Коли в Чикаго гримить «Громовиця», усі поспішають на її звуки. Адже це віщує тільки зливу емоцій, веселкових усмішок та феєричних вражень.

Для української громади нашого міста цей колектив уже давно став своєрідним символом любові до України. Саме любові - щирої і відданої, яка йде від самого серця, а не тієї шароварщини, яка зустрічається ледь не на кожному кроці. Бо хіба можна без любові до землі своїх предків створити такі танцювальні містерії, які буквально заворожують глядачів, заряджають усіх і кожного тією неповторною енергетикою, яка окриляє, змушує плакати і сміятися, подумки зливатися разом з танцюристами в шаленому пориві запального танку... Саме цим.

Понад 35 років тому в Українському селі діяла театральна студія під керівництвом пана Любомира Цепинського та його дружини пані Лілі. Танцюристи належали до театральної студії. Ми відвідували цю студію близько 7 років, танцювали, співали. Але коли студія припинила існування (це був десь 1978 рік), ми не хотіли розлучатися. Ми не могли уявити своє подальше життя без танцю, не хотіли, щоб український танець зник, і тоді ми нічого не зможемо залишити для наших дітей. Тому четверо найбільш захоплених українським танцем - Юрій Цепинський, Іван Пилипчак, Марта Городоловська-Козицька і я об'єдналися в невеличкий гурт і вирішили й надалі збиратися на проби, танцювати разом. Спочатку ми навіть не знали напрямку для подальшої роботи, просто хотіли продовжувати працю пана Ципинського і створити гурт, а з того гурту - родину, в якій український танок є не тільки можливістю для щотижневих зустрічей, а щось більше. Ми не мали на той час керівника, і нам прийшлося докладати багато зусиль, поєднувати таланти з фантазіями, також відвідувати різні танцювальні школи, де ми навчалися балету, джазу.

Ми колись мали проби під церквою св. Володимира і Ольги. Потім збиралися в Культурному осередку, де було поховальне бюро Оленича; так тривало кілька років, до того часу, поки відкрився новий осередок.

Ми тоді не мали ніякої назви, просто танцювальна група при парафії св. Володимира і Ольги. Нас вже було трохи більше, і ми не тільки хотіли збиратися, але й створювати нові танці і нову родину. Середній вік танцюристів був тоді десь 21-22 роки. І кожен з нас мав свої справи - навчання, сім'ї, але, все одно, збиралися. Це був 80-тий рік, а вже у 1986-му році з нашої четвірки засновників лишилися тільки я. Тоді й стала керівником «Громовиці».

 “Громовиця” фестивалить

Ми всі додатково ходили в інші професійні танцювальні школи, на балет. Влітку ми відвідували курси пані Роми Прийми-Богачевської. І я танцювала у них протягом кількох років: коли вони не мали достатньо танцюристів в Нью-Йорку, то вони просили мене, пані Лялю, чи пана Івася приїхати. Пані Рома була знаменитою балериною ще у Львові. Вона до своїх таборових «workshops» приводила таких відомих вчителів, як пані Валентину Переяславець (вона вчила Баришникова і Нурієва). Вона була українкою і тому приїжджала в літній табір, щоб допомогти нам з українськими танцями. Загалом, треба було вивчати балет, інші види танців. Але, передусім, для вивчення будь-якого танцю потрібна дисципліна. І ту дисципліну й техніку слід було застосовувати, щоб українські танці виконувати на такому рівні, як, скажімо, колектив Вірського, чи американські професійні танцювальні групи. Кожен колектив розпочинається з великої праці і практики, бо коли ми танцюємо, то хочемо, щоб кожен крок був досконалим, таким, яким він має бути. Це й правильна позиція ніг, і правильна постава, голова - все базується на добре відпрацьованій техніці. Це поширюється на всі види танців - німецькі, ірландські, російські. Отже, передусім, - техніка, а все решту легко докладається.

	"Громовиця" у Ватікані

Ми не були і не є професійним колективом. Ніхто на цьому нічого не заробляє, ми приходимо сюди, бо хочемо робити цю справу і любимо це. І для нас танок - це не тільки рухи, крок, це частина нашого життя, це частка нашої душі і серця. Бувають такі танцюристи, що вміють робити складні піруети, "щупаки", стрибки, але якщо глядач не бачить спочатку усмішку, щиру душу, то він не буде дивитися на ноги. Для танцю необхідно мати натхнення!

Пригадую, у 2003 році ми вперше поїхали в Україну. Страшенно хвилювалися: перший концерт у Києві. Хлопці стоять на сцені в козацьких жупанах, піднімається завіса, розпочинає грати музика і ...мені побігли мурашки по тілі, бо я побачила, що у кожного...котяться сльози! Танцюристи плакали не від страху, а від гордості, що вони добилися тяжкою працею цієї особливої хвилини - показати, що українець і його український танець залишається таким, незалежно від того, де він живе. Вони приїхали на землю своїх прадідів, щоб підтвердити, що народ єднається через музику, через спів, через танець. І йдеться вже не про техніку виконання, а про душу, про серце! В той момент публіка це відчула. Я бачила сльози на очах глядачів у першому ряді.

