Наприкінці 2008 і впродовж 2009 року нинішні можновладці на різні смаки експлуатували залізобетонну тезу: якщо влада ефективна, то вона повинна забезпечити успіх країни попри будь-що – всесвітню фінансово-економічну кризу, несприятливу міжнародну кон’юнктуру, землетруси, цунамі тощо.

Так суспільна свідомість привчалася до логічного продовження наведеної сентенції: якщо влада неефективна, то вона має звільнити управлінський Олімп для більш підготовлених, відповідальних, самовідданих – одним словом, для проФФесіоналів.
І от настав момент істини – за виконання владних повноважень взялися «представники реального сектора економіки». Наведене словосполучення взяте в лапки не випадково, оскільки до кожної з його складових існує безліч запитань. 2010–2011 роки ці питання лише загострили, надав їм іронічного, а почасти трагікомічного підтексту.
Епопея самовикриття розпочалася з підписання Харківських угод, які були відрекомендовані трубадурами нинішньої влади своєрідним прологом до комунізму – ледве не дармових енергоносіїв, символічної плати за комунальні послуги, зниження рівня транспортних видатків і – як наслідок – кардинального здешевлення товарів і т. д. і т. п.
Чого варті такі «обіціянки-цяцянки», основній масі населення вже достеменно відомо. Дані соціологічних опитувань з цього приводу не залишають жодних сумнівів: в абсолютної більшості громадян України теперішня влада викликає роздратування і презирство.
Сучасна Україна вельми нагадує Аргентину десятилітньої давнини. Тоді керівництво цієї латиноамериканської країни задля уникнення дефолту зробило вибір на користь отримання $40 мільярдів іноземних інвестицій в обмін на безпрецедентні пільги інвесторам – звільнення їх від сплати податків на 15-25 років.
У результаті іноземці вже вивезли з країни без оподаткування капітал на суму, яка у 7-8 разів (!) перевищила інвестиційні внески, а найпростішим способом отримати симпатії виборця стає обіцянка четвертувати тих, хто прийняв рішення про такий спосіб розв’язання проблеми дефолту.
Втім, якщо в Аргентині фатальність обраної управлінської стратегеми почала рельєфно вимальовуватися лише після пяти-шести років «фаустівської угоди», то в Україні демагогічний туман розвіюється значно швидше. Відтак, влада постає перед дилемою: або нарешті істотно підвищити рівень ефективності функціонування ключових сфер суспільного життя, або продовжити епопею окозамилювання. Прикро, проте доволі прогнозовано вибір було зроблено на користь другої альтернативи.
Приміром, Азаров у всіх українських негараздах звинувачує кризу довкола Лівії, яка підвищила ціни на нафту до $120 за барель. При цьому він знову-таки цілком прогнозовано уникає одразу трьох аспектів: по-перше, згадок про свої закиди дворічної давнини на адресу попередниці з приводу того, що «не треба перекладати на зовнішні фактори відповідальність за власну недієздатність»; по-друге, визнання того, що уряд Тимошенко примудрявся працювати ефективніше навіть за умов значно вищих цін на нафту і саботажу ледве не половини міністерств, керівництво якими здійснювалося горе-союзниками; по-третє, якими б не були ціни на нафту – це всесвітні реалії, а не підступна змова проти України чи особисто Азарова.
У міру своїх здібностей рознарядку по виявленню «стрілочників» за жахливий стан у соціально-економічній сфері виконує також Генпрокуратура. Після тривалого інтелектуального штурму керівництво цієї установи прийшло до висновку про необхідність відкриття проти екс-прем’єра Тимошенко кримінальної справи на підставі того, що вона нібито приймала «економічно загрозливі» й «не на користь держави» рішення у сфері підписання газових контрактів з Росією.
