“Kinofest NYC-2011”, який відбувся 16-20 березня цього року в Нью-Йорку, став визначною подією для української громади, для всіх, кого цікавить українське та європейське кіно.

Адже, окрім українських фільмів, художніх та документальних, глядачі мали змогу познайомитися з кінотворами інших пострадянських та постсоціалістичних країн Європи: Грузії, Естонії, Білорусі, Росії, Словаччини, Угорщини.
Коли в лютому минулого року під час Першого фестивалю було показано лише 6 фільмів на одному екрані в Українському музеї, то сьогодні мали додатковий екран кінотеатру “Міllennium Film Workshop”. Відбулося 16 кіносеансів, на яких, окрім основного фільму, демонструвалися короткометражні (художні, документальні, анімаційні) роботи молодих кінематографістів України та дипломні твори студентів Київського університету кіно, театру і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.
Оргкомітет запросив поважних гостей з України. Це – режисер Максим Васянович з його документальним фільмом “Мама померла в суботу на кухні” та відомий в Україні та поза її межами кінознавець, кінокритик, сценарист, автор десятків книг з історії та сучасного українського кіно, секретар спілки кінематографістів України Сергій Тримбач. Він взяв участь у закритті фестивалю, виступаючи з надзвичайно цікавою доповіддю.

Команда організаторів

Знову і знову повертаємося до відомої істини: історію творять особистості. Ця сентенція, як на мене, стосується і менш скромної, але тепер уже історичної події, а саме – даного фестивалю. Не було б його директора, Андрія Котляра, невідомо коли і як була би втілена подібна ідея. Успіх фестивалю великою мірою забезпечили ентузіазм Андрія, його захоплення кіно, великий організаційний талант та мобільність цієї молодої людини. Андрій зумів зацікавити ідеєю фестивалю ще одного добре відомого в громаді ентузіаста – Ганю Кріль – директора масових програм Українського музею. Цей дует організаторів був напрочуд плідним, результативним. За підбір репертуару відповідав член оргкомітету Дем’ян Колодій – молодий професійний режисер та продюсер, автор відомого в Америці та Європі документального фільму “Помаранчева хроніка”. Його широкі професійні зв’язки з кіномитцями незалежного кіно Америки та України, відданість професії та українській справі теж мали чудовий результат. Репертуар, як на мене, цікавий і різноманітний. Активно працювали в процесі підготовки фестивалю Олена Денисенко – молодий американський режисер українського походження, Марта Даф – українка, для якої кіно, як і для Андрія, теж хобі, та професор Нью-Йоркського університету Аннет Мікосен – авторка книги про класика німого кіно з України Дзигу Вертова. Команда спрацювала дуже добре.
Як виникла ідея самого фестивалю у Андрія Котляра? Невеличка передісторія: Андрій народився у 1974 р., в українській родині, в штаті Нью-Джерсі. Він дуже добре володіє українською мовою. Отримав освіту інженера-хіміка. За його словами, цікавість до кіно, як мистецтва, що розповідає про життєві історії людей, проявляв з дитинства та юності. Коли у 2001-2003 роках отримував додаткову освіту в бізнес-школі Лондона, постійно відвідував кінотеатри. Вкотре пересвідчився, що європейське кіно відрізняється від голлівудського докорінно. І коли повернувся працювати до Філадельфії, протягом 2-х років на базі приміщення Української ліги цього міста організовував цикли показів українського та європейського кіно. В цьому йому допомагав професор Юрій Шевчук, який, як кінознавець і директор Українського кіноклубу при Колумбійському університеті, мав добру добірку українських фільмів. Для вивчення стану українського кіно та налагодження зв’язків Андрій відвідав у 2007 р. Україну. Навмисне переїхавши у 2009 р на працю до Нью-Йорку, щоб бути ближче до центру життя кіно, у лютому 2010р., разом з Ганною Кріль та іншими помічниками, Андрій організовує Перший український фестиваль. Натхненні його вдалими результатами (а з них найголовніший – це зацікавленість публіки), – вони почали організовувати Другий, про який тут йдеться. Так, власне, хобі та ентузіазм Андрія стали джерелом доброї громадсько-культурної справи. Впевнена, ці фестивалі стануть традиційними. Було б лише що показувати з українського кіно, яке переживає нині, як відомо, чи не найгірші часи.

