Цими днями минає 80 років iз дня народження Олекси Тихого - педагога, правозахисника, члена-засновника Української Гельсінської групи

Недавно пресу обійшло повідомлення про наругу над меморіальною дошкою Олекси Тихого на Дружківській міській бібліотеці. Аж ось із села Олексієво-Дружківка надходить лист від Євгена Шаповалова:

- "Я предприниматель, занимаюсь производством мелкосортных мозаичных ж/б изделий. Смотрел я на все это, что происходит вокруг Тихого, и так стыдно стало за всех нас, за наш Донбасс. А это и моя родина, я ее люблю, как любил Донетчину и Олекса. И вот я сделал ему памятник и установил. А они, власти, пусть теперь объясняют, что произошло. Пусть присвоят себе все заслуги. Это не главное. Главное, что в школе стоит памятник Тихому, память Правде, память Украине, и дети каждый день будут это видеть. А дети - это будущее. Может, они хоть немного будут лучше".

Підприємець надіслав знімок пам'ятника: це розкрита книжка з портретом О. Тихого та його словами. І смолоскип. Відкриття пам'ятника призначили на 11 годину 26 січня в Олексієво-Дружківській школі, яку 1943 року Тихий закінчив і в якій упродовж 1954-1956 рр. учителював. Цю добру справу підтримують школа, селищна рада, міськвно, журналісти.

27 січня минуло 80 років із дня народження Олекси Івановича Тихого - послідовного та безкомпромісного борця проти русифікації України, педагога, правозахисника, члена-засновника Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Він народився на хуторі Їжівка Костянтинівського району Донецької області, а загинув 6 травня 1984 року в тюремній лікарні міста Перм на Уралі. Усім пам'ятне його тріумфальне повернення в Київ 19 листопада 1989 року разом із Василем Стусом і Юрієм Литвином: тоді десятки тисяч людей з усієї України зібралися на перепоховання "особливо небезпечних державних злочинців, рецидивістів".

Олекса Тихий закінчив філософський факультет Московського держуніверситету, а до цього навчався в Запорізькому сільгоспінституті та в Дніпропетровському інституті інженерів транспорту. Вчителював у школах Приазовського району Запорізької області й Костянтинівського району Донецької (тоді Сталінської) області, потім працював на будівництві, учителем (викладав фізику та математику, українську мову), пожежником тощо.

Уперше його заарештували 1948 р. за критику виборів, де був єдиний кандидат у депутати. Після "профілактики" відпустили.

Другий арешт - 15 січня 1957 р. за лист до ЦК КПРС із протестом проти окупації Угорщини військами країн Варшавського договору, а також за звинуваченням у проведенні "антирадянської агітації" та зведенні "наклепів на КПРС і радянську дійсність" (ст. 54-10 КК УРСР), за критичні висловлювання про радянську школу. 18 травня 1958 р. Сталінський обласний суд засудив до семи років таборів суворого режиму та п'яти років поразки в правах. Покарання відбував у Мордовії, ст. Явас Зубово-Полянського р-ну, ЖХ-385/11. У зоні працював столяром на пилорамі. Спілкувався з композитором Василем Барвінським, знавцем лікарських рослин Володимиром Кархутом, з Левком Лук'яненком та Митрополитом Йосипом Сліпим. Звільнили 1964 року.

Тихий написав декілька статей про русифікацію Донбасу, про жалюгідне становище української мови та культури на Донбасі, статті з проблем українського села (у відповідь на статтю про сільські проблеми в "Литературной газете"), де, віддавши перевагу колективному способові господарювання, пропонував усе-таки надати більше свобод селянинові.

Оскільки Тихого не допускали до роботи за фахом, він працював монтажником, пожежником, випалював цеглу. Працюючи позмінно, мав змогу їздити до друзів по ув'язненню та правозахисників. Поширював літературу самвидаву.

Олекса Тихий уклав посібник для вчителів - збірку висловлювань видатних людей "Мова народу. Народ", яка отримала схвальну оцінку наукових установ, а також склав словник покручів українських говорів Донбасу. Сам Тихий був зразковим носієм української літературної мови. Говорив правильно, обдаровуючи співрозмовника лагідною усмішкою. При цьому був людиною залізної волі, рідкісної витримки, доброзичливості й виняткової терпимості.

15 червня 1976 р. під час обшуку в Тихого вилучили машинопис збірки "Мова народу. Народ". Дві доби його тримали під вартою "за підозрою в пограбуванні магазину".

У листопаді 1976 року Тихий приїхав до Л. Лук'яненка в Чернігів, де саме був Микола Руденко, підписав установчі документи Української Гельсінської групи і став її членом-засновником. 05 лютого 1977 р. заарештували за звинуваченням у проведенні "антирадянської агітації і пропаганди" за ст. 62, ч. 2 КК УРСР і "незаконному зберіганні зброї" (ст. 222 КК УРСР): хтось іще під час війни заліпив глиною на горищі сараю стару німецьку гвинтівку. Суд у справі Олекси Тихого та Миколи Руденка відбувся 23.06. - 1.07. 1977 р. у м. Дружківка Донецької області.

