Ангел за твоїм плечем

Правильно бачити можна лише серцем,
Те, що важливо, очам не видно.
Не спалося...
Я повільно, щоб не розбудити тебе, вилізла з ліжка і босоніж пройшла на кухню. Хотілося теплого чаю з медом, який, напевно, додасть бажання до сну. Поставила чайник, увімкнула на повну міць газ, повернулася до вікна і... застигла. За вікном падав густий лапатий сніг, м’яко світив самотній ліхтар, вальсуючі білі пушинки кружляли над порожніми вулицями. Здавалося, вони не просто летять із неба, а, що дивніше, підіймаються від землі та линуть до низьких і важких хмарин. Яка краса!
У будинку навпроти не світилося жодне вікно; уявилося, що переді мною – казковий сосновий ліс. Чомусь хотілося саме соснового – він такий тихий і поважний, якраз пасує до цієї краси. Щомиті з його сутінків може вийти кумедне ведмежа, вилетіти нічна вартова – вухата сова, вискочити маленький клубочок страху – зайченя...
Різкий свист вивів мене із забуття. Чайник. Хай йому грець! Чаю вже розхотілося, а натомість страшенно забаглось потрапити у вигадану казку. Але що вдієш – попереду не вихідні, а звичайні будні, де ще не скоро передбачається відпочинок.
Я приготувала величезну чашку запашного трав’яного чаю, додала дві ложки духмяного липового меду і почалапала назад до кімнати.
І зупинилася в дверях.
Крізь тонке мереживо фіранок до кімнати вливалося чарівне сяйво. Один промінь лежав прямісінько на твоєму обличчі, але не заважав аніскілечки. Навпаки – ти усміхався уві сні, мов дитина, якій сняться чарівні небокраї. Усмішка була такою милою, спокійною, що я задивилася.
Ковдра сповзла, оголивши сильні руки, якими так любиш обіймати мене. Волосся розтріпалося, і ти втратив свою постійну зосередженість, набувши ще більшої схожості з дитиною. Мені захотілося обійняти тебе. Я зробила крок і... вражено спинилася.
На ліжку, одразу за тобою, сидів ангел. Він зачудовано вдивлявся у твоє обличчя і співав. Я не чула слів тієї пісні, може, просто не знала тих слів, їх точного змісту, але це не мало жодного значення. Та пісня була всім, що я щойно відчувала, стоячи спочатку на кухні і вдивляючись у засніжений ліс, і тут, поруч із тобою, у сяючій тиші. Її мелодія так глибоко проникала в душу, що чомусь захотілося плакати. Але не від жалю чи болю. Просто від того, що ти – поруч зі мною. Просто тому, що є цей світ. Просто тому, що ми у цьому світі разом.
Ангел співав, а по моїх щоках текли сльози. Падаючи на холодну підлогу, вони ставали маленькими перлинками.
За мить він підвів голову. Я завмерла. Хотілося щось сказати, проте зрозуміла, що всі слова зайві, що ангел і без них знає, що у мене на серці. Чарівний гість опинився біля мене і зібрав променисті перлинки. В його руках вони стали прекрасним намистом.
Ангел усміхнувся. Це була усмішка, варта тисячі життів. Заради неї я готова була стояти на цій крижаній підлозі ще не одну ніч.
Але в тиші почувся шерех – він збирався в дорогу. Два кришталево-сяючі крила за спиною були подібні на прекрасне вітрило.
Упала остання сльоза.
Ангел підхопив її на льоту, і вона перетворилася на ясний діамант.
Я залишу його собі. На згадку про вас обох. На згадку про вашу любов.
Гаразд. Дякую, що дозволив побачити тебе. Ти ще прийдеш?
Ні. Ми рідко маємо нагоду приходити. Я використав свій єдиний шанс. Але не шкодую про це.
Дякую ще раз.
Наше розмова пройшла без жодного звуку. Я зрозуміла все, що він хотів мені сказати. Стало сумно – невже казка так швидко минає?
На мить я відвела погляд, щоб подивитися на тебе. Ти спав так само спокійно, анітрохи не здогадуючись про те, що відбувалося навколо.
Коли мені знову захотілось поглянути на ангела, його вже не було. Лише на тому місці, де він нещодавно стояв, сяяв маленький яскравий промінець, який за хвильку також зник.
Я зітхнула.
Чай давно вихолов. Я відставила чашку вбік і лягла поруч тебе. Тепло коханого тіла зігрівало мене.
За вікном кружляли сніжинки. Я знаю: вони все бачили, все знають і теж сумують за ним...
...Іскристе намисто, намисто зі сліз радості не зніму ніколи...
...Згадуючи снігопад, буду дякувати...
...Дивлячись на тебе, я тепер щоразу бачитиму ангела...
Ангела за твоїм плечем...

Виноград

Сюди майже не долинають звуки великого міста з усіма його проблемами і клопотами. Мабуть, це його перевага – тут можна так само легко знайти щось або когось, як і загубитися...
У затишному дворі зі старими кленами (тут усе було оповите старістю) стоїть звичайний двоповерховий будинок. Стіни від сонця, дощу і часу вигоріли, штукатурка місцями злущилася, і тому здавалося, що будинок вкрився плямами-веснянками. Будь-якої пори тут добре: на лаві сидить одна-дві бабусі, поштар розмовляє з мешканцями, хтось повертається з магазину, несучи нехитрі харчі, і в цьому маленькому царстві все дихає спокоєм, крапельку – сумом, і трішки – дитинством.
На першому поверсі в першій квартирі живе дід. Ніхто, і сам дід також, не знає, скільки достеменно йому років. Проте він пам’ятає і голодомор, і другу “світову”, і “товаріща” Сталіна. Всі люблять цього невисокого, приземкуватого, але міцного ще дідуся. Йому не подобається, коли називають його на ім’я по-батькові, той кличуть – дід Йова.
Живе дід Йова самотою, в порожній трикімнатній квартирі. Однак сам так не вважає: як сумно – розмовляє з фотографіями. Їх у нього багато. Найперша – жінка Марта (померла від раку ще десять років тому – чому ж і його не забрала?), потім – син Андрій, донька Люба – пороз’їжджалися-розлетілися, онуки, правнуки, і – найменшенький син Степан. Коли дід Йова дивиться на Степанка – очі теплішають, а по щоках повільно котяться старечі гіркі сльози. Не повернувся. Не з війни – ні! – а з іншого, у стократ страшнішого, у тисячу разів жорстокішого пекла: концтабір для “ворогів” народу забрав його найбільшу втіху та розраду. І хто б, ви думали, поміг у цьому? – Степанів друг, товариш по шкільній парті! Вбивця він, а не товариш...
Навчився дід уже так жити. Щодня ходить до магазину, купить півбуханки хліба, трохи ковбаски чи ще там чого, попорядкує в хаті. Але є в діда Йови улюблена справа, якою не просто захоплюється, а віддається до останньої краплиночки свого старечого запалу – виноград. Цю любов він виніс із дитинства, ще коли жив на сонячній землі серед розкішних безкраїх степів, щирих людей і гарячого вітру, і пронесе її до кінця свого життя.
Виноградна лоза у дворі лише одна, проте яка! Великий – ні, велетенський кущ з довгими віттями, якими він чіпляється за балкони, обплітає-обіймає всю передню стіну будинку, прикриває її навесні соковито-зеленими листочками, а наприкінці літа – ще й іскристими, запашними, сповненими гарячого сонця ґронами винограду. Дід Йова любовно доглядає його, вчасно обрізує всохлі галузки, поливає у засушливі дні, куштує на смак ще не достиглі виноградинки. А коли збирає важкі ґрона – у дворі справжнє свято: цього дня усі поспішають з роботи додому, готують банки, виварки, відра і допомагають обережно зрізати божественні, стиглі кетяги. Того ж вечора мами й бабусі готують компоти, сік, кишмиш, і всі насолоджуються неймовірно чудовим, з кисличкою, смаком кожної ягідки. Щойно покладеш одну до рота, стиснеш легенько зубами – як тонесенька оксамитова шкірка тихенько тріскає, і вже гладенька смачнюча м’якоть лоскоче піднебіння. А дід Йова зріже останнє ґроно (не забувши залишити кілька для птахів), занесе драбину на горище і дивиться на веселі, щасливі лиця сусідів, посміхаючись у пишні вуса...
Одного погожого літнього дня сусідка Марина, що жила на другому поверсі, почала виносити свої нехитрі статки – переїжджала. Шкода, аж до сліз, було прощатися їй з усіма, та що поробиш. Заледве минуло два дні, як у двір заїхав новенький, блискучий (аж чомусь було гидко на нього дивитися) “Мерседес”. Зупинився, двері легенько відчинилися і з салону виліз – саме так: виліз! – “мужчіна”. Середнього зросту, кремезний, з русявим, коротко стриженим волоссям, у фірмовій футболці і свіжих бежевих штанях; на шиї – товстенний золотий ланцюг, на руці – справжній швейцарський годинник – класична ознака нової “просунутої” раси. Щойно він вийшов, як на поясі запищав телефон, і мужчіна басом просокотів:
– Так-так, сонечко моє! Вже тут. Ні-ні, ще не бачив. Тобі має сподобатися. Як не хочеш? Ти бачила і тобі він не... Лялечко, ну... Ну не треба... Я все зроблю!
Закінчивши незрозумілу для стороннього вуха розмову, мужчіна полегшено зітхнув і з самовпевненою посмішкою покрокував до будинку...
Через тиждень двір не можна було впізнати: під старими кленами збудували дві чудові альтанки, поставили гараж, газони засадили чудернацькими квітами, а навколо будинку виклали тротуарну плитку. Новий сусіда, що купив Маринину квартиру – мужчіна – став ніби господарем і всього будиночка, і життів його мешканців. Він давав розпорядження робітникам, кричав на малюків, що лізли під ноги, і щохвилини відповідав на численні дзвінки. Коли він говорив з таємничою Лялечкою – Сонечком – Крихіткою, то його голос одразу ставав улесливим, благаючим, з нотками ниття. Коли ж це був хтось інший – вираз обличчя ставав самовпевненим і самодостатнім. І тоді сусіди намагалися обходити його стороною, не наважуючись сказати жодного слова обурення загарбницьким діям мужчіни.
Нарешті у розпалі робіт у дворі та квартирі біля посірілого від літньої пилюки “Мерседеса” зупинилося таксі і звідти вистрибнула дівчина 16-17 років. Побачивши її, мужчіна заусміхався і кинувся назустріч.
– Сонечко, навіщо ти приїхала?! – ми ж іще не завершили.
Сонечко поблажливо посміхнулося і проспівало:
– Папа, я же тєбє говоріла, што хачу сама увідєть то, што ти дєлаєш. А то у мєня тєрпєніє лопнєт в канце-канцов! Я сгараю ат любапитства!
Дівчина навіть не дочекалася відповіді мужчіни, чи то вже – папи, як побігла оглядати свої майбутні володіння. Мужчіна-папа зітхнув, повернулися до робітників, які вперше бачили цю юну фурію, і одразу ж накинувся на одного бідолаху:
– Ти що очі вирячив? Роботи не маєш?! То я зараз ще додам!
– Папа! Я же тєбє гаваріла, што хачу аквамаріновиє, а нє галубиє стєни; і нє еті дурацкіє люстри, а нармальную єврападсвєдку!
Ображено-плаксивий голос дочки змусив ззирнутися на неї всіх, хто знаходився поруч. А це Сонечко визирало із вікна другого поверху, надувши губки і готове от-от розревітися від обурення.
– Ну-ну, не треба! Завтра ж усе переробимо так, як тобі подобається!
Стурбований татусь одразу кинувся видзвонювати і лаяти когось невидимого, віддаючи нові розпорядження.
Через мить улюблене чадо вискочило з під’їзду і обійняло батька.
– Папочка! Как я тєбя люблю! Маї всє лопнут ат завісті, увідєв квартіру!
І тут погляд дівчини зупинився на старому винограді: запашні ґрона набиралися тепла, наливалися соком, під останніми теплими променями літнього сонця; зелене, вже із жовтими прожилками, листя ледь тремтіло від вітерцю.
– А ето што такоє? Папа, што ЕТО за бєзобразіє?! Я вєдь нє в джунглях жить сабіраюсь, да і стєни какіє-то абгризєнниє! – її голос миттю перейшов на фальцет. – Нє нада мнє тваєво падарка! Нє раза нє можеш сдєлать так, как нада!!!
Донечка розгнівано репетувала, розмащуючи крокодилячі сльози разом із вишуканим макіяжем, а папа стояв, спантеличено поглядаючи на неї.
Саме в цей час дід Йова повертався з магазину. Він знав про нових сусідів, радів, що ті впорядковують двір. Тримаючи неважку ношу, дід чимчикував додому, подумки уявляючи, як він незабаром збиратиме виноград разом із сусідами. Звичайно, і новим дасть. Чом би й ні? Хай скуштують цей незвичайний, “міський” виноград.
Підійшовши до будинку, дід Йова вкляк на місці: робітники зрізали ще недостиглі ґрона і клали їх у великі картонні коробки, а мужчіна втихомирював якусь гордовиту заплакану дівчину.
– Стійте! Стійте! Що ви робите? – з будинку повибігати сусіди. – Навіщо ви це робите?
Робітники припинили зрізати виноград і запитально поглянули на шефа. Той розгублено закліпав, але, побачивши лице дочки, прокричав:
– Давайте, давайте! Ворушіться! Зрізайте виноград, а потім повністю очистіть стіну від лози!
Сусідка баба Клава різко скрикнула і присіла на лаву, інші злякано подивилися на діда Йову: він впустив сумку, і з неї кривавою калюжею розтікся томатний сік; плечі діда опустилися. За лічені секунди він постарів на кілька років. Від розпачу дід Йова не міг вимовити і слова, лише безсило хапав ротом повітря. Раптом він схопився за серце і з глухим стогоном упав у запорошену траву...
* * *
– Добре, що ми змогли швидко приїхати, а то – самі бачите: літня людина. Невідомо, чим це могло для нього закінчитися. – Старий лікар заспокійливо оглянув сусідів, що скупчилися навколо ліжка діда Йови. – поки що біля нього залишимо медсестру, а завтра пришлемо доглядальницю.
Сусіди полегшено зітхнули, а баба Клава, схлипнувши, втерла рясні сльози.
– Ізверги вони, а не люди! Ні стида, ні сорому не мають. Ич, чого захотілося їм! Ніколи цьому не бути!
У відповідь на ці войовничі слова решта людей схвально загула і майже бігом кинулася надвір...
За кілька днів дід Йова вже вставав з ліжка і ненадовго виходив із задушливої квартири. Надворі щедро світило сонце, нагадуючи, що літо ось-ось мине, вітерець пробігав між листям старих кленів, безтурботно цвірінькали галасливі горобці.
Дід Йова сідав на лаві, поруч з ним – хтось із сусідів, підставляв теплому промінню змарніле, зоране зморшками обличчя. На колінах він тримав миску з найбільшими ґронами винограду, дивився на обплетену лозою стіну і клав до рота запашні оксамитові виноградинки...

