уже відгукнулася експрес-репортажем про події 9 травня у Львові, у якому встигла означити ряд важливих моментів події.

Однак те, що там відбулося, потребує більш ґрунтовного аналітичного розгляду, об’єктивного неупередженого підходу, щоб не втонути у каламутних хвилях пропаганди і антипропаганди з усіх сторін. Не осмисливши того, що відбулося у столиці Галичини, не повністю зрозумієш, що відбувається у столиці України і головне – початком яких процесів може стати зіткнення у Львові, де, за словами заступника голови комітету з правової політики Верховної Ради України генерала міліції С.Гусарова спрацювала технологія конфлікту.
Символом непримиренного протистояння може слугувати перша картинка моєї статті, у якій, мов у «матрьошці», містяться конфліктні меседжі та смисли. Придивіться до неї: першим найглибшим смислом її є вітання з Днем Перемоги у Великій Вітчизняній, другим смиcловим шаром її є оцінка цієї перемоги як піррової, тобто з дуже надмірними жертвами, третім смисловим шаром є звернення до якоїсь «собаки», чиї герої залишися ні з чим. Причому, читач вагається – хто це сказав і кому. Якщо українець росіянину, то мав би сказати за граматикою «Мовчати, собако». Якщо росіянин українцеві, то для чого передражнювання російської вимови у слові «залішилісь»? Нам залишається здогадуватися, хто може бути тим «собакою», і чиї герої тріумфують, а чиї мають нуль у долонях. Отож, почнемо аналізувати по порядку.

Історичні корені конфлікту

Наука конфліктологія вимагає спочатку проаналізувати конфліктну ситуацію як суму суперечностей, які накопичилися за певний, у даному випадку багаторічний період стосунків України та радянської влади. Ці відносини періодично вкрай загострювалися і одним з періодів того загострення був прихід до Західної України радянських військ – спочатку у 1939-му, потім у 1945-му роках. Львівщина, як і інші західноукраїнські області, що були до 1939 року під Польщею, побачили червоний прапор двічі. І якщо у 1939 році червонопрапорні війська зустрічали як визволителів, то у 1945 році настрої львів’ян та інших західноукраїнців затьмарювали спогади про репресії проти українських патріотів з боку «совєтів» періоду 1939-1941 рр. і повторна зустріч визволителів була за принципом «радість зі сльозами на очах». Цих сліз і крові на Львівщині було пролито ще дуже багато, особливо, з 1945 до середини 50-х років, коли радянська влада знищувала УПА та їх симпатиків. Тож чи дивуватися, що генетично Львівщина має алергію на червоний прапор, Червону Армію, НКВС, російську мову, росіян, Кремль як символ «совецької» влади – бо надто велике кровопускання вчинили визволителі саме у Західній Україні, особливо проти українських націоналістів, українських патріотів та й простих українців – саме за українство різної міри політичної та людської виразності. Отож і до радянських свят у львів’ян ставлення особливе.

Чим є день 9 травня насправді, або причина конфлікту

Свято є днем, у який люди вкладають позитивний і радісний сенс. Зокрема, 9 травня з 1945 року святкувалося у СРСР як День Перемоги над гітлерівською Німеччиною. Після розпаду СРСР День Перемоги залишився у календарях ряду країн СНД. Не у всіх – зокрема, країни Балтії мають свою точку зору, яку голова сейму Литви Вікторас Мунтянас висловив так: «Для нас 8 травня є днем перемоги над фашизмом, а 9 травня – день початку радянської окупації».
Проте День Перемоги святкують 9 травня також в багатьох країнах пост-радянського простору, зокрема: Білорусі (біл. Дзень Перамогі), Росії (рос. День Победы), Молдові (молд. Зиуа Викторией), Вірменії, Казахстані (каз. Жеnіс Кyні), Сербії – Дан победе, Боснії і Герцеговині. У ряді країн Європи день Перемоги над фашизмом святкують 8 травня, зокрема в Польщі– Dzien Zwyciestwa, Чехії– Den vitezstvi, Словаччині – Den vitazstva nad fasizmom, Норвегії. У Нідерландах визволення від Німецьких загарбників святкують 5 травня. У США це свято називається V-E Day, або Victory in Europe Day («День Перемоги в Європі»).
В Україні існують дві точки зору щодо цього дня. Більшість (за опитуваннями понад 70%, у Західній Україні близько 40%) вважає цей день Днем Перемоги і святкує його традиційно урочисто, з роками вкладаючи в нього все більш гуманістичний сенс як день вдячності поколінню, що визволило Україну від фашизму.
Меншість (близько 30%, у Західній Україні – біля 19%) не сприймає цей день як велике свято, оскільки вкладає у нього той же сенс, як і країни Балтії – на зміну гітлерівському режимові, мовляв, прийшов сталінський режим і яка різниця, під якими гаслами та прапорами продовжувалося нищення українських патріотів після 9 травня, 1945 року?
Але на сьогодні День Перемоги є державним святом України з усіма належними атрибутами та мірою захищеності з боку держави.
Враховуючи полярність сприйняття дня 9 травня в Європі та світі, а також всередині багатьох країн, ООН, починаючи з 2005 року, компромісно відзначає 8-9 травня не як День Перемоги, а як Дні пам’яті та примирення.

