rss
02/21/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#369

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Подорожі \ Україна іncognita. Рукомиш

Існує особлива енергетика маленьких містечок, чи навіть сіл, які мають свою давню історію, ще не вивчену, пам’ятки архітектури, ще не досліджені і якусь особливу тиху принаду.

Досконалість не завжди буває великою. Інколи вона поміщається в долоні. Часто ти живеш з нею поряд багато років і не бачиш, а вона шліфує тебе, навіть попри твою до неї неувагу і байдужість. Настане час – і ти вже не зможеш її не помітити, прийдеш до неї сам, зрозумієш, що перебування поряд з дивом зробило своє: ти став іншим, ти маєш в собі розуміння якоїсь нової істини, якої не знав раніш…Не знайшовши слів, бо слова часом порожні і зайві, подумки будеш вести діалог з невичерпним духовним співрозмовником, відчуваючи тепло столітнього каменю, промовистий погляд очей дерев’яної скульптури, чи шепіт старого клена, який шелестить-розповідає з надією, що його почують…

  Title
  

В кількох кілометрах від Бучача, на березі Стрипи, поблизу травертинових скель розташоване село Рукомиш, яке відоме тим, що там є скельний монастир, столітній костел, старий цвинтар і церква, яку розпочали будувати ще у14 столітті.
Місцевість ця звичайна і, водночас, особлива. Протягом століть природа оберігала це дивне своєю красою і неповторністю місце, яке називають українським Люрдом.
Згори, від дороги, відкривається характерний для цього регіону, надзвичайно гарний, спокійний і тихий пейзаж. Напроти, доки сягне око, – рівнина, що межує з невисокими горбами, десь далеко видніються городи, які завжди нагадують мені зшиті докупи латки матерії. Внизу невисоким каньйоном тече Стрипа. Над нею в задумі схилилися верби, де-не-де стоять, прив’язані до берега, поодинокі човни.
Добре знаю ці місця. Кожна пора року тут кольорова, яскрава, має свою історію. Сніг взимку лежить білий-білісінький, ніби неторканий, і завжди перший. На Різдво церква та околиці оживають. Звучить коляда, ходять вертепи, далеко над горбами чути церковний дзвін і різдвяні дзвіночки, які сповіщають новину: Христос рождається! Навесні, в уже насиджені гнізда прилітають лелеки. Тут вони живуть впродовж літа, висиджують малих лелеченят, ставлять їх на крило – вчать літати. Бачила, як гордо чимчикують ці білі птахи з чорною позначкою вздовж річки в пошуках поживи. На початку літа, впевнена, в заплавах буяють трави, ростуть ромашки і млосно пахне медом. Там випадають рясні дощі, і над рікою зависає веселка. Надвечір настає майже абсолютна тиша, хіба що стрекочуть цикади і заводять свою пісню жаби. Вночі це місце стереже місяць, рясними серпневими зорепадами обціловують його зорі, виказуючи свою прихильність, і в ясні ночі тихо спадають вони в траву, на воду, на церковні бані…
Я була там у погожий осінній день, коли на траві вже з’являється перша паморозь, пахне мокрим осіннім листям, і звичний життєвий гамір ніби стихає, завмирає. Тут все особливе, все має смак: повітря, в якому розлитий запах яблук, полину, чебрецю і рум’янку, чиста, як сльоза, вода з джерела, що витікає зі скелі, вітер, котрий, завітавши сюди, має силу і справжню волю. І як завжди в таких місцях – всюди панує якийсь величний спокій…Хто побував у Рукомиші хоча би один раз – буде вертатися сюди думкою і вкотре йтиме Хресною дорогою, «стація за стацією», на символічну Голгофу, де стоїть простий дерев’яний хрест з розп’яттям, щоб ще раз осмислити Ісусові слова: «Допоки буду з вами, допоки буду вас терпіти…»
Перша документальна згадка про Рукомиш походить з 1453 р. Найдавніша його пам’ятка розташована під скелями. Мурована церква св. Онуфрія, походить з 1768 р. (начебто зводилась святиня на кошти сільського старости та мешканців Рукомиша). Видно, що багатіями не були: споруда скромна, лаконічна, витримана в стилі бароко, який припадає саме на той час.