Дикий бог

Нарешті ми таки не просто вирішили вирватися із цього очманілого від спеки міста, а вже й пакуємо речі в наш невеликий автомобільчик, якого я лагідно називаю Хуліганчиком. Купила я його на заощаджені гроші (свої та батьківського “членського внеску”), не втримавшись від його забіяцького вигляду – маленький, схожий на мультяшний, ясно-блакитного кольору, з круглими фарами і затишним невеликим салоном. Але незважаючи на свою мініатюрність, туди вже влізло два великих рюкзаки, 4-місна палатка, і планувалося, що крім цих манатків туди має поміститися ще четверо знуджених містом людей.
Сашко стояв поруч мене, заклавши руки за спиною, і мружив очі від яскравих сонячних променів, що гладили його обличчя. Він був подібний на кота, який після зимової напівсплячки нарешті відчув тепло прийдешньої весни. Я задивилася на його міцні, стрункі ноги, на торс, який навіть під футболкою рельєфно проступав своїми “квадратиками”. У серці одразу рухнулося тисячами теплими пальчиками щось неймовірно приємне, прекрасне, і я, не втримавшись від спокуси, підійшла до Сашка ззаду, міцно обхопивши його і притулившись до мужнього тіла. Він розчепив руки, притис мене до своєї спини, і ми на якусь мить просто забули про навколишнє.
Стріпнувши із себе млість, яка одразу розлилася по всьому тілу, ми бадьоро заскочили в Хуліганчика і поїхали за Іринкою з Славчиком, які чекали нас на розпеченому асфальті десь біля кільцевої.
– Залазь, давай сюди!
Я відкрила дверцята Манюні, й Іринка втиснулася поруч мене між рюкзаками, поставивши свого на підлогу й стиснувши його стрункими ногами.
– Нє, вам таки треба міняти машину! Скоро розростетеся в справжню сім’ю, і місця тут не вистачатиме.
– Славку, нащо нам більше місця в машині? – резонно зауважив Сашко, крутячи кермо. – Краще більше місця в квартирі, щоб було, де дітлахів вигулювати.
Славко голосно розсміявся.
– Це ж не собача, щоб вигулювати! Ти що за дурниці верзеш!
– Та ж то він жартує, хіба не розумієш. – Іринка скуйовдила світло-русе волосся свого коханого. Потім її рука опустилася вздовж його спини, і вона почала лоскотати Славка.
Він смішно хрюкнув від несподіванки, і почав реготати в увесь голос, відбиваючись від маленьких кігтиків Іри. Мого Хуліганчика почало гойдати від такого активного руху в салоні; Сашка теж вкусила якась муха, і він взявся викручувати кермо в різні боки, петляти, ніби об’їжджаючи невидимі кеглі на учбовому майданчику.
– Вважай! Тут точно десь менти в засідці сидять! Не вистачало ще почати свою мандрівку зі штрафу.
Мої аргументи зовсім не вплинули на поведінку компанії. Я махнула рукою, і втупилася поглядом у мальовничі краєвиди, що неспішно пропливали за вікном.
Ліси, пагорби, поля з достиглим житом-пшеницею, легкі тіні на них від поодиноких хмаринок. Я відчувала, як вся міська суєта, біганина, напруження потроху випливає з мого тіла, мозку, а натомість це спорожніле місце займають радісні хвилі, які накочуються на мене і наповнюють спокоєм і вже ледь стримуваним вибухом емоцій. Ще трошки, ще трошки... ще зовсім трошки зачекати – тоді бурю почуттів ніщо не спинить!
– Гей, ти що, заснула там? – голос Сашка вивів мене із блаженного заціпеніння, в якому я перебувала вже хвилин десять.
– Та ні, все гаразд.
– Вона медитує! – підкинула свіжу ідею Ірка, залишивши в спокої Славкову спину.
– Ага... відволікаюсь від усього непотрібного...
Десь за дві години ми вже під’їжджали до села, крізь яке проходила довга, 11-кілометрова дорога, що впиралася в прекрасні гори. Півдороги автомобіль ще мчав по асфальтовому покриттю, розлякуючи випадкових кур, які вигрівалися в теплому піску у затінку яблунь. На вулиці нікого не було, навіть городи порожніли – спека-таки доконала навіть цих працелюбних людей. Під парканом витягнувся на повну довжину здоровенний собацюра, відкривши пащу і тільки ледь піднявши голову, озираючи наше блакитне вторгнення. Навіть йому було лінь сповістити про прибульців.
Невдовзі під колесами зашурхотів гравій, а по праву руку відкрився вигляд на гірську річечку, до сих пір приховану рядочком акуратних, охайних будинків.
– Я знаю!!
Ірчин вигук був настільки несподіваним, що ми всі аж здригнулися.
– Ти чого?
– Славку! Я знаю, як ми врятуємось від цієї спеки!!! Купатися, купатися, купатися!!!
Очі Іри загорілися, втому зняло, мов рукою, і все її єство охопило радісне передчуття прохолоди на тілі.
– Звісно, мила моя! Зразу – купатися, і тільки потім – розбивати табір!
Я бачила, що Сашко не погодився з нами, але він нічого не сказав, лиш було видно, як наїжачилися його брови.
* * *
Він торкнувся мене, як дитина торкається довгоочікуваної іграшки. Ніби не вірячи, що мрія нарешті здійснилася, спустилася до нього – чи, радше – піднялася в ці благословенні гори, що це не омана, не дух, не лісова мавка, не витвір його уяви, а справжня з’ява, дар, очікуваний довгими самотніми ночами, в оточенні кудлатої отари і правічних гір.
Його руки повільно, боячись розрушити видиво чи налякати не мене, а самого себе, ковзали легкими метеликами по мені; дихання його стало ще глибшим. Було помітно, що варто мені зробити зайвий порух, як він просто накинеться на мене, як зголоднілий звір на впійману здобич. Від цієї думки всередині мене все перевернулося, і внизу живота зібрався великий жагучий клубок, сплетений із ниток бажання, остраху, нестримного потягу до цього дикого бога.
І все-таки я наважилася перервати його неспішне дослідження. Взяла за руку, повернулася – і рушила до річечки, яка протікала біля його тимчасового житла. Очима вишукала найглибше місце. Вигляд холодної води не остудив мої думки, а навпаки – підштовхнув мене до більш рішучих дій. Біля самої води я повернулася до нього і зазирнула в його очі. Боже, що це були за очі!!! Я тонула в його великих зіницях, бачила себе в них – з розпущеним, як у русалки, волоссям, з напіввідкритими вустами, з шаленим поглядом. Мені на мить стало соромно, і я вже ладна була розвернутися й піти геть, аж раптом він міцно та ніжно схопив за руку і почав роздягати.
Не знаю – він же не навчений: не бачив ні тих сороміцьких журналів із оголеною натурою, не дивився тих нахабно-вульгарних фільмів. Я не здивувалася б, якби він розповів мені, що ще жодного разу не бачив навіть самого телевізора – тут таке можливе. Але його рухи! Леле! – він знав, він відчував, сама природа підказувала йому, що робити, як діяти. Він неквапом нарешті зняв всю мою одіж – футболка, тонка кофтина, улюблені джинси вже валялися поруч на холодних каменях. Моє терпіння і зніяковілість зникали одночасно із одягом, я віддалася своїм чуттям. Він підвів мене до води. Жар тіла змішаний з холодною водою викинули в кров гігабайти адреналіну. Я почала тремтіти, незбагненно від чого.
* * *
– Ось тут ми і розіб’ємо табір.
Ми стояли на галявині, зусібіч оточеній лісистими пагорбами.
– Чому саме тут? – Славко критично озирав місцевість. – Можна ближче до річки.
– А навіщо? Тут зручно. Тим більше, біля річки надвечір буде більше гризучих літаючих вампірів.
– Але он на тому пагорбі галявина більша, – не вгавав Славко.
– Так, більша. Але й якщо буде сонячна погода, то нам не сховатися від пекучих променів. І звідти далі до струмка, щоб вмиватися, полоскати горнятка і просто пити!
– Сперечатися нема змісту!!! – Сашко підійшов до мене, взяв за руку, ніби просячи підтримки своїм словам. – Адже це справді так!
– А як ти про це все знаєш? – Ірині очі були широкими від здивування. – Можна подумати, ти так часто ходиш в гори, щоб знати всі нюанси: де, як, біля чого, яким чином краще все це робити.
– А я й не знаю все, – посміхнувся Сашко і повернувся до свого наплічника. Давайте розіб’ємо намет і приготуємо їсти. Не знаю, як ви, та я страшенно зголоднів!
– Хоч я надала би перевагу купанню, проте з радістю перехоплю невеликий бутерброд! – відстань між Іриними пальчиками свідчили зовсім не про дитячий розмір канапки.
– І я теж!
Вся наша ватага почала дружно тягати речі, шукати патички, стукати, носити хмиз.
Під час роботи Сашко і Славко скинули футболки, і їхні бліді торси швидко зачервонілися від сонця.
– Давай я тебе намащу кремом!
Я підійшла до Сашка, тримаючи у руках баночку з сонцезахисним кремом.
– Облиш! Я ж чоловік, не треба мені цих дамських штучок.
– Але ж ти можеш обгоріти! І не зможеш спати!
– Нічого! Не треба!
Сашко легким порухом плеча відсторонив мене від себе. Мені чомусь стало образливо, і я відійшла, смішно відкопиливши нижню губу.
* * *
А потім він поклав мене у густу, високу траву. Над нами нахилилося зоряне небо, навколо тісним кільцем несли варту стрункі смереки. В повітрі густо пахло вівцями, але то був не важкий задушливий запах. Мені він чимсь нагадував далекий для теперішнього відгук дитинства, коли мені всього одного разу вдалося побувати в селі і спробувати цей п’янкий аромат земного життя....
Боже – з навіть не знаю, як його звати!!! Ця думка прорізала мою свідомість сильніше, ніж блискавка нічну імлу.
– Як тебе звуть?
Він випередив мене.
Він знав... Він читав мої думки, як читав шлях по зорях. Він знав, що я відчуваю, як знав, коли найкраще зістригати вовну. Він бачив все в моїх очах, як бачив книгу лісу.
Я мовчала; в горлі чомусь пересохло, і звідти не виходило жодного звуку.
Він посміхнувся, нахилився над моїм лицем ще нижче, ніби зібравшся поцілувати. Я затримала подих, приготувавшись зустріти його губи своїми, проте легінь теплим подихом прошелестів на вухо Я – Всеволод.
Ну, звісно. Хіба в нього могло бути просте, звичне ім’я? Все-волод... Володіє всім... А ще хоче заволодіти і мною... А я не противлюся, навпаки – чекаю цього!
А ти – моя мавка лісова, русалонька, красуня із далеких країв. Ти – моя Лелія...
З цими словами він впевненим рухом розвів мої ноги і стрімко ввійшов у мене.
* * *
Піді мною зіжмаканими хвилями терлася кинута домоткана сорочка. Шкіра на спині вже горіла, але мої щоки пашіли ще дужче.
Я була повністю роздягнена, гола-голісінька. Все-волод (чомусь мені хотілося називати його саме так, роздільно) нависав наді мною, мов гора, його довгі коси спадали по плечах, розліталися в усібіч, мов чорні крила круків. Я закусила губу, але не витерпіла, і зойк гулкою луною шугонув у верховіття смерек.
* * *
– А як ви дізналися про це місце?
Ірка і Славко запитально дивилися на нас із Сашком.
– Я сюди потрапила, коли мені було шістнадцять років, і назавжди закохалася в цю місцину. Якщо пройти трохи далі, то можна побачити такі краєвиди, від яких просто перехоплює подих.... Зріз гори пластами, де видно карпатські породи; захований в ущелині водоспад, з якого ми стрибали, вищачи від страху і радості; плантації чорниць, які настільки великі і солодкі, що зупинитися від їх поїдання просто неможливо!..
– Та тобі писати треба! Ти так гарно розказуєш, що мені вже хочеться рвонути по цих райських куточках.
Очі Іринки блищали від адреналіну, який шугонув по венах.
– Спочатку поїмо, а тоді – культурно-туристична програма!
Сашко, як завжди, намагався керувати всіма, що вже почало дратувати. Настрій стрімко впав, я розвернулася і пішла геть. Я підіймалася стежкою вгору, все вище – туди ще жодного разу не ходила, в цьому керунку для мене була невідома досі частина лісу.
Я дерлася вгору й хотіла, щоб мене окликнув Сашко, чекала викрику в спину, чекала руки на своєму плечі, подиху на волоссі. Але...не було...
По щоках потекли злі сльози. Сама не розуміла, що трапилося, чому роздратування залило багнюкою все всередині мене, і я навіть не могла насолодитися довколишнім раєм.
Крок, наступний, ще, і ще, і вгору, все вище. Я зосередилася на підйомі, піт солоними горошинами скочувався по обличчю, хлюпав під пахвами; футболка прилипла до тіла. Дихання не вистачало, вже хотілося відпочити, але я гнала себе далі.
І чого я маю його слухатися? Чого він так всіма хоче розпоряджатися? Навіть машиною – моєю! – він керує, напівжартома, напівсерйозно говорячи, що мені не можна довірити навіть запалити газову конфорку! Цікаво, а як же це я без нього раніше жила? Можна подумати, не їла, не пила, марніла, мучилася. До речі, я іспит у водійській школі без грошей здала! Ніхто й не помагав!
Отак, грізно розмірковуючи над вигаданою Сашком безпорадністю, я нарешті видерлася на вільну від ліса місцевість. І завмерла. І злість моя зникла. І пропали всі думки негативні. І я зрозуміла, ЧОМУ сюди приїхала.
Перед очима, скільки сягав погляд, височіли гори – застиглі лісисті хвилі, ніби зупинені рукою казкового велетня. Над ними – небо, таке глибоке і синє, що в мене аж зарізало в очах, бо задивилася в його глибочінь. Десь на відкритих, невеликих галявинах, розчищених від дерев, тулилися хатки, ніби приклеєні надміцною речовиною – бо не вірилося, що на такому схилі можна збудувати щось більше за колибу.
Я майже наяву побачила, як із такої хатки на одній з гір виходить зранку ґазда, оглядається довкола і вдихає запах гір, запах свободи. Я не втрималася, і закричала на повні груди.
Еге-гей!
Луна покотила мій крик між горами, відбиваючись од стовбурів старезних буків і смерек. Я пригадала анекдот про найлункіші гори, і посміхнулася. Звісно, не була ні в Андах, ні в Гімалаях, ані навіть на Кавказі, який з таким завзяттям облазили наші батьки в совдепівські часи, але знала, відчувала – так, як тут, я не буду почуватися вільною в жодних горах...
* * *
Ти – моя Лелія. Мій едельвейс. Моя жадана. Моя мрія. Скільки днів, і ще більше темних ночей я чекав твого приходу. Я дивився на зорі – і бачив твої очі, вмивався у струмку – і відчував твої прохолодні руки на своєму обличчі. Гладив густий, пухнастий мох – і уявляв, що то твої коси...
Його слова лилися на мене безкінечним потоком, текли, мов весняний струмок; авжеж – тільки вівці, гори, та дерева були його співрозмовниками стільки часу. Лише вряди-годи зустрічав когось із людей, бо обходив будь-які хати стороною, ніби боявся поткнутися на людські очі. І чекав, чекав, чекав.
На мене впала крапелька. Я здивувалася – небо було чисте і вишито-зоряне, як ніде в найтемнішому закапелку міста. З його очей злетіла сльозина, і мені стало його шкода якось по-материнськи. Я вигнулася дугою, притислася до нього своїми грудьми, пригорнула його голову до плеча.
Все-волод зарухався у мені з новою силою, нестримно і глибоко входячи в мене; він ревів, мов ведмідь, мов великий водоспад, мов вітер у зливі. Дивлячись на нього, я згадала давно почутий уривок вірша: Мої ноги,мов крила метелика, за спиною твоєю тріпочуть...
По спині пробіглися мурашки, я вкрилася пуп’янками; Все-волод нахилився, і не виходячи із мене, почав зігрівати своїм теплим диханням. На закам’янілі сосочки, на холодний носик, на ямку біля ключиці, на родимку на правому передпліччі – всюди лягав його зігріваючий подих.
* * *
І знову ми єдналися в дикому шалі, в бурхливому шаленстві спраглих тіл і душ. Я роздряпувала його спину своїми гострими кігтиками, кусала його руки, стискувала ногами торс... Тонула в його темно-зелених – як ліс – очах, божеволіла від поцілунків, яких ніколи до нього не пізнавала... Мої думки плавилися від жару тіл, і в голові панувала легка порожнеча, ніби я випила кілька келихів терпкого, витриманого вина... Голова направду шуміла, як від хмелю, і якби мене зараз щось запитали – Біг’ме, я б не згадала навіть свого ім’я – хіба Лелія...
* * *
Не знаю, скільки тривало наше шаленство. Не пам’ятаю, як знесилені звалилися в траву і заснули мертвим сном... Пригадую, що навіть під час балансування на межі між цією й іншою реальністю відчувала, як мене пригортає міцною рукою мій Волод. Все-волод. Всеволод... Як ніколи – навіть попервах – не обіймав Сашко: бережливо, лагідно, і водночас так, що я знала – ніщо не змусить його поступитися мною, віддати, відпустити...
* * *
Я стояла, кричала, гралася з горами луною, обвівалася вітрами, і не почула, як ззаду хтось підійшов і тихо став позаду.
– Ти чого?
Від несподіванки я сіпнулася, оступилася, і сторчма головою полетіла по крутому схилу. Перед очима перевертався світ, і я вже почала прощатися з таким рідним у цю мить Сашком, аж тут мій політ грубо зупинив кущ глоду, і десятки маленьких голочок закривавили голі руки та литки.
От холєра! Тепер точно вони сміятимуться з мене!!! І найдужче кепкуватиме Сашко. І матиме рацію.
Я лежала, не рухаючись, закривши очі, і прислухаючись до себе. Нила ліва нога, аж пекла.
Не буду вставати. Отут і залишуся. І лежатиму, допоки дух мій не відлетить... І прибіжать вовки, і не залишиться від мене нічого...
Від цих дурних думок защипало і закрутило в носі, і я, сама того не очікуючи, голосно пчихнула.
– Будь здорова, чорноброва!
Забувши про ногу, я сіла.
Переді мною стояв високий, дуже високий юнак. Сонце світило з-за його спини, через що я не могла розгледіти обличчя, але статура і зовнішній вигляд виказували в ньому горянина.
– Допомогти?
Голос. Глибокий. Сильний. Але такий лагідний, аж дивно. Якби можна було голос характеризувати кольором, я б сказала, що в незнайомця він був... густо-фіолетовим. Як колір афин. Як переднічне небо в горах. Як...
– Чи тобі до вподоби сидіти?
Тьху ти! – що за дурниці лізуть в голову?
Я рвучко встала, і в ту ж мить зойкнувши опустилася назад. Нога! Я не могла ступити на неї!
Горянин нахилився наді мною, я злякалася і вже приготувалася зарепетувати, але... Хто мене тут почує? Я залізла так високо, що тільки беркути шугонуть ще вище від мого крику...
– Заспокойся! Я нічого поганого тобі не зроблю! Ти підвернула ногу – треба оглянути.
Він рвучко підняв мене на руки, і мимоволі я обвила руками його шию.
– Як ти тут опинилася? Заблукала?
Чомусь не хотілося говорити нічого про сварку, – та ні, то ж навіть не сварка була, а так – непорозуміння, – із Сашком. Я просто притулилася міцніше до широких грудей, і з насолодою вдихнула забутий моїм міським мозком запах гір.
– Чорноброва, ти не вмієш говорити? Чи на тебе так вплинуло падіння?
Від таких припущень мені стало потішно, і я просто розсміялася – голосно, лунко, і несподівано для самої себе. Він якусь мить дивився на мене здивованим поглядом, а потім і собі зайшовся сміхом, відкинувши голову назад так, що мені стало видно лише кінчик його гострого, прямого носа, і міцне, широке підборіддя. Його груди стрясалися від сміху, і здавалося, що то наче маленький землетрус колихає мене.
Ми перестали сміятися так само зненацька, як і почали. Раптово стало ніяково, що я так запросто сиджу на руках у геть незнайомого парубка, і до того ж безсоромно тулюся до нього.
– Відпусти мене.
– О, то маєш файний голос! – легінь навіть не зробив спроби опустити мене на землю, а натомість рушив у зворотньому напрямку, широко крокуючи через густі трави.
– Відпусти, кому кажу! А то закричу!
Я вперлася кулачками в міцну грудну клітку парубка, але він і не глянув на мене. Від злості я почала гамселити його, дригати ногами, пручатися, вигинатися, мов шкварка на гарячій сковорідці.
– Ряту-у-у-уйте-е-е-е!
Від мого різкого раптового викрику мій рятівник ледь чутно здригнувся, і наступної хвилі його обличчя опинилося настільки близько від мого, що зляканий зойк так і застряг у грудях.
– Не бійся, я тебе не скривджу. Я просто хочу допомогти.
Не знаю, яка омана на мене найшла, але я піддалася його голосу. Він же був такий, такий, такий густо-фіолетовий...
* * *
Боже, де я? Що це за незнайомі стіни навколо? Чому так твердо лежати?
Я рвучко сіла, але майже одразу відкинулася назад на солом’яну подушку, відчувши запаморочення в голові. Думки хаотично перестрибували з одного на інше, а я все ніяк не могла зосередитися і пригадати, чому і головне як тут опинилася. Стогін вирвався з грудей і протяжно озвався в темноті кімнати.
Тільки не панікувати, все буде гаразд. Я жива – це факт, і це добре. Тіло ціле, не беручи до уваги легке запаморочення і незрозуміле поколювання в нозі, що теж налаштовує на більш-менш позитивний настрій роздумів. Але якого біса я тут роблю?
Без поспіху, щоб знову не відчути приступу нудоти, я почала опускати ноги на підлогу; несвідомо скривилася, бо наперед уявила пронизливий холод підлоги, проте ступні торкнулися висушеного різнотрав’я, що густо вкривала долівку. Підвелася, і тонка, проте тепла, ковдра сповзла вниз, а я з неприємністю виявила, що абсолютно голісінька! От курва! Як таке могло статися?
Думки знову сполохано забігали, права рука швидко намацала ковдру, я обгорнулася нею, наче тогою, і попрямувала до світлого прямокутника відчиненх дверей.
– Ти прокинулася? Як ся маєш, чорноброва?
Голос! Боже мій, я згадала! Так от хто мене роздягнув, от хто бережливо вкрив гуцульською ковдрою!
Щоки запашіли, мов червоні мальви, і я злякалася, що мій рятівник побачить їх вогонь у легких сутінках. Сполохано, наче мале оленя, вийшла з хати і сіла на верхню сходинку.
– Тобі вже ліпше?
І я здуріла. Не знаю, не розумію, яка мана найшла на мене, але розум потьмарився, похитнулося моє світосприймання, всі докази чемної свідомості пропали і мене захопила якась нестримна хвиля. Я ще пробувала опиратися, противитися тій силі, яка затягувала з кожною секундою все далі, все глибше незвідані глибини потаємних бажань.
* * *
– Де ти пропала? Я так переживав за тебе, ми підняли на ноги ледь не все село! Сюди їде мій друг з органів, а ти, а ти!..
Голос Сашка звучав ніби здалеку, крізь пелену, крізь товсту ватяну ковдру. Я не могла зрозуміти,що він хотів від мене, єдине, чого прагнула – це заплющити очі і заснути, втекти на гарячих хвилях забуття туди, де мені солодко, добре, безтурботно.
–...безсовісна зараза! Я ж тебе любив!!!!
* * *
Я лежала на його руках, і з кожним кроком в моїх очах стрибали гори, кружляло небо, підіймався і опускався горизонт. А я балділа і насолоджувалася цим погойдуванням, і ніяк не могла зрозуміти: як раніше я жила без цих гір і Все-Волода?..
20.01.2009

