Нашому тижневику останнім часом щастить на гостей. Нещодавно до нашої редакції завітав дуже шанований представник світової української громади, Голова Проводу ОУН(б), один з провідників Світового Конгресу Українців, Стефан Романів – особистість непересічна і відома.

Його знають не тільки в рідній Австралії, де він народився і виріс, але й в Україні, проблемами якої він переймається і вболіває впродовж усього свого життя… Добре знаний він і в інших українських громадах Європи та Америки, куди пан Романів часто приїжджає. В рамках візиту до Північної Америки та завдяки старанням Управи УККА відділу Іллінойс, в особі її голови, пана Олеся Стрільчука, зокрема, завітав пан Стефанів і до Чикаго. І першим став візит до нашої редакції.
Пане Стефане, якою є Ваша мета приїзду до Чикаго і якою буде програма перебування?
С.Р.: Я приїхав до Америки, як представник організації Українських націоналістів, щоб зустрітися з громадою, дещо розповісти про наші плани, а також, щоб розпочати розмову з українською громадою на тему: «Українська самостійна соборна держава у 2011р і в майбутньому». Я думаю, що цю розмову ми будемо провадити і в Україні, і в діаспорах для того, щоб, передусім, з’ясувати і проаналізувати саму суть цього визначеня. На сьогодні президент України має своє бачення щодо незалежності України, а інші мають своє. Тому, найперше, треба з’ясувати, що констатує Українську самостійну державу. Наше завдання і наша програма – розглянути різні сфери суспільного життя української держави.
Дуже часто, коли йдеться про ОУН(б), то варто уточнювати, що то не партія, а рух. Головна роль цього руху – бути тою “іскоркою”, яка би розпалювала іскру життя. Коли ми на сьогодні дивимося на ситуацію в Україні, то бачимо, що там є великі економічні проблеми, постійне порушення людських прав, обмеження свободи преси. Наприклад, цими днями звільнили редактора «КиївПост» (станом на 15 квітня – від ред.), бо він не хотів виконувати вказівку одного з міністрів – не друкувати інтерв’ю; журналісти цього видання наразі страйкують. Це є доказ складної ситуації в Україні на сьогодні. ОУН(б) реагує на ці справи, але треба шукати альтернативний підхід до справ. Розуміємо те, що треба знаходити різні партнерства. І ОУН(б) є однією із складових того суспільного життя і в Україні, і в діаспорі. Ми мали розмови з нашими Патріархами і час-від-часу організовуємо круглі столи…
Серед кого ви шукаєте цих партнерів? Серед політичних партій, громадських організацій?...
С.Р.: Ми, час від часу, перед виборами зустрічалися з різними політичними партіями, висловлювали їм свою думку, наше бачення. Ми нічого нового їм не пропонували – радили, нарешті, об’єднатися, щоб відкрити громадський рух. Ви знаєте, на сьогодні об’єднання українських політичних партій – то є часами фікція, бо ніхто серйозно до того не ставиться. Ми бачили це на попередніх президентських виборах, ми бачимо це сьогодні, коли всі конкурують, хто більше бореться з корупцією. Нині це робить Янукович, а раніше то робили Ющенко, Тимошенко. І ті, і інші мали нагоду це зробити, і вони показали, на що здібні…
Ми проводимо зустрічі з молоддю, з профспілками, науковцями, з представниками різних сфер суспільного життя в державі. Як практично це бачимо? Ми неодноразово говорили, що наші церкви мають дуже велику інфраструктуру в Україні, тобто парафії. Треба розпочати розмову з нашими батьками-парафіянами про те, яку Україну вони хочуть бачити для своїх дітей? Ви хочете того, що Табачник пропонує, чи хочете чогось іншого? Треба, нарешті, сказати своє «Я». Я часто буваю в Україні, бачу те розчарування і чую запитання: «А що далі буде?» Зі сторони нашої організації є обов’язком бути учасником розгляду вищезгаданих питань.

Тому так важливо визначити поняття «самостійна держава» Ми можемо в теоріях говорити, але треба, на нашу думку, шукати альтернативи, треба в суспільство вносити щось позитивне. Ми можемо критикувати, і ми повинні це робити, коли бачимо порушення прав людини і громадських прав. Вважаємо, що українська влада, в першу чергу, повинна була поставитися до цього питання гостро. Сьогодні-завтра-післязавтра розпочинається тиждень підтримки української громади в Росії, Португалії, Іспанії. Наші громади в Україні, в Польщі будуть пікетувати консульства…
Хто це організовував?
С.Р.: Ми робимо це через Українську Всесвітню Координаційну раду і через СКУДО.
Отже, будуть пікетувати посольства Росії?