Репертуар кінофестивалю

До формування репертуару організатори поставилися прискіпливо, займалися цим чотири місяці. Звичайно, головна увага була приділена роботам молодих українських кіномитців, які через фінансові труднощі мали змогу створювати лише так звані “короткометражки”. Також були представлені дипломні роботи випускників Київського університету кіно, театру і телебачення ім. І. К Карпенка-Карого. В цілому, всі фільми з категорії незалежного кіно саме цим і цікаві. А повнометражних фільмів маститих творців останнім часом Україна майже не продукує. Найкращим в соціальному і художньому сенсі є фільм Сергія Буковського “Живі” (2009), присвячений трагедії Голодомору. Але цей фільм, завдячуючи старанням професора Юрія Шевчука, довгий час уже демонструвався на кількох екранах Нью-Йорку. Фільм Олександра Міндадзе “В суботу” (2010) про трагедію Чорнобиля і соціально-політичну ситуацію 80-х – російський фільм.
І все ж, глядачі змогли отримати враження про сьогоднішній стан кіно в Україні, його потенціал. Представлено вісім повнометражних та до 20-ти короткометражних фільмів, створених молодими режисерами з України та кілька – на українську тематику вихідців з України, які проживають за її межами, або ж навіть зарубіжних кіномитців.
Дійсно цікавим виявився документальний повнометражний фільм Максима Васяновича “Мама померла в суботу на кухні” (2009), який у 2010 р отримав дві премії Київського міжнародного кінофестивалю “Молодість”. Двадцятип’ятилітній київський режисер-документаліст створив фільм про свого батька, Миколу Васяновича, диригента симфонічного оркестру Житомирської філармонії. Максим – також автор сценарію, сам читає текст. Він зумів розповісти про свою родину в міру стримано, в міру відверто, а в цілому, – захоплююче. Ось батько проводить репетицію у філармонії. Ось він відверто говорить синові, що міг у свій час поїхати на запрошення до Москви і зробити там кар’єру, але не зробив цього, прислухавшись до небажання матері. А ось і творчий концерт у філармонії. За пультом в елегантному смокінгу моложава, красива 60-літня людина. Святкування події у філармонії: небагате пригощання, але багато добрих слів на адресу ювіляра, якого всі так щиро люблять. Камера сина фіксує цю любов. Спливає образ матері. що померла недавно: на кухні, в суботу, раптово, миттєво. А пам’ять і любов до неї чоловіка і сина – невгасима. Про це ніхто з них не говорить. Лише повністю відзнятий момент встановлення на її могилі величного пам’ятника. І все стає зрозумілим. Також раптово помирає і батько...Може не став великим музикантом Касянович старший, як мріяв, але великою людиною став напевне. Про це фільм. І пишатися ним може не лише син, але й всі українці: ось такі наші люди з Полісся!
Фільм успішно пройшов на екранах України, в країнах Європи, Прибалтики, Латинської Америки і ось тепер – в Українському музеї в Нью-Йорку.