Смерть на замовлення

Олександр Григорович вирішив померти.
Ні, він не хворів на невиліковну хворобу, яка навіки прикувала його до ліжка. Ця недуга точила його зсередини гидким, товстим черв’яком, пхалася в думки, грілася у звивинах мозку, і всюди, де проходив її шлях, залишалася слизька доріжка сумнівів і розчарувань.
Отож, його все дістало. У прямому розумінні цих слів – ДІСТАЛО!!! Дістали підлеглі, виводячи з рівноваги своєю недалекоглядністю, дістала дружина зі своїми розмовами про походи в модні бутіки, дістав шофер, бо їздив шикарною машиною по битих дорогах, дістала влада в країні, яка тільки те й робила, що “ділила і владарювала”, забуваючи про народ... Словом, його ТАК усе дістало, що він не вигадав нічого кращого, як просто померти.
Його сутність була повністю просякнута думками про смерть. Навіть наодинці зі своєю коханкою Олександр Григорович ні про що інше не міг думати, як про цю привабливу наразі смерть, і любовні ігри не відволікали від загального “траурного” настрою.
Лежачи в ліжку напередодні визначеного дня смерті, Олександр Григорович намагався спланувати весь день чітко, до найменших дрібниць. Його основною думкою стало те, як він буде поводитися настільки гарно, ба, навіть доблесно!, що інші по його смерті не зможуть сказати про померлого нічого безславного, а голосним шепотом переказуватимуть один одному: “Він ніби відчував наближення Смерті, і був таким загадково-зажурливим!” При цьому його підлеглі сумно киватимуть головою, бо не буде більше ТАКОГО прекрасного начальника; секретарка постійно витиратиме сльози і крапельки туші на своїх фарфорових щічках; дружина істерично кричатиме, а коханка в порожній квартирі ридатиме в обіймах м’якої іграшки, подарованої ним. О, до речі, треба буде обов’язково завтра заїхати до своєї милої Кицюні. Він гладитиме її волосся, поцілує на прощання затяжним поцілунком, недбало кине: “Па-па, Кицю!” – і зникне назавжди... Від цих думок по тілу Олександра Григоровича пробігла ціла зграя маленьких мурашок, в очах залоскотало, а в грудях стиснуло, аж захотілося заплакати від жалю до себе самого й від того, що його – такого прекрасного – скоро не стане. Покрутившись іще з годину на великому двоспальному ліжку, Олександр Григорович заснув, зморений сумними думками про власну смерть.
Наступного дня, о 6.30 його звично розбудив будильник на мобільному. Олександр Григорович потягнувся, крекнув і завмер – сьогодні ж ЦЕЙ день!! Може, на пробіжку не йти? І справді, для чого це потрібно в останній день життя? Він подивився на білосніжну стелю, зібрався з думками і через мить уже був у ванній кімнаті. З насолодою прийняв душ, чергуючи то холодну, то гарячу воду, розтерся до червоного і в самих плавках вийшов на кухню. Дружина мирно посопувала в ліжку, і лише повернулася на інший бік, коли він проходив повз неї.
Ех, знала би ти, що сьогодні має статися, то не спала б зараз так солодко!
На кухні Олександр Григорович випив філіжанку заварної кави. Встав, вийшов на великий балкон, оглядаючи вранішнє ще сонне місто, подумав і потягнувся до великої кубинської сигари, яка лежала в надійній схованці.
До біса! Хіба в свій останній день я не можу робити все, що мені заманеться?!
Ставши перед шафою, він хвилин десять уважно вивчав її вміст, почухуючи невеличке черевце і смішно відкопиливши нижню губу. Його вибором врешті-решт стали світлі лляні штани і легенька сорочка в гавайському стилі. Надто демократично, можливо – навіть недоладно як для шефа і “майже померлого”, але ж йому вже практично все одно! Олександр Григорович посміхнувся, натягнув одяг, щедро збризнув-полив себе французьким парфумом, навшпиньки підкрався до дружини і з усією ніжністю, яка залишилася в нього після п’яти спільно прожитих років, поцілував її в щоку. Реакція була абсолютно непередбаченою – дружина підскочила на ліжку і дала йому дзвінкого ляпаса, викрикнувши: “Ідіот!!!” Не розплющуючи очей, вона знеможено похилилася на подушку і продовжувала сонно посопувати... Не очікуючи такого повороту, Олександр Григорович вже відкрив рота, щоб розбудити дружину і з’ясувати підстави для такої поведінки, але вчасно згадав про вибрану стратегію поведінки на сьогодні і лише посміхнувся...
Починався останній робочий день...
У приймальні до Олександра Григоровича підскочив один з його замів і трагічним голосом заволав: –
– Це кінець! Банк відмовляється надавати нам наступний кредит, поки ми не виплатимо попередній! Ми пропали!!!
Відверто кажучи, Мирон Русланович ніколи не подобався Олександру Григоровичу і здавався таким же недоладним, як і його ім’я й по батькові. Поборовши в собі давню неприязнь, він бадьоро посміхнувся і впевнено сказав:
– Дадуть, любий мій, дадуть! У нас все вийде, і вони самі раді будуть нашій співпраці.
Розвернувся і пішов.
Мирон Русланович застиг з напіввідкритим від здивування ротом.
– Ірочко, ви бачили, ви чули? – він абсолютно на мене не розсердився! А раніше за кожну прикру звістку, яку я йому приносив, мене чекав мінімум словесний розгром у відповідь.
Ірочка промовчала, підхопила якісь папери зі свого столу і встигла вскочити у двері до Олександра Григоровича перш, ніж він устиг їх зачинити.
– Ти що собі вигадав?
Олександр Григорович повільно повернувся і побачив розлючене обличчя своєї секретарки.
– Ти що собі думаєш? – повторила Ірочка.
– Ти про що, мила?
– Ах, от ми які, ми нічого не знаємо, ми гарно придурюємося, наче перед тобою та дурепа з білим пергідролевим волоссям!!!
Не встиг Олександр Григорович щось відповісти, як вона підбігла до нього ближче, стиснула папери в кулачку, стала навшпиньки і щосили почала гамселити його.
– Бабій! Свиня! Зрадник! Казанова місцевого розливу! Ідіот!
Після кожної образи Ірочка з насолодою била отетерілого Олександра Григоровича документами, при цьому її коротка спідничка задиралася чимраз вище, а старанно укладене волосся розліталося вусібіч.
Захекавшись від таких фізичних вправ, вона спинилася, поправила волосся, обсмикнула спідничку, швиргонула папери на стіл це на підпис! і, гордо виляючи сідницями, вийшла з кабінету.
Ні фіга собі поворотик! І якого дідька це вона так єрепениться? Бачила мене з моєю Кицею–  Але ж я їй ніколи не давав натяку на те, що в нас може бути щось серйозніше, ніж офісний роман між шефом і секретаркою! Дурепа!!
Обличчя Олександра Григоровича почервоніло від злості і власної необачності. Його погляд наткнувся на сувенірну вазу на поличці, яка за мить градом із дрібних скалок посипалася на підлогу.
Зараза, що вона собі дозволяє?! І це саме сьогодні, коли я вирішив померти!!!
Спогад про сьогоднішній визначальний день у його житті – радше, у смерті – повернув до спокійно-виваженого русла. Він рвучко сіпнув на себе двері, і, не зважаючи на іронічні посмішки підлеглих та розлючений погляд фурії Ірочки, вийшов з офісу.
Спека гарячою периною огорнула його зусібіч, аж стукіт серця одізвався луною в голові. Жестом відмовившись від послуг водія, Олександр Григорович вирулив авто зі службової стоянки і поїхав на квітковий базар.
– Дівчино, мені найкращий букет!
Кароока дівчина запитально оглянула презентабельного чоловіка і впевнено потягнулася до троянд.
– Ні-ні, люба, зараз же літо! Тож букет теж повинен бути літнім!
До нього повернулися його недбалі манери і поведінка справжнього самця.
Через десять хвилин у його руках ширився величезний букет із ромашок, волошок та ще інших квітів, назви яких губилися там само, де й назви модних бутіків його дружини. Подумавши, Олександр Григорович вибрав ще один, значно скромніший букет із семи блідо-рожевих троянд для своєї дружини. Як-не-як, п’ять років життя вона була поряд і робила вигляд, що навіть не здогадується про походеньки свого любого чоловіка.
Обережно поклавши обидва букети поруч себе на передньому сидінні, Олександр Григорович поїхав до наступного пункту призначення – іграшковий магазин, цей справжній рай для малюків і меланхолічно-істеричних дівчат.
– Оленько, мені потрібно щось особливе! – ніжно промовив до молоденької рожевощокої продавщиці, не забувши легенько ущипнути її за звабливі сіднички.
Навіть не подумавши, що слід образитися-зашарітися-відскочити від цього нахабного чоловіка, Оленька взяла його за руку і потягнула до стелажа в іншому кінці зали.
– Ось, я думаю, вам сподобається. І їй також!
Лукаво засміявшись, Оленька поспішила до наступного покупця.
Олександр Григорович примружився, приглядаючись до запропонованої іграшки. То був великий сумний віслючок Іа з мультика про тугодума Вінні та його не менш дурних друзів. Спочатку Олександру Григоровичу захотілося відмовитись від такого вибору, але раптом в нього забилася думка: “Я такий, як цей ослик, що загубив свого хвоста; тільки я втратив щось більше...” У грудях озваввся болем вчорашній жаль до самого себе. Чоловік схопив іграшку, швидко розрахувався за покупку і вискочив з магазину не попрощавшись.
– Кицю, це я, іди-но швидше до татка!
У відповідь було лише мовчання, тільки на кухні старий совдепівський годинник відцокував останні години життя Олександра Григоровича. Здивовано стенувши плечима, зайшов до кімнати.
Але не встиг він і кроку ступити через поріг вітальні, як на голову з тихим свистом опустилася важка подушка. Букет з ромашок і ляльковий ослик м’яко впали на підлогу.
– Ідіот! Придурок! Свиня! Бабій!
Десь я вже чув ці слова. До того ж сьогодні. Сьогодні. Сьогодні. ЧОМУ САМЕ СЬОГОДНІ–
Олександр Григорович повернувся до коханки і зарепетував:
– Якого дідька ти колошматиш мене подушкою, а не вітаєшся, як завжди, солодким поцілунком?
Замість відповіді на голову йому ще раз опустилася подушка, і кілька пір’їн якось аж надто театрально злетіли додолу.
– Дурепа!
Олександр Григорович підскочив до своєї Киці, яка для певності своїх дій примостилася на табуретці і з цієї зручної висоти намагалася з’ясувати стосунки із коханцем. Від натуги і образ її миле личко скривилося, щоки покрилися червоними плямами-маками, а жилка на шиї напружилася і з люттю помпувала кров у мозок.
Він підскочив до неї, схопив подушку за кутики і щосили почав тягти на себе. Киця і не думала здаватися, і хвилин зо п’ять вони сопіли, намагаючись вирвати ту злощасну подушку один в одного. При цьому тишу в кімнаті порушувало лишень їхнє натужне сопіння. Не витримавши таких знущань, подушка делікатно почала тріщати, ніби нагадуючи про свою невічність. Проте дарма! І тоді, не маючи іншого виходу, вона гулко репнула, висипаючи свої пір’яні нутрощі. Кілька з пір’їн м’яким, теплим снігом осіли на плечах, руках, головах Олександра Григоровича і Киці, а одна – просто-таки нахаба – вляглася йому на носа. Від ніжних, легеньких лоскотів Олександр Григорович відчув, як всередині почало щось потужно назрівати і через секунду він голосно, по-мужицьки пчихнув на всю квартиру.
Киця елегантно зіскочила з табуретки, обтріпала пір’їнки. Раптом вона побачила Іа, який лежав на підлозі, кумедно виставивши вгору свій товстий, вайлуватий задок. Весело хіхікнувши, вона схопила його за хвоста, добре розмахнулася і вперіщила Олександра Григоровича по тому ж таки м’якому місці.
– Осел!
Отетерілий чоловік відкрив рота для спростування такого образливого факту, аж раптом у двері хтось подзвонив. Вони переглянулися між собою – ця квартира була відома лише їм одним. Подумавши якусь хвильку, Киця пішла відчиняти, а Олександр Григорович подумки прокручував свій нищівний монолог для Киці. Проте...
– Козел!!! Якого дідька ти сюди приперся! Чи мало тобі, що я на всі твої походеньки очі весь цей час закривала?! Так ні, він собі вирішив райське життя влаштувати – коханка з окремими апартаментами, квіти, подарунки, а з мене сміються, пальцями тикають!!!
Капець! Це просто капець! І вона звідкись про усе дізналася!!!
Олександр Григорович крутнувся і зробив спробу втекти від розлючених жінок. Але де там! – законна дружина вчепилася в нього хваткою вправного бійця, Киця верещала і дряпалася, і серед цього лементу злітали і поволі осідали на підлогу пір’їнки.
На мить йому уявилося, що зараз зима, йому п’ять років; на ньому товста, незручна шуба, рукавиці; він стоїть під падаючими сніжинками і силкується втримати мотузочку від новеньких санчат. Але рожевощокі дівчата з реготом штовхають його в кучугуру снігу, який одразу холодним змієм завалюється-заповзає йому за пазуху, лізе в очі, заліплює рот...
– Навіжені! Відпустіть мене! Я вас любив! Обох! І ви самі себе позбавляєте щастя!
Його голос перейшов на фальцет і десь на “мі” другої октави зірвався. Він знову смішно пчихнув, сплюнув прилиплу до губ пір’їну і таки вирвався з чіпких обіймів коханки і дружини.
Коли він вибігав з під’їзду, йому на голову впало щось м’яке.
Букет із ромашок... дурень я останній...
І одразу ж за ромашками – Іа.
Іграшка, вдарившись об голову, одскочила і примостилася на асфальті; довгі вуха жалібно звисали, а морда була такою жалісною, що очі Олександра Григоровича зволожніли:
Я таки точно подібний на нього...
Ногою пожбуривши букета геть, він обережно підняв новоспеченого друга, і під шквалом прокльонів і образ із уст колись коханих жінок заліз у машину. Захотів посадити Іа поруч, але побачив букет із троянд.
Асфальтну доріжку прикрасило два зламаних букети.
Ну чому так все неправильно пішло–  Я ж просто хотів померти! Я хотів залишитися в їхніх спогадах люблячим чоловіком, мужчиною, людським шефом... Де я помилився?!
Олександр Григорович чим далі, тим більше скаржився невидимому співрозмовнику, втративши пильність до дороги. І вже наступної миті під передніми колесами машини скавуліло собача, а дідуган-господар кричав тонким голосом і намагався витягнути його.
– Ідіот! Телепень! Чи не бачиш, куди їдеш?! Покупляли дорогезні машини і літають дорогами, не дивлячись навколо!
Швидко почав збиратися спраглий до розваг натовп.
Олександр Григорович тоскно роззирнувся, вглядаючись у глузливі обличчя, поліз у внутрішню кишеню, дістав гаманця.
– Скільки?
– Скільки? Він ще сміє питати скільки?! Та подавися ти своїми грошима?! Нас не купити за цей дріб’язок! Комуністи не продаються!
Але побачивши ті декілька папірців, які Олександр Григорович уже встиг витягнути із гаманця, старий злодійкувато озирнувся, вихопив купюри із рук, підхопив собача, який більше вищав од страху, ніж від ран, і чкурнув геть.
Ну, можливо, вже вистачить на сьогодні? Навіть померти спокійно не дають! Це ж треба – власну смерть неможливо зустріти достойно!
Олександр Григорович сидів за столиком затишного кафе, куди він любив заходити з Кицею, і сумно сьорбав філіжанку кави. Чорної. Натуральної. Вже третя за сьогодні.
А, хай йому грець! Чого це я надумав помирати?! Треба провчити цих ревнивих фурій! Ось я їм покажу, от я їм влаштую розборки по-нашому, по-чоловічому! Де це чувано, щоб баби так накидалися на своїх чоловіків?!
Олександр Григорович гнівно роззирнувся, ніби чекаючи підтвердження внутрішньому монологу. Аж тут в горлі щось почало нав’язливо скоботати, лоскотати, душити своїми тендітними пальчиками-ворсинками. Спазм скрутив його, дихання десь застрягло на півдорозі до легень, очі налилися кров’ю і Олександр Григорович почав несамовито кашляти, вганяючи себе в іще більшу агонію.
Пір’їнка з подушки....
За кілька хвилин він помер. За збігом обставин, на той час у залі була лише офіціантка, яка захоплено дивилася чергову серію чергового мильного серіалу і не звернула уваги на дивні сторонні звуки.
Єдиним свідком закінчення життєвого фарсу Олександра Григоровича стала муха, яка пробіглася по його щоці і задоволено – якщо так можна сказати про це створіння – зупинилася на переніссі та з насолодою почала наводити марафет на своїй великоокій морді.