С.Р.:Треба заявити про те, що має місце велике порушення прав української громади в Росії. Є ще один момент: українська влада заявляє, що треба створювати нові організації в діаспорах, наприклад в Росії, але для чого це робити? Наприклад, вже роками тут існує УККА, а надходить пропозиція все це розпустити, ліквідувати і домовлятися з українським і американським урядом утворювати щось нове.
Існуючі організації все одно щось робили. Український культурний центр в Росії свою роботу завжди робив, і я то знаю «з першої руки», не лише з боку українців в Росії. Є українці з Австралії, які працюють в Росії, користувалися тим центром, вони приходили до цього центру разом з дітьми. І вони були дуже шоковані, коли той перешук почався! І тоді, коли такі газети, як «Шлях Перемоги» дають список «екстремістських» книжок, виходить наказ, і книжки митрополита Андрея Шептицького з полиць забирають!!!
А хто забирає?
С.Р.: Органи влади в Росії.
Тобто, вони забирають з Українського культурного центру бібліотеку?
С.Р.: На сьогодні вони зробили список видань, які дозволяються для користування абонентами у центрі, в той же час вже існує список “забороненої літератури”.
Також на сьогодні мусимо визначити позицію президента України щодо Голодомору. Я зустрічався з ним особисто, і ми про цю справу говорили. Ми вважаємо і надалі стоїмо на такій позиції, що то був голодомор, геноцид, і що це був злочин перед людством. І це не є атака, чи звинувачення російського народу. Бо на сьогодні дуже часто з’являється дезінформація і на її підставі твориться те, що на англійській мові називається «deflection» – замість того, щоб концентруватися на головному, звертається увага на другорядне… Дехто говорить, що ми не знаємо реальної статистики, кажуть, що Соціологічний Інститут в Києві дає цифру 3,5 мільйони, а інші кажуть – 7 мільйонів. Але ж справа не в цифрах, ніхто не рахував трупи. Справа в тому, що на сьогодні докази, документи з архівів СБУ доказують, що Сталін і його режим робили це навмисно, щоб винищити українських націоналістів, тобто, – це була спланована програма.
Ви мали зустріч з нинішнім Президентом України. Про що йшлося на ній?
С.Р.: Ініціатива проведення цієї зустрічі надійшла з боку президента. Ми спілкувалися десь 4-5 годин. Для мене особисто це була нагода в очі сказати йому все, що я думаю. Я можу писати заклики і заяви, але для мене важливо сказати людині все, що я думаю. Багато хто мені говорив, що не варто іти на цю зустріч, критикували. Ми обговорювали багато питань. Наприклад, стратегічне положення України, ситуацію з Чорноморським флотом. Наша позиція така, що ці обставини послаблюють українську стратегічну позицію. Президент же аргументує, що це економічно вигідно для держави. Однак, я й надалі не впевнений, що це дійсно для України на сьогоднішній день краще. Ми говорили про питання Голодомору, про особистість Бандери. Президент пояснював, що кожен може висловлювати свою думку, і він не має права в неї втручатися. Але ж у питання Голодомору він втручався. І я тоді зробив такий висновок: «Якщо з проблеми Голодомору Ви, пане президенте, зайняли певну позицію, і вона далеко не проукраїнська позиція, то це зовсім не означає, що ми з Вами понижуємо Казахстан, чи Росію. Просто Ви не зайняли УКРАЇНСЬКУ позицію, і то є найважливіше! Ви ж собі уявіть, що представники Ізраїлю кажуть, що Голокост і був, а може і не був – от так собі невпевнено. Це ж просто неможливо таке! Отже, пане президенте, якщо Ви так говорите, то це означає, що Ви втручаєтеся з позиції, вигідній Росії. Щодо питання про Бандеру, ви кажете, що не втручаєтеся. Але ж для Росії це добре! Чому Ви не стоїте на проукраїнській позиції, чому Ви справді не намагаєтеся бути УКРАЇНСЬКИМ президентом? Для цього треба робити певні кроки, і ці кроки має бути добре видно.»
Зі сторони нашої організації нам треба думати, що ми можемо позитивного внести в український нарід. Я часто буваю в Україні і запитую себе: хто то є – український нарід? Чи я є частина того українського народу, хоч і живу в Австралії, чи Олесь (пан Стрільчук – від ред..), який живе в США? Бо є такі люди, які кажуть, що українці – це тільки ті, хто живе лише в Україні. А ми маємо цілком іншу позицію – духовно ми є всі пов’язані, і не має значення, де ви живете, в Австралії, чи в Португалії, не має значення, коли ви виїхали з України – в 1949 році, чи в 1991 році. Ця розмова повинна вестися. Люди виїхали з України з різних обставин, і це не має значення. Ми вважаємо, що український націоналіст – це той, хто готовий всюди служити своєму народові. Ви от, наприклад, можете служити своєму народові, бо Ви працюєте в пресі і стараєтеся покращити імідж України. Той спортовець, який гордо носить синьо-жовті кольори – він є гордістю України, він для України щось робить. Той же ж бізнесмен, що провадить свій бізнес на користь України – він є українським націоналістом. А от політики…хотілося б запитати, скільки сьогоднішніх політиків в Україні працює на користь України? Поняття українського націоналіста не обмежується тільки тим, щоб виходити на вулицю з прапорами і якимось лозунгами. Ми закликаємо до співпраці усю українську молодь – і тих, хто виїхав, і тих, хто зараз живе в Україні.