О, дуже добре! Ми, чесно кажучи, дуже боялися тоді їхати виступати в Україні. Ми живемо в Америці і думали: «Ми танцюємо, багато працюємо, але ми не є професійними виконавцями, як колектив Вірського, скажімо. Хтозна, як це буде в Україні! Ну що ми могли показати українцям в Україні, тим, котрі живуть там, професійно танцюють!»

Я також трохи переживала через свою українську мову. Але ми змогли показати і свою гордість за українське походження, і також те, що ми достойно репрезентуємо Україну в Америці. Ми мали шість концертів, турне містами Київ, Тернопіль, Калуш, Коломия, Ужгород та Івано-Франківськ.

Наші концерти є тривалими, бо я, як мама, турбуюся, щоб кожен мав свою хвилину на сцені, а також, щоб виступи були різноманітними. Тому в нашій програмі є танці різного роду. За 15 днів ми мали шість концертів по три години! Крім того, ми подорожували, хотіли подивитися на Україну, адже це був перший приїзд.

“Громовиця” у Львові, 2003р.

Загалом ліпші, ніж я собі уявляла. Було емоційно тепліше, ніж я чекала. До нас підходили і малі, і дорослі, обіймали, цілували, дякували нам. Один пан поцілував мене і сказав: "Ви нас сьогодні трохи завстидали, бо нагадали нам, що це означає - любити Україну. Ми тут мешкаємо і часами забуваємо за рутиною про ту гордість - бути українцем. А ці молоді люди, танцюристи, показали цю гордість, показали, що це для них дуже важливо - почуватися українцями." І такий теплий прийом був усюди - на вулицях, в ресторанах, одним словом, усюди. Люди не могли зрозуміти, чому молоді люди, фактично діти, приїхали з Америки, заплатили власні гроші за поїздку. Наша студія трохи допомогла матеріально, адже нас дуже підтримує багато людей. Користаючись нагодою, хочу висловити подяку нашій кредитівці «Самопоміч», яка підтримує нас протягом багатьох років, і без них поїздка до України була б неможливою.

Ми залишаємося незалежними, даємо маленькі концерти, влаштовуємо забави, деколи продаємо пампушки під церквою, щоб зібрати кошти на подорож. Але, якщо так подумати, то танцюристи не тільки витрачають гроші, але й свій час, який забирають у своїх родин, докладають багато праці. Так, такі поїздки є вакаціями, але це, водночас, і робота.

Ми сиділи в мене в хаті і кожен мав придумати кілька назв. Спочатку пропонували власні назви - Україна, Київ, Черемош. Потім подумали, що вже є багато груп з такими назвами. Тоді звернулися до природи, подумали, що це буде цікавіше. З'явилися пропозиції: «Веселка», «Бистрий струмок», але все це не підходило, звучало якось по-дитячому. Тоді й виринула назва «Громовиця». Для американців вона є складною, але коли їм пояснюю, що це означає, тоді вони розуміють, що на них чекає.

Я маю заступницю - паню Таню Караван-Куропась, яка починала ще з балетної школи, танцювала в «Громовиці» і ще трохи танцює зараз. Вона є співдиректор і один з хореографів. І наша праця триває. Хоча я довго вже працюю, але не бачу кінця, не хочу бачити кінця. Адже душа ще хоче далі робити цю справу. Я коли чую українську музику, добру гуцулку або гопака бравурного, то одразу щось вигадую, думки летять. Думаю, тут би було гарно зробити оце, а тут - підскок. Я постійно дивлюся класичні балети, в той же час стараюся ввести не тільки традиційні, але й сучасні елементи, створити якусь казку. Ми мали, наприклад, танок "Гуцульське весілля". Хочу сказати, що ми придумуємо все самі, майже ніколи не використовуємо чужої хореографії. Я думаю, що наш власний стиль є важливим, щоб нас можна було відрізнити від інших. Для цього вишукуємо музику, придумуємо костюми, як кажуть американці "You put your own stamp on it". Буває, бачимо гарні танці, які хочеться повторити, скажімо, з Вірського "Повзунець". Але це повинно бути не абсолютне копіювання. Ми мусимо зробити це так, щоб самі танцюристи з Вірського, побачивши наш «Повзунець», могли нас похвалити. Деколи ми ставимо й інші танці - танго, гіп-гоп, ліричний дует. Скажімо, у новій програмі в нас є дует на пісню Гайтани і гурту "Скай" "Не йди". Я випадково почула цю пісню і одразу уявила дует закоханих. Колись із задоволенням слухали «ВВ», «Мандри» і вирішили зробити танець "Підманула, підвела" і зробили! Ми постійно відслідковуємо за тим, яка музика є в Україні. Адже наші танцюристи хочуть знати не тільки Україну традиційну, але й сучасну. Вони страшенно це люблять. Вони просто б'ються за можливість виступити у кожному новому танці. Отже, ми все повинні вміти затанцювати: і гопак, і поліський танець, і сальсу, і танго...