Реквієм по осені

Я запізнювалася, до того ж значно. Якщо за десять хвилин не буду на місці – то все, можна не летіти. Був лише один вихід, чи то пак – шлях, завдяки якому я ще зможу врятувати своє становище і не втратити довіру. Але скористатися саме цим варіантом не вельми хотілося.
Замислившись буквально секунд на десять, я рішуче стиснула ручки сумки і рушила до брудно-білої мурованої огорожі, в якій темною пащекою зяяла діра. Крізь неї щодня перебігали люди, щоб скоротити собі шлях хвилин на п’ять і встигнути врятуватися від халеп, чого зараз прагнула і я. Прямісінько перед віртуальним порталом, як подумки назвала я цю діру, розташувалася калюжа, посеред якої валялася кинута чиєюсь обачною рукою дощечка. Балансуючи у вузькому вході, я обережно ступила на неї, і в той же момент калюжа гулко булькнула і хлюпнула на мої новенькі джинси брудною слиною.
– Чорт!
Може, не варто було сюди пхатися? Ну його до дідька, ту зустріч – подумаєш, хочуть мене взяти репетитором до донечки якогось олігарха. Я що, не маю інших проблем в житті, як вчити англійської мови випещене дівчисько, яка за свої неповні десять років побувала скрізь, де я поки тільки мріяла, і дивилася на інших людей споживацьким поглядом?
Однак я продовжувала бігти стежкою, добре втоптаною до мене десятками інших підошов. Обабіч стояли облиті золотом дерева і щомиті струшували додолу щедрі сльози-листя, які шурхотливим килимом вкривали землю.
– Це тобі.
Від несподіванки я гучно гикнула, сумка випала з рук, і я злякано притиснула долоні до грудей.
– А бодай тебе!
Переді мною стояв юнак у короткому чорному пальті, щедро обв’язаним довкола шиї брунатним шарфом, і простягав букет із назбираного падолисту. На його обличчі сяяла така щира дитяча посмішка, що я мимоволі усміхнулася у відповідь, простягнула руку і, схопивши дивний презент, тихо промовила:
– Дякую. А чому саме мені?
– Та ні, байдуже, чи тобі, чи комусь іншому. Я тут стою вже дві години, і ти перша, хто не відмовився прийняти мій прояв ніжності до осені.
Отакої, я ж подумала, що він навмисне підстерігав якусь молоду дівчину-студентку, щоб оригінальним способом із нею познайомитися, а, виявляється, він просто дарував осінь.
– Всі люди так кудись поспішають, супляться, постійно і скрізь розмовляють по телефону і зовсім нічого не помічають. А потім дивуються – і куди це життя втекло? Але ж воно і не втікало, воно щомиті нагадувало про себе! Показує свою красу у вранішньому сході сонця, у краплині роси на ніжних пелюстках простої зеленої травинки, у…
Його очі запалали, і в них я побачила якийсь шал, вогонь, що змусив мене забути про зустріч.
– Ти теж поспішаєш? – він так швидко перервав свою натхненну промову, що я одразу не почула питання.
– Ти також поспішаєш кудись? – повторив він, продовжуючи усміхатися.
Хлопець дивився мені прямісінько у вічі, ніби благав про розмову, щоб я залишилася зараз тут із ним.
– Та ні, зовсім нікуди, – збрехала я так легко, що аж сама подивувалася. Одразу моє “раціо” відмінусувало у студентському бюджеті кілька десятків умовних одиниць, які я б могла заробити з тим розбещеним дівчиськом. Ну й грець з нею та з її таточком-олігархом!
Мій дивний співрозмовник втішився, наче мала дитина, якій подарували давно жадану іграшку.
– Ти не проти, якщо ми прогуляємося? – він галантно скрутив свою руку калачиком, запрошуючи до прогулянки вогненними алеями.
– Звісно, не проти, адже я студентка, яка гуляє сама по собі! – бадьоро відповіла, прийнявши запрошення.
– А коти не будуть проти, що ти вкрала їхнє гасло?
– Хто-хто? – зачудовано перепитала я, не ступивши і кроку.
– Я кіт, який гуляє сам по собі! – урочисто продекламував він, змахнув лівою рукою і закрутив навколо шиї ще одного бублика зі свого довжелезного шарфа.
Я розсміялася: таким дивним було його питання, та й сам він виглядав досить кумедно.
Ми гуляли поміж деревами, розмовляли про все на світі, аж раптом я зрозуміла, що нам досі не відомо імен один одного.
– Богдан-Зіновій, приємно познайомитися! – урочисто повідомив він, вклонившись майже до землі.
– Горпина, дочка Мирона і Степаниди, – приснула я сміхом і подала руку.
Мій дивний співрозмовник навіть бровою не повів, обережно взяв простягнуту долоню і ледь торкнувся гарячими губами кінчиків моїх холодних пальців.
– Гей, ти ж не думаєш, що я повірила, начебто це твоє справжнє ім’я?
– А чому б і ні? Близькі називають мене Зеником.
Він став навпроти мене і щиро дивився прямісінько на мої губи.
– А ти хіба не Горпина?
Мені раптом стало соромно за свою дитячу витівку і просто промовчала, обійшла його і попрямувала до того місця, де ми зустрілися.
Якусь мить Зеник стояв, а потім кинувся наздоганяти. Я чула шелест листя під його ногами, але навіть не озирнулася.
Раптом стало тихо, і я зупинилася, даючи йому можливість першому розпочати перервану розмову. Так пройшло кілька секунд, і тут мені на голову полився дощ із дубових, кленових, букових листочків, вони падали і падали нестримним водоспадом, залітали за комір, лоскотали своїми гострими кінчиками.
– Годі, припини, не треба більше!
Він почав реготати, дивлячись, як я відбиваюся од листя, і продовжував жбурляти в мене новими оберемками, нестримно сміючись від якогось йому одному незбагненного шалу.
– Горпина-горобина, Горпина-горобина! – він скакав навколо мене, підкидав листя носаками своїх гострих чорних туфель і сміявся так голосно і щиро, що поодинокі перехожі здивовано озиралися на нас.
– Добре, Зенику, я мушу вже йти. Було весело, але все ж..
Я не встигла завершити – його лице скривилося, кутики губ поповзли вниз, очі наповнилися сльозами, а між світлими рівненькими бровами залягло кілька тонких рисочок-зморщок.
– Ось, і ти йдеш, – жалісливо протягнув він. – А говорила, що нікуди не поспішаєш! – майже зло викрикнув мені в обличчя, ніби виплюнув ці слова.
– Перестань, якщо ти так хочеш, ми ще побачимося, – я заспокійливо простягнула до нього руку і забрала один із кучериків, який вибився з-за вуха і золотавою пружинкою підстрибував біля його скроні.
Зеник із хвилину мовчки взирався в моє обличчя, ніби намагався визначити – брешу я чи говорю правду, а тоді схопив за талію і закрутив у танці між напівоголених дерев.
– Давай зустрінемося тут за три дні, о п’ятій, – захекано видихнув хлопець.
– Гаразд, але спершу зідзвонимося – раптом у когось зміняться плани.
– Ні, не треба. Домовимось остаточно, тоді в тебе не буде спокуси поміняти щось, перенести зустріч на інший час і день.
– А якщо я захочу почути твій голос раніше, ніж за три дні? – поцікавилася я, не відпускаючи його гарячої долоні.
– Отже, тобі таки доведеться дочекатися п’ятниці. Тим паче, у мене нема мобілки.
Я не звернула уваги на ці слова – може, він у ремонті, або що.
Зеник провів мене до кінця стежки, пильно зазирнув в очі і враз охриплим голосом промовив: “Па-па, горобинко!” – й одразу пішов, навіть не озирнувшись.
– Зенику, я – Катруся! – гукнула навздогін. Він на мить стишив ходу, але потім пружно покрокував далі, і я бачила, як на осінньому вітрі розвіваються поли його коротенького пальта.
Вже біля самісінького дому я вийняла телефон із сумки і змерзлими пальцями набрала в телефоні 1310, Зеник. Те, що у нього нема телефону, не значить, що його ім’я не повинно бути в моїх контактах. А номером буде поки день і місяць, коли ми зустрілися.
Минуло два дні. На парах в університеті я розмальовувала конспекти кленовими, дубовими, буковими листочками і кучериками Зеника, які в клітчастому зошиті виглядали звичайними пружинками-карлючками. Чомусь ніяк не покидали думки про нового знайомого, і я мимоволі усміхалася, згадувала милі сірі очі з чорними крапочками на райдужці. Сама того не усвідомлюючи, рахувала кожну годину до нашої зустрічі, намагалася знайти пояснення зацікавленості Зеником. А все було дуже просто – він не подібний на інших моїх однолітків. На противагу всім, Зеник був щирим, безпосереднім, справжнім, з ним хотілося говорити про все на світі, бо не відчувалося й краплі бундючності чи зверхності.
Цієї ночі спалося погано – ввижалися літаючі щурі, чорні провалля і вітер, який збивав із ніг та штовхав до того зловісного урвища. Я прокинулася за півгодини до дзвінка будильника і лежала, намагаючись втихомирити серце і приборкати крик, який так і дерся з горла.
– Привіт, Зенику!
– Горобинко, ти прийшла! – Зеник підбіг до мене, схопив долоні і підніс їх до своїх чуттєвих губ, торкнувся пальців, примруживши очі від ледве стримуваного задоволення. – Ти прийшла, хоч я тобі і не міг нагадати про зустріч!
– Чому б я мала забути? Нам було весело, Богдане-Зіновію, і я з радістю ще раз прогуляюся з тобою.
– А в мене для тебе є подарунок.
Зеникова рука пірнула в кишеню пальта, і наступної миті він одягав на шию намисто.
– Воно з ягід горобини, сьогодні зробив. Чи не вперше у житті тримав голку з ниткою в руках, – він сором’язливо опустив очі, боячись реакції.
– Це так зворушливо! Тепер я буду дівчина-осінь!
Зеник зрадів моїм словам.
– У мене є фотоапарат, дозволь я тебе сфотографую? – його очі широко відкрилися, а зіниці майже повністю заповнили райдужку.
– Чому б і ні? Сьогодні надзвичайно погожий день, от тільки павутини забагато в повітрі.
– Тільки виконай одне моє прохання – розпусти волосся, – Зеник зашарівся, а потім хутко кинувся витягати і налаштовувати фотоапарат.
Я роззирнулася – ми стояли на стежці, по якій постійно хтось проходив. Не хотілося, щоб перехожі стали свідками нашої аматорської фотосесії.
– Давай відійдемо кудись у менш людне місце, – запропонувала я, махнувши невиразно рукою у протилежний бік.
– Я знаю тут одну затишну місцинку з чудовими кленами – тобі сподобається, – Зеник схопив мене за руку і потягнув за собою між обшарпаними одно- та двоповерховими будинками, де була невелика галявинка, оточена крислатими гостролистими кленами та кількома стрункими буками. У повітрі сріблястими струнами зависла павутина, на якій сонце грало нечутну людському вухові пісню.
– Стань ось тут, так, обійми стовбур, наче обіймаєш коханого, і поглянь на мене, наче бачиш перед собою найріднішу твоєму серцю людину, – Зеник м’яко керував моїми діями, налаштовуючи на потрібний лад.
Він робив і робив знімки, щоразу вигадуючи щось нове і цікаве – намистинка у моїх зубках, я стрибаю у купу зібраного листя, притуляюсь щокою до гладкої кори бука, підкидаю вгору оберемок кленового листя. Листя, листя, листя…
– Я ніколи не думала, що можна настільки сильно любити осінь! Ти такий чуттєвий!
– Горобинко, я радий, що ти розділяєш зі мною любов до осені та фотографії.
– Це легко, адже ти так майстерно показуєш красу осені, а до зйомок у тебе просто талант!
– Та ні, просто ти настільки красива, ось тільки…
Зеник підійшов так близько, що я чітко побачила досі не помічений маленький шрам на шиї, зовсім близько до сонної артерії.
– Ось тільки ти зараз потрапиш у павутину, наче дзвінкокрила мушка, – тихо промовив він і обережно зняв нечутну, невагому ниточку з моїх вій.
– Я не знаю, як ти це сприймеш, але…
Зеник нахилився і торкнувся губ найніжнішим поцілунком у моєму житті.
– Ти не сердишся? Я тебе не образив?
Зараз у мене було лише єдине бажання – продовжити поцілунок, а не ображатися на такий надзвичайний прояв ніжності.
– Вже час іти, – Зеник рвучко відсторонився, що я аж заточилася і впала б, не схопившись за полу його чорного пальта.
– Як? Я гадала, що ти нікуди не поспішаєш. Тим паче, сьогодні п’ятниця – отже, попереду лише вихідні.
– Ні, я мушу йти. Мене чекають. Зустрінемося за кілька днів.
Перед виходом Зеник боязко взяв мою руку:
– Ти ще прийдеш, Горобинко? Я дуже хочу побачити тебе ще раз…
– Так, Зенику, прийду, неодмінно!
Він усміхнувся, глибоко зітхнув і тихо промовив:
– Тоді до понеділка, так? О третій побачимося, ти ж не забудеш?
– Не забуду, Зенику, обіцяю!
Він ще якусь мить пильно дивився на мене, а тоді пішов, спроквола підіймаючи ноги і збиваючи опале листя шелестливими фонтанчиками.
Щойно ми попрощалися, як небо затягнулося хмарами, надворі почалась мряка, все набурмосилося, й одразу захотілося опинитися у ліжку під товстим затишним пледом. Поки дійшла додому, моя байка стала геть мокрою і обтяжувала плечі, а саму почало трясти від холоду. Щойно переступила поріг, одразу ж заварила теплого чаю з м’яти і ромашки, стягнула одяг і пірнула у тепле нутро постелі.
Поруч ішло багато людей, та я не бачила жодного знайомого обличчя, проте не відчувала жодного дискомфорту і насолоджувалася краєвидами – високими горами, густо вкритими тісними лісами, вдихала на повні груди свіже гірське повітря і взагалі – почувалася надзвичайно комфортно. Чесно кажучи, не мала ні найменшого уявлення, куди несе цей людський потік (із натовпом вони не асоціювалися – кожен, хто йшов поруч, мав просвітлене, одухотворене обличчя), але було легко й анітрохи не боязко.
На черговому повороті ґрунтової дороги стояла капличка. Вона була не такою, як зазвичай у цих місцях – маленька церква з образами і свічником – а скидалася, радше, на відкриту дерев’яну ятку. В ній стояв стіл, застелений домотканим вишитим рушником, і гільце. Значить, я потрапила на весілля! Поруч столу велично стояв священик; у руках він тримав Святе Письмо й усміхався доброю, світлою посмішкою кожному перехожому. Я відчула непереборне бажання перекинутися хоча б словом зі святим отцем, тож наблизилася до нього, завмерши за крок від каплички і не зводячи очей зі свічника на столі. Підбадьорена ледь видимим порухом руки, ступила ще крок і опустилася навколішки перед священиком.
Дзвінок пролунав саме в ту мить, коли я відчула на голові дотик теплих рук панотця. Спершу я схопила телефон, прокричала кілька Алло!, перш ніж второпала, що це дзвонили в двері.
– Іду, іду! І кому це вдома не сидиться в таку псячу погоду? – я була сама, тож не залишилося іншого виходу, як вилазити зі сховку і чалапати до дверей.
– Зенику? – моєму здивуванню не було меж. – Що ти тут робиш? Як дізнався, де я мешкаю?
– Може, запросиш увійти, бо я геть змок, – вимучено прошепотів і непевно ступив крок назустріч.
– Так, звісно – пробач!
Між нами запала мовчанка. Питання, на які я хотіла почути відповідь, вже прозвучали, проте Зеник ніби і не чув їх. Він обережно зняв туфлі, розстібнув пальто і почав розкручувати свого брунатного шарфа, чомусь не підводячи погляду.
– Давай напою тебе чаєм із чебрецем та м’ятою, що скажеш?
– Скажу, що саме цього мені зараз хочеться найбільше, – Зеник ніби струсив із себе скутість і всміхнувся вже знайомою лагідною посмішкою.
Ми пройшли на кухню; Зеник залишав за собою мокрі сліди на темному паркеті. Страшне, він справді геть змок! І чому ходить без парасолі? І як мене знайшов?
– Ти, напевно, хочеш дізнатися, чому я тут? – Зеник спинився і поглянув спідлоба. – Не сердься, я просто дуже скучив за тобою, твоїм волоссям і ясними очима.
– Давай, поки готуватиму чай, ти посидиш у моїй кімнаті і погрієшся, гаразд?
– Добре, Горобинко, як скажеш!
Я дала Зеникові татові капці, провела до кімнати і повернулася на кухню.
І що мені з ним робити? Він, звісно, кумедний, цікавий хлопчина, але дещо дивний, аж часом не знаю, як діяти і що говорити.
– Насолоджуйся смаком Карпат, – я поставила велику, улюблену чашку, повну пахучого чаю на столик. – Тут ще кілька кренделиків – сама пекла.
Зеник відпив кілька ковтків і, пересилюючи лячність, спитав:
– Скажи, Горобинко, а ти коли-небудь почувалася самотньою настільки, щоб аж зупинявся подих і хотілося плакати від порожнечі? Ця порожнеча, ніби кислота, роз’їдає душу, випалює все вогнем, виїдає іржею і просто не дає жити! Іноді почуваюся настільки самотнім, що ладен кричати від розпачу і болю на весь світ! Але ж ніхто не почує… Тільки ти…