Якою мовою Вис пілкувалися з Януковичем стільки часу, чи мали перекладача?
С.Р.: Ми розмовляли українською. Нинішній Президент вільно володіє українською мовою.
А де українська молодь активніша, якщо Ви вже про неї згадали, тут, в діаспорі, чи в Україні?
С.Р.: От дивіться, ви маєте тут ПЛАСТ і СУМ. Молодь приходить туди для того, щоб зберегти себе, як етнос, як націю, як українську націю в Америці.
Я не хочу занадто спрощувати це питання, але ми часто занадто самі собі комплікуємо. Я чому це все пропоную і роблю? Бо я на власній шкірі відчув це все (питання рідної мови на чужині). В Австралії, де є десь 40 000 українців (Мельбурн, Аделаїда, Західна Австралія, Південна Aвстралія, Канберра, Тасманія, Квінсленд). Я в свій час очолював комісію багатокультурностей, а нині я відповідаю, як ініціативний директор організації під назвою «Community Languages Australia», яка має таку програму не тільки для українців. В Австралії ми маємо 69 мов, а 47 з них можна вивчати до матури – ми маємо для цього суботні та щоденні школи. Ця програма базується на тому, що кожен, хто приїхав до Австралії, визнаючи, що державною є англійська мова, але він зберігає і свою рідну мову. Адже він приїхав сюди і буде приносити користь Австралії! І тоді уряд декларує, що він цінує все це і буде заохочувати і оплачувати різні програми, щоб ці люди могли зберегти свою мову, культуру, щоб вони творили свої бізнеси і щоб могли стати тим мостом між рідною країною і Австралією.
Що ж до України, то ця програма, яка є в Австралії, була б дуже корисною, як модель. В Україні є проблема статусу російської мови. В Україні всі мови, включаючи російську, дуже потрібні! Наша позиція: «хочете утворювати суботні школи, хочете щоденні, хочете вивчати свою мову – будь ласка! Але не закидайте, що ніби-то вас є так багато, що другою державною мовою в Україні мусить бути російська. От я, скажімо, живу у Мельбурні, де є найбільша грецька діаспора поза межами Греції, і кілька міністрів в австралійському уряді мають грецьке походження. Але ж вони не вимагають запровадити другу державну мову! В Україні можуть існувати різні школи: грецькі, російські, татарські тощо, але не треба це питання переносити в політику.Україна з мовою визначилася. Я казав панові президенту, що він мусить займати тверду позицію щодо цього питання, а не як на конкурсі – коли вигідно, то кажемо так, а коли ні, то говоримо по-іншому. Він має мати на це чітку українську позицію, як ваш Обама має американську позицію.
Зі сторони ОУН(б), не стоїть питання в тому, чи маємо ми робити бізнес з Росією, чи Америкою, чи ще з кимось. Певна річ, що маємо. Ми тепер готуємо програму «Україна-Австралія», і Михайло Вишиванюк, який є головою Івано-Франківської облдержадміністрації, зініціював програму співпраці. В Україні є зараз занепад худоби. І він попросив нашої допомоги. Ми розпочали переговори, щоб в Австралії почати купувати цю худобу. Ми не є проти того, щоб робити з іншими країнами бізнес. Ми лишень за те, щоб бізнес цей був на користь Україні, а не іншій державі. Міністр Австралії скаже, що він, звичайно, хоче нам допомогти, але ж, в першу чергу, він буде переслідувати інтереси Австралії, а не України. Ми хочемо мати діалог з українською владою. Ми хочемо готувати, наприклад, програму економічного націоналізму. От, до речі, треба пояснити народові, що то є таке – економічний націоналізм. Про нього ще в 1929 році Коновалець говорив. Справа полягає не тільки в теорії, скільки в практиці – як ми це бачимо, як воно повинно працювати. Я мав зустріч і розмову в Україні з профспілками. Я запитував у них, якою вони бачать свою роль, як вони хочуть працювати? Хай би вони написали про це. Ми готові це обговорювати. Нам часто закидають, що ми бандерівці і людям насаджуємо свої ідеї, але ж ми цього не робимо. Ми в кінці завжди кажемо – ми є відкриті і готові до співпраці з усіма, хто цього бажає.