Тихому інкримінували статті "Українське слово", "Думки про рідну мову", "Сільські проблеми", "Роздуми про українську мову та українську літературу на Донеччині", текст Декларації УГГ, Меморандум Групи та ін. Суд не довів жодного факту наклепу на радянський суспільний і державний лад у статтях і висловлюваннях Тихого, обмежившись лише констатацією, що у своїх працях він вказує на "нібито русифікацію в Донбасі" і т. п., не кажучи вже про недоведеність мети підірвати існуючий лад. За вироком Тихий отримав 10 років таборів особливого режиму та п'ять років заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Місцем покарання визначили табір особливого режиму ЖХ-385/1 у селі Сосновка в Мордовії, звідки етапували до лікарні в м. Нижній Тагіл.

Тихий брав активну участь в акціях протестів ув'язнених. Так, він 52 доби тримав голодівку, розпочату у квітні 1978 р. Улітку 1978-го з'явився документ Олекси Тихого й отця Василя Романюка (майбутній Патріарх Київський і всієї України-Руси Володимир) "Історична доля України. Лист українських політв'язнів. Спроба узагальнення", в якому автори проголошують вищим принципом загальнонародного та загальнонаціонального співіснування Загальну декларацію прав людини ООН, відмежовуються від політики та практики КПРС у національному питанні, від її трактування поняття демократії. У розділі "Історична доля України" досліджують наслідки приєднання України до Росії та висловлюють побажання в майбутньому незалежності України.

Думки про рідний Донецький край

Уривки зі статті Олекси Тихого, написаної наприкінці 1972 року

Мене вчили і я вчив, що не хлібом єдиним живе людина, що сенс життя у творенні добра людям, у піднесенні матеріального і культурного рівня народу, у пошуках істини, у боротьбі за справедливість, національну гордість та людську гідність, у громадянській відповідальності за все, що твориться за мого життя.

Хто я? Для чого я? Ці питання ніколи не покидали мене. Постійно думав над ними, постійно шукав і шукаю відповіді на них. Сьогодні думаю:

1. Я - українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити і споживати матеріальні блага. Як громадянин СРСР і як "советский человек" і передусім як українець, я - громадянин світу, не як безбатченко-космополіт, а як українець. Я - клітина вічно живого українського народу. Окремі клітини будь-якого організму відмирають, але організм живе. Окремі люди рано чи пізно так чи інакше вмирають, а народ живе, бо народ безсмертний. (...)

Люблю свою Донеччину, її степи, байраки, лісосмуги, терикони. Люблю і її людей, невтомних трудівників землі, заводів, фабрик, шахт...

2. Я - для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я - для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських поетів та письменників, українських композиторів та акторів.

3. Я, очевидно, поганий патріот, слабодуха людина, бо, бачачи кривди рідного народу, примітивізм людей, усвідомлюючи гіркі наслідки сучасного навчання й виховання дітей, випадання з кола культурного розвитку мільйонів моїх одноплемінців, задовольняюсь ситістю, маніловськими мріями, крихтами культури тільки для себе. І не маю ні мужності, ні волі активно боротися за долю німих, забитих земляків своїх донбасівців, за розквіт національної культури на Донеччині, за прийдешнє.

Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині.

Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки натоптуванням черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови.

І чи не злочином годилось би кваліфікувати діяльність органів народної освіти, вчителів, діячів закладів культури та всіх керівників на ниві асиміляції мільйонів українців Донеччини. Адже таку масову асиміляцію не можна назвати інакше, як тільки інтелектуальним геноцидом...

У розділі "Можливі форми опору" автори задля порятунку від духовного та культурного знищення пропонують, зокрема, такі норми поведінки для українців:

"- Уживати тільки рідну мову на рідній землі і цим зміцнювати себе і свій народ.

- Не віддавати дітей на науку до дитячих садків і шкіл з російською мовою навчання, добиватися шкіл і дошкільних установ з рідною мовою або вчити дітей самим.

- Відмовлятися від навчання в школах та інших навчальних закладах з російською мовою навчання, добиватися шкіл, технікумів, вузів з рідною мовою і вчитися самостійно, складаючи екзамени екстерном.

- Спілкуватися рідною мовою не тільки в колі сім'ї, але й на роботі, у громадській діяльності, на вулиці.

-Стримуватися від горілки, лихослів'я, куріння тютюну.

- Відмовлятися від роботи в установах, навчальних закладах, громадських організаціях, де гребують українською мовою, традиціями народу, правами людини.