Я вражено дивилася на Зеника. Хіба могла здогадатися, що за посмішкою та жартами приховується такий біль і розпука?
– Але коли з’явилася ти, мені стало значно легше, я відчув, що самотність можна здолати – головне просто знайти ту людину, яка зрозуміє і допоможе прогнати геть це жахливе відчуття порожнечі. Я часом не сплю – лежу в темноті і думаю, думаю, думаю. Дивись – людей навіть у нашому місті тисячі, але самотніх чи не половина. Ну чому так виходить, чому? І часто, навіть якщо маєш родину, то все одно не можеш позбутися цих гнітючих думок…
Він замовк і принишк на дивані, тільки крутив і стискав у руках одну з моїх іграшок – плюшеве біленьке кошеня.
– Ти ж прийдеш ще, правда? – Зеник благально звів погляд і завмер в очікуванні. – Розумієш, чи не вперше в житті я майже позбувся цього крижаного відчуття. І це завдяки тобі. Коли ти поруч, я почуваюся найщасливішою людиною, так, як ніколи досі. Ти ж прийдеш, Горобинко?
Замість відповіді я підійшла до нього, міцно обійняла і притиснулася своїми губами до його.
– Прийду, Зенику, прийду, – прошепотіла, щойно ми роз’єднали обійми й уста.
– А знаєш, коли ти пішла, я написав коротенького вірша. Хочеш, зачитаю?
Я кивнула, не відпускаючи його гарячих рук і не зводячи погляду з чуттєвих губ.
Зеник набрав повітря, прикрив очі і продекламував:
Я біль тяжкий перекую на радість
Маленьким зоряним мечем,
І більше не відчую слабість,
І не забудуся плачем…
– Ти – чудо! І фотограф, і поет, і просто красивий ніжний хлопець! – я цьомкнула його в щічку.
– Горобинко, це ти – чудо! Але вже час іти, я й так нікому не повідомив, що втечу. Тільки маю одне прохання – дозволь взяти цього котика собі? Він нагадуватиме про тебе до наступної зустрічі!
– Звісно, Зенику, – ти мене постійно приємно дивуєш, нехай це буде маленьким подарунком.
– Знаєш, на що насправді схожа самотність? На вгодованого рудого таргана, якого ти бачиш, але чомусь ніяк не можеш наздогнати, а тим паче, придушити. І він мучить своєю невидимою присутністю, змушуючи завжди бути на сторожі, проте ти ніколи не впевнений, що він помре саме від твоєї спритної долоні! І це найстрашніше – хоча знаєш ворога в лице, однак не можеш ніяк його позбутися! І ще, Горобинко, – пробач, що вирішив Тобою заповнити свою самотність, свою порожнечу…
Вихідні тягнулися, наче жуйка – постійно моросив дрібний дощик, сонце висіло стомленою лампочкою і хотілося тільки спати, валятися на дивані й дивитися телевізор. Та ще й до всього в неділю увечері розболівся зуб. Мама по черзі тицяла мені то кусок сирого сала, то кульку прополісу, то анальгін, проте дарма – зуб болів за себе і за решту 31. Врешті-решт мама знайшла в записнику телефон знайомого дантиста і він погодився прийняти мене у понеділок о десятій ранку. Найцікавіше, що він був зубним лікарем психіатричної лікарні – саме тієї, на території якої ми гуляли із Зеником.
У понеділок зранку нарешті припинився дощ, і припухле сонце блідо визирало з-за хмар. Я зайшла в знайомі ворота й увійшла до двоповерхової будівлі, де крім кабінету дантиста було кілька палат. Я лякливо озиралася, про себе просячи Бога не зустрітися ні з ким із хворих – у мене була панічна боязнь їх побачити, бо не уявляла, як вони насправді поводяться в житті, а не на екранах кіно, де найчастіше постають жалюгідними подобами людей.
Біля кабінету стояли старі коричневі лавки, на яких сиділо троє жіночок невизначеного віку.
От же ж, все-таки не пощастило! Але вони виглядають нормально, просто, наче звичайні люди. Молоденька медсестричка тримала за руку жінку і щось стиха їй говорила, легенько погладжуючи плечі хворої.
– Ходімо, ми вже! – двері відчинилися і від дантиста вийшла інша медсестра, тримаючи під руку ще одну пацієнтку. – Ой, поглянь!
Оленка перевела погляд на мене і завмерла, в її очах було видно щире здивування і розгубленість, змішані з острахом.
– Щось трапилося? В мене щось на голові? – я намагалася пожартувати, але наступної ж миті зрозуміла, що справа геть не у цьому.
– Ні, ні, все гаразд, – відповіла замість Оленки інша дівчина і рушила до сходів, ведучи за собою всіх жінок.
Оленка, висока, ставна дівчина з блакитними очима і рум’янцем на всю щоку, зупинилася біля мене, перелякано зиркнула і вже майже промовила слово, проте в останню мить передумала і швидко рушила за колегою.
– Гей, заждіть! У чому справа? – я кинулася за ними по сходах нагору. – Чому ви дивитеся на мене, як на привида?
– Вам не можна за нами йти, поверніться!
Жінки перелякано озиралися, обличчя стали потворними від жаху і незрозумілої мені зневаги, а медсестри вели їх далі, наче отару дурних овець.
– Поясніть, що трапилося? Чому ви не відповідаєте?
Я перевела подих і зупинилася – переді мною відкрилися двері в палату, за якими одразу ж зникла дивна моєму оку процесія. Оленка йшла останньою, вона зиркнула в мій бік і голосно прошепотіла:
– Вам краще піти! Це найкраще, що ви можете зробити!
Двері гучно скрипнули іржавими завісами і заховали всіх у незвіданому нутрі. Я вагалася – іти на прийом до дантиста чи спробувати дізнатися, чому медсестрички так дивно поводились, як тільки побачили мене.
Наче злодійка, навшпиньки пройшла до дверей, взялася за масивну залізну ручку і, намагаючись не шуміти, прочинила їх і – вклякла. Переді мною була лікарняна палата. Вона була радше схожа на комунальну квартиру: маленькі кімнатки були прохідними, без дверей, з високими стелями і залізними ліжками, які я востаннє бачила в давно забутому піонерському таборі. На ліжках сиділи хворі: хтось розхитувався маятником, закривши очі, хтось стрибав у кутку, намагаючись дотягнутися до невидимої іншим цілі; одна жінка вистромила грудь і лагідно пхала її в подушку, скручену немовлям на руках. Стало боязко, я позадкувала було назад, але все ж перевела подих і пішла далі.
– Доню, ти прийшла мене забрати, нарешті!
До мене навперейми кинулася розпатлана жінка в довгій сорочці і з величезними чорними очима.
– Де ж ти так довго ходила? Тебе тато не пускав, так? Негідник! Напевно, він тобі розказував, начебто я хвора і мені не можна повертатися додому, але ж це не так, поглянь на маму – зі мною все гаразд!
Жінка підняла свою сорочку до пупа і почала танцювати якийсь геть дикунський танок, одразу забувши про мене.
І раптом я вклякла: в кімнаті, куди увійшла, зі стіни дивилася Я. Мене було багато – десь із п’ятнадцять фото, на яких щасливо всміхаюся. Але ж це неможливо! Ці фото ще три дні назад знімав Зеник! Ми гуляли із ним разом тут між деревами, сміялися, він читав Петрарку і Єсеніна, павутина лізла в очі, а клени кидалися листям.
Я розпачливо озирнулася навколо, сподіваючись знайти відповідь і пояснити собі, що ж насправді це має означати.
– Він закохався.
Оленка стояла позаду і сумно дивилася на фото.
– Ми ще ніколи не бачили його таким щасливим. Думали, що Зеник одужує, і скоро ви зможете гуляти разом, як звичайні закохані, – медсестра скрушно зітхнула і потерла долонями скроні.
– Але ж він нічого не розказував! Я навіть не здогадувалася, що він… що він…
– Що він хворий? Так, хіба таким хочеться хвалитися? Тим паче – Зеник дуже талановитий хлопчина, ви це бачите!
Кумедно, адже вона повторила слова, які я промовила зовсім нещодавно. Тепер зрозуміло, чому в Зеника не було телефону, чому він призначав зустрічі у цьому невеличкому парку, в один і той самий час.
– Вам краще піти. І забути його теж буде краще, – Оленка торкнулася плеча, виводячи із задуми.
– Я хочу його побачити! У нас сьогодні зустріч, ми домовилися! – я майже кричала, не тямлячи себе від розпачу. – Адже він такий хороший, ніжний, лагідний, з ним все буде добре, правда ж?
Оленка відвела погляд, зітхнула і тихо промовила:
– Я знаю, що цього робити не слід, проте після побаченого можливо ви зрозумієте, що для вас обох буде краще забути це знайомство.
Медсестричка змахнула рукою і повела мене вниз іншими сходами, які тьмяно освітлювалися ще радянськими запиленими лампами. Чим далі, тим більше все видавалося нічним кошмаром, який часто мучив мене, не даючи спокою і відпочинку.
– Це тут, – ледь чутно промовила медсестра, зупинившись біля сірих дверей з ґратчастим віконцем. – Але у вас всього кілька хвилин, бо якщо хтось дізнається, що ви тут були – все, мене точно звільнять.
Я слухняно кивнула і приступилася до невеличкого отвору. Коли очі звикли до напівмороку, що панував всередині, я побачила високе ліжко зі знерухомленою постаттю на ньому.
– Зенику!
Ані руху, ані шелесту слів, ні крику – нічого. Він лежав, міцно прив’язаний до залізних кілець на ліжку по руках і ногах. Бліде обличчя майже зливалося з простирадлом, яким Зеник був вкутаним до підборіддя, колись золоті кучерики тепер тьмяними пацьорками прилипли до чола і скронь, а широко розплющені очі не змигуючи втупилися в стелю.
– Зенику, любий, це Горобинка! – повторила я свою спробу. – Я прийшла до тебе в гості, бо скучила, а подзвонити до тебе не могла. Ти ж не образишся за це, Зенику?
– Мабуть, вам час іти. Тепер ви знаєте правду, – Оленка стояла поруч, і в її небесних очах блищали сльози.
Я зітхнула і вже рушила до сходів, аж раптом з його лівої руки щось м’яко упало на підлогу, і Зеник ледь помітно гойднув головою.
– Горобинко, ти прийшла! Ти таки прийшла! Я чекав тебе цілу вічність, кликав тебе всі ночі, цілував твого котика і благав допомогти, а ти все не приходила! – він увіп’явся палаючим поглядом в мене і гарячково шепотів. – Я надрукував усі твої фото, а ти навіть їх не захотіла побачити, я написав тобі десятки віршів – а ти їх і не прочитала.
– Але ж ми домовлялися зустрітися саме сьогодні, я нічого не розумію – чому він так говорить?
– Для нього кожна година чекання стала днем, і це не просто метафора – це правда, – Оленка співчутливо кивнула і знову повторила. – Нам час іти, справді.
– Зенику, я скоро навідаю тебе, обіцяю!
– Горобинко, не залишай мене, благаю! Не покидай самого, ти ж знаєш, як я цього боюся! Вона мене вб’є, чуєш, Горобинко, вона мене просто вб’є!
По його щоках потекли рясні сльози, і хлопець забився в беззвучних риданнях; його руки і ноги почало судомно викручувати, все тіло натягнулося струною, яка ось-ось могла тріснути. Оленка розпачливо підштовхнула мене до виходу, відімкнула довжелезним ключем двері і прошмигнула всередину.
– Ідіть нарешті! Йому тільки гірше стало!
Я не пригадую, як потрапила додому. Годин зо три тинялася містом і думала, думала, думала, аж поки голова не стала важкою, наче налита свинцем. Врешті, думок не залишилося зовсім, а зостався тільки біль, біль і порожнеча. І справді, це так страшно – порожнеча і самотність. Нарешті зрозуміла, на кого був подібний Зеник – на миле, лагідне вуличне кошеня, яке плутається під ногами перехожих з єдиною метою – щоб його приголубили, обійняли, зігріли. Саме тому він взяв у мене те іграшкове кошеня, у якому бачив самого себе, свою самотність.
Мене душили сльози, але плакати я не могла. Пам’ятаю, що так само було, коли втратила брата – біль сидів у мені, ріс, більшав, але жодної сльозинки не витиснув із мене, просто мучив і мучив розпукою та страшними кошмарами.
Але ж я можу щось змінити! Коли Зеник побачить, що він не самотній, не один – йому буде легше подолати свою хворобу, хай що там би було! Я допоможу йому, просто завтра піду і спробую дізнатися, як саме це зробити!
Мені стало легше від цієї думки, я побачила вихід – хай поки тільки примарний, проте вже хоч якийсь.
– Скажіть, де можна знайти Оленку? – я стояла біля сходів на другий поверх, а прохід нагору загороджувала огрядна санітарка в брудному халаті.
– Оленку? – басом перепитала тітка, змірявши мене з ніг до голови хижим поглядом. – А навіщо тобі Оленка?
– Як навіщо? Вона просила передати конспекти, ось я і прийшла, – не звівши і бровою, збрехала я, для певності витягла власні зошити з сумки і потрясла перед носом грізної вартової.
– Вона там, – махнула рукою тітка і далі втупилася в книжку, від прочитання якої так нахабно відірвала моя поява.
Оленка сиділа на стільчику біля одного з ліжок і спокійним впевненим голосом переконувала у чомусь пацієнтку. Я зупинилася біля дверей, не наважуючись перервати їхню бесіду, проте медсестричка відчула мою присутність та озирнулася.
– Ти? – з несподіванки скрикнула вона, здивовано звівши брови. – Як ти мене знайшла? Чому ти тут?
Які знайомі питання, – сумно всміхнулася сама собі, а вголос промовила:
– Я хочу поговорити про Зеника, можеш мені приділити кілька хвилин? – благально промовила я, сподіваючись, що вірно обрала посередника.
– Так, побудь в коридорі – я зараз вийду, – Оленка ще нижче нахилилася до лежачої і щось гаряче зашепотіла.
Я стояла за зачиненими дверима і подумки прокручувала майбутню зустріч із Зеником, слова, якими буду підбадьорювати його. А найдужче хотілося обійняти коханого і сказати, що більше не потрібно тікати від самотності, бо та назавжди кинулася навтьоки саме тоді, коли він простягнув мені букет із падолисту.
– Що ти хотіла?
– Розумієш, мені потрібна твоя порада! Я хочу допомогти Зенику одужати, проте не знаю, як краще це зробити. Що б ти порадила мені, Оленко?
Медсестричка насупилася і відійшла до вікна, що виходило у закритий двір. Її мовчання ставало надто тривалим, з кожною наступною секундою я втрачала свій запал і розуміла, що трапилося щось погане, щось дуже жахливе.
– Ми вже йому нічим не допоможемо. І ти також. Мені шкода, що так вийшло, – Оленка засунула руки глибоко в кишені білого накрохмаленого халатика. – Вчора ввечері його забрали батьки, щоб сьогодні переправити за кордон на лікування.
– Ні, це неможливо, Оленко, такого просто не може бути! – я перейшла на крик. – Адже він не зможе там вилікуватися, там нема мене, а хто ж йому допоможе, як не Я?
– Мені справді дуже жаль, але вже нічого не вдієш.
Вона взяла мене під руку і кудись повела. Я кусала губи, щоб не заплакати, не розревітися, не закричати на весь голос, а десь вглибині душі в цей час помирала осінь.
– Зеник забрав усі твої фото, а тобі передав ось це. Він знав, що ти прийдеш. І я теж це знала…
Оленка простягла листок, складений вчетверо, і глянцевий прямокутничок, на якому ми з Зеником притулилися щоками один до одного і шкірилися на камеру, висолопивши язики.
Наче примара, я вийшла з того зловісного корпусу. Ноги самі мене привели на ту галявинку, де ми були щасливі так недовго. Я сіла на купу мокрого листя і розкрила аркуш, списаний акуратними дрібними буквами.
Люба Горобинко! Завдяки тобі я дізнався, що самотність насправді існує доти, доки ти їй це дозволяєш. У твоїх очах я бачив все те, що постійно шукав – ніжність, захоплення, ласку, і навіть краплинку любові. І я зрозумів – навіть якщо ми більше ніколи не побачимося, я не буду почуватися самотнім, адже у мене є Ти, частинка твого щирого серця, яке ти так зворушливо відкрила мені. Хай там що станеться, я вірю, що порожнеча відпустить мене зі своїх холодних обійм, а натомість Ти приймеш мене у свої. І коли наступного разу ти літатимеш уві сні, знай – я лечу поруч вільним, щасливим вітром, який назавжди став твоїм…
Я заридала і не бачила нічого навколо від щільної пелени сліз. Мені здавалося, що серце зараз просто розірветься від болю. Чому, щойно відчувши щастя, ми втратили його так раптово? Чому?
Аркуш паперу випав із моїх ослаблих рук і приземлився поруч кетяга горобини, що червонів на сирій землі. Я мимоволі взяла його, відірвала одну ягідку, вкинула до рота і розкусила. Її смак був надто гірким і терпким, щоб з’їсти з насолодою, проте я не виплюнула її. Саме такою стала наша любов; і хоч яка вона гірка, я від неї не відмовлюся. Чуєш, Зенику?
27.11-01.12.2009р.

