Ти, Віфлеєме, що в землі Юди,
Зовсім не останній серед міст Юди,
Бо з тебе вийде правитель,
Який буде пастирем
Народу Мого – Ізраїлю.
Михей 5:1-2
Їхали царі до Віфлеєму,
Начищали крейдою корони,
Щось там гомоніли по-своєму
Про нові, нечувані закони.

Наймолодший думав: “Чудасія...
Це мені напевне що приснилось:
Отаке маленьке – вже Месія!.. –
Та воно ще ж ледве народилось!..”

А найстарший думав: “Слава Богу! –
Я таки дожив цієї хвилі –
Отепер вже можна і в дорогу,
Полишити діток Божій силі...

Ні про що не думав середульший:
З полювання голова боліла –
Просто щось там потягнуло душу,
А за нею потяглося тіло.

Їхали на конях царів тріє
(ні – один, здається, на кобилі), –
В пояс поклонилися Марії,
Йосипу подарували дриля.

А тоді схилились до колиски
Подивитись на малого Сина, –
І завмерли, наче обеліски,
І поволі встали на коліна...
Їхали царі із Віфлеєму,
Їм ще так ніколи не мовчалось.
Думали – і кожен по-своєму:
“Щось почалось...
що ж воно почалось?..”
                               31.01.2009

ЛОТ
Я йду, і не бачу, і бачити цього не хочу,
Я вуха затис, щоб не чути отого виття...
Сміюся, і плачу, і знову крізь сльози регочу –
Спаси мене, Боже – рятуй мене від співчуття!..

“Отак вам і треба!” – шепчу, –
“А було не грішити! –
Не зносити храми, не ставити вежі срамні!..”
А жінка позаду все квилить: “Там діти!..
 Там діти!..” –
То діти не наші! – кричу, – То ясир сатані!

Уже з них ніколи не виросте доброго зілля –
Бо старші ще змалку навчать їх
топтати добро!.. –
А жінка голосить, а сірка смердить –
божевілля! –
І серце у грудях от-от проламає ребро...

Я йду, і не чую, і чути не хочу нічого,
Я очі заплющив, щоб власну не бачити тінь.
Мої – коло мене! Не згинуть мої, слава Богу! –
А тих мені жаль – та не я засудив їх;  амінь!..

Було не ганьбити батьків, що від сорому
 мерли,
Було не глумитися вам над кістками дідів,
Були б не торкнулися ший награбовані  перли –
Той град смертоносний на вас би тепер
не летів!..

Я жив біля вас, і не знав куди очі подіти;
Ви всім торгували, ви честь продали за пиріг...
Дурна моя жінко, ну що ти все “діти” та
 “діти”! –
Не бачиш: ще трохи – і наші були б серед  них!..

Я йду, – і не знаю, не знаю, не знаю, не знаю,
Куди вас веду – чи в пустелю, чи в пекло,
 чи в рай;
Вже й жінка затихла, і криками серце
не крає...
Врятуй мене, Боже – не дай озирнутись, не дай!..
                                                          21.07.91

МОЙСЕЙ
Запиши, мій історику, в згорток свого
манускрипту:
Починається шлях до свободи з оцього візка...
То не штука – ще завтра я виведу вас
із Єгипту, –
Але вийти нам з рабства – дорога така
не близька!

То не страшно, що в рабстві змарніли
і спали з лиця ми,
То не горе, що спини побито, посічено
 вщерть;
Але в тому єгипетськім сні ми здрібніли
 серцями –
І ото вже хвороба, яку виліковує смерть.

Всім нам хочеться волі, та ба –
не стрибнеш вище стелі;
Стільки літ жити бидлом – таке не
минає дарма.
Ми покинемо рабські пропащі тіла
у пустелі,
Бо вони вже самі мимоволі шукають ярма.

Запиши, мій історику, десь у таємному
 місці, –
Хто знайде, не осудить нехитре
лукавство моє, –
Має шанси лиш той, що сьогодні іще
у колисці,
А для решти – візок і спасінням, і карою є.

Ягве дбає про нас! – розійдеться вода
перед нами,
Ягве дбає про нас! – будуть манна,
закони, пісні.
Ягве дбає про нас! – називає своїми
синами, –
Але що ж, коли внуків ми любимо більш
за синів...

Запиши, мій історику, десь, – можеш
навіть без дати;
Так було, і так є, і цього вже не виправить
 час, –
Волю можна здобути, та волю безглуздо
 давати;
Бог нас вибрав, щоб світові це
показати на нас.
                    12.07.00

ЛЖЕ-МОЙСЕЙ
Тепер, коли ми всі прийшли уже до тями,
І віри більш нема в обітованний край,
Зізнаюсь вам: мене найняли єгиптяни,
Щоб вивітрити з вас усі думки про рай.

Мені сказали: “Йди, води своїх пісками.
Ось манни сто мішків, ось срібла цілий
фунт.
Хай вимруть там усі, хто родом не
від Хама, –
Хто ще недосить раб, хто здатний ще
на бунт.”

А Бог тоді мовчав, – сидів, дивився з трона,
Хоч добре знав, що я – звичайний фарисей,
І що Мойсей гниє в тюрмі у фараона,
І що моє ім‘я – Моше, а не Мойсей…

І я не онімів. Язик мій був ваш ворог.
Я вас переконав, що маємо свій дім,
Розступиться вода, і рабство, наче порох,
Осиплеться з плечей, лиш сядемо у нім.

Ну, ось ми вже й дійшли. Уже доїли манну.
Вже тричі прокляли отой спекотний
 шлях.
Отам, за тим горбом – не сяйво Ханаану;
Там – Фіви, там нас ждуть Амон, і Ра,
і Птах…

Бо, власне, що таке – це слово
“батьківщина”? –
Батьки рожденні тут, а що вам до дідів?
Вас вигодував Ніл, і хай згорбатив спини –
Так ми ж такий народ: народ трудівників.

Ну що ж – доп‘єм бурдюк; якраз усім
по краплі,
Дасть Ра – вже на обід з‘їмо по ковбасі...
Там Фіви, там нас ждуть…
І свиснули дві шаблі:
“Ти поспішив, Моше!
Ще вимерли не всі!”
                  18.09.2006

Жук Ігор