От, для прикладу, я мав ситуацію в Нью-Йорку. Там прийшов один чоловік до мене на зустріч, який сказав мені, що про нас в Україні мало хто знає, не знає нашого іміджу, ми повинні робити це і це. Я почав з ним розмову і сказав: «Може про нас і не знає кожен українець, але про нашу організацію чуло багато людей. Ми запрошуємо і вас до співпраці. Ми маємо українську інформативну службу (УІС), і ми взяли двох молодих нових людей. УІС буде проводити й певну аналітичну працю. Працюйте з нами.» І він з нами тепер працює. І не обов’язково щось підписувати, бути членом ОУН(б). Ця моя подорож до Америки призначена для того, щоб залучати людей до співпраці. Ми готові до розмови, щоб пояснити всім, як ми збираємося все це робити.
Ми хочемо закликати людей до співпраці і одночасно дослідити, чи вони хочуть, щоб був такий громадський рух в Україні, і щоб з цього руху виросла якась альтернативна сила, яка зможе піти до народу і сказати йому, щоб обирав саме цю силу, бо вона не є політичною партією. Ми не намірені мати своїх кандидатів у ВР, чи на місцях. Але, найголовніше, щоб ця розмова почалася. Я мав багато зустрічей з молоддю в Україні і не раз говорив, що, можливо, в цьому залі сидить майбутній президент України, сидять майбутні депутати, якщо ви того самі схочете. Коновалець, Бандера, Стецько – вони всі мали свої програми, вони всі нас до чогось заохочували. Я люблю цитувати Коновальця: «Ви є або творцями історії, або її жертвами».
А Вам не здається, що шлях, який Ви обрали, дуже довгий? Чи не простіше було б лобіювати свої інтереси через тих же депутатів Верховної Ради?
С.Р.: Давайте будемо реальними. Більшість з тих депутатів купили собі місце, вони на сьогодні не ставили і не ставлять інтереси України за головне.
Але ж якщо їх один раз купили, то можна і вдруге?
С.Р.: Знаєте, я чув, що провідний член тої Ради сказав таке: « Ми купили ту коаліцію, але її ще треба постійно годувати…» Якщо українці в Україні хочуть мати таку виборчу систему, то вони мають те, що мають. Але, зрештою, повинна працювати й Конституція.
В Україні ж є зо дві сотні політичних партій! Можна ж, все таки, знайти найбільш наближену по духу до Вашого руху і діяти через неї?
С.Р.: Так, їх є 187! Сьогодні дехто радить, що треба «купувати» партію. Скажу більше, перед останніми виборами ми збирали і співпрацювали з тими, хто, на наш погляд, близькі нам духовно. І ми їм казали – не обов’язково об’єднуватися, але ж і не конкуруйте, принаймні. Були тоді місцеві вибори, і всі погодилися з нами, але вийшли через двері і зробили кожен, як хотів. Але я є оптимістом і знаю, що рано, чи пізно люди зрозуміють, що ми не можемо в цій ситуації звинувачувати когось іншого. Фактично, існування 187-и політичних партій в Україні – посміховисько на цілий світ. Кожен хоче мати політичну партію, бо то є гроші!
До речі, про Америку. Вчора (14 квітня) в Чикаго перебував Обама. Він має свій центр, де він буде збирати гроші і перед самими перегонами він буде змушений скласти список людей, які дадуть гроші на його виборчу кампанію. В Австралії колись був мінімальний внесок, який треба декларувати – 10 000 доларів, а тепер починаючи від 1000 доларів. От треба запровадити такий закон і в Україні. Бо коли ми будемо розуміти, хто фінансує ту, чи іншу політичну силу, то ми тоді і зрозуміємо, чиї інтереси вона представляє в українській політиці. На сьогоднішній день є певні сумніви, хто і кого фінансує. На мій погляд, треба цілком зробити ревізію в політичній системі України, бо то є нонсенс, коли хтось обирається на платформі республіканської партії, а після цього дехто йому пропонує гарні гроші, і він відразу ж стає демократом! Ми в Австралії за останні роки мали лишень два такі випадки, коли хтось з однієї партії перейшов до іншої, і ті люди за місяць-два себе «спалили», бо вони втратили довір’я і колег, і виборців. А в Україні на сьогодні це прийнятна і звичайна річ – перехід з партії в партію! І в такій системі неможливо будувати щось прогресивне. Я вважаю, що інколи для того, щоб зробити крок вперед, то спочатку треба відступити два кроки назад.
Я мав зустріч з одним послом в Вашингтоні кілька днів тому, і той посол сказав, що в адміністрації Обами є таке побоювання, що якщо не спинити той поїзд, що нині іде в Україні, то ми можемо мати за п’ять років ще гіршу ситуацію, ніж в Білорусії! Люди мусять зрозуміти, що то не жарти. Те, що сьогодні сталося в «КиївПості», говорить про те, що в Україні існує конкретна вертикаль влади! І навіть, якби завтра створилася якась інакша, прогресивна формація, то вона не має права подаватися на вибори. І якщо нам тепер нічого не робити, то потім буде пізно. Ми хочемо мати відкриту і щиру розмову про це все, але люди, чомусь, цього бояться.