Останній сніг

Вона лежала на ліжечку і уважно дивилася, як кумедний павучок повзе по білосніжній стелі до карнизу, щоб у затишному куточку сплести своє мереживо.
І як він тримається там? Може, в нього на ніжках присосочки, завдяки яким він приліплюється до поверхні і не падає? Або в нього малюсінькі кігтики, які зачіплюються за невидимі нам виступи? Треба буде спитати у тата, він знатиме напевно!
Маленька невидима порошинка нечутно упала зі стелі, і дівчинка швидко-швидко закліпала. По щоці скотилася сльозинка. Мала відвернулася, лягла на бік і заплющила очі. Одразу з’явилися дивні райдужні кола, які наближалися і віддалялися, кружляли пульсуючи і ніби затягували всередину. Вона відчула, як все її єство потягнулося до цієї круговерті кольорів, і за мить її думки відключилися.
– Марисю! Дитинко, мила, відкрий очки! Сонечко! – мамин голос прорвався крізь товсту пелену, крізь ковдру солодкого забуття.
Вона посміхнулася слабкою, змученою посмішкою до мами, і потягнулася до неї своєю худенькою ручечкою.
– Марисю, як ти? Щось приємне снилося?
Дівчинка задумалася. Вона згадала, як уві сні на неї почало наповзати щось велике, з тисячами щупалець, які тягнулися до волоссячка, тендітних ручечок, до неї всієї. І вона втікала, але ніжки були наче ватними; декілька раз вона впала і відчула, як боляче занило колінце. А потім опинилася спиною до стіни, і не мала куди втекти, і не мала де сховатися від тих жадібних рук-щупалець, і чула, як всередині неї липким клубочком росте страх.
– Ні, мамусю. Нічого не снилося.
Її посмішка сонячно освітила змучене кволістю личко. Мама намагалася не зосереджуватися на хворобливому стані донечки і весело промовила:
– Марисю, скоро прийде тато і принесе тобі книжку!
– Ой, як добре! А яку?
– Не знаю, але точно щось веселе і цікаве!
– Мамусь, а ти не думаєш, що він спеціально приносить зараз тільки веселі книжки? Такі, де добро завжди перемагає зло, де всі історії закінчуються щасливо? Смішно: він напевно їх усіх перед цим читає! Уявляю, який він кумедний, наш татко: сидить, наприклад, на кухні, поки кипить чайник, і читає казку про Попелюшку або Чебурашку!
Марися так захопилася своїми здогадами, що аж сіла в ліжечку і почала жваво жестикулювати, а мама в цей час не знала, плакати їй чи сміятися: дитина повністю вгадала, як саме татко добирає донечці книжки.
– Чий це тут такий гарний щебет?
Двері до палати привідчинилися і в щілині з’явився Вінні Пух. Він зазирав всередину лискучими пластмасовими очима і говорив голосом тата.
– А, це наша дівчинка Марися! Наша крихітка, ластівочка, щебетушка! Я сподіваюся, що вона добре поводилась і з’їла весь обід – і супчик, і кашку, і салатик: все-все!
Марися весело розсміялася і заплескала в долоні:
– Татку, заходь! Ми впізнали тебе!
– Ні, це не татко! Я – Вінні Пух, який прийшов розказати тобі чергову пригоду, що трапилася зі мною, Пацем та Ру. Ти готова слухати?
Тато нарешті увійшов до палати, але одразу ж нахилився і сховався за спинкою ліжечка. Над нею спочатку з’явилися чорні очі іграшки, потім ведмежа перекинуло лапки через бильце і весело розгойдуючи ними, розпочало оповідати історію, що трапилася перед самісіньким приходом.
* * *
– Що говорить лікар? – батько сидів поруч ліжечка, тримаючи Марисю за ручку, а вона мирно посопувала уві сні.
– Що говорить... Зараз все гаразд, і ми повинні молитися, щоб так все і залишилося. Але гроші тануть просто неймовірно! Треба залишитися ще принаймні на один курс. Я не можу, Павле, не можу! Вона така мила, наша квіточка! Я так боюся її втратити!!!
– Перестань, не плач, кохана! Я знайшов фонд, який опікується такими дітками, як наша Марися. Вони допомагають усім, починаючи від відвідин в лікарні і до збору коштів на операцію чи ремісію.
По щоці молодої жінки повільно котилися сльози. Вона заговорила, ледь стримуючи ридання:
– Ти думаєш, комусь буде справа до нашої дитини? Та таких зараз не одиниці і навіть не десятки! Їх сотні, тисячі!!!
Марися ворухнулася уві сні і її брівки нахмурилися. Мама зусиллям волі опанувала себе і промовила:
– Добре, Павле. Давай зв’яжемося з Фондом. Світ не без добрих людей – все налагодиться, і наша дівчинка знову повернеться до повноцінного життя!
* * *
– Мамусю!!!
Крик розірвав тишину, ніби розрізав ножем. Ольга скинулася уві сні і злякано зіскочила з ліжка. В коридорі почувся тупіт, в палату забігла медсестра з крапельницею і черговий лікар.
– Ма-а-мо!!!!
Марися вже не кричала, а тихо шепотіла мама-татко-мама-татко-мама-татко... В очах був такий страх, що не можна було без сліз дивитися на страждання малої. Ольга зустрілася поглядом із донечкою, і через силу усміхнулася:
– Котику, все гаразд, приступ зараз пройде, все гаразд, все гаразд...
Ольга шепотіла цю мантру ще години зо дві, доки приступ не відійшов і мала нарешті заснула.
Господи Боже! Прости мені гріхи: знані і невідомі мені! Прости, покарай мене, але не забирай мою донечку, мою ластівочку! Я все зроблю, щоб віддячити Тобі, якщо ти залишиш її! Я хочу бачити, як вона піде до школи, як буде бігати з іншими дітками, я хочу поїхати з нею до моря, яке вона бачила лише по телевізору і про яке так мріяла! Господи, залиш мені її, не забирай, вона ще ж нічого не бачила, не жила!
Ольга мішала слова молитви з гарячими сльозами, притискала руки до грудей, била поклони, плакала і знову просила...
* * *
– Мамусь, а куди ми прямуємо?
Марися сиділа у візочку, який штовхали до сусіднього корпусу жвава мед сестричка й Ольга. Було вже морозно, але погоже осіннє сонце лагідно торкалося блідого обличчя дівчинки. Журливо шелестіло листя, і здавалося, що це проста прогулянка в парку.
– Сонечко, лікар сказав, що потрібно провести ще одну дуже потрібну процедуру, після якої тобі стане значно краще.
Ольга тримала доньку за руку, а молоденька медсестричка котила візочок по жовтому шурхотливому листі.
– А це не боляче? Мені знову вливатимуть чужу кров? – очі дівчинки насторожено глянули на маму, а губки аж привідкрилися в очікуванні відповіді.
– Ні, Марисю, лікар обіцяв, що ти не відчуєш нічого неприємного!..
* * *
– Чий це голосочок чути? Хто-хто в хатці живе?
В двері просунулася голова Вінні і він голосом татка допитувався далі:
– А хто це лежав на моєму ліжечку? А хто..
– Павле, тихіше. Заходь до нас і просто посидь.
Чоловік зайшов і вкляк: божественне волосся донечки стало коротким, як у хлопчака, маленькі, аж прозорі вушка стирчали, як у мишенятка. Очки стали ще виразнішими, великими, ні – величезними, і тепер було все чіткіше видно, який сум причаївся в них.
– Таточку, а яку історію ти мені сьогодні розкажеш?
Марисин голосочок прозвучав так тихо, що Павлові довелося нахилитися, щоб почути доньку.
– Сьогодні я розкажу двом красуням про те, як я, тобто Вінні, рятував Пацю від крісла, якого злякалось поросятко однієї грозової ночі.
Марисині очі заблищали від радості, що татко знову приготував їй чергову цікаву оповідку, яку – вона точно знала – не було написано взагалі.
ххх
– Мамусь, а чому татко так давно не приходив? Я так скучила за ним і його смішними історіями!
Дівчинка лежала під крапельницею, поруч сиділа Ольга і щось тихо розказувала доньці, коли вона задала це питання.
– Нічого, котику, він скоро прийде, він шукає добрих дядечків і тітоньок, які допоможуть тобі!
– Щоб я знову могла бігати? І стрибати? Так, мамо? – Марися з надією дивилася на Ольгу.
– Так, доню – знову бігати і стрибати! І навіть, щоб записатися в спортивну секцію на гімнастику! Всі будуть дивитися на тебе і казати: он, яка вправна дівчинка! Як гарно їй вдаються усі вправи! А яка вона граціозна та спритна!
– Мамусю, а ми поїдемо на море? Я вчора бачила такий цікавий мультик про рибок! А ще там були такі великі красиві білі пташки. Як же вони називалися... арбатроси!
– Сонечко, це були альбатроси! Вони подібні на чайок, але ще більш легкі та ще краще літають. Звісно, поїдемо! Ось ти вилікуєшся і одразу ж візьмемо квитки на білосніжний літак, який домчить нас в теплі краї до рибок та альбатросів.
– Ти мене обманюєш, це негарно! – Марися надула губки і пригрозила пальчиком Ользі.
Серце обірвалося: невже донечка зуміла прочитати в очах всі сумніви і переживання?
– Марисю, я не обманюю, чому ти так вирішила?
– А хто ж це взимку їздить на море? Ми ж там замерзнемо!
– А-а, ти за це не хвилюйся. Є багато чарівних країн – коли у нас лютує зима, там яскраво світить гаряче сонце, ростуть височенні пальми, пісок цілує і аж обпікає ступні, а купатися можна зранку і до самісінького вечора!
Очі Марисі загорілися захопленням і вона радісно заплескала в долоні.
– А правда, ти мені купиш таке платтячко, з відкритими плечиками, з кишенькою спереду і коли я буду кружляти, то воно буде надиматися, як ліхтарик!
– Добре, і ще босоніжки з квіточками.
– І заплетеш мені дві кіски, як у Пеппі-Довга-Панчоха!
Марися ще трішки пощебетала, а потім зморена заснула. Ольга довго дивилася на своє янголятко, а серце шалено билося – чи здійсниться мрія її донечки? А волосся... Вона помітила, як Марися іноді торкається голівки і потім з розчаруванням опускає руку. А як вона сама раніше пишалася і тішилася густим волоссям донечки! Іноді заплітала їй зо два десятки дрібних кісок, іноді – дві, наче у Пеппі, і тоді доня ставала схожа на веселе чортеня, іноді – викладала короною, як у бабусі, а іноді просто розчісувала, і тоді волосся хвилями спадало аж до сідничок.
– Ольго, ти не спиш?
Павло стояв на порозі з великим пакунком. Боже, як він змарнів! Та й вона вже давно не схожа на ту безтурботну молоду мамусю, якою була ще півроку назад.
– Як успіхи, Павчику?
– Поступили ще гроші, близько шести тисяч доларів. І клініка в Німеччині дала підтвердження на прийом. Але є дві деталі – ми маємо бути там найпізніше першого грудня, і нам не вистачає ще сімнадцять тисяч.
Ольга притиснула долоні до щік, які пашіли вогнем: де знайти стільки грошей? В які двері стукати, до кого бігти, що продавати? Це ж надзвичайний шанс – якщо операцію здійснять за кордоном, то у їхньої донечки є шанс на осінь піти з іншими, здоровими дітками до першого класу.
– Павле, ми знайдемо гроші, чуєш, ми неодмінно їх відшукаємо!
Вони стояли, обійнявшись, притулившись один до одного, і з надією дивилися на їхню маленьку принцесу.
* * *
– Сьогодні у Вас остання, шоста, хіміотерапія. За результатами ми скажемо, коли дозволимо транспортувати Марисю в Німеччину. Ми раді, що Вам вдалося зібрати потрібну суму.
Ольга посміхалася і ледве стримувалася, щоб не кинутися лікареві на шию. У них у запасі лишається ще вісім днів, а це прекрасний шанс! Показники тромбоцитів покращилися, Марися все частіше усміхається і навіть з’явився легкий рум’янчик на щоках. А коли вчора приходили волонтери з центру, перебрані кумедними клоунами, вона так щиро сміялася, плескала в долоні і аж підстрибувала на ліжку від задоволення!
* * *
– Котику, як ся маєш? – Ольга увійшла до палати, опустивши очі вниз – в руках тримала піднос з фруктами і вазочкою з квітами. Павло молодець – об’їхав всі квіткові базари, перш ніж знайшов те, що так хотілося побачити Марисі – ніжно-рожеві і білі гіацинти. Щоправда, Ольга переживала, що їх різкий аромат нашкодить донечці, але кілька хвилин у палаті піде лише на користь.
– Марисю, де ти, донечко?
Ольга розгублено озиралася – на ліжку доньки не було. І під ліжком. І в кутку палати. Раптом вона почула тонкий, ледь чутний писк. За дверима на холодному кахелі примостилася її Марися. Плечі дівчинки здригалися від плачу, а тонкі бліді ручки обіймали гострі колінця.
– Донечко, мила моя, чому ти плачеш? Тебе хтось образив?
Замість слів Марися зірвала квітчасту червону хустинку з голови. Під нею не виявилося жодної волосинки, голий череп виблискував у світлі ламп. Очі, червоні від тривалого плачу, звузилися і припухли.
– Котику, ну чого ти так бідкаєшся! Все буде добре, волоссячко знову виросте і буде ще кращим, ще густішим. Раніше спеціально коротко стриглися, щоб досягти такого результату. Дівчинко моя, все гаразд!
Марися хвилю з надією дивилася на маму, але чомусь з кожним словом, замість спокою в її погляді росла недовіра.
– Ти обманюєш! Ти мене знову обманюєш! Я не вірю тобі! Ти просто заспокоюєш мене!
Вона зірвалася на ноги, вирвалася з обійм матері і шугонула до тумбочки. За мить в її руках була пачка фломастерів, якими вона так любила розфарбовувати замальовки. Ще крок – і вона опинилася біля дзеркала. Звідти на неї дивилася худенька бліда дівчинка з величезними розгубленими очима.
– Марисю, сонечко, що ти хочеш робити? – Ольга підступила до доньки.
– Не підходь! Я тепер знаю, чому татко став рідше приходити! Він мене більше не любить, а тепер йому взагалі буде бридко дивитися на мене!
– Доню, не кажи так, він любить тебе і любитиме завжди!
– Ні, ти брешеш!
Марися схопила чорний фломастер і зі злістю почала малювати на голому черепі лінії. Одна, дві, три, десять.. Вона не могла зупинитися, її трясло, а ручки вперто виводили фломастерні волосинки.
Ольга з жахом дивилася на доньку і стояла, не в змозі зрушити з місця.
– Ольго, Марисю, що тут відбувається?
До палати увірвався Павло. Він вмить оцінив ситуацію, кинувся до дочки, ледве видер з її заціпенілих пальців той клятий фломастер, згріб доньку в обійми і почав співати:
Спи… Моя люба, все засинає,
Попивши на ніч з ріки молока,
Циферблат будильника
Поріс сухим очеретом.
Дрімає колиска твоя....
Під тихий спів Павла Марися заспокоїлася. Вона ще кілька разів схлипнула, а потім притулилася до нього, обійнявши ручками-ниточками за батькову шию. Так вони і сиділи на підлозі – Павло ледь чутно наспівав улюблену пісню, гойдаючись в такт, а донечка закрила очі і лише час від часу здригувалася уві сні. Весь цей час Ольга стояла, вхопившись за одвірок, з посинілими губами і розширеними від жаху очима. Нарешті вона отямилася, і невідомо чому ставши навколішки, підповзла до своїх найдорожчих людей, притулилася плечем до Павла, і замугикала колискову. Марися знайшла руку мами і поклала собі на голову. Так їх і застали сутінки...
* * *
– Марисю, Марисю, прокинься, донечко! За вікном уже сніг! Поглянь, які гарні пухнасті сніжинки злітають з неба! Якщо нам дозволять вийти на подвір’я, ми неодмінно зліпимо снігову бабу. І діда теж!
Ольга відвернулася від вікна і підійшла до ліжечка. Донька не відповідала. Здригаючись від недоброго передчуття, Ольга нахилилася над голівкою дитини і прислухалася – дихання не відчувалося.
– Допоможіть! Допоможіть, хто може!
Вона кинулася в коридор, б’ючи коліна об стільці та одвірки.
За мить в палаті був лікар і кілька медсестер, які одразу ж повезли Марисю в операційну.
– Що з нею, лікарю? Ви ж казали, що їй буде краще! У нас квитки на літак, ми за три дні відлітаємо!
– Будь ласка, не нервуйтеся. Такі наслідки трапляються, ми будемо робити все, що в наших силах, щоб врятувати її.
Вона бігла поруч каталки, хапала персонал за поли халатів, зазирала в обличчя, і міцно закушувала губу, щоб не заволати на весь коридор. Її делікатно, але настирливо відтіснили, хтось простягнув склянку з водою, підвів до крісла і посадив, примовляючи слова втіхи. Руки не слухалися, Ольга чула, як цокотять зуби об скло, а все тіло дрібно тремтить, як у пропасниці.
– Треба подзвонити Павлові, він повинен бути поруч, так буде значно легше. І слід взяти себе в руки, адже мої любій донечці зараз значно гірше.
Ольга витерла сльози і швидко набрала номер Павла.
* * *
– Ні-і-і-і-і!
Крик Ольги вперіщив по вухах батогом.
– Це неправда, цього не могло статися. У нас ще був час у запасі. А потім ми мали поїхати на море. А восени Марися піде у перший клас. А ще я мала купити їй платтячко і сандалики....
– Ольго, кохана, не плач, люба моя!
Павло стояв поруч і тримав її за руки, немов боячись, що вона щось заподіє собі. За цих кілька годин він постарів на десяток років, чуб сивим пасмом жалібно звисав на чоло, зморшки різкими борознами витиснулися біля рота, а попід очима залягли чорні тіні.
– Але ж вона ще така маленька, Павле! І сьогодні вперше пішов сніг. Ти пам’ятаєш, як вона любила сніг? Павле, ти пам’ятаєш?
Замість відповіді він обійняв її і почав співати, як ще добу назад своїй маленькій, коханій принцесі Марисі:
Спи... Моя люба, все засинає,
Попивши на ніч з ріки молока,
Циферблат будильника
Поріс сухим очеретом.
Дрімає колиска твоя,
Всміхнувшись прощально
Білосніжним сміхом,
Загойдалась на вітрі
Підвішена до неба снами.
Я заплету твої коси до завтра,
Зранку нахилюсь над тобою в інеї,
Стрічки яскраві, багряні,
Стрічки яскраві...
Спи, моя люба,
В домі очерету горить свічка,
Запалена мною, бездомним.
Крига над тобою, крига під тобою,
Крига над тобою, крига під тобою.
Полум’я відігріє пам’ять,
Полум’я відігріє пам’ять.
Спи, моя люба, все засинає
Попивши на ніч з ріки молока....
30.03.2009

