5 травня виповнюється 15 років саме з того дня, коли нашу газету побачив світ.

Дивлячись тепер на цей перший номер, – тоненький, на шістнадцять сторінок, з яких текст займав лише шість, зі слабкою, недосконалою графікою і з одним журналістом (він же – головний редактор) – Анатолієм Генріховичем Гороховським, я думаю: «15 років – це багато, чи мало? Чи варто було відзначати цю річницю?» Для собак і котів, для прикладу, 15 років – це глибока старість, для черепахи – раннє дитинство, для людини – підлітковий вік, сповнений капризів, сум’яття і непередбачуваності. А для етнічного видання? Тут, вочевидь, йде рік за два, а деколи – і за три. Так що… Виходить, і не котячий вік, і не черепаховий – швидше, «бальзаківський вік». Звідси – зрілість, чітка структура, міцна команда професіоналів-журналістів, дизайнерів, маркетологів, дистриб’юторів. І, звичайно ж, велика кількість всіх тих, хто дописує, надсилає, розповідає про події, які відбуваються в Чикаго, інших штатах, країнах, і в Україні зокрема.
Є і велика рекламна база, напрацьована за ці 15 років, яка приносить ті необхідні кілька десятків тисяч доларів щомісячно для видання української всеамериканської газети. Йдеться про гроші тих людей, які повірили, що українці, читаючи безкоштовну газету, будуть активно підтримувати у вдіповідь їхні бізнеси.

Тамара Тищенко та Софія Разумова

Кількість прихильників-читачів з кожним роком зростає, як снігова куля, і ми вже не встигаємо відповісти на всі е-мейли, опублікувати всі статті, які отримуємо, і виконати усі побажання для літературного номера. Шкодуємо про це і вибачаємося. А також, користуючись нагодою, – дякуємо від щирого серця всім, хто нас читає, підтримує своїми захопленими відгуками, а своєю критикою спонукає до творчості, пошуку, не дає зупинитися і стояти на одному місці.
За 15 років, як і будь-яка жива істота, наша газета обросла реальними та вигаданими історіями, друзями та недругами (останніх, на щастя, менше), а також чутками, шлейф яких часом накриває нас з головою і заважає працювати у тому напруженому режимі, в якому тільки і можливо створити і випустити серйозне і велике видання. І тому, починаючи з даного випуску, я почну друкувати невеличкими уривками історію життя нашого видання. Я намагатимусь згадати усіх тих, хто вклав свою душу, талант, знання, щоб ця газета розвивалась і стала частиною життя української громади Америки.
Виходу першого номера передувала велика організаційна робота, яку, незважаючи на похилий вік, провів Анатолій Генріхович Гороховський – колишній львів’янин, багаторічний редактор «Львівського залізничника». Перш за все, йому треба було вмовити «наречену і нареченого», щоб вони погодилися об’єднати свої зусилля і відкрити ще одну газету, а потім ще й батьків, тобто лідерів української діаспори, – підтримати наш проект морально і матеріально. Впорався Анатолій Генріхович з усім цим блискуче! Довше за всіх чинила опір «наречена», (тобто я) вже обтяжена на той час трьома дітьми і виданням успішної і дуже популярної російськомовної чикагської газети.
Анатолій Генріхович впродовж півроку намагався переконати мене розділити його любов до України й української громади Чикаго, про існування якої я в той час і не підозрювала. Відмовки на кшталт: я не україномовна, і у мене велика сім’я, розбивалися об обіцянки залучити мене лише на збір реклами. Я ж, створивши вже одну газету, розуміла, що пан Гороховський лукавить – у нього немає машини, немає англійської, немає офісу, немає журналістів, немає графіка-дизайнера, розповсюджувача газет, друкарні і, найголовніше,– коштів, щоб все це проплатити. Але був у нього, звичайно, великий досвід роботи головним редактором і журналістом. Але не в Америці... Він був одним з моїх численних авторів, шанованим, але не улюбленим – якісні, витримані в дусі радянської підцензурної преси, статті мене не надихали, і відкриття газети з редактором, у якого такий світогляд, не обіцяло нічого, крім головного болю і непорозумінь. Поки я пручалася і захоплено випускала свою газету, Анатолій Генріхович зідзвонився, домовився і заручився моральною підтримкою не тільки культурної еліти української громади Чикаго, але й лідерів громадських організацій. І треба сказати, після першої ж зустрічі з пані Мартою Фаріон, Орестом Бараником і ще з кількома поважними представниками громади я здалася – і люди були дуже приємні, та й пан Гороховський був настільки захоплений проектом, що не повернувся язик ще раз відмовити. Це був єдиний його шанс не перетворитися на пенсіонера і професійно реалізувати себе в Америці. Роботи для всіх нас виявилося набагато більше, ніж було обіцяно – матеріальна підтримка з боку діаспори обмежилася невеликою сумою від кредитівки «Самопоміч», і довелося по повній програмі навантажити весь свій колектив.

