Стрімкий розвиток кримінальної справи проти Леоніда Кучми дивує багатьох. Другий президент відвідує Генеральну прокуратуру частіше за Юлію Тимошенко, офіційні фігуранти справи з його оточення (принаймні, деякі) також побували на допитах.

Якщо темпи розслідування збережуться, то двадцяту річницю незалежності Україна запросто може зустріти на старті або в передчутті «процесу століття» – судового розгляду щодо причетності колишнього глави держави до вбивства опозиційного журналіста. Подібні кримінальні справи, як показує світова практика, привертають до себе настільки масштабну увагу, що телевізійники можуть тимчасово відкласти трансляцію мильних опер. Наївно вважати, що чинний Президент не санкціонував такого розвитку подій, але ця політико-правова головоломка, за визначенням, не може бути легкою. Сьогодні можна з високою мірою упевненості говорити, що закриття справи проти Леоніда Кучми за недоведеністю не буде – не та людина перший заступник Генерального прокурора Ренат Кузьмін, аби припускатися таких проколів, здатних назавжди перекреслити кар’єру правоохоронця. В оточенні Кучми не сумніваються, що на Банковій прихильно оцінюють активність Рената Равільовича, покладаючись на свою здатність у разі потреби зупинити завзятого законника.
Разом з тим, об’єктивні обставини виключають і еміграцію Леоніда Кучми. Державну прикордонну службу, як відомо, очолює Микола Литвин, брат спікера парламенту, що є фігурантом «справи Гонгадзе». Очевидно, що зникнення Леоніда Даниловича з території України призведе не лише до відставки Миколи Михайловича Литвина, а й до переорієнтації уваги Генеральної прокуратури на його високопоставленого брата. Той вже анонсував «новий етап цькування Литвина», але поки що головного «народника» випробовують очікуванням виклику на допит, що значно болісніше за слідчі дії.
Оскільки справа Кучми виглядає багатозадачною, то судовий процес над другим президентом України може стати зразково-показовим. Торік влада провела судову реформу, що ознаменувалася підпорядкуванням української Феміди Банковій. Збереження за Василем Онопенком посади голови Верховного Суду на тлі посилення повноважень Вищої ради юстиції, створення вищих спеціалізованих судів і масштабного чищення суддівського корпусу – прикрий промах, а не тенденція. Не випадає сумніватися, що процес проти колишнього глави держави відбуватиметься у «правильному» суді, здатному показати українському суспільству і світовим спостерігачам неупередженість української Феміди. Проте міра його правильності та керованості перебуватиме під питанням з об’єктивно-банальних причин. На боці Кучми виступатимуть не лише відомі адвокати, а й фінансові ресурси Віктора Пінчука, для якого багато в чому настав момент істини. Віктор Михайлович давно вже не перебуває в тіні свого тестя, але чудово розуміє, що тиск на Кучму позначиться і на його власних бізнес-перспективах. Чесно кажучи, судді, який опиниться між владною Сциллою і мільярдерською Харибдою, не позаздриш.
У ситуації, що склалася, для Леоніда Кучми єдино правильний вихід – намагатися за першої ліпшої нагоди перейти у контрнаступ. Принаймні раунд довкола очної ставки він не програв. Педалювання адвокатами Кучми інциденту навколо нібито спроби Миколи Мельниченка крадькома записати очну ставку з другим президентом, що мала місце, – тільки перша проба сил захисту. Наступною стала вимога відсторонити слідчого, який, на думку захисників Кучми, ставиться до екс-президента упереджено. Буквально через 2-3 тижні у команди, що захищає Леоніда Даниловича, з’явиться двотижнева пауза для підготовки до наступних дій. Перспективною видається аргументація щодо незаконності запису розмов у президентському кабінеті. Версія про героя-одинака, озброєного цифровим диктофоном з практично необмеженою кількістю чіпів для запису (пригадайте рівень розвитку електронної техніки на межі тисячоліть і рівень добробуту президентських охоронців) викликає дедалі більше сумнівів. Кучма підкреслив, що хотів би зрозуміти, хто є «ляльководом» Мельниченка, який нагадує закинутого у ворожий тил диверсанта з надійною на перший погляд легендою. Цікаво, чи ризикне зацікавитися цим питанням Генеральна прокуратура?
Справа Кучми практично гарантовано дійде до суду – на користь такого сценарію розвитку подій говорить соціально-економічна ситуація в країні. Відмовитися від цього відволікаючого маневру владі сьогодні не під силу. Увійти до залу суду для Леоніда Даниловича буде непростим психологічним випробуванням, тому його юристи можуть піти в контратаку: зажадати не лише порушення кримінальної справи проти Миколи Мельниченка, а й судово-психіатричної експертизи цього ключового свідка звинувачення проти Кучми. Визнання екс-майора УДО неосудним може виявитися чи не найкращим виходом для всіх сторін процесу і зацікавлених осіб. Не варто забувати і про те, що попереднє звинувачення колишньому главі держави пред’явлено в перевищенні повноважень, а термін давності для покарання за цією статтею сплив іще торік. Тому не виключено, що переслідування другого президента зведеться до формули «Рух – все, кінцевий результат – ніщо».