	“Громовиця” 2003р.

Для цього ми відвідуємо професійні заняття додатково, також дивимося годинами диски із записами танців у виконанні професіоналів.

Це буде концерт молодих танцюристів, які покажуть глядачам любов до народних та сучасних танців, до танцю загалом. Дуже важливо те, що існує колектив, учасники якого мають спільну ціль, колективну працю, єдині емоції. Ми в цій кімнаті разом і плачемо, і сміємося, і працюємо, і сваримося, так як це буває в родині. І без тих емоцій не можна створити те, що глядач побачить 30 квітня. Адже всі наші танцюристи близько двох років свого життя віддали підготовці цієї програми. Вони не просто виконають українські та сучасні танці, покажуть свою правдиву любов до цього мистецтва, яка приводить їх сюди щотижня, незважаючи на власні справи - навчання, іспити, діти, сім'ї. Вони залишають все, щоб прийти сюди, бо це не тільки відданість роботі, це - їх любов. І я хочу, щоб глядач побачив цю любов. Адже танцюристи ходили сюди, працювали не тільки, щоб поїхати в Україну, щоб належати до «Громовиці». Це є дуже важка праця. Значно легше купити квиток і просто собі поїхати. Але це справа, якою вони можуть пишатися. І додам, що ми танцюємо для свого задоволення, щоб показати, чого ми досягнули, що можемо зробити ще більше, щоб глядач думав про те, що буде далі. Тому ми хочемо не тільки, щоб цей концерт запам'ятався, але щоб усі чекали наступного нашого виступу, чогось нового. Найважливіше, що існує колектив, який підняв рівень українського танцю, колектив, до якого діти теперішніх танцюристів колись прийдуть танцювати. Так як в балетній школі при парафії діти дивляться на виступи «Громовиці» і сподіваються, що й вони колись так зможуть. У той же час вони бачать, що без важкої праці це не вдасться зробити.

Громовиця має основну дорослу групу, яка складається з молодих людей віком від 18 років. Є також «Громовиця-2». Це діти, які навчаються у high school. Вони хочуть займатися танцями, але недостатньо сильні для «Громовиці». Для них є дві години занять у суботу, коли вони можуть підготуватися технічно, фізично, і, водночас, подивитися, що на них чекає в «Громовиці».

При парафії Володимира і Ольги також існує балетна школа для менших діток. Це окрема танцювальна студія, яку очолюю я разом з Мартою Козицькою. Ці діти займаються у своїх групах, і з надією дивляться на «Громовицю». Можливо, багато з них у майбутньому теж стануть учасниками дорослого колективу.

Учасники "Громовиці" з пані Мудрою

Так, звичайно. Найперше, ми намагаємось внести в наші танцювальні композиції своє індивідуальне бачення народного танцю, поєднуємо традиційні елементи з сучасними. І ще, більша половина наших танцюристів народилася тут, на американській землі. Тому їм цікаво танцювати і сучасні танці - гіп-гоп, джаз... Саме тому наша концертна програма завжди включає українські народні танці і сучасні. Але головне, що пронизує усю нашу творчість - це любов до народного танцю. І навіть якщо ми не професійні танцюристи і зустрічаємося всього раз на тиждень, ми вкладаємо у кожну композицію душу і серце, танцюємо з любов'ю, і вдячні глядачі це відчувають. Це часом важливіше, ніж професіоналізм.

Так, це дуже цікавий досвід, бо це не відбувається на професійній сцені. Крім того, погодні умови часом підводять - дощ, або сніг... Але люди так сильно вітають нас, коли ми йдемо в національних костюмах! Ми уже були там разів 5, чи 6. Цього року ми не виступали, бо готувалися до концерту. Для участі у цьому параді треба встати десь о 5 ранку. Зате три роки поспіль нас обрали для зйомки наших танців. Тобто, з десятків різних груп вони вибирають чотири-п'ять колективів для телебачення, і такі виступи бачать мільйони. Після цього ми йдемо на параді. Цікавий момент - організатори мають написи "Не зупинятися", тобто треба весь час йти, не затримувати рух. А я постійно кажу: «Ідіть швидше, і коли я закомандую «три, чотири» - робимо дві комбінації! Організатори вже це знають, весь час кажуть нам - ви не можете зупинятися, але людям це страшенно подобається, вони кричать "Браво!" Усе це непросто, бо встати треба рано, часом мокро і холодно. До того ж, усе це в день Подяки, коли хочеться відпочити, довше поспати. Але для нас це задоволення, крім того, ми гордо репрезентуємо нашу громаду в Чикаго!

Поки що не знаю, бо ми тільки повернемося з гастролей в Україні і поки що мої думки заклопотані іншим. Хочеться виступити 30 квітня достойно, це ж 2 роки праці, потім гастролі в Україні на 15 днів. Це чотири міста - перший концерт у Львові, потім в Івано-Франківську, потім у Рівному, і завершуємо у Києві. І на один день заїдемо до Праги просто подивитися місто і відпочити.