Я мав виступ на телебаченні, розмову з представниками «Партії Регіонів» минулого року в жовтні. Ми маємо програму просування на схід України, бо я категорично не поділяю тієї думки, що Україна розділена на Схід і Захід. З травня ми починаємо впроваджувати цю програму під назвою «Поїзд на Схід». То буде презентація різних книжок, концерти, зустрічі зі студентами, з парафіями. Ми вже були на Сході, і нам дуже ясно і чітко сказали: «Приїздіть, ми є всі однакові. Тільки нас не вчіть…»
А де конкретно Ви були?
В Донецьку, в Харкові, в Одесі, в Полтаві. Але коли я був на телебаченні, то член Партії Регіонів махав переді мною книжкою «Антологія українського націоналізму», де написано, що бандерівці – то є головорізи і таке інше. А нас почав звинувачувати в тому, що ми їздимо і намагаємося розділити Україну. І я відповів йому так: «Ви нам організуйте зустріч з вашим електоратом, я привезу тих молодих хлопців з Києва, чи зі Львова, чи з Сумщини, і ми почнемо дискусію. Я постійно кажу, що я є готовий завтра ж їхати, куди скажуть, і мати там розмову. Ми можемо з чимось погодитися, а з чимось не погодитися, як з президентом, але якщо ми втратимо ту позицію, яка базована на певних цінностях і вартостях, то тоді ми вже втратимо все.От, наприклад, на Сумщині історики втратили роботу. Руслан Забілий, як працівник СБУ і працівник Центру Національного Відродження та Дослідчого Центру Визвольного руху, – його затримували…
Отця Гудзяка залякували…
Я порушив це питання в розмові з президентом, сказав йому, що на його місці я б відрядив голову СБУ, щоб той вивчив ситуацію і саму суть справи, що він пізніше і зробив. Якщо це чиновник не зрозумів суті проблеми, не вивчив її і створив міжнародний скандал, то це одне – повинні ж бути якісь консеквенції. Якщо ж цей чиновник виконував доручення свого керівництва і це все було сплановано – це інше. Тоді йдеться про імідж України. Всі ми творимо імідж України – і в Україні, і ви тут, в Америці.
А коли, до речі, Ви зустрічалися з Януковичем?
У травні минулого року. Ми мали двічі зустріч з ним – я мав персональну зустріч з ним, а потім як представник Світового Конгресу Українців. Ми поставили перед ним меморандум. Перш за все – питання Голодомору. В 2005 я став Головою Міжнародного Комітету щодо питання Голодомору і визнання Голодомору геноцидом. І ми тоді домовилися з президентом Ющенком про те, як ми будемо працювати. Бо наша думка була така, що ми не повинні зупинятися лишень на відзначеннях. Необхідно мати певний планомірний процес. Ми мали зустрічі в ООН. Зі сторони України була тоді подана пропозиція в ООН визнати Голодомор геноцидом української нації. Тоді був побудований не тільки пам’ятник, а також і відкритий музей в Києві. З кожної області, з кожного архівного центру були виготовлені «Книги Пам’яті», куди були занесені спогади очевидців, які пережили голод. Це була систематична праця. Ми визначилися, що буде робитися в Україні, а що буде робитися в діаспорі. Найбільшим показником того, що наша робота є упішною, стали тоді з боку російського уряду великі капіталовкладення у процес дискредитування нашої справи. Те саме було і щодо питання мови, культури, стратегічного положення України. Це ми тоді представили перед одним президентом, а згодом перед другим. І сказали, що то є наше бачення проблеми. Якщо ми хочемо співпрацювати, то ми мусимо знати, що з цього питання каже інша сторона. Ми можемо систематично і корисно співпрацювати. Бо зі сторони діаспори видно, що ми показали наш вплив. Наприклад, лишень за один день у Вашингтоні я мав зустрічі і з сенаторами, і з урядовцями, і з послами. Отже, діаспора може робити свою роботу, що стосується урядів інших держав, коридорів Вашингтону. Кожен, з ким я зустрічався, запитує, яке бачення цього питання є в Україні, що ми тут для цього можемо зробити. Від імені Президента відповіла пані Герман. Вона надіслала такого собі бюрократичного листа. Сьогоднішня влада в Україні хоче всіх тримати на нитці і, в той же час, говорить про співпрацю. Бо сьогодні питання державної мови стоїть дуже гостро. Діаспора має цілком тверду позицію щодо цього питання, і вона налічує на сьогоднішній день понад 20 мільйонів українців! І є повсюди – в Португалії, Іспанії, Італії, Греції, там, де є наші заробітчани, де їхні діти живуть там вже по 8-10 років. Вони вже там інтегруються, асимілюються в ті суспільства, і стоїть гостре питання українських шкіл в тих країнах. Я в Австралії звернувся до дипломатичних представництв тих країн і просив їх вивчити ситуацію з нашими громадянами в цих країнах. Це що стосується роботи зі сторони діаспори. А от з боку влади України – я думаю, що їй це не цікаво, там є якісь програми, але…
Ви би знали, як дбають греки про своїх громадян в еміграції! Наприклад, щодо питання мови. Коли дитина є вже другим-третім поколінням, то, безумовно, вона вже вивчає грецьку мову не як рідну мову, а як другу мову. Греки, бачачи таку ситуацію, визнали цю проблему і тоді зібрали найкращих своїх науковців, педагогів. Уряд Греції виділив на це кошти, і була розроблена така програма «Греки за кордоном» («Greeks Abroad»).