Євген Магда, «Главред»

 Союз непорушний...

З квітня 2011 року Митний союз між Росією, Білоруссю та Казахстаном нарешті став дійсністю. Україна поки лише приглядається до нього, не знаючи, що обрати – Схід чи Захід.

З початком квітня на просторах СНД політики та експерти знову заговорили про Митний союз між Росією, Білоруссю та Казахстаном. Багато хто, особливо в Москві, запрошує туди і Україну.
Причиною такого пожвавлення стало скасування з 1 квітня митного контролю між Москвою та Мінськом. На повну силу союз має запрацювати з липня, коли до зони без мит приєднається також і Казахстан. Країни, які поступово почали інтеграцію в 2007 році, нарешті зважилися на рішучі кроки, тепер Митний союз перестає бути лише декларативною організацією. Він набуває нового змісту та сили. При цьому багато хто вважає, що в цій організації Росія намагається використати своїх союзників, аби поширити на них свій вплив.

Адже зараз Олександрові Лукашенку не можна навіть починати розмови про переговори з ЄС про спрощення візового режиму. Ще в грудні 2010-го білоруський лідер натякав на це. Проте після розгону демонстрації після чергових президентських виборів він отримав звання диктатора і прискорив введення Митного союзу в дію.
З Казахстаном ситуація не така зрозуміла. Нурсултан Назарбаєв звик захищати свої національні інтереси, незважаючи на партнерські стосунки. В 1998 році він увів 200-відсоткове мито на всі російські товари, коли рубль почав стрімко знецінюватися. Тепер же його країна є стабільним партнером Кремля, проте останнім часом прагне розбудовувати економічні зв’язки з Китаєм. За кілька років Астана збільшила товарообіг в східному напрямку в 10 разів, на південних кордонах інтенсивність торгівельних стосунків набагато нижча.
Нарешті, подальше розширення Митного союзу, про яке почали говорити останнім часом, також є доволі сумнівним процесом. Сусіди цієї організації не палають бажанням приєднатися до неї просто зараз. Поки про можливість вступу до Митного союзу заявили Киргизія та Таджикистан. Проте вони не посприяють істотному зростанню об’ємів торгівлі між країнами. А пропозиція приєднатися до союзу з боку президента Сирії Башара Асада взагалі виглядає дивно.
Україна також поки до кінця не визначилася, куди попрямує. Спочатку Віктор Янукович довго роздумував над східним вектором, але потім визначився з інтеграцією в Європу. Зараз ситуація знову незрозуміла. Сьогодні, виступаючи у Верховній Раді зіщорічним посланням, Президент заявив, що Україна хоче співпрацювати з Митним союзом за схемою «три плюс один»:«Вважаю, що подальший розвиток відносин з Митним союзом спиратиметься на нову договірну базу щодо угод про вільну торгівлю та можливу пакетну угоду про співпрацю за формулою «3 +1». За його словами, це дасть Україні можливість забезпечити реальний курс на зближення європейського та євразійського економічних просторів...