Хто є правонаступником Перемоги, або дещо про суб’єктів конфлікту.

 З правової точки зору правонаступність Дня Перемоги прослідковується просто – Росія стала правонаступницею СРСР, отже усе, що стосується Радянського Союзу, тепер успадкувала Російська Федерація. Зокрема, і День Перемоги. Але з людської точки зору усе не так просто. В Україні проживали і досі проживають мільйони колишніх воїнів Радянської Армії, партизанів, трудівників тилу, дітей війни а також їх діти, онуки, інші родичі. І для абсолютної більшості з них 9 травня є днем не тільки російської, але й їхньої Перемоги над фашизмом. Тому, коли В. Путін не так давно обмовився, що війну, мовляв, виграла Росія, то реакція українських ветеранів, громадськості та ЗМІ була досить бурхливою. Незважаючи ні на що, мільйони українців, і не тільки ветеранського віку, сьогодні не згодні, щоб Україну вивели за дужки тієї війни і тієї Перемоги. Надто багато крові і жертв зазнала Україна від гітлерівських окупантів.
А хіба менше вона цього зазнала від сталінських окупантів? – тут же запитає хтось із читачів і тим визначить водорозділ між точкою зору українських націоналістів та вітчизняних не націоналістів (даруйте за такий термін).
Звідси і виникає проста логіка – якщо 9 травня є Днем Перемоги Росії, то це «москальське свято», і воно штучно заноситься в Україну неукраїнськими владами усіх років Незалежності. Так вважають націоналісти та їх однодумці.
Якщо ж це спільне свято, принаймні, для покоління ветеранів, їх близьких та шанувальників, то це наше спільне свято – свято єдиного колись радянського народу, який тоді спільно працював на перемогу – воював, трудився в тилу – а нині розділений по незалежних державах. Так вважають ненаціоналісти, яких націоналісти трактують як запроданців та прокремлівськи налаштованих омоскалених малоросів.
Оці дві основні точки зору на Перемогу і сформували дві сторони конфлікту у Львові, породивши суб’єктів конфліктної взаємодії.