Пиво і чай

Присвячується Камілі
Я закохалася...
Я закохалася.
Я закохалася!!!
Буря емоцій і почуттів затопила ніжною повінню моє серце, все нутро, всю мою сутність, і завертіло у швидкій круговерті, змітаючи й кидаючи у сліпу глушину розумні вчинки, зв’язні слова, логічні висновки, послідовність у житті.
– Привіт!
Такі глибокі прекрасні очі. Може, це через те, що вони темно-карі, наче густо заварений чай? Я задивилася в них, і помітила, що в густій заварці темного кольору є веселі золоті цяточки, наче краплинки духмяного меду. І від цих ніжних блискіток очі здаються завжди усміхненими і правдиво-чесними, як у маленької дитини.
– Ходімо? А то вже всі рушили на заняття, залишилися тільки ми. Треба наздоганяти!
Холодний листопадний вітер скуйовдив волосся і почав пробиратися під курточку. Стало дуже незатишно, і хотілося чимшвидше пірнути в тепле нутро приміщення. За десять хвилин вся група стояла в холі місцевого молодіжного клубу, де нам люб’язно надали конференц-залу для наших занять.
– Прошу, дівчата і юнаки! Сьогодні поговоримо про зміни в країні, які ми очікуємо з огляду на вступ Польщі до Європейського співтовариства. Будь-які питання, які виникатимуть, задавайте одразу, не соромтесь!
За мить я поринула в приємну течію польської мови. Мені подобалося вгадувати знайомі слова і здогадуватися про зміст розмови, хоча були моменти, коли нічого не було зрозмілим. Тоді я нахилялася до Чайних Очей і, гаряче дихаючи у вухо, просила мені перекласти.
–... і тому цей референдум покаже, скільки відсотків наших громадян готові бачити себе частиною Європейської Спільноти. А зараз – всі на кава-брейк! Пригощайтеся: кава, чай, тістечка!
– Маринко, ти підеш увечері до пивного бару? Ти вже куштувала польське пиво?
Від несподіванки я здригнулася і ледь не розлила собі на руки окріп із чайника.
– Ні, ще не куштувала. А хто йде?
– Та всі, звісно ж. Буде весело!
– Гаразд, залюбки приєднаюся!
– Збираємося о сьомій. Вигляд – якнайбільш неформальний, і обов’язково – хороший настрій!
Я збиралася так ретельно, ніби на своє перше побачення в житті: гарна укладка, легкі парфуми, ніжний манікюр. Довго стояла перед дзеркалом, обзираючи себе в обтягуючих джинсах і кофтині, і врешті, вдоволена, вибігла з кімнати.
Внизу у вітальні зібралися майже всі.
– Маринко! А ти чого така гарнюня? Хочеш вразити якогось поляка? Чи, може, вже знайшла, на кому повправлятися у своїх чарах?
– Та ні, Надю, вона запала на того москалика з Росії!
Дівчата дружно засміялися, та й мені самій стало потішно від їхніх здогадок. Але я ж не збиралася виказувати свої почуття власною поведінкою, тож залишалася спокійною.
Проте ненадовго.
Щойно ми зайшли до пабу, я помітила, що вся наша весела компанія ніяк не поміститься за одним столиком.
– Гей, допоможіть зсунути столи!
Надійка з Олькою взялися за стіл і почали дружно підпирати-підпихати його до сусіднього. На гуркіт вибіг офіціант, але замість того, щоб насваритися на нас і накинутися з лайкою, як то зазвичай буває в рідних краях, він з веселою усмішкою допоміг нам влаштувати королівський стіл.
– Скільки пива будемо брати?
– І якого?
Замість відповіді Оленка раптом завела:
Piva, piva, piva-piva dajcie,
A jak umru-pochowajcie
Na zielonej Ukrainie
Przy kochanej mej dziewczynie!
– Оленко! Таж там не про пиво, а про вино!
– Та й що з того! Нам підходить і вино, і пиво!
– Але краще не змішувати!
Дикий здоровий регіт струсонув весь пивний бар, і компанії за сусідніми столиками зацікавлено почали ззиратися в наш бік.
– Отак, про москалів всі знають, що ті люблять гуляти до втрати пам’яті, а про нас хай знають, що ми теж уміємо гуляти на широку ногу, весело!
Офіціант Яцек – як вже встигли дізнатися меткі дівчата – приніс до нашого столу небачену мною досі річ – величезну тубу з краниками, всередині якої хлюпалося свіже пиво. Зверху воно було все в піні, яка пухнастими баранчиками спокушала чимшвидше наповнити келихи і скуштувати цей бурштиновий напій.
– Маринко, а що це ти робиш?!
– Ой, пробачте, я задумалася!
Я й не помітила, що встромила палець у пінисту шапку пива, і раз-по-раз шумно злизувала гіркуваті бульбашки. Мені стало ніяково, й остаточно зіпсувався настрій: я відчувала себе самотньою без Чайних Очей. Так захотілося зараз бути поруч, невимушено говорити на вухо, перекрикуючи загальний гамір і голосну музику, вдихати свіжий аромат шкіри, ніби нехотячи торкатися руки, плеча, торкатися колінами під столом і весело сміятися просто так, без приводу. Але сьогодні я була сама.
– Ти чому сумуєш? Тут же так весело і класно!
– Та щось голова розболілася, Ромчику! До речі, ти досить непогано говориш українською! Як це можливо – ти ж з Росії?
– Та ну! Хіба Калінінград – це Росія? Таке ж спірне питання, ЧИЙ це кусок землі, як і Крим. Тим більше, моя бабуся була українкою, і я змалечку говорю українською, за що їй вельми вдячний.
Ромчик посміхався і дихав в обличчя пивним духом і свинячими вушками. Але мені чомусь стало не гидко, а смішно.
– Давай вип’ємо за знайомство! – я з дзенькотом стукнула свого келиха об його.
– Давай! Хто зна, чи доведеться ще колись зустрітися! Тож треба насолоджуватися, поки ми тут!
Роман із завзяттям припав до пива, спустошивши келих за кілька великих ковтків, а моє серце прорізав такий гіркий сум, що по щоці аж сповзла непрохана сльозинка.
– Мала, чого це ти?
– Та це від диму, тут надто накурено, а мої легені не звикли до такого навантаження.
– Якщо хочеш, можемо вийти на свіже повітря, тобі стане легше!
– Ні-ні, дякую! Не варто турбуватися!
Роман знизав плечима, мовляв, як хочеш, і раптом пальцем витер краплинку сльози, що зависла біля кутика губ.
– А вона солодкувата, – тихо промовив він, злизуючи її кінчиком язика.
І рвучко підвівшись зі стільця, потягнув мене на середину зали.
– Ромчику, ти чого? Куди ти мене ведеш?
– Танцювати! Треба ж якось розвіяти твій сум!
– Та ти що – це ж паб, а не дискотека!
– Мариночко, якщо є музика, чарівна дівчина і бажання – то можна танцювати і серед поля.
Ромчикові очі сміялися, а руки міцно тримали, не даючи втекти назад, на затишний стільчик. Я перестала опиратися, і тепер намагалася отримати від танцю найбільше задоволення. Чесно кажучи, мій партнер непогано рухався, в його обіймах я почувалася пір’їнкою – то підіймалася вгору, то плавно опускалася до землі; Ромчик крутив мною, підкидав, обкручував навколо себе, словом, вигарцьовував поруч, намагаючись справити найкраще враження. В якусь мить я просто заплющила очі, в голові замакітрилося і – ось уже лечу на підлогу за законом н’ютонівського яблука. Не втримавшись, Роман загрозливо падає на мене, але якимсь дивом в останню секунду вивертається, наче вправний кіт, і гучно гепається поруч.
– Ого, чорноброва! Від тебе не знаєш, чого чекати наступної миті!
Я почала реготати з цієї ситуацієї, Ромчик подав руку, щоб допомогти підвестися, але я знову впала, вже не контролюючи себе і просто лежала на підлозі, реготала і здригалася від того гомеричного сміху. І тут наді мною схилилася кудлата голова мого друга – і він почав мене цілувати. Сміх застряв десь на півдорозі, і замість нього вихопилося схлипування.
– Гірко, гірко, гірко!
Голоси Надійки і Оленки лунали ніби з-під ковдри, і Ромчик з іще більшим запалом припав до мене. Цілував довго, зі смаком, пробуючи, куштуючи мої вуста, намагаючись зловити хоча б кінчик мого невловимого язичка, лоскочучи піднебіння, пробігаючи по зубах. Мені стало ніяково, я почала пручатися, і врешті скинула його з себе.
– Дурень!
А він стояв і усміхався вдоволеною посмішкою. Теж мені, Ромео знайшовся! Стоп, точно – Ромео, адже його ім’я так і звучить італійською, та й запалу в нього хоч і собі позичай! Одна тільки відмінність – я не збираюся через нього позбавляти себе життя. Якщо б і хотіла це зробити, то хіба що заради Чайних Очей. Але ж не буду.
Решту вечора я намагалася навіть не дивитися в його бік, але оскільки було мало місця, то він продовжував сидіти поруч мене. Час від часу наші ноги дотикалися під столом, ми стукалися колінами, він нахилявся до мене, щось повторюючи на вухо, і я відчувала аромат його свіжих парфумів, який дивом не вивітрився за весь день.
– Ну що, молодята, час додому! Завтра зранку в нас екскурсія.
Надворі була безпросвітна ніч. Над головою клубочилися важкі сніжно-дощові хмари, вітер жбурляв колючими бризками в обличчя. Я закуталася у свій жовтогарячий шарф, насунула на самого лоба шапку, запхала руки глибоко в кишені і, низько нахиливши голову, почимчикувала до нашого будиночка.
– Еге-гей, стережися!
Я навіть не повернула голови, а дарма. Бо якась невидима сила підійняла мене високо в повітря і я опинилася на ґерґах у Ромчика.
– Ну точно пришелепкуватий! Так можна і заїкою стати!
– Ага, або їжачка народити! – дружний сміх дівчат вже став акомпанементом до нашого з Ромчиком спілкування.
– Іго-го! Цок, цок, цок!
Роман почав гецькатися, наче молоде лоша, підстрибувати, пританцьовувати, а я боялася, як би не впасти з цього клекітного вулкану.
– Пе-е-ре-е-ста-а-ань!
Мені навіть не вдавалося нормально виговорити слова, не те що зупинити цю рухому гору!
...А цыганская дочь за любимым в ночь
По родству бродяжьей души,
Так вперед за цыганской звездой кочевой
На закат где дрожат паруса,
И глаза глядят с бесприютной тоской
В багровеющие небеса!
Голос Ромчика був таким сильним, грудним і гарячим, що шкіра на руках і ногах одразу вкрилася мурашками і низ живота судомно стиснувся.
За кілька хвилин ми підійшли до будинку. Хоча ні, то всі інші підходили, а я – під’їжджала, сидячи на плечах у Ромчика і міцно обплівши його шию руками.
– Все, опускай мене на землю, бо гра затягнулася.
– Ні, вона тільки в самому розпалі, – він анітрохи не задихався, голос був так само свіжий і бадьорий.
Уся наша ватага увірвалася всередину і швидко поховалася в кімнатах – натомилися за цілий день. Роман почав підійматися сходами на другий поверх і, проминувши двері до нашої з дівчатами кімнати, попрямував у кінець коридору.
– Здається, ти втратив орієнтацію у просторі!
– Це не так страшно, як втратити орієнтацію в житті та в інтимних стосунках.
Він зробив вигляд, що не почув іронії в моїх словах.
В кімнаті – напівтемрява. Від світла далеких вуличних ліхтарів обриси всіх предметів були розмитими, лише яма вікна вражала чіткими обрисами.
– Ось і прийшли. Сьогодні ти спатимеш тут.
Ромчик обережно опустив мене на своє ліжко. Озирнулася – у кімнаті він жив сам, але я так зрозуміла, що це його аніскілечки не бентежило і не дратувало.
– Добре, дякую за таку дбайливу доставку додому. Наступного разу буду знати, яке таксі викликати.
– Перчинка! А я дуже люблю гостре!
І знову його губи торкнулися моїх. Я хотіла зупинити ці шалені руки, гарячі вуста, але була в полоні його міцних обійм.
– Будь ласка, не пручайся! Я хочу, щоб ти сьогодні залишилася зі мною.
Від його нахабства я остовпіла, завмерла, стала схожа на ганчір’яну ляльку. Він поклав мене на ліжко і повільно почав роздягати – гудзик на джинсах, зіппер, одна штанина сповзла, друга, я вже не тямила себе від роздратування, але мені ніби щось заціпило.
Я ненавиділа себе за свою безпорадність, за те, що я з ним, що він мене пестить, а я дозволяю це робити, не зупиняю, не втікаю, не кричу. Може, мені хотілося в такий спосіб відомстити за те, що Чайні Очі сьогодні були десь так далеко? Може, мені насправді хотілося саме цього – знемагати в обіймах Ромчика, танути від його дотиків, поцілунків, слухати, як по венах шугає скажена кров, і як по всьому тілу розтікається млість і солод?
На вершині мого блаженства мені побачилися Чайні Очі. Крик і сльози вирвалися одночасно.
– Ти просто чудо! Я радий, що тобі було добре.
Він поклав голову мені на плече, кудлаті пасма лоскотали тонку чутливу шкіру шиї і передпліччя. За мить почулося спокійне посопування; права рука владно обіймала мій стан, проте я лежала, мов оголений нерв. Точно, що оголений. На душі стало паскудно. Шльондра! Він так щиро до мене ставиться, для чого було йому уступати? Щоб забути? Щоб викинути думки про інші руки, інші поцілунки? Це ж нечесно щодо Ромчика!
Мені здалося, що все моє тіло покривається брудом, і замість шкіри – уже товста плівка багнюки, яка затікає мені у вуха, в ніздрі, зліплює волосся, наповнює смородом всі закутки мого нутра.
Повільно, щоб не розбудити сплячого Ромео, зняла його руку і притьмом кинулася до ванної кімнати змивати бруд. Довго намилювалася і ще довше стояла під свіжими струменями води й дивилась, як білі патьоки течуть по шкірі, бульбашками піняться і щезають у чорних дірках круговерті.
Коли я вийшла з душу, дзеркало настільки спітніло, що стало подібним на вкриту льодом калюжу. Палець акуратними рівненькими буквами прописав:
Я тебе люблю!
Прокинулася я від ніжного поцілунку у щічку.
– Добрий ранок, Мариночко!
– Ромео, а що це ти робиш у моїй кімнаті?
– Це ще треба перевірити, хто в чиїй кімнаті!
Я злякано сіла на ліжку. Мати Василева! – він правий: я в його кімнаті! На його ліжку!
Рука інстиктивно потягнулася до ковдри, зараз в голові билося єдине бажання – заховатися, втекти, зникнути.
– Та перестань, не ховайся! Ти така ніжна і дитинна, коли спиш. А твої вії такі чорні і густі, аж тіні лягають під очима.
Його патетичність приємно вразила, але я не звикла чути таких слів щодо себе, тож замість подяки почала виштовхувати Романа ногами з ліжка.
– Ага! То ти гратися хочеш!
Ромчикові вправні пальці проникли під ковдру і почали лоскотати з таким завзяттям, що я аж хрюкнула.
– Молодята! За двадцять хвилин збір у холі! – голос Оленки під самими дверима враз зупинив нас, ми одразу посерйознішали і заспокоїлися.
Біля входу до будинку стояв комфортабельний мікроавтобус. Серед групи молоді я шукала поглядом і ніяк не могла знайти Чайних Очей. Раптом майнула знайома курточка, і моє серце з силою гупнуло в ноги і одразу ж стрімко злетіло в горло. Стало нічим дихати, і від хвилювання дрібно затремтіли руки.
– Всім доброго ранку! Сьогодні я буду вам за екскурсовода! Моє дитинство і юність пройшли в цих краях, тож я сподіваюся, що зможу показати і розказати лише найкраще й найцікавіше.
Я втонула в цьому голосі, пірнула з головою, втратила всі думки, здатність бачити щось інше і слухати когось іще. На ватних ногах, щокроку шпортаючись і оступаючись, наче п’яна, влізла в автобус.
– Маринко, ти ніби не виспалася. Хтось заважав?
Я ладна була провалитися із сорому в тартар, стати комашкою і забитися в найдрібнішу шпаринку, щоб тільки в цю мить тут не було Чайних Очей.
– Я цей, того... пива забагато випила... заснула відразу ж… Ромчик не хотів мене будити...
– Ага, і зробив це все, доки ти спала! – Оленка шкірилася, а я з кожним словом все нижче опускала голову.
– Оленко! Заздрість – дуже негарна і примітивна річ. Тож замість того, щоб теревенити про чужі солодкі ночі, краще вивчай довколишній краєвид.
Очі Ромчика звузилися від гніву, хоч він продовжував посміхатися.
– От куріпки! Нема про що більше поспілкуватися?! Хоча, мабуть, вони більше не зі злості чи заздрості, а просто з цікавості. Думаю, це нас не повинно бентежити, правда, Мариночко?
– Так, Ромчику, дякую тобі.
Найменше мені хотілося зараз розмовляти з ним чи будь-ким іншим з нашої групи. Я вибрала передній ряд, щоб краще бачити сьогоднішнього екскурсовода, примостилася на сидінні і завмерла, наче дитина в очікуванні подарунка.
Через дві години веселої поїздки ми зупинилися біля великої садиби.
– Це одна із перших приватних осель, з якої розпочався зелений туризм у нашому краї. Господарі – дуже приємне, цікаве подружжя, яке з радістю прийме нас!
На великому ще зеленому подвір’ї бігало невелике сімейство китайських чорних кабанчиків. Вони були подібні на кімнатних песиків – бігали, вовтузилися, крутили хвостиками і вищали-хрюкали від задоволення.
Всередині хата була всіяна старожитностями, встелена рушниками, на стінах висіли мисливські трофеї – голови ікластих вепрів, благородних оленів, під стелею на справжніх гілках примостилися куріпки, беркут, дрібні лісові і польові пташки. Всі зачудовано притихли, розглядаючи кожну дрібничку, всотуючи в пам’ять ці приємні, тремтливі моменти. На першому поверсі біля вікна було відгороджено велику частину кімнати, де розміщувався великий дубовий стіл з безліччю інструментів, дерев’яних обрубків, олівців, глиняних тарілок.
– Пан Войтек разом з дітьми туристів майструє справжні неповторні витвори мистецтва: малюють вітражі, вирізають фігурки з дерева, випалюють на дощечках малюнки, плетуть ляльки з сіна. Малеча дуже любить проводити тут свій час, і часто навіть дорослі з не меншим захопленням приєднуються до таких занять.
Господар стояв поруч нас – високий, стрункий, з пишними сивуватими вусами, щиро посміхався і кивав головою.
– Надійко, а передай-но мені тієї капусти чудернацької!
– Оленко, то не просто капуста, то – біґос! І я неодмінно спробую його приготувати вдома!
– Та ти навіть картоплю підсмажити добре не вмієш, а біґос для тебе буде просто випробуванням!
– Зате, Олечко, з цією стравою не буде страшно пройти “курс молодого бійця”.
– Ага, бійця сковорідок і каструль!
За сміхом і жартами промайнув ситний обід. Було так весело й цікаво спілкуватися з господарями, що й не зчулися, як за вікнами споночіло. Поверталися в місто зморені, щасливі; майже всі тихо посопували, дрімали на м’яких сидіннях.
– Скажи, Маринко, як тобі екскурсія? Сподобалася?
– Так, звісно! Душевно, особливо після стількох днів занять, роздумів, дискусій! – я тріпотіла, доки говорила, адже Чайні Очі зверталися лише до мене, і лише я одна була вдячним співрозмовником.
– Як ти думаєш, твоє життя зміниться після цієї поїздки? Що найбільше буде впливати на зміни?
Ти! тільки ти! Хіба не видно це в моїх очах? – цей дикий вогонь, який розжарює всі нутрощі, палахкотить у погляді щоразу, як я дивлюся на тебе! Мені хочеться торкнутися тебе, сидіти поруч, тримати за руку, говорити про все на світі!
– Я не знаю, мабуть. Але про це рано говорити. Часто після таких поїздок чи подій тобі здається, що зараз ти можеш перевернути світ, змінити його, і ось тепер точно все піде по-іншому, краще! Проте минає час, і більшість розгублює цей шалений порив, бажання стають все примітивнішими, меншими, приземленими. Забуваєш і ці веселі ночі, і неймовірне душевне піднесення, яке відчував під час спілкування з різними людьми – вся ця атмосфера губиться в повсякчасній буденності. Не знаю, може, я надто категорична,і можливо, так відбувається лише в мене і то через те, що мені самій не вистачає якогось стержня, щоб штовхнути землю, заставити обератится її якщо хоча б не в інший бік, то, принаймні, з тією швидкістю, яка пасує тобі. Тому я не можу тобі сказати з упевненістю: так, моє життя зміниться!
Очі навпроти з кожним моїм словом ставали все сумнішими.
Я замовкла, помітивши розчарування на обличчі.
– Вибач, мені не варто було говорити такі речі.
– Та ні ж бо, що ти! Мені сумно не через твої слова. Просто ти маєш рацію і не боїшся сказати про це. Мало хто наважується бути чесним не лише із собою, а й з довколишніми. Мені здається, ми могли б стати хорошими, по-справжньому близькими друзями. Особливо, якби жили в одному містечку.
Про це я можу лише мріяти. Знаю, що цього не станеться, але ж мрії не прив’яжеш до стовпа реальності.
– Дякую. Я була б надзвичайно рада.
– Марино, я можу тебе про щось попросити?
Я злякалася, що моя голова відлетить, так сильно я почала кивати у відповідь.
– Я вивчаю східні слов’янські мови, серед них і українську. Ваша програма розрахована ще на два дні в нашому місті. Ти б не могла зі мною спілкуватися лише українською і стежити за моєю правильною вимовою?
Я не могла повірити власним вухам – тепер я зможу бути найближче, найдовше, найтісніше біля Чайних Очей! Моєму щастю не було меж, але, щоб не виказати своїх почуттів, я просто промовила:
– Так, звісно, для мене це дрібничка, а для тебе – щонайменше безкоштовний репетитор і хороша практика.
Знову ми біля дверей будиночка, але сьогоднішній піднесений настрій не йде в жодне порівняння з учорашнім пригніченням. Довго дивлюся вслід трьом нашим польським друзям, і серце завмирає від радості.
– Мала, пішли спатки, тут холодно.
Ромчик обійняв за плечі і скерував до будинку. Ми повільно увійшли. Як не дивно, було дуже тихо. Напевно, всі вже повкладалися в теплі ліжка і ще раз подумки проживають сьогоднішні веселі моменти.
– Добраніч, Ромчик! Солодких снів!
– Я волію, щоб ці слова ти сказала в моїх обіймах у моєму ліжку.
– Ромчику, я гадаю, що не варто.
– Не зрозумів. А як же тоді…
– Вчорашня ніч нічого не значить. Вибач, якщо ти розраховував на більше!
Я повернулася до сходів, але наступні слова Ромчика змусили скам’яніти на місці.
– ... твоє зізнання про кохання?
Яке ще зізнання? Яке кохання? Про що він каже?
І відразу перед очима з’явилася картинка: я стою у ванній кімнаті і пальцем виводжу три ніжних слова. От тільки вони були не для Ромчика... Ото дурепа! Чи ж можна пояснити хлопцеві після гарячої ночі, що слова кохання в його ванній кімнаті були для іншої людини?!
– Боже мій! Ромчику, це я так, я не хотіла, я не знаю, що на мене найшло, але це нічого не означає, я не буду більше...
Моє белькотіння обірвалося одразу ж, як я побачила його обличчя – жовна ходили ходуном, на лобі з’явилося кілька краплинок поту, а в очах – сльози. Він зло тріпнув головою, стиснув кулаки і злетів по сходах, важко гупнувши на прощання дверима своєї кімнати.
Останніх два дні я боролася з протилежними почуттями – захопленням від практично щосекундного перебування поруч Чайних Очей і почуттям провини перед Ромчиком. Він уникав мене, завжди сідав оддалік, був постійно зосереджений, його жарти стали рідкісними і якимись лихими. Дівчата спробували нас помирити, але Роман одним поглядом відбив такі наміри.
– Маринко, ти не могла б мені допомогти підібрати вірша? Завтра в нас семінар з української мови, потрібно вивчити і продекламувати поезію.
– Звісно! Я маю трішки подумати, що тобі можна буде запропонувати.
Я сиділа в кутку, стуливши повіки. Навколо бігали, снували студенти, проте я не чула й не помічала нічого. Відтворювала в пам’яті уривки віршів наших класиків, сучасників, шепотіла щось собі під ніс, але відчувала – це все не те, що мені б хотілося.
Аркуш паперу переді мною поступово заповнився квітами, листочками, комашками, чудернацькими візерунками, а потрібна річ уперто не хотіла знаходитися, зринати у пам’яті. Раптом мій погляд упав за вікно. Метрів за три на лаві сидів Ромчик. В руках він тримав букет з пожовклого листя – кленові, дубові, з горобини, ще якісь. Вітер куйовдив його чуприну, хапав за поли розстібнутої куртки, але він нічого не помічав, окрім яскравого різнобарв’я.
– Тримай, я сподіваюся, тобі сподобається.
Я вийшла в коридор і попрямувала до виходу.
– Марино! Маринко! Це так гарно, так ніжно, так по-справжньому! Тільки ти не написала, хто автор!
– Я.
Мені не хотілося нікого бачити, було надто важко на душі. Зграя ворон поважно пролетіла до оголених дерев. На лаві не було ні душі.
* * *
Сьогодні повернулася з Польщі. Найперше, що зробила, це пішла на базар, купила капустину, реберця і зварганила біґос. З’їла велику миску, смачно закушуючи чорним хлібом. За вікном земля вкривалася першим мереживом снігу. Ставлячи рештки обіду до холодильника, побачила пляшку пива. Думала лише одну мить, а потім, навіть не скривившись, кількома великими ковтками спорожнила її. Майже одразу відчула хміль у голові й ногах.
На столі стояв ноутбук. Чистий листок віртуального паперу лякав і приваблював водночас.
Довго ходила, міряла кроками кімнату, то впадаючи в жар, то відчуваючи, як мене тіпає озноб.
Різко і голосно засвистів чайник, випускаючи білу хмарку пари. Заварила міцного чорного чаю, дістала слоїк з медом. Золотиста тягуча маса важкими великими краплями падала в чорну безодню чашки. Я всміхнулася і сіла писати листа.
Моя далека, найкраща, мила, найдорожча Іренка!
Знаєш, я так часто думаю про тебе. Ти маєш це відчувати, бо думки настільки сильні, що іноді голова просто розривається від їхньої ваги. І тоді мені просто хочеться сховатися-втекти-забутися...
Ми так давно не бачилися!!! Час від часу задумуюся: а що, якби ми взагалі не зустрілися? Я б і далі не знала, хто я, що я є? І далі жила б, вигадуючи щось, блазнюючи в цьому дурнуватому світі? Забагато питань, на які невідомо хто, і коли дасть більш-менш прийнятні відповіді. А чи потрібні вони – ці відповіді – взагалі? Може, й ні. Люди такі дивні створіння... Мені навіть часом здається, що ми самі проектуємо свої проблеми; багато хто про це говорить, але мало хто в це вірить. А варто було б вірити. Нам вдалося б уникнути багато чого. Ось, знову – перед цим було забагато питань, а тепер забагато: “а що, якби”. Ілюзорність цього світу мене просто доконує, висмоктує рештки тверезого мислення, забиває у свідомість незрозумілі ідеї і здогади...
А знаєш, що найкраще серед цього всього? Звісно, те, що ми все-таки зустрілися. Що наші світи-орбіти-галактики доторкнулися на ці незбагненно-невдячні короткі миттєвості. А, може, це було настільки довго, що ми не помітили? Може...
Хоча водночас вагаюся: що саме ми повинні були зрозуміти з цієї зустрічі? Адже все нам дається з певною метою... А, може, мета в тому, щоб не шукати відповіді на ці питання?
Але в одному впевнена: я рада, що так трапилося. І хоча зараз нас роз’єднують умовності – відстань, відстань, відстань та інші дурощі, – але я вдячна невипадковій випадковості за це.
І ще хотілося сказати: коли я прийду до тебе уві сні, знай – мене вже не стримує відстань, уже насправді ніщо не стримує. Всі умовності залишилися для мене позаду. І найбільша умовність – наше життя – також уже позаду. Я не знаю, коли це трапиться, але відчуваю, що воно незворотнє. Як була незворотньою наша зустріч. Я прийду до тебе попрощатися, але попрощатися з тобою у цьому світі. А потім буду чекати тої щасливої миті, коли Ти також подолаєш усі умовності. І тоді наші світи-орбіти-галактики стануть єдиним.
І лише це по-справжньому буде мати вагу і значення...
21.03.2009