Ґрунтовні знання клерків генпрокуратури щодо ознак і вичерпного переліку «економічних загроз» вселяють оптимізм в економічне майбутнє України: треба просто розформувати міністерство економіки, передавши його повноваження Генпрокуратурі.
Зрештою, цим кроком обмежуватись не варто: нашій яйцеголовій генпрокуратурі варто терміново подавати заявку на членство в комісії з визначення Нобелівських лауреатів у галузі економіки, оскільки теперішній персональний склад цієї колегії часто не може прийти до спільного знаменника щодо «економічних загроз» та інших питань, котрі вітчизняна Генпрокуратура лускає, як насіння.
Доволі симптоматично, що серед інкримінованих Тимошенко злочинів значиться «прийняття рішень не на користь держави». Складається враження, що попередні 20 років українська Генпрокуратура перебувала в стані глибокого анабіозу, проспавши цілу епоху під назвою “верховенство права, пріоритет прав і свобод громадянина й суспільства перед державою, яка покликана обслуговувати суспільство”.
Зрештою, Генпрокуратурі можна поспівчувати: вона вже забула, коли самостійно приймала рішення про відкриття резонансних справ. І випадок із Тимошенко не є винятком із правила. Інша річ, що можна все-таки підвищувати фаховий рівень хоча б у сфері обґрунтування інкримінованих зловживань, а не надіятись на поблажливість суспільної думки, яка на черговий генпрокурорський «перл» відреагує в стилі «не стріляйте в піаніста – він грає, як уміє».
Правдоподібно, справжній режисерський акцент останніх дій Генпрокуратури полягає в тому, що «газова справа Тимошенко» в контексті чергового підвищення тарифів на газ для населення має вкластися в затуркану свідомість пересічного українця як причина і наслідок.
Очевидно, це робиться в розрахунку на масову амнезію – принаймні, інші пояснення знайти важко. Водночас не менш очевидно, що така надія влади примарна: хоча наш народ зазнав безпрецедентної наруги, але з пам’яттю в нього ще все гаразд.
Люди добре пам’ятають, що навіть за умов безпрецедентної всесвітньої кризи уряд Тимошенко не підняв ціни на газ і електрику для населення ні на копійку. Натомість за умов тотальної «стабільності» теперішньої влади найбільш стабільними є показники зростання цін буквально на все.
Дивно почуваєш себе, коли доводиться пояснювати елементарні речі, але тут уже нічого не вдієш: підготовка підписаних Тимошенко газових угод відбувалася цілком прозоро, в присутності багатьох європейських спостерігачів і аналітиків. Крім того, цей документ передбачав можливість перегляду цінових параметрів раз на рік. Тому важко збагнути, що забороняє теперішній владі домовитись з Росією про будь-яку ціну на газ і при цьому не віддавати північно-східному сусіду території, підприємства і цілі галузі.
Якщо ж такий тягар є непідйомним, то можна дешевий газ внутрішнього видобутку скерувати у комунальну сферу і відпаде потреба в підвищенні цін на газ для населення. Зрозуміло, внаслідок такої рокіровки значних прибутків не дорахуються олігархи, тому за результатами журналу «Forbs» підвищать упродовж року свої статки не втричі, а лише в півтора-два рази. Панове, щиро співчуваю, але ж ви самі на кожному кроці кажете, що інтереси народу – понад усе…
Втім, основна інтрига полягає в іншому: якщо олігархи відмовляться втрачати прибутки, а вся пара з останньої кримінальної справи проти Тимошенко піде у свисток, то чи наважиться Генпрокуратура відкрити кримінальну справу проти «фігурантів лівійської кризи як основної причини соціально-економічного колапсу України»?