Ми не раз в Києві пропонували запустити таку програму. В Америці, в Канаді, в Італії є наші діти, і рано чи пізно вони захочуть приїхати в Україну, може хтось залишиться, а хтось і ні. Але вони завжди будуть українськими амбасадорами в тих країнах, де зараз проживають. То є частина нашого українського народу. Треба дбати про тих дітей! Тому й розмова про мову є досить масштабною! Ми на сьогодні дуже звузили ту проблему до рівня Президента, чинної влади і боротьби певних інтересів. А де ж в тій розмові український народ, де діаспора?
А що ж, все ж таки, відповіла Герман в тому листі?
Вони абсолютно нічого конструктивного не сказали. Вони написали, що дякують за зустріч і таке інше. Нічого там не було сказано на рахунок того, що вони готові до якихось дій, вирішень. Як ви думаєте, що спричинило ту акцію протесту, яка відбулася, коли Президент Янукович був в Америці? Були ж тоді телефонні дзвінки, щоб те все скасувати, відкликати тощо. «Ви ж, пане президенте, знали, що ви їдете до Америки! Треба ж було зв’язатися з тією громадою, щоб налагодити контакт. А не так, в останню хвилину подумати про якісь дії. А по-друге, дайте офіційну відповідь. Діаспора написала вам офіційно, вона ж існує тут. Дехто каже, що українська громада тут розрізнена, розбита. Але то неправда. Громада досить скоординована навколо великих ідей. І той скоординовуючий чинник – Світовий Конгрес Українців – дав вам своє бачення проблеми. Дайте на це свою відповідь.» Ми створили з нагоди відзначення Голодомору минулого року такий комітет, який і зайнявся відзначенням Голодомору в Україні. Бо у президента Януковича було своє бачення, а суспільство мало інший погляд на питання Голодомору.
Цей комітет має різні напрямки роботи. Ми ніде не ходимо і не афішуємо, хто що робить, що є єдиними, що ми є найбільшими націоналістами. Я маю ту думку, що кожен з нас має відігравати свою роль. Якщо ми зможемо, то будемо тою іскрою і мостом. Треба старатися людей зібрати, об’єднати і почати ці розмови. Що з того вийде, не знаю. Але приїду через рік і вам розповім.
Якою є програма Вашого перебування в Америці? Чи, може, про це детальніше розповість пан Стрільчук, як організатор?
Олесь Стрільчук: Ми намагаємося гостей такого масштабу, як Голова проводу ОУН(б), представити якнайширше, дати йому можливість привітатися з громадою. Наша з вами зустріч тут, в редакції, – то є перший крок. Пізніше ми будемо мати таку неформальну зустріч з молоддю в СУМі. То будуть юнаки віком від 18-и років. Завтра планується зустріч в «Рідній школі» з учнями старших класів. Також ми хочемо привітати усю громаду, і в неділю буде загальна зустріч. Ми також відвідаємо музей.
У Вас дуже щільний графік. Скільки Ви часу плануєте тут бути?
О С: До неділі. Ми використовуємо ту нагоду, що Голова перебував на теренах Америки.
РС.: Я був Нью-Йорку.Були зустрічі в Філадельфії, в Вашингтоні, Баффало.
А де українська громада є найактивнішою?
РС.: Всюди активна. Але могла би бути ще активнішою.
Але якщо порівняти наші громади в Америці і в Європі (Португалія, Італія). Яка між ними різниця?
РС.: Я вам дам для прикладу Австралію і Нову Зеландію. Різниця тут в тому, що людину, яка приїздить до Америки, вже чекає готова розвинута інфраструктура (школи, газети, радіо, СУМ, ПЛАСТ) Є вже грунт. І людина має можливість вибору – долучатися до цього життя, чи ні. Я завжди закликаю, щоб ті нові хвилі еміграції, які прибувають, не утворювали паралельні структури, нові представницькі організації. Треба працювати вже з тими структурами, які існують. От так було в Австралії. В Новій Зеландії, коли приїхали нові люди, а там вже була громада (ми недавно відзначали 60-річчя української громади в Новій Зеландії, але майже все старше покоління і всі майже повмирали), довелося починати все з нуля. Єпарх Греко-Католицької церкви, Владика Петро Стасюк і парох з Мельбурна, отець Фелікс Фігурин почали поїздки до Нової Зеландії. Перший табір молоді від СУМ відбув до Нової Зеландії. І там знову твориться українська громада.