Як готувався конфлікт, або з кожного поліно у наше багаття

Вищеописаний конфлікт тлів згасаючим багаттям довгий час, і у нього підкладалися все нові і нові поліна. Справа була за сірником, і він знайшовся у парламенті. 21 квітня, Верховна Рада України, дипломатично кажучи, врегулювала питання використання копії прапора Перемоги під час святкування 9 травня. Голова Верховної Ради України Володимир Литвин підписав внесений комуністами закон про внесення змін до закону “Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1945-1945 рр.” (щодо порядку офіційного використання копій прапора Перемоги) і направив його на підпис президентові Віктору Януковичу.
Що ж було закладено у тому законі, яка запальна суміш? Прочитаймо його уважно. Відповідно до прийнятого закону, встановлено порядок офіційного використання прапора Перемоги, який трактується як “символ перемоги радянського народу, його армії і флоту над фашистською Німеччиною в роки Великої Вітчизняної війни”, він може підніматися на флагштоках поряд з державним прапором України. Відповідно до закону, зовнішній вигляд копій прапора Перемоги має відповідати виду штурмового прапора 150-ої ордена Кутузова другого ступеня Ідріцької стрілецької дивізії. Закон також встановлює порядок використання прапора Перемоги біля Вічного вогню, могил невідомого солдата і невідомого матроса, а також під час урочистих заходів, присвячених Дню Перемоги.
Начебто, ніякого особливого виклику у цьому законі не містилося. Прапором Перемоги називався не колишній прапор СРСР, а знамено однієї із стрілецьких дивізій, яка у травні, 1945 року штурмувала Берлін. Вивішувати його можна було поряд з державним. І прапор цей називається символом перемоги – щоправда, такої уже нині не існуючої спільноти, як радянський народ. Але психологи знають, що є офіційно існуючі спільноти, як то був і радянський народ, а є ще психологічне відчуття належності до певних, зокрема, і зниклих, спільнот. Так ось в контексті Дня Перемоги багато хто з громадян України відчуває себе як не представником радянського народу, то принаймні його психологічним спадкоємцем. Нинішні громадяни незалежної України все ще міцно споріднені з багатьма аспектами колишнього СРСР – його історією, культурою, традиціями, святами. Українці й донині залюбки передивляються фільми та слухають пісні радянської доби, вони люблять акторів, режисерів, співаків, художників, інших мистців того часу і тим самим зберігають той щезлий уже час у структурі свого індивідуального життєвого світу.
Серед знаків того часу в душах дуже багатьох українців збереглися і символи радянської доби, серед них – і прапор Перемоги. У той же час українські націоналісти трактували його однозначно як прапор окупантів, символіку тоталітарної доби нашої історії.

 Львівська та низка інших облрад миттєво прийняли рішення, що прапор Перемоги не вивішуватимуть, і через суд провели заборону використовувати символіку радянської доби на 9 травня. Чи було це поліном у багаття? Певно, що так. Стверджують, що цим Львів протестував і захищався від рішення Верховної Ради про прапори. Але зрозуміло, що не одне палке патріотичне серце після цього рішення запалало бажанням не пустити до Львова промосковських вояжерів і не дати їм тут поводитися, як удома.
Специфіка сучасної України полягає у тому, що дії, слова, заяви, які спокійно сприймаються у Центрі України, схвально на Півдні та Сході України – на її Заході сприймаються вельми гостро. І, навпаки.
Так, ні червоний прапор, ні георгіївська стрічка, ні ветеранські ордени-медалі, ні пісні війни (а вони на 99 відсотків російськомовні), ні фільми воєнної доби не викликають жодного протесту у Харкові, Луганську чи Сімферополі і у той же час гостро сприймаються на Західній Україні, зокрема, у Львові.
Той, хто будував цю конфліктну ситуацію, добре це розумів і свідомо підкидав дрова у вогонь, радісно потирав руки, спостерігаючи, як починають гуртуватися стіною роздратовані ляльководами львівські свободівці.
Своє поліно у багаття підкинули і проросійські організації півдня України, зокрема, Одеси і Криму. Вони оголосили про свої наміри відвідати 9-го травня Львів. Ось саме у цій точці і розгорілися запеклі суперечки уже після подій. На всіх телеканалах, у найпопулярніших шоу суб’єкти конфлікту та інших навколоконфліктних дій відстоювали конституційне право будь-якого громадянина України поїхати до будь-якого міста України зокрема, і вшанувати пам’ять полеглих у будь-якому регіоні. Але поставимо собі просте запитання – з якого це дива група молодих людей (кажуть, що серед них були і боксери) поїхали туди, де нема могил їхніх дідів-прадідів, бабусь чи прабабусь періоду тієї війни. Версії та мотивування таких дій похапцем висувалися ледь не щодня по мірі того, як попередня версія розбивалася опонентами в пух і прах.
Спочатку говорилося, що спортивна молодь поїхала до Львова «просто так». Потім – щоб супроводити стареньких своїх ветеранів. Потім – щоб супроводити місцевих ветеранів, бо нікого, мовляв, з півдня насправді не було, а у тих автобусах з кримсько-одеськими молодиками їхали місцеві ветерани. Потім – щоб морально підтримати львівське російськомовне населення.
Кількість цих версій свідчить насправді, що головну причину свого вояжу заїжджі молодики приховували. А вона стала явною, коли непрохані молоді гості ступили на Пагорб Слави.