 Андрій Котляр, Ганя Кріль, Демян Колодій – основні організатори фестивалю

На шляху до відновлення поетичного кіно

Крім повнометражних фільмів на фестивалі демонструвалися дипломні роботи випускників Київського університету кіно, театру та телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого. Саме вони справили на мене найбільше враження. Особливо ті, сюжети яких присвячені соціальним проблемам. Це переконливо-вбивчі реалії сьогоднішнього життя в Україні.
В той же час, це спроби відновити українське поетичне кіно. На жаль, наші читачі не можуть пересвідчитись в цьому, подивившись, скажімо, дипломні роботи “Лист” або “Довга прогулянка”. Художнє відтворення чистих, поетичних, високих почуттів двох закоханих – свідчення того, що поетичне кіно, започатковане у 60-ті роки Параджановим, Ільєнком, Миколайчиком, є кому відроджувати! У “Листі” вагітна мати після попередження лікаря, що вона помре, якщо відважиться родити, приймає рішення – народжувати. Мати звертається до ненародженої дитини, розповідаючи їй про своє велике кохання до її батька, про любов до неї самої. (Батько загинув у автомобільній аварії в день відвідин лікаря) Поетична розповідь про всепоглинаюче кохання двох.. У 10-хвилинній фільмовій стрічці – величезний роман про любов! Кіно здатне на все!
У “Довгій прогулянці” (дипломна робота Максима Бунитського, 2010) теж йдеться про перемогу кохання. Герой, що відбуває службу в українській армії, втікає в “самоволку” на зустріч з дівчиною, з якою дружив раніше, а вона збирається вийти заміж за іншого. Він ніколи не освідчувався їй у коханні, а зараз, зустрівшись, запрошує її прогулятися на прощання. Вирішальний для їх спільної долі поцілунок показаний через круговерть зеленого гаю, озера, галявини. Нетривала прогулянка виявилася довгою, на все життя. Кохання перемогло. Стриманість, цнотливість, поетичність фільму приємно вражає.
Поетичні мотиви звучать у 12-хвилинному російськомовному фільмі Тетяни Король “Акбулак” (2008). Режисер – українка, народжена в Казахстані, а сьогодні проживає в Лондоні. Юна героїня, Ольга, після 8 років життя з мамою у Німеччині приїжджає у степове містечко Акбулак (Казахстан) відвідати бабусю і місцевість свого дитинства. Її друг Саша не зрадив її, чекав. Відновлення дружніх, чистих почуттів молодих людей, які 8 років жили в таких контрастних життєвих умовах Німеччини і Казахстану відбулося не відразу, з перешкодами, але відбулося! І це передано у фільмі так зворушливо і цнотливо, що дало підставу глядачам оцінити його як один з кращих короткометражних. Фільм отримав “Audiense Award” фестивалю.

“Хто їм дозволив?....”