Ромчик

– Ну що, підемо розважимося?
Біля мене стояв він: малий, білявий, нечесаний замазура.
– Та ні, дякую. Малий іще.
Його рука тим часом витягала і знову опускала в кишеню картатої сорочки зіжмакані гроші.
– А я кавою пригощу, – не вгавав він. – Хочеш, тістечко тобі куплю? (“піроженоє”).
– Та не хочу я. Н-е-х-о-ч-у, – повільно, як тільки змогла, відказала я.
Але хлопчак не йшов; замурзане личко сумовито усміхалося, очі по-дорослому дивилися на мене.
– А де ж ти гроші взяв?
Його обличчя засяяло: все-таки не відвертаюся, говорю з ним.
– Яблука натрусив, отам – за будками, став на базарчику, – от і маю гроші. Я не крав! – із гордістю і водночас боязко сказав він.
– То що, може, підемо? – лукаво допитувався далі.
Подруга якось не зовсім дружелюбно сприйняла моє нове “знайомство”. Ну і нехай.
– Ідемо. Але просто поговоримо – тут, за рогом.
Ліхтарі боялися сюди зазирати, і тому скрізь панували сутінки. Ми присіли на недобудованому мурі. Я чекала, щоб слухати, а він чекав, щоб його почули...
– І хто ж ти такий? – підштовхнула я його до розмови.
– Звуть мене Ромкою. Мені 10 років. У школу зараз не ходжу, хоча дуже люблю вчитися, особливо читати і рахувати. З дому пішов, бо тато сидить, а мамка п’є. Життя нема... А в інтернат не піду! – злість у його голосі вразила. – Не хочу туди! Краще буду жити так, як зараз живу: хоч часом голодно-холодно, та все ж сам собі господар. Поки що живу тут, ночую під будками. Вдень яблука продаю, помагаю на базарі щось робити, а ввечері кутаюсь у все дрантя, що маю, і – спатки. Правда, на залізі, дме, продуває з усіх сторін, але й це добре. А недавнечко вкрав – ні-ні! – взяв хліба: їсти хотілося страшенно, а грошей того дня не заробив. Я б йому назавтра віддав ті гроші, чесно!
Ромчик розхвилювався. В тьмяному світлі далеких ліхтарів було видно, як блищать його очі: чи то від збудження, чи ще чого.
– А охоронець мене схопив, як погане кошеня, і... І в міліцію! Так я вирвався, вкусив його за руку і втік! Вони ж би мене назад в інтернат запхали! То я й прибіг до цього, ну, сторожа знайомого. Він мій друг – добрий, їсти коли-не-коли дає, часом спати пускає. От в нього і заночував, бо той – злий – вилупив би мене так, що й душа вилетіла.
Незважаючи на задушливий літній вечір, мене почало морозити; хто може сказати: за що воно отак страждає?
– А миєшся де? А зима?
– Ха! Так то ж річка близько: збіг собі донизу, шубовсть у воду, та й плавай скільки заманеться. А зимою важко буде. Не знаю, може, таки доведеться йти в той інтернат...
Від річки потягнуло прохолодою. Ми встали з муру і повільно попрямували до нового мосту. Часті перехожі, зайняті власними проблемами та мріями, не помічали такої дивної, як ми, пари.
– Я...Я вам щось скажу, – голос Ромчика від хвилювання зливався з ледь чутним шелестом прибережного верболозу.
Я взяла його за руку, ми зупинилися.
– Тільки нікому цього не кажіть, добре? Ніхто не знає про це і не повинен дізнатися...
Він трохи помовчав, збираючись із думками і намагаючись хоч трохи приборкати свій душевний біль.
– У мене брат був, старший. Любив мене, допомагав, рятував, як доводилося, від рук п’яної мамки, годував. Потім його забрали до інтернату, та над ним почали знущатися всі, хто хотів і міг. То він звідти втік. Не було нікого, хто б його послухав, пожалів, порадив, що робити. От він сам собі й нарадив: звідси – та й униз.
Рука Ромчика в’яло піднялася в бік старого мосту.
– І я так зроблю! Бо не можу більше отак жити!
Він уже не міг стриматися; давні почуття страшною рікою залили його, закрутили у вирі втрачених мрій. Я обійняла замурзане хлоп’я, пригорнула, лагідно погладила нечесане сонячне волоссячко. Сльози душили горло, не давали не те що говорити, а й думати. Насилу сказала:
– Ромчику, не треба. Піди, піди в інтернат. Там тебе годуватимуть, вдягати будуть, у школу знову ходитимеш. Все буде добре, але тільки піди!
– Не хочу. Не треба. Нащо мені жити? Все одно зроблю, як брат.
Його голос був навдивовижу спокійним, аж стало страшно.
– А мене сто років Ромчиком не називали. Тільки мама. Давним-давно...
Я поглянула на нього: в скупому світлі було видно, як блищать блакитні очі. Не від світла далеких ліхтарів...

Троє в одному ліжку

Сьогодні знову наснилась її улюблена маячня: вона лежить у ванній, наповненій теплою, пінистою, духмяною водою, відчуває, як мокра ковдра з мільярдів краплинок вкриває аж по самісіньку шию. Вона підіймає руку і бачить, що пучки пальців зморщилися, і стали подібними до звивин на ядрі грецького горіха. Неподалік на невеликому ослінчику стоїть пляшка улюбленого сухого вина і келих, до половини наповнений терпкою амброзією, а від ароматних свічок, розставлених по периметру кімнатки, на стіни лягають чудернацькі тіні. Ніщо не порушує блаженства, вона кайфує від теплої насолоди, знемоги у тілі і розплавленості думок. Повільно заплющує повіки, і – прокидається.
Будильник на тумбочці тонко пищить, вривається у мозок дрібними дзвіночками китайського дешевого виробництва. Рука повільно намацує його, і він з різким дзенькотом падає на підлогу.
Ще п’ять хвилин. Всього п’ять хвилиночок, і я встаю!
Звичайно, вона запізнилася на роботу. В офіс вбігає, однією рукою розстібаючи численні гудзики на курточці, а другою – стягуючи берет.
– О, Стрілецька! Знову запізнюєшся?
– Що ви, Геннадій Миколайович! Я просто в цех бігала, ось, уже повертаюся! – брехати вона не вміла, і тому одразу густо зашарілася, швидко опустивши обличчя до сумки, щоб шеф не встиг побачити раптових рум’янчиків.
– Добре, давай швидше роздягайся, зараз буде планьорка.
Її аж пересмикнуло від цього “чудного” слова, проте вона жодним мускулом на лиці не показала зневагу до директорського суржика, знаючи, що більшість людей саме так і спілкуються.
Під час п’ятихвилинної летучки, яка затягнулася на всі двадцять, Віталіна помітила, як молодий колега розглядає її ноги, обліплені тонким мереживом колготок. Колготки були в дрібну сіточку, але, як не дивно, зігрівали навіть зараз, при мінусовій температурі.
Колега був ще “свіженьким новачком”: прийшов на фірму місяців зо два назад, і працював у сусідньому відділі, через що вони бачилися тільки в коридорах, пробігаючи один повз одного з увічливою усмішкою. Віталіна знала, що звати його Анатолієм, має дружину, і що за професією взагалі-то вчитель. Інша інформація і не цікавила дівчину, зважаючи на сімейний стан колеги, проте він не раз кидав на неї зацікавлені погляди.
Віталіна повільно сховала ноги під стіл, непомітно обсмикнуючи коротку спідницю.
От же ж, і чого він втупився? Має молоду дружину, нехай на неї задивляється. Але ж ні – полуниці з чужого городу завжди солодші.
–.. тому цим питанням займеться Віта. До обіду чекаю всю інформацію у себе на столі.
Віталіна швидко кліпнула від несподіванки і закивала головою. Ні до чого хорошого роздуми про одружених чоловіків не приводять – навіть не чула, яке завдання нав’язав їй шеф.
Дівчина з надією озирнула решту присутніх, але всі старанно записували вказівки директора в нотатники.
– Можете братися до роботи. До речі, на сервері знаходиться нова книжка, раджу всім прочитати. Маєте час до кінця цього тижня.
О, знову хоче нам промити мізки! Поки менеджери читатимуть про те, як поводитися у критичних ситуаціях на роботі, їхній шеф буде впроваджувати ці самі критичні ситуації на практиці, витягнувши зразки створення штучних міжофісних проблем з таких же книжок для директорів.
– А екзамен за темами книжки буде? – Анатолій іронічно посміхнувся, дивлячись у вічі Геннадію Миколайовичу.
– Буде, буде, – так само іронічно відповів шеф і поважно вийшов із кабінету.
Анатолій ще раз посміхнувся й одразу повернувся до Віталіни:
– Встигнеш зробити завдання?
– Встигну, – буркнула вона і нахилилася до паперів. Русяве волосся теплою хвилею накрило плечі і приховало від пронизливого погляду зелених очей молодого чоловіка.
– Але ти ж навіть не чула, що саме тобі доручено зробити. Як думаєш виплутатися? Знову червонітимеш, наче школярка, яка зробила домашнє завдання, але забула зошита вдома?
Вчепився, мов реп’ях до собаки! І чого йому треба? Але ж правда, вона зовсім нічого не чула!
Віталіна круто розвернулася і попрямувала до офісної кухоньки, белькочучи щось собі під ніс.
– Віточко, я не розчув – що ти кажеш?
Ну, це вже занадто! Йому що, прямо сказати, щоб залишив у спокої? Дівчина різко зупинилася і потрапила в міцні руки Анатолія.
– Ого! Ти змінюєш рух так само швидко, як твої очі змінюють колір залежно від настрою і погоди!
Чомусь на його обличчі була не звична іронічна посмішка, а тепла, щира, і раптово – рідна.
– Е-е-е, вибач, я не хотіла.
– Нічого, все гаразд.
Анатолій чомусь теж зашарівся, опустив очі, але руки так само міцно тримали Віталіну.
– Давай кави