А от в Португалії, чи Італії проблеми нашої громади відмінні від Нової Зеландії. По-перше, то, в основному, заробітчани. Хто там захищає їхні інтереси? Там немає ніякої профспілки. Хто там нелегал, то йому платять набагато менше. Але в той же час, в Італії церква має парафії, а, отже, є активність громади. В Іспанії, Італії чи Португалії наші громади випускають газети, журнали.
Навколо чого, на Ваше спостереження, українці гуртуються найбільше? Навколо церков, якихось культурних осередків?
Якщо узагальнити по всьому світові, то я можу виокремити дві такі засадничі структури – церква і громадські об’єднання. Все розпочинається з них. Навколо них потім починають утворюватися інші речі. Питання постає в іншому – як людей ангажувати? Я вам скажу, що ми до недавнього часу були, до певної міри, в біді, але приїхала нова хвиля нашого шкільництва, яка працює в пресі, редакціях, в мистецьких колективах, як-от, диригенти і керівники.
От є такий приклад – СУМівський хор в Мельбурні. Диригент недавно відзначав своє 35-ліття. А першим диригентом був Мар’ян Костюк, який приїхав з Англії в 70-х роках. Після нього був на короткий період пан Косенко, пізніше приїхав професор Головко зі Львова. І ніхто тут не дивиться на те, що всі вони в різні часи і з різних країн приїхали. Приїхали ті люди, які прагнуть працювати. Чи це не націоналісти?
А що у вас ще є в Мельбурні? Школа там є?
Так, є. Українська Греко-Католицька Церква (катедра), Українська Автокефальна Православна Церква, є Українська кредитова спілка «Дністер», є СУМ, ПЛАСТ, танцювальні групи, хори, спортивні команди, жіночі організації, школи, наукове товариство ім. Шевченка, Ліга Вільної України, дивізійники мають своє об’єднання. Всі галузі життя громади є покриті, і ми намагаємося робити все для того, щоб наша українська громада жила не тільки для себе, але й щоб ми були активні і в австралійському суспільстві. 30-го квітня ми проводимо український фестиваль, який буде називатися «Гопак в парку». З Нью-Йорку ми запрошуємо молодіжний оркестр «ГРІМ». Коли люди почули, що буде цей оркестр, то відразу ж збільшилося число бажаючих, і ми тепер думаємо, чи не варто би було пошукати більшу залу. До свята залишилося ще два тижні, але квитків уже нема. На цьому фестивалі буде міністр багатокультурностей Австралії, буде сенатор, яка відповідає за українсько-австралійську парламентську групу, буде міністр культури.Ми це робимо не лише для українців, а для широкого загалу. Це робиться в такому широко відкритому місці, щоб могли прийти всі бажаючі. Минулого року було більше 5-ти тисяч присутніх не українців.
А як австралійці ставляться до українців?
Дуже добре. Так як і тут, в Америці. От для прикладу. Мій батько приїхав до Австралії в 1949 році. Він приїхав туди з Німеччини. А потрапив він у Німеччину як остарбайтер, поїхав замість своєї сестри. Там він зустрів мою маму і не наважився в ті роки повернутися на Україну. Моя мати була німкенею, яка вивчила українську мову. І коли я чую те гасло «Україна для українців», то запитую, чи є місце для мене в тій Україні? Мої діти, яким вже 31 і 28 років, були дуже близькі до діда (мого батька). Після нього залишилася лишень така собі дерев’яна валізка з його речами. Це була єдина валіза з речами, яку вони з мамою мали, коли прибули до Австралії. Це сімейна реліквія. Ми спочатку жили в місті Tullamarine (перемісття Мельбурна). Мій тато помагав будувати церкву. Він мав важку працю – їхав за 100 кілометрів. Ми машини не мали, а до трамваю треба було йти десь пів-години. Так, він дуже важко працював, але то було типово на той час для наших батьків. Мій батько був учасником товариства «Tullamarine Progress Assosication». Ця організація була створена для того, щоб домовлятися з міською радою про благоустрій того району, де проживали мої батьки. Йому дали таку форму, куди він записував всіх, хто давав гроші. Він ішов від хати до хати у п’ятницю ввечері і казав всім своєю ламаною англійською мовою, щоб всі давали йому по 2 шилінга для побудови «Tullamarine Community Center». І багато хто з наших тоді зрозумів таке – всі вони українці, і їм треба якось зберегти своє, українське. І мого батька до самої смерті і після смерті всі знали, як доброго українця, доброго австралійця. Він багато знав про Україну і всім навколо розповідав про неї. То все він робив після роботи. От в Україні чомусь, на сьогодні нема того поняття громади…
Чомусь патріотизм починає в наших людях проявлятися більше за кордоном. В Україні слово патріотизм звучить дещо трохи саркастично…
Просто чомусь поняття «служити Україні» завжди звужувалося до такого політичного змісту. Але розмова про патріотизм має вестися в дещо ширшому понятті. Я згадую завжди для прикладу свою дружину. Її батьки приїхали з Боснії. Там вони народилися. Вони українці з Боснії. Ці люди ніколи не бачили Україну, але завжди були її патріотами, зберігали звичаї і обряди. Коли ми поїхали з дружиною на Україну, то ми багато чому там навчилися. Вона, зокрема, навчилася, що якщо не буде шарпатися і пхатися, то залишиться голодною. Для неї це був шок. Ми три місяці жили в одному будинку в Києві. Я звик в Австралії кожен ранок бігати 10-15 км, і я такий там не один, і ніхто цьому не дивується. А в Києві, коли я виходив з будинку – всі дивилися на мене дуже здивовано. Моя Надя через певний час перезнайомилася з багатьма сусідами і запрошувала їх по черзі на каву і розмову. Коли ми їхали, то були плачі – чого ми їдемо. Я все веду до того, що ми спроможні самі почати змінювати своє життя. Треба нам бути менш амбітними. Все починається знизу.