- Відмовлятися від служби в армії поза межами України і від командирів, котрі не говорять українською мовою.

- Не виїжджати на роботу поза межі України.

- Захищати своє право, право інших людей, свободу, честь, гідність, відстоювати суверенітет України.

- Виявляти і розголошувати які б то не були порушення закону, від кого вони не виходили б".

На жаль, ніщо із цих слів не проминуло та не застаріло. Рекомендації, як вижити українцем в Україні, є актуальними, бо українство надалі залишається на значних територіях України у становищі національної меншини. "Але де ж, коли була без жертв здобута воля? Хіба пристойно жити тремтячою твариною, турботами шлунка, вирощувати дітей - безрідних дітей ХХ сторіччя?" - запитували автори.

У жовтні 1978 року Тихий розпочав нову голодівку, його посадили в камеру-одиночку. Лікар відмовився лікувати його.

18 квітня 1979 р. на 17-й добі чергової голодівки в Тихого почалася виразкова кровотеча. У лікарню його перевели аж через 18 годин із тиском 70/40. Начальник табору майор Некрасов сказав, що це симуляція. Хірург Скринник перед операцією запропонував Тихому письмово зректися колишньої діяльності, у відповідь на що Тихий звинуватив його в шантажі. "Жити будете недовго і в муках", - пообіцяв лікар. Після операції Тихий отямився через тиждень. Шлунок був зшитий у вигляді піскового годинника: рух їжі спричинював біль. Виникли спайки кишок. Внутрішні шви на тілі розійшлися - утворилася кила, але Тихий знову відмовився подавати покаянну заяву. 10 травня розпочався перитоніт. Зробили розтин і промивання черевини. Того ж дня Тихому перед операцією надали побачення на дві години зі синами Миколою та Володимиром. Лікарі подали документи на актування Тихого з огляду на його загальний тяжкий стан, після чого суд міг звільнити його. Але за межі лікарні ці документи не вийшли.

13 липня 1979 р. Тихого відправили етапом у лікарню м. Нижній Тагіл, хоча вона нічим не відрізнялася від мордовської. Етапом же повернули в село Сосновка.

У січні-лютому 1980 р. Тихий провів у штрафному ізоляторі (ШІЗО) з невеликими перервами близько 40 діб. Карали його за те, що він, за словами адміністрації, зриває нагрудний знак, не встає, коли заходить начальство, відмовляється від роботи, погано впливає на оточення. Писати про здоров'я Тихому не дозволяють, однак стало відомо, що в нього відкрилися рубці на легені.

27.02 - 1.03. 1980 р. всіх в'язнів особливого режиму, в тому числі й Тихого, етапували на Урал, у село Кучино Чусовського району Пермської області. Дорогою один в'язень помер. У таборі ВС-389/36-1 Тихого неодноразово карали за невиконання норми виробітку, відмову зголити вуса, голодівки протесту й інше. Його кинули на шість місяців у ПКТ (приміщення камерного типу) "за порушення режиму". Тримав голодівку.

1982 року у Сполучених Штатах Америки вийшла книжка: Олекса Тихий. "Роздуми". У січні 1983 р. якийсь Вадим Зуєв у статті "Гримасы лицемерия" (журнал "Донбасс") цинічно писав: "И только когда логическое развитие антинародной закваски и Копелева, и Тихого привели их - через выезд в Израиль - на задворки Западной Европы, когда, следуя жестоким законам предательства, подписались они под сионистским воззванием в защиту польской контрреволюции, всем стало ясно, какие лютые враги нас окружали".

У цей час "на задвірках Східної Європи" від виразки дванадцятипалої кишки, атеросклерозу, анемії, гепатиту й інших тяжких хвороб (можливо, й раку) політв'язень Тихий швидко втрачав вагу (при зрості 178 см наприкінці 1981 року він важив 41 кг). Тричі його возили до тюремної лікарні ВС-389/35 (ст. Всехсвятська), двічі оперували на виразку дванадцятипалої кишки - востаннє на початку 1984 року. На останнє сорокахвилинне побачення із сином Володимиром 19 квітня 1984 р. Тихого ввели попід руки, в нього навіть облазили нігті, він не міг сидіти - одні маслаки - але усміхався, був милостивим, згадував Нагірну проповідь Ісуса Христа. Цей, за висловом Євгена Сверстюка, Дон Кіхот ХХ століття з обличчям европейського президента пішов на смерть так, як його предки йшли на палю.

Синові Володимиру не дозволили забрати тіло батька: "Якщо будете наполягати, то результати бактеріологічного аналізу можуть показати гепатит, і тоді не заберете його ніколи".

Указом Президента України №937/2006 від 8.11.2006 р. за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод Олексу Тихого нагородили орденом "За мужність" І ступеня (посмертно).

Ірина Рапп, Василь Овсієнко,

учасники Харківської правозахисної групи