Депутату Плутнікову приснився страшний сон: з України виїхав всенький народ; з цієї причини вже ніхто не вимагав перевиборів, підвищення пенсій, навіть, гречки та муки. “Куди поїхали? На Колиму, Європу чи навіть, Америку?” Ним оволодів жах. Тіпався у сні, щось кричав і мукав: “Треба закон, щоб не сміли, щоб не знали, не змогли”. Прокинувся, глянув у вікно – ще ніби ходять. Ось бабуся поволокла до підземного переходу колясочку з якимось крамом.

У Верховній Раді не голосували, не було команди. Поруч сиділа ще “бойова” його подруга, що досиджувала тут свій “партійний рейтинг” єдиної партії, що була при Союзі. Вони ще колись у школі на задній парті грали у “підкидного дурака”. Знадобилось це тепер при голосуванні – кнопки вигравали у їхніх руках, як клавіші на роялі.
І знову ті страшні сни. Та вони зливались із реальністю. В Європі зливи, снігопади, всюди пожежі, землетруси. В океані знайшли новий безлюдний острів. В першу чергу збудували банк.
А в науці прогрес великий. З’єднали цей банк підвісною канатною дорогою через океан, при домозі підводного флоту. Бо з такими “манами” можна той народ і там наздогнати і змізкувати, як працювати на себе заставити. А статків вистарчить і на внуків та правнуків. При загальній кризі і в Штатах можна нерухомість придбати. Плутніков перестав розуміти, чи він на засіданні Ради чи в глибокому сні.
В “бойової подруги” виходило краще з тими кнопками. Він якось забив собі праве коліно, поцілив не в те місце. А от Любаша, просто “клад” для кнопкодаву. А йому треба в Європу. Наші місцеві екскулапи не справляться з такими болячками. Та що вони можуть зі своєю відсталістю, хіба що по голівці погладити свого пацієнта, поспівчувати... Два тижні лікувався в Європі. А “бойова подруга” закривала всі тили. Бореться по жіночому, всі методи доступні.
Борсається він у сні, сопе, хропе. Якесь чортовиння! Опинився сам у сесійній залі. Треба натиснути на всі кнопки. Де всі інші? Напевно заблокували вхід від противників.
Ага, він повинен, як солдат з останнім патроном, обслужити всю програму. Натискує, сопе, бігає, рахує... Треба ж натиснути і на “за”, і “проти”, і “утримався”. Не може ж бути такого, щоб усі голосували однаково. У нас же – “демократія”. Головне, що поруч не було його Любаші.
Жінка вже давно не ревнувала його ні до кого. Стара. Головне, що він її забезпечує. А найголовніше, що вона серед жінок ходить поважною “гускою.” Це і давніше були “женсовєти”, керовані начальством. Якщо котрась вибивалась із “правєльного направленія,” то начальник давав вказівку “головній жінці.” А та свою “свору” нацьковувала на непокірну. Допомагало. Ще й як! Премія щезала моментально. А покірним призначалась подяка у вигляді премії. Подібні методи застосовувались і для чоловіків, при допомозі того ж жіноцтва. О, це вже десь там, у минулому, яке рятують сьогодні. Але вже не вернеться те минуле із забороною законом до їхнього збагачення. Їм якось треба було реалізуватись під “нових русскіх.”
Плутніков був добрим крутієм. А тепер досиджує, щоб звідси вже винесли... Від цих думок кидає в піт і жар.
Він кричав на всю Верховну:”Гдє же ви друзья, товаріщі.” У відповідь – мовчання... Тільки сигналізація “Ради” червоніє і кліпає: кліп, кліп...
Плутнікова напав інфаркт, швидко доправила у “Феофанію.” Видужував. Гіркі думи, як хмари, сунули на нього. Плутніков уже не розумів де сон, а де дійсність. Чи є ще той народ в Україні? Комусь, хоч формально, але ж прийдеться обирати. Демократія...