Коли учасник конфлікту хоче виправдати свою непримиренність до противника чи того більше – ворога, він прагне зганьбити його ідейно, морально, поведінкою. Для цього обзиває свого ворога якимось таким словом чи поняттям, яке має загальнозрозумілий негативний зміст. На цьому базується і морально-психологічна «промивка мізків» у всіх арміях світу, у всіх конкуруючих спільнотах, ворогуючих угрупуваннях тощо. Погодьтеся, важко налаштувати своїх бійців на нищення противника, якщо не втовкмачити цим бійцям, що їх опонент – чорт з рогами, або його близький родич.
Сторони львівського конфлікту називали один одного по-різному – москалями, хохлами, парашами, кремленоїдами тощо, але то були, все-таки, слабкі епітети. Потрібен був дуже сильний політико-психологічний епітет, і він був знайдений в особі фашистів. Що цікаво, кожна із сторін називала іншу нацистами, очікуючи, що це буде вбивчим звинуваченням. Так, публікуючи Акт проголошення Української держави, одні вважали згадування у ньому імен Бандери та Гітлера викриттям «свідомих, які бісяться», а ті підкреслювали, що бісяться навпаки – «нащадки гебешної мерзоти», реагуючи на Акт незалежності.

Нацизм і Гітлер взагалі були у цій пропагандистській війні затребуваним матеріалом, сторони усіляко прагнули в десятках варіантів найбільш переконливо звинуватити один одного в ідейному наслідуванні фашизму, вважаючи, що це вже міцно «прицвяхує» опонента до ганебного стовпа історії.

 Більше того, технологія дискредитації була випробувана і на окремих типажах пересічних українців. Ось як конкуруючими і ворогуючими пропагандистами було представлено ветерана-упівця:

Інцидент, або що призводить до конфлікту

Конфліктологи називають інцидентом зовнішнє проявлення глибинного конфлікту. Таким інцидентом, який послужив своєрідним детонатором конфліктної ситуації і була виклично провокаційна поведінка членів проросійської партії Ігоря Маркова «Родіна» (в сенсі «Батьківщина»), інших кримсько-одеських молодчиків, які у обличчя місцевих хлопців скандували «Хохли – параша, побєда ета наша». Напевне зайве зауважувати, що параша є тюремна бочка-туалет у в’язницях старого типу. Отож, «компліменти» на свою адресу молоді гарячі львів’яни слухали недовго, тим більше, коли зазвучало «Смерть Галичине!» та інше подібне слововиверження провокаторів.
Можна запитати – ці скандування і були тієї «підтримкою» росіян Львова, про яку молодчики говорили, як про мету свого приїзду?
Запитати можна, але можна не питати. Ось львівські опришки і не питали, вони кинулися у бій.

 На одному із шоу після подій міністр внутрішніх справ А.Могильов стверджував, що міліція справилася із ситуацією і не допустила крові. За його словами усі інциденти були задокументовані на фото і відео. Але після уточню вальних питань журналістів виявилося, що дивним чином у відеофіксацію не потрапили ні образливі скандування проти українців, ні інші факти їхнього провокативного приниження. Натомість говорилося про факти зривання георгіївських стрічок з лацканів ветеранів, їх начебто побиття тощо.
Звичайно, ще ні один натовп не мав ознак високого розуму. Політичні психологи знають, що натовп знеособлює людину, різко посилює її агресивність та імпульсивність дій, знижує відповідальність та самоконтроль. Навіть розумний у натовпі стає лялькою інстинктів. Тим більше, якщо є вправні ляльководи. А вони у Львові були. Я нікого не виправдовую і нікого не звинувачую. Завдання аналітика – розібратися у конфліктній ситуації, відтворити таку собі карту конфлікту.
А ця карта ясно показує, що певні особи свідомо створили конфліктну ситуацію, задіяли давні суперечності, використали застарілі стереотипи, підготували бойовиків і спеціально зіткнули їх лобами у день, який є державним святом України, для мільйонів людей і особистим святом, і яке завжди, скажімо, ще минулого року, відбувалося мирно по всій Україні, зокрема, і в Західній.