Навіть смішно думати, що Президент скаже нам всім, що від завтра ми всі маємо ходити з усмішками. З наказу президента то не станеться. Ми мусимо з себе починати. Та й поняття українського націоналізму трохи треба осучаснити. От що може зробити одна подія в церковному житті?! Для прикладу візьмемо інтронізацію нового Патріарха Святослава. Ми там з Олесем, Павлом Бандрівським та Богданом Гаргаєм були присутні. Таке духовне піднесення у всіх спостерігалося! Ми там мали 300 священників, представників інших релігій. Резонанс був дуже великий. Коли його запитали на пресконференції про ту московську справу, яке його бачення, він сказав так: «Будуймо українське». Ми можемо нарікати, але ми мусимо самі взятися і будувати своє на протиставлення ворогові. Будуймо українську церкву, українську державу, український нарід. Ми знаємо, що від ворога завжди йде дезінформація. Ми мусимо навчитися будувати своє і ставати сильнішими.
Як у питанні Голодомору. Чому на сьогоднішній день ми виграємо в деякій мірі цю справу? Бо ми перейшли від емоцій до фактів.
Я вважаю, що Україна мусить завжди бути на стороні фактів. Лише на підставі фактів і архівів можна щось говорити. Є факт існування записки Сталіна до Кагановича, в якій пишеться, що українських націоналістів треба винищити, знищити інтелігенцію і т.д.,треба закрити наші кордони для того, щоб Україну ізолювати від іншого світу. В першу чергу, я так думаю, що президент Янукович і теперішній голова СБУ мають підтримати Наливайченка і закликати ще раз Росію відкрити свої архіви. В будь-якій іншій цивілізованій державі світу так і робиться – факти і докази в першу чергу. Я в Австралії можу піти в архів і починати вишукувати факти 50-річної давності.Дуже цікаво би було дізнатися про всі матеріали, які є в Кремлі, про ту дезінформацію і ту роботу, яка була проведена в ті часи.
Вже науковий світ може долучитися до нашої справи, Любомир Луцюк, Вятрович та інші це роблять. Хай будуть всілякі науковці, не обов’язково українського походження, з Гарварду, інші. Хай вони шукають і говорять правду.
Як Ви своїх дітей виховували? Для нас, батьків в еміграції, це дуже важливо.
Моя дочка професійно працює, але в той же час є головою комітету з відзначення Українського Дня незалежності в штаті Вікторія. Моє покоління має продовження в наших дітях.
Як Ви з двомовністю справлялися?
Вдома ми завжди спілкувалися українською мовою. Мої діти вільно володіють мовою і можуть їхати в Україну і там вільно говорити.
Колись мене мій батько висилав до української школи, і я бунтував. І діти мої бунтували. Я в суботу рано хотів грати в спорт, а треба було йти до школи. Я був один серед кращих спортсменів школи, і для мене це була дуже велика проблема. Мені батько сказав на це так, і я так сказав своєму синові: «Петре, знайди собі таку лігу (з футболу), яка була б поза годинами української школи і Служби Божої в церкві». І він знайшов. І ми самі його возили туди чотири роки. Але батьки-емігранти розуміють, до того приходять – дітям треба вчити мову обов’язково. І ми мусимо розуміти, що якщо ми хочемо бути причетні до нашого народу, то мусимо старатися….
Дякую Вам за розмову, пане Стефан і бажаємо Вам успіхів у Вашій роботі.