Title  TitleTitle 
   


Люди ховалися тут від ворожих нападів за стінами завтовшки до 1 м 60 см. З храму є ходи в підземелля. Припускають, що ведуть вони і до річки Стрипи. Існують перекази, що монахи, які прийшли зі стольного града Києва, назвали цей храм іменем святого преподобного Онуфрія Великого, котрий жив у ІІІ столітті та понад шістдесят років провів самітником у пустелі.
У середині 1950-х років церкву в Рукомиші закрили. Лише за часи незалежності України вона знову відчинила перед парафіянами двері. Відтоді тут служить о. Михайло Суканець. Під його опікою храм відремонтували, впорядкували й скельний монастир, навколишню територію. Цікаво, що про рукомиську церкву знають і донині навіть у карпатській стороні: коли прочани-гуцули влітку йдуть до Зарваниці, обов’язково вступають до Рукомиша.
Тут є і унікальна пам’ятка – оригінальна скульптура святого Онуфрія роботи Іоана Пінзеля. Це одна з останніх робіт великого майстра, яку він виконав на замовлення польського магната Миколи Потоцького. Скульптура просто заворожує: старий Онуфрій завмер чи не в останній молитві до Господа.
Пінзель відтворив блаженну мить покаяння, жертовності, самозречення і духовної досконалості. В скорботі завмерли леви, які, за переказами, жили зі старим у пустелі, і коли він вмирав, – вирили йому могилу. Фігура старця має стільки почуття та експресії, що від неї неможливо відійти, вона тримає в полоні серце і розум. Скульптура служила окрасою церковної брами. Яким чином збереглася вона – важко сказати. Місцеві жінки кожного року білили церковну браму вапном, забілювали і скульптуру, яка стояла в ніші. З часом на ній був такий шар вапна, що статуя втратила людські риси, і Онуфрія жартома називали бовваном…А може якась чудодійна сила оберігала шедевр загадкового Пінзеля? Цією скульптурою захоплювався польський режисер Єжи Гофман, який був у Рукомиші. Приїжджали сюди і французькі експерти, які мають намір організувати виставку робіт Іоана Пінзеля в Луврі і обов’язково показати світові скульптуру Онуфрія. До Рукомиша добралися уже і підприємливі бізнесмени – пропонували місцевому священикові продати їм кам’яну фігуру святого Онуфрія, що зберігається у тамтешній Свято-Онуфріївській церкві. Обіцяли навіть збудувати у селі новий храм. Про цей красномовний факт розповідає директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький – відкривач і опікун творчого спадку Пінзеля. Згадує Борис Григорович і про приїзд на Львівщину експерта з ЮНЕСКО, який запевнив його: з аукціону на Заході скульптури Пінзеля легко пішли б за 12 мільйонів доларів.
Незвичайною і дуже потужною є енергетика біля святих скель Рукомиша. Колись сюди приїжджала одна відома провидиця. Вона розповіла отцеві Михайлу, що її ніби щось тягнуло сюди, коли вона перебувала у Зарваниці. А потім сказала, що відчуває тут надзвичайно потужний енергетичний потік, який іде з-під землі. І, що найімовірніше, це пов’язано з підземним похованням святих. І додала, що це місце намолене ще від дохристиянських, язичницьких часів.

 

Title Title 
 Title Title


Рукомиські скелі називають травертиновими – це геологічна пам’ятка природи. Як свідчать перекази, після занепаду Києва монахи мігрували до Рукомиша під Бучачем, заснувавши там скельний монастир. Бучацький староста Микола Потоцький бажав мати в своїх володіннях освічене греко-католицьке духовенство і розпочав будівництво монастиря оо. Василіан в Бучачі. Згодом монахів силоміць переселили туди. У Рукомиші зосталися тільки поодинокі ченці.
У травертинових скелях і тепер є невеликі печери та напівпечери. Колись тут був іконостас з каменю, царські ворота, теж кам’яні. Тут і зараз моляться люди. В одній з них, розміром з кімнату, – ікони, престол, люди провели електроосвітлення, засклили вікно, настелили підлогу. У Страсну п’ятницю сюди вносять плащаницю для поклоніння. Скельний храм зберігся і донині.