Фільми на соціальну тематику вразили викриттями страшної болючої реальності сьогодення України. Наприклад, документальний фільм “2033 кілометри до Ейфелевої вежі” (Режисери Олександр Хребтов та Олександр Балабан, 2009). Розповідь про розорене вщент українське село. Адреса вказана на початку фільму: “Станція Острівськ, Україна, ХХІ століття”. Про своє життя в минулому і тепер розповідають самі селяни в конкретні дні: 12-13 квітня, 2009 року. Ще недавно, років 18 тому, в цьому селі, яке зі світом з’єднує кілька вагонів поїзду вузькоколійки, збудованої ще за Польщі, тут вирувало життя. Люди працювали на овочесушильній фабриці, скипидарному заводі, пилорамі, на консервному заводі з переробки березового соку, та соку горобини. На колгоспній фермі налічувалося 10 тисяч голів худоби. Село нараховувало прибуток у 800-900 тис. карб. З великим болем повідомляє про це колишній директор овочесушильного заводу, який намагався його зберегти, бодай продати німцям, готовим його купити. Не вдалося – керівництво району було не зацікавлене. Устаткування вивезли, завод зруйнували. З усіх цих будівель-заводів залишилися тільки руїни: все розтрощено, пограбовано, зрівняно з землею. Нехитрі розповіді перебивають епізоди сільського буття: підводи, запряжені одним конем, бабусі на лавці, інші – тихою ходою перетинають колію: “Ой, дивись, дивись, камера за нами йде!”, молодий чоловік у військовій формі, який спромігся сказати про їхнє життя лиш одну “мудру” фразу: “вот такіє-то діла”, колишній директор, розслаблений за вечерею, продовжує свою гірку сагу про розорення села... Всі ці епізоди настільки промовисті, що їх можна вважати художніми узагальненнями.
Нині селян об’єднує лиш Хрест, який вони традиційно перед кожним Великоднем заквітчують у стрічки. Люди приносять дари: хто стрічки, хто рушник, хто ікону. Це справді об’єднуючий ритуал. Єдиний символ віри? А в цілому – дух занепаду, мороку, руїни. Навіть священик відмовив освятити воду на Водохреща. Одна з бабусь запитує іншу: “Що ж Україна зробила з селом? Хто їм дозволив? В магазинах все є, а люди п’ють і мруть”. Очевидно, вона під словом “Україна” розуміє державу...
Дуже близька за темою та поглядами на речі короткометражка режисера Романа Бондарчука “Радуниця” (День поминання предків) про таке ж саме розорене українське село на кордоні з Білорусією та Росією.
А ось дипломна робота “Не страшно!” режисера Катерини Науменко (2010).
Мова йде про юність сьогоднішньої України. Підлітки – брат і сестра – мріють зібрати гроші на мотоцикл, дивлячись на тих юнаків, що ганяють в околицях, а кращий з них бере участь навіть у змаганнях. Щоб досягти мети, мають свій “бізнес” – продають яблука при дорозі, як це практикується в наших селах. І ось на малолітніх “бізнесменів” нападає справжній рекет із числа старших тінейджерів-байкерів: забирають гроші, розкидають яблука, знущаються над ними, по-дикунськи регочуть. Мені, глядачеві, страшно дивитися на це інтелектуальне та моральне зубожіння нинішньої молоді. Автор фільму більш оптимістичний, назвавши фільм “Не страшно!” Так повів себе 12-літній герой-братик, взявши камінь в руки, коли зграя розбещених байкерів вдруге захотіла їх пограбувати. “Не підходь, проб’ю голову!”, – дивлячись у вічі старшому, пригрозив він. І зграя з шести-восьми 17-літніх здоровил відступила, від’їхала... Заклик до відсічі? Безумовно, – до сміливості та спротиву. Дванадцятилітні уже на це здатні. Принаймні, так побачила це я, як глядач.
І ще раз було страшно. Це при перегляді 13-хвилинного художнього фільму “Новий бізнес” американського режисера Джулії Коц (приїхала з Харкова до США у 14 років). Жанр фільму – “чорна комедія”. Зйомки здійснені в Нью-Йорку. Йдеться про реалії пострадянської Росії.
В Україні, на жаль, аналогічна ситуація Привабливий юнак пробує новий бізнес – сутенерство. Дві юні старшокласниці, теж початківці у новому бізнесі – проституції. Обіймає жах від цих реалій, від почутого резюме невдалого “бізнесмена”: “Нащо їм сутенери, якщо вони все задарма віддають?”
Про українські реалії фільм “Художники Одеси” режисера Дмитра Клавіна. Дмитро народився в 1974 році, в Одесі. З 1992 року живе в Нью-Йорку, створив кілька документальних фільмів на місцевому емігрантському матеріалі. У 2009 році поїхав до рідної Одеси і зробив документальний фільм про, як він сам висловився, одеський художній андеґраунд. Про себе і свою творчість розповідають кілька місцевих художників та інші одесити. Фон – їх так звані “майстерні” (закутки у підвалах), а їх картини – справжній кіч. (Правда, сам автор вважає, що це роботи талановитих художників). Оспівана в піснях та літературі Молдаванка – в руїнах. А її колишні мешканці, Іванови та Зільбермани, – роз’їхалися по світі.
Фільм, безумовно, цікавий, зроблений професійно. Але для мене, як глядача, ця сьогоднішня вибіркова Одеса разом з попередніми згаданими короткометражками на соціальні теми – свідчення занепаду України, її економіки, суспільства, культури, моралі, ідеалів. Така реальність. Соромно, сумно, образливо. За країну образливо...
Одеса прозвучала ще в одному фільмі на дуже болючу і, на жаль, актуальну тему: торгівля жінками з України, яких продають в інші країни ніби на заробітки, обіцяючи “золоті гори”, а, насправді, для примусової проституції. Їх шлях пролягає через Одеський порт. Цей одногодинний документальний фільм “Фатальні обіцянки” у вигляді інтерв’ю з постраждалими зроблений режисером з Австрії Кет Рогрер у 2009р.
Три короткометражних художніх фільми талановитого, відомого режисера Мирослава Слабошпицького: “Глухота” (2010), “Діагноз”(2009), “Жах” (2005) – чи не найсильніша трилогія про наші теперішні будні, які можна охарактеризувати відомим Шевченківським: “Докотилась Україна до самого краю”.Трилогія теж про молодь. У фільмі під назвою “Жах” – беззахисність і безкарність перед насиллям. В “Діагнозі” – наркоманія, СНІД молодих бомжів, а в результаті – деградація особистості. У “Глухоті” – жорстокість і безкарність української міліції. “Діагноз” на Берлінському фестивалі визнаний кращим короткометражним фільмом. “Глухота” номінувалася на цьому фестивалі цього року в цій же категорії. Жаль, що глядачі на Нью-Йоркському фестивалі не відзначили їх. Гадаю, що випадково. Це високопрофесійні роботи.