Кому вигідно або дещо про ляльководів

Мудрі люди у заплутаних ситуаціях завжди радили: «Хочете розібратися – шукайте, кому це було вигідно». Щоб точніше розібратися, уточнимо – а про що власне йдеться? Який зміст оцього «це», оцього конфлікту, оцієї події?
Щоб ми правильно зрозуміли, уточню: відбулася не просто сварка, сутичка чи бійка, а провокативно вибудована суперрезонансна ситуація, яку уміло розкрутили за допомогою усіх ЗМІ. Цілий хор учасників, коментаторів, представників влади та опозиції, кожен по-своєму, ось уже тиждень розповідає свої версії – що це було, як це було, чому це було тощо.

	Янукович здивував ветеранів своїм бантом і виглядав як націонал-патріот

Протягом минулого тижня бурхливих обговорень якось непомітно пройшов День гніву та інші протестні акції, на периферію суспільної уваги відсунулися заяви опозиціонерів, допити Юлії Тимошенко, голодування і важкий стан Юрія Луценка, зростання цін, тарифів, зниження життєвого рівня мільйонів громадян нашої країни та інші клопоти і турботи пересічних українців.
Зате зазвучали промовисті заяви – глави Компартії України П. Симоненка, який запропонував відібрати у Львова право на проведення своєї частини Євро-2012, Президента Росії – про те, що в Україні є загроза фашизму (і зрозуміло, у якому регіоні він проростає).
Цікавою є офіційна позиція В.Януковича. Спочатку у квітні він заявив, що у випадку прийняття Верховною радою закону про прапор Перемоги, одразу ж його підпише. Проте не підписав, тим самим не ввів його у дію, чим дуже заінтригував тих, хто саме в ньому вбачав головного ляльковода львівських подій. Більше того, до ветеранів Янукович вийшов не з георгіївською стрічкою, як вони очікували, а з бантом, хоча й форми георгіївської стрічки, але кольору національного прапору України.
У той же час багато хто схиляється до думки, що саме Януковичу були вигідні події у Львові. По-перше, напередодні виборів до Верховної Ради 2012 року «Свобода» у суспільній свідомості постала як агресивна партія, котру більшість не сприймає і боїться. По-друге, Тягнибок – ймовірний конкурент на президентських виборах – також був спозиціонований як радикальний політик, а такі в Україні поки що шансів не мають. По-третє, на тлі «Свободи» і Тягнибока Партія регіонів та сам Янукович постали більш виваженими та респектабельними політиками, насамперед, і в очах світу. Ну а про відволікаючий ефект усе зрозуміло – усі обговорювали події з прапором.

Що далі?

А далі ось що. Губернатор Харківщини регіонал Михайло Добкін уже заявив, що вирушить до Львова 22 червня, на день 70-ліття початку Великої Вітчизняної війни з георгіївськими стрічками. У відповідь «Свобода» заявила, що поїде до Одеси 23 травня – у день пам’яті Є.Коновальця та інших ватагів націоналізму.
Тобто ті, хто розраховував на ескалацію конфлікту, радо потирають руки у очікуванні нових зіткнень, після яких буде проведена робота з роз’єднання країни, протиставлення Заходу і Сходу, радикалізації політичної атмосфери у країні. А там недалеко і до того, що якісь «трудящі» за радянським перевіреним рецептом забажають від влади, щоб та «навела порядок».
Ну а далі – то вже справа техніки. Порядок буде. Але чи буде при цьому демократія, свобода слова, добробут – велике запитання.
З Днем Перемоги, читачу? Якої – запитаєте ви. А яку самі для себе визнаєте і самі святкуєте. Хотілося б – перемоги України у боротьбі з бідністю, корупцією, свавіллям влади, різноманітними атаками на нас зі всіх боків.

Адреса для відгуків та листування: [email protected]