Колектив газети «Моя Америка»	Богдан Рубчак, Раїса Братків, губернатор Джім Едгар, Віра Еляшевська та Христя Верещак

Анатолій Гороховський з приятелями газети

Коли мова зайшла про створення української газети, з’ясувалося, що половина моєї редакції – з України, а наш графік-дизайнер Сергій Халабуда – українець, журналіст з Черкас, самостійно вивчив дизайн і верстку газети. Він і став з перших же випусків вірним помічником Анатолія Генріховича. Сергій верстав газету, допомагав з набором матеріалів, підвозив пана Гороховського на інтерв’ю і в офіс, періодично писав статті на задану тему і розповідав мені, чим живе і дихає Українське село. Ми пропрацювали разом 12 років. Його передчасна смерть від інсульту була шоком для всього колективу. Важко передати словами, наскільки нам не вистачало цієї порядної людини. Хоча Сергій був дуже скромним, без надмірних амбіцій, і його праця в газеті була непомітною для читачів, а для членів колективу він був незамінним. 26 квітня, цього року відзначалися роковини його смерті, і ми, його колеги, вшанували в редакції пам’ять цієї світлої людини.
Користуючись нагодою, хочу згадати нашого колишнього редактора Володимира Павелчака, який зробив вагомий внесок в розвиток нашої газети, а також Зіновія Туркало, який був у перші роки безцінним помічником Анатолія Генріховича. В наступних випусках я розповім більш детально про цей час, а зараз я тільки хочу згадати пам’ять тих, хто доклав багато зусиль для розвитку нашого часопису, але покинув нас передчасно.
Отже, повернімося до витоків. За короткий термін Анатолієві Генріховичу вдалося зібрати навколо нашої газети ентузіастів і дописувачів з громади. Сам він зосередився на інтерв’ю з лідерами громадських та бізнесових організацій, з лідерами околиці. І за наступні 8 років, протягом яких він був редактором нашого часопису, газета почала нагадувати своєрідну «Сагу про Форсайтів» Українського Чикаго.
Ми написали повну історію створення нашої головної установи – кредитівки «Самопоміч».
Ми згадали всіх, хто стояв біля витоків нашої каси, розповіли про їхнє життя, про те, як наша установа допомагала у формуванні Українського Села, українських церков, недільних шкіл, і у розвитку нашої громади.
Анатолій Генріхович тримав тісний зв’язок з консульством України в Чикаго, з українським посольством у Вашингтоні, з усіма, хто приїжджав з України: мери міст, депутати, політичні діячі – репортажі про всіх друкувалися на наших сторінках.
Цікаві питання, цікаві фото, але інколи відповіді були гіршими, ніж питання, оскільки статус депутата чи становище в урядовій ієрархії не дозволяли відповідати відверто.
Також ми завжди мали репортажі з багатьох заходів, яких багато проводиться в українському Чикаго.
Розповіді про історії створення музеїв, творчих колективів з великою кількістю фотографій регулярно з’являлися на сторінках нашого видання.
Якщо взяти будь-який окремий номер, випущений за ті 8 років, то матеріалів в ньому було не так багато. Однак мимо нас не пройшла жодна подія. Вся історія життя української околиці була зафіксована на наших сторінках. Тому ці перші роки є безцінними.

Зліва направо в нижньому ряді: Леся Мудра, Іванна Савицька та інші друзі газети	Анатолій Гороховський з представниками консульства та тодішнім головою УККА відділ Іллінойс Орестом Бараником

(Далі буде)