	Галина Лемех коментує фільм «Жінки Грузії»

У всіх заробітчан однакові проблеми

Вражає своєю оголеною правдою 53-хвилинний фільм грузинського режисера Левона Коквашвілі “Жінки з Грузії”. Режисер приїхав з Грузії до Нью-Йорку на Брайтон і зробив документальний фільм про життя грузинських жінок-заробітчанок. Всі вони – нелегали, мали квиток в одну сторону і терплять муки заради того, щоб забезпечувати свої родини в Грузії. Всі вони доглядають літніх людей-американців. Ніби прихованою камерою (бо важко повірити у згоду героїнь на таку відвертість) показано їх невимовно важку, принизливу, низько оплачувану за американськими мірками працю. Вони живуть у тісному гуртожитку на Брайтоні по 4-5 осіб в кімнаті. Занадто емоційно дискутують з приводу свого життя та тих, кого обслуговують. Власне, свого особистого життя у них немає, це суцільна жертва в ім’я родин, які залишились вдома – дітей, онуків, родичів. А деякі навіть гроші висилають не від свого імені, оскільки це принизливо для їх чоловіків, які традиційно є головними в родині згідно з їхніми патріархальними традиціями. Все це, окрім останнього, можна стовідсотково спроектувати на життя українських жінок-заробітчанок. Лише з тією різницею, що добра частина українських чоловіків змирилася зі своєю другорядною роллю щодо забезпечення сім’ї. Українська жінка була і залишається берегинею і господинею, і їй не треба боятися за амбіції свого чоловіка. Вона часто сильніша від нього та більш пристосована до життєвих випробувань.
Так, принаймні, коментувала фільм після сеансу професор соціології, дослідниця четвертої хвилі українців у Нью-Йорку Галина Лемех.

“Дітки з хворобами, патологіями – це моє”

Але є дещо й світле в українському сьогоденні. Україномовний художньо-документальний фільм “Не один вдома” київський режисер Олена Фетісова зняла у 2009 році. Це унікальний фільм про безмежну людську любов, доброту і талант бути Людиною, про її високий дух. І це в наш жорстокий, егоїстичний, прагматичний час! Розповідь про людину, яка всю себе віддає іншим, не маючи натомість нічого, крім почуття власного задоволення від своєї любові. Йдеться про маму Наталю, педагога з двома вищими освітами, яка створила родину, взявши один за одним на виховання з дитячих будинків, а то й з вулиці, десятеро важко хворих, немічних дітей. Стала для них мамою, лікарем, вихователем, другом. Головне – створила їм родину. Її велике серце, любов і важка праця зробили неймовірне. Хлопчик, що мав померти – видужав, другий, приречений лежати все життя, – ходить, навіть бігає. Кожна дитина тепер купається в родинній любові.
Неймовірні історії цих дітей, від яких відмовилися їх матері. Про них розповідає мама Наталя і один з її синів – чорношкірий привабливий розумний Кевін. Він дає свої дитячі, але влучні, часом потішні характеристики братикам і сестричкам. І про себе: “Хочу мати свій бізнес, щоб маму та братиків підлікувати і, взагалі, – допомагати людям”. Таке мамине виховання. Камера не обійшла увагою жодну дитину. Кожна має анімаційного двійника, що пропливають на екрані з ангельськими крилами. Ось такий несподіваний режисерський задум. А наприкінці – намальована всіма членами родини сімейна картина (тут всі вміють малювати): Кевін, мама, Вова, Артем старший, Віка, Петрик, Тьома, Бодік, Гена, Каріна, Максим, Толя і собачка.
Мама Наталя ще й працює директором школи. Нічого в своєму житті не збирається міняти, бо, за її словами: “завжди є той, кому ти більш потрібний”.А Олена зробила дуже потрібний людям фільм. І відзнака його на “KinofestNYC-2011” – заслужена.