  Title
  

Скеля-монастир дивує ще й тим, що на ній можна розгледіти нерукотворний лик Ісуса Христа..
«Дивіться, ось чітко окреслюються очні ями, чоло, перенісся, губи, борода, – каже отець Михайло. – Пояснити цей феномен складно. Зате достеменно відомий наступний факт. У 1944 році Рукомиш опинився у фронтовій зоні. Не всі мешканці встигли вчасно його залишити. Вирішили шукати порятунку саме під скелею з нерукотворним Христовим образом. За кілька метрів від травертинового утворення вибухнули дві авіабомби, але жоден з рукомишан тоді не потерпів – хтось оберігав їх, ніби чиясь незрима рука відвела трагедію».
Чудодійними властивостями славилися й три дзвони цієї церкви. Їх пожертвував у1765р. Микола Потоцький. Але під час Другої світової дзвони зняли з дзвіниці, щоб їх не переплавили для потреб фронту. Залишився іменний, з написом: «Для парафії Рукомиша, рік 1765», вагою 150 кілограмів. Якийсь негідник у войовничі атеїстичні часи покалічив його, прагнучи розбити. «Я навіть не знав, що найлегше дзвін розбити – якщо на нього надягти мішок і вдарити по нім, – каже отець Михайло. – Давно нема того недоброго чоловіка, нехай Господь йому не пам’ятає». А нині над Рукомишем старовинний дзвін звучить знову – завдяки підприємцеві з Бучача Василеві Бабалі, який зумів відреставрувати духовну реліквію.
Всередині церкви, під стіною, стоять відреставровані старовинні ікони-барельєфи. У радянські часи вони мали бути знищені – потрощені гусеницями трактора, але сторож позакидав ікони шифером, дошками, тракторист трохи зверху поїздив, а сторож згодом сховав їх на горищі. Пролежали вони там багато десятків років: колишній сторож боявся зізнатися про свій сховок. І дожив той чоловік до того часу, коли в Рукомиші почали будувати Хресну дорогу. Прийшов він до священика і сказав: «Маю для вас початок». Образи відновили, і тепер вони супроводжують Ісуса на Голгофу… Останній буде коло Божого Гробу – у скельному монастирі.
Тут, на території скельного монастиря у Рукомиші, ми пробули майже весь день. І якби не осіннє надвечір’я з його прохолодою, мабуть ще і ще ходили би печерами, мовчки стояли би в маленькій церкві, смакували джерельну воду, і з великою зацікавленістю слухали би розповіді о.Михайла, який є правдивим парохом цього місця, духовним фанатом, дбайливим і вірним його історії. Ми піднімалися стежкою догори, а внизу, оповите туманом, залишалося велике маленьке диво, яке дивилося нам вслід глибокими очима-зіницями Ісуса Христа.
Впевнена, це святе місце оберігає ангел. Щоночі він прилітає сюди, сидить під столітнім кленом, або ж на церковних сходах, склавши крила, як руки, і чекає, щоб зранку загорнути в свої обійми…

Довідка. «Рука» і «мисль»?

Точна дата заснування Рукомиша – невеликого села на південному заході області – невідома, але низка історичних фактів вказує на те, що було це приблизно у ХII столітті. Взагалі ж люди освоїли цю місцевість біля травертинових скель на берегах річки Стрипи набагато раніше. Про це свідчать цінні археологічні знахідки, що їх було виявлено кілька років тому під час будівництва об’їзної дороги навколо райцентру Бучач – предмети Трипільської та Черняхівської культур. Розходяться думки і щодо назви села. Одні стверджують, що це похідне від двох слів – рукави та комиші, бо тут річка утворює в долині численні заплави та рукави, густо порослі комишами. За іншою версією, назву спричинило те, що у давнину тут були дуже розвинуті ремесла, а будь-яку ручну працю називали тоді «рукомеслом». А третій варіант, що у назві Рукомиш (колись траплялося і написання «Рукомишль») поєдналися ручна праця – «рук» із духовною працею думки – «мислі».

Сербський афон

Подорож по слідах трипільців

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com