До ЄврАзЕС і назад

Перші засади Митного союзу на терені колишнього СРСР були закладені ще в 1997 році. Тоді лідери Росії, Білорусі та республік середньої Азії підписали відповідний договір. З Азійського регіону утрималися лише туркмени, проте вони вже тоді почали продавати нафту усім охочим і могли обійтися без скасування мит.
Дипломатичне відомство Росії того часу виступало з заявами, що інтеграція має швидко піти вперед. Адже між країнами залишаються важливі економічні зв’язки, які потрібно лише посилити. Проте ситуація не була аж такою безхмарною. Наприкінці 90-х років Москва не виявила гнучкості і майже відкрито прагнула повернути республіки під свій повний контроль. Цим вона відштовхнула нових президентів, які не так давно отримали повну владу і не бажали її втратити.
Винятком стала лише Білорусія, яка посварилася з усім світом та дедалі більше скочувалася в економічну залежність від Росії. У 2002 році Мінськ отримував 90% іноземних інвестицій саме від Москви. У 2000-му дві країни утворили союзну державу в межах все того ж митного простору. Однак і тут Олександр Лукашенко до останнього намагається утримати владу в своїх руках. До 2011 року країни так і не дійшли до останнього етапу – проведення референдуму з об’єднання. А влітку 2010 року здавалося, що відносини між ними остаточно зіпсовані. Тоді російські телеканали, явно на замовлення влади, показували компромат на лідера Білорусі. Тепер же Мінськ знову говорить, що треба домовлятися, водночас саботує остаточні кроки, хоча Москва намагається тиснути на нього економічним співробітництвом.
Аби хоч якось прискорити процес інтеграції в рамках Митного союзу, країни в 2000 році його трансформували в Євразійське економічне співтовариство. Причому тоді до цього союзу приєдналися також Україна, Молдова та Вірменія в статусі спостерігачів.
За наступні 10 років ця організація не проявила себе в економічній інтеграції. Київ тоді більше приділяв уваги ГУАМ та інтеграції на Захід. А Росія думала про встановлення гарних відносин з Європою і Китаєм.

Повернення до мит

З 2010 року ситуація в сфері торгівельної інтеграції почала потроху змінюватися. Спочатку український уряд заявив, що готовий більш інтенсивно розвивати свою торгівлю на східному напрямку. А потім революція в Киргизії привела до влади кабінет Рози Отунбаєвої, яка одразу отримала кредит від Москви і заявила про прискорення інтеграції в ЄврАзЕС.
Нарешті, в липні минулого року парламенти Росії та Білорусі ратифікували договори про скасування мит між собою, потім до них приєднався Казахстан. В принципі, це означало, що на той час 10 років очікування скінчилися. Кремль заговорив про те, що ЄврАзЕС може стати містком між торгівельними потоками Європи і Азії. Проте, наприклад, Китай ставиться до цього лише як до інструменту просування своїх товарів на Захід. І Росія не дуже задоволена цим фактом, адже в 2010 році голова Союзної держави Росії та Білорусі Павло Бородін заявив, що треба дуже добре вивчити усі сторони розширення ЄврАзЕС на Схід. А поки з Пекіном краще співпрцювати в рамках політичної Шанхайської організації співробітництва.

Український шлях

У Києві також останнім часом заговорили про те, що треба приєднуватися до Митного союзу. Експерт Російського інституту розвитку економіки Василь Рачков вважає, що Митний союз вже починає працювати, а ось зона вільної торгівлі України та ЄС – поки справа лише майбутнього. «Підписати договір про безмитну торгівлю з Європою для України стане можливим лише в другій половині цього року. А приєднання до Митного союзу потребує менше часу. Тут Києву треба лише набути повного членства в ЄвАзЕС», – сказав експерт «Главреду».
Західні аналітики також погоджуються з тим, що наразі Україна перебуває досить далеко від омріяної зони вільної торгівлі з ЄС. І поки не вирішиться проблема квотування поставок деяких видів української продукції в Європу, це питання не почне рухатися до розв’язання. Адже в Євросоюзі сильне лобі в кількох галузях виробництва, тому там не бажають пускати на свої ринки чужих виробників. У листопаді 2010 року комісар ЄС з питань торгівлі Карел де Гухт обіцяв підписання договору з Україною влітку 2011 року. Тепер же це питання якось оминається увагою з обох сторін.
З іншого боку, в останні місяці російсько-українські відносини також не є безхмарними. Київ постійно намагається отримати знижку на газ і не розбурхувати пристрасті в суспільстві, порушуючи питання другої державної мови. А Росія прагне прискорити процес економічної інтеграції. В неї вже є приклад Білорусі, яка майже 20 років обіцяє багато поступок, але нічого не робить. Тому Кремль не влаштовує політика балансування, яку зараз сповідує в міжнародних відносинах Київ. Тепер, на думку Василя Рачкова, Росія має довести, що Митний союз – економічно ефективна система взаємовідносин і сприяє розвитку, і лише тоді Київ почне міркувати щодо вступу туди.

Павло Сивокінь, «Главред»