 Кадри із фільму переможця  фестивалю «Не один вдома» режисера Олени Фетісової

“Спаситель сказав: Стукаєш – відчиню, шукаєш – знайдеш, просиш – дам”

Особливий за тематикою та надзвичайно цікавий 34-хвилинний документальний фільм Слави Феофілактова “Мольфар Нечай” (2008). Карпатський народний лікар, знахар (мольфар) Михайло Нечай розповідає про себе і справу свого життя. Він народився, живе і працює на Івано-Франківщині, рід його виростає від козацького полковника Нечая. Сорок сім років лікує людей та допомагає їм у їхніх проблемах Михайло Михайлович. Знання і особливі здібності передали йому предки. Його природні та набуті можливості аналогічні йогам, що знають закони тонкого світу, можуть керувати своїми почуттями, власним тілом і читати думки інших. Його проста, мудра розповідь про можливості природи, необхідність її любити і розуміти, про магію, про силу ритуалів, про людину, про Бога, про вміння звертатися молитвою до нього, але тільки серцем, а не розумом, – тоді лиш допоможе. Згадує Нечай слова Спасителя: “Стукаєш – відчиню, просиш – дам”. Називає себе наполовину християнином, наполовину старовіром, маючи на увазі його поклоніння природі: Сонцеві, Місяцю, вогню, повітрю, Землі, горам і т. д. Його слухаєш зачаровано. А ще автори настільки майстерно вставили в його розповідь “перебиванки” карпатськими етюдами, пейзажами, що фільм сприймається як художній. Його варто мати в кожній родині, як настільну книгу, і час від часу для своєї користі, самоосвіти слухати цю мудру, добру, незвичайну людину, нашого сучасника. Творці фільму гідні спеціальної премії фестивалю, скажімо, “За оригінальність теми”, або “За високу духовність”. Цей фільм неможливо не відзначити.

“KinofestNYC-2011”: підсумки п’яти фестивальних днів.

Під час закриття фестивалю в Українському музеї демонструвався німий фільм “Людина з камерою” (1929) режисера Дзиги Вертова, як приклад багатих традицій українського кіно. Цей фільм відомий у світі, вважається класикою операторської майстерності, його донині демонструють на лекціях студентам кіно-факультетів. Професійний коментар до фільму дав гість фестивалю з Києва, кінознавець Сергій Тримбач (перекладав англійською мовою професор Юрій Шевчук). В той же час Сергій Тримбач виступив з доповіддю про історію і сучасний стан українського кіно, тези та висновки якого заслуговують на окрему детальну інформацію у нашому часописі. Зазначу лиш, що його виступ був надзвичайно цікавим своєю високою професійністю, глибоким знанням матеріалу, наявністю своєї точки зору в оцінці складних процесів, які відбуваються в галузі кіно, їх зв’язок з соціально-політичними подіями в Україні. Глядачі сприйняли його участь у фестивалі як подарунок організаторів і були їм дуже вдячні.
* * *
Названі переможці фестивалю. Поки що організатори не мають можливості вручити нагороди у вигляді своїх власних “Оскарів” з преміями, окрім, звичайно, спеціальних дипломів. Але вже сама участь у фестивалі, що відбувався в столиці світу, – це велика честь для всіх його учасників.
Тим більше, для тих, чиї фільми названі глядачами кращими. Це режисери Олена Фетісова і її фільм “Не один вдома” (повнометражний), Джулія Коц і її фільм “Новий бізнес” та Тетяна Король і її фільм “Акбулак” (короткометражні). Вітаємо переможців-призерів! Вони отримали дипломи “Audience Award”, тобто нагороди глядачів, які на спеціальній анкеті на кожному сеансі проставляли оцінки фільмам за 5-ти бальною системою.
Якби була моя воля, то найвищі оцінки, окрім трилогії Слабощпицького, поставила би ще й фільмам “2033 км від Ейфелевої вежі” та нагородила б спеціальним глядацьким призом “Нечая” та короткометражку “Лист”. Можливо, один і другий у номінації – “За високу духовність”.