Зореслав Самчук, UNIAN

 Золото як порятунок від нової кризи?

Фото economica.com.ua

Нестабільна ситуація в Північній Африці і на Близькому Сході, боргова криза в ЄС, падіння обсягів експорту в Китаї, природні та техногенні катаклізми в Японії – таке відчуття, що календар майя повинен обірватися не у 2012 році, а вже зараз.

Безрадісні події не можуть не позначитися на світовій економіці. Фондові майданчики демонструють зниження. Не оминула ця тенденція і український фондовий ринок.
Хоча Лівії належить лише 3% світових запасів нафти, це найбільший показник в Африці. Обсяги поставок сировини, еквівалентні лівійським, цілком можуть перекрити інші країни, що входять в ОПЕК. Тим не менш, нафта марки brent з грудня 2010 року подорожчала з 90 доларів за барель до 120 доларів за барель.
Винен не тільки конфлікт у Лівії – триває активне “друкування” грошей провідними фінансовими інститутами. Так, ФРС випускає 65 мільярдів доларів на місяць до липня 2011 року. ЄЦБ проводить емісію євро для наповнення стабілізаційного фонду ЄС у боротьбі з бюджетними дефіцитами Греції, Іспанії та Португалії.
Центробанк Китаю також змушений проводити емісію на підтримку курсу юаня, а Банк Японії – на подолання наслідків землетрусів. Девальвація валют, перш за все долара, триває, що спричиняє подальше подорожчання нафти, продуктів і золота.
Песимістичний сценарій свідчить: Україну, як і інші країни, чекає нова криза. Через високий зовнішній борг – 82% ВВП – і сповільнення економічного росту Україна зайняла шосте місце у рейтингу держав, найбільш схильних до ризику дефолту. Чи можна у такій ситуації вберегти свої активи від знецінення?
Відносно спокійною “гаванню” для грошей в умовах нестабільності є золото. Справді, на тлі проблем у світовій економіці цей дорогоцінний метал демонструє позитивну динаміку. Зараз ціни на золото близькі до рекордного рівня – 1 480 доларів за унцію.
Під час кризи інвестори розглядають даний ресурс як більш надійну альтернативу нестабільним валютам і схильним до серйозних коливань акціям компаній.
У 2010 році ціни на золото підтримала криза в єврозоні, в 2011 році – подорожчання нафти. Золото купують не тільки інвестори, а й країни-експортери вуглеводнів, які таким чином диверсифікують накопичення, отримані від продажу нафти. Експерти прогнозують зростання цін на золото до 1 600 доларів за унцію до кінця 2011 року.
Виникає питання: як пересічному українцеві заробити на інвестиціях у золото? Здавалося б, все просто: купити злиток і покласти його на зберігання у комірку в надійному банку або глибше закопати на дачній ділянці. На перший погляд, нескладно, спокійно і досить вигідно. Насправді ж золоті злитки мають низку мінусів.
По-перше – дорога оренда комірки, якщо закопування видається неестетичним.
По-друге – ціна зливків в Україні на кілька відсотків вища, ніж вартість золота на Лондонській біржі. Річ у тім, що банківські злитки фізично завозяться в Україну з-за кордону, і їх ціна включає націнку за виготовлення і транспортування.
По-третє, покупець платить 1% від вартості зливка до Пенсійного фонду та маржу банку при купівлі-продажі золота. Оскільки метал дорожчає порівняно повільно, то й інвестиції у нього повинні бути довгостроковими, на кілька років.
Крім зливків, кошти в золото можна вкласти шляхом придбання інвестиційних монет Нацбанку України або інших держав. Ціни на поширені інвестиційні монети на кшталт австрійської монети “Віденська філармонія” номіналом від 1,5 євро до 100 тисяч євро пов’язані з ціною на метал, з якого вони зроблені.
З іншого боку, вартість монет може істотно відрізнятися залежно від тиражу, тематики, якості виконання. Вартість рідкісних, так званих колекційних монет перевищує вартість металу в рази і може рости, як росте вартість творів мистецтва.
Мінус інвестування в монети у тому, що в короткостроковій і середньостроковій перспективах монету, як правило, складно продати за ті гроші, за які вона була куплена. Це, до речі, і проблема золотих зливків. Золото, як і автомобіль із салону, наступного дня взагалі неможливо продати за ті ж гроші.
У випадку з рідкісними колекційними монетами програти ще простіше, адже їх вартість набагато вища за вартість металу, з яких вони зроблені. Тож аби заробити, треба добре орієнтуватися в нумізматиці і бути близьким до нумізматичних кіл.
Крім придбання зливків чи монет, інвестор може оформити “золотий” депозит у банку. Можна або купувати золоті зливки, вносячи гроші на їх придбання банком, або вкладати кошти готівкою у віртуальні внески, які прив’язуються до курсу золота.
Крім того, деякі банки пропонують відкриття поточного рахунка в золоті з оперативним доступом до вкладу або до його частини. Як правило, депозити у золоті приносять скромніший дохід порівняно з аналогічними депозитами у валюті. Річні ставки за “золотими внесками” зараз не перевищують 3-4% річних.
Депозити і поточні рахунки у золоті будуть цікавими для тих, хто планує зберегти свої заощадження від інфляції і при цьому хоче “погратися” в інвестора на ринку золота.
Мінус “золотих” депозитів такий же, як і класичних вкладів: з настанням кризи забрати “металевий” внесок буде так само складно, як і “паперовий”. Мабуть, навіть складніше, бо депозити в дорогоцінних металах не захищені Фондом гарантування вкладів. Цей вид інвестування у золото в період нестабільності підходить найменше.
Українська фондова біржа, поряд з багатьма інвесторами, зацікавлена розвинути ринок золота і активно працює над тим, щоб на своєму торговому майданчику запустити торги ф’ючерсами на золото з прив’язкою до цін на Лондонській біржі.
На жаль, поки що ця ідея не подолала і першого, але, як показує практика, найбільш складного і нещадного етапу – підводних каменів вітчизняного законодавства.
Таким чином, плануючи інвестиції в золото, потрібно пам’ятати, що будь-які вкладення у благородні метали – довгострокові, на кілька років. Гроші, вкладені у золото, з самого початку повинні сприйматися як “зайві”, а більшість потреб – власне житло, автомобіль, освіта – вже повинні бути задоволеними.

Андрій Попов, директор з розвитку компанії Kreston GCG. epravda.com.ua