Ганя Кріль, Андрій  Котляр, Демян Колодій оголошують імена переможців фестивалю	Сергій Тримбач – голова Національної спілки кінематографистів України на закриті фестивалю у Нью-Йорку

* * *
Підводячи підсумки, напрошується перший висновок. Тішить, що його організувала молодь про молодих та для молодих. Молодь українського походження, народжена вже в Америці, що знайшла спільну мову та зацікавленість з професійною молоддю України. Всі вони заслуговують на підтримку і належну оцінку всієї української громади Нью-Йорку. Віримо, що наступні фестивалі через позитивний розголос цьогорічного привернуть більше молоді і серед глядачів. Але й зараз нью-йоркський фестиваль більше заслуговує на назву “Молодість”, ніж київський, який з кожним роком стає все більш “старшим” і не українським.
Вселяють надію ті, хто сьогодні лиш закінчив кіновуз. І це найголовніше. Декілька згаданих і не згаданих тут документальних фільмів молодих режисерів свідчать про те, що незважаючи на занепад відомої на цілий світ у 60-80 роки студії науково-документальних фільмів “Київнаукфільм”, що була гордістю України, її кращі традиції не пропали.
* * *
Фестивальний репертуар засвідчив, що кіно дає набагато сильніший, переконливіший матеріал для сприйняття дійсності, ніж цілі томи друкованої інформації. Репертуарні фільми могли б стати предметом продовження дискусій щодо питань “Чому і як сталися непередбачувані катастрофічні зміни в Україні, чергова в її історії руйнація?”. На мій погляд, несправедливо або й неправильно звинувачувати в усьому економіку, яка, мовляв, в кінці 80-х збанкрутувала, віджила. Ні, не сама собою завалилася, існували інші і суб’єктивні, і об’єктивні причини. Тобто, однозначних і простих відповідей, переконана, немає.
В інтерв’ю українському нью-йоркському тижневикові “Нова газета” гість фестивалю з Києва Сергій Тримбач наголосив, що якби в Україні було створено 10-20-30 фільмів, які аналізують все, що відбулося напередодні та після розпаду Союзу, то вони могли б “спровокувати процес оновлення суспільства”. Він також висловив думку, що нині важливо відновити не стільки українське поетичне кіно, скільки соціальне, бо соціальне кіно є його національною традицією. Традицією, започаткованою Довженком та продовженою режисерами-класиками 60-70-х: Параджановим, Ільєнком, Миколайчуком, Биковим.
* * *
Це лиш окремі нотатки з Другого “KinofestNYC-2011”. Через обмаль місця поза увагою огляду залишилися ретроспективні фільми на політичну тематику, зокрема, угорський фільм про революцію 1956 р. “Torn from the Flag”, естонський фільм “Disco and Atomic War” та ін.
Побажаю невтомним організаторам, враховуючи вичерпний аналіз досягнутого в цьому році, налаштуватися на ще більший розмах. Ви робите добру, необхідну справу. Ви зробили тут, в діаспорі, те, на що не спромоглися в Україні (бо ні “Молодість”, ні Київський фестиваль під патронатом Богдана Ступки, згідно інформації в пресі, не приділили стільки уваги молодим). Це робить вам честь. Навіть кияни можуть позаздрити нам, нью-йоркським українцям, бо такого форуму українських фільмів їм ніхто ніде не продемонстрував на території України.
Розголосу фестивалю, напевно, сприятиме професійний сайт
www.kinofestNYC.com Якщо про нинішній фестиваль буде розміщений такий же захоплюючий відеозвіт, як і про перший, – це буде найкращою його рекламою. (Дивіться також розділ “Abaut us” та ін.)
У цьому році спонсорами фестивалю виступили нью-йоркська кредитівка “Самопоміч”, ресторан “Веселка”, компанія “Аеросвіт”, Український музей. Громаді варто б знайти ще й інших спонсорів для підтримки цієї важливої справи. Принаймні, виділити кошти для нагороди призерів. До зустрічі на “KinofestNYC-2012”!
PS. Щойно повідомили, що репортаж про Нью-Йоркський фестиваль прозвучав по телебаченню у Києві, канал “1+1”, програма “Сніданок з 1+1”
Ось його лінк: http://www.youtube.com/watch?v=qeqzQ57LOT0

Березень 2011 р
Фото автора та Андрія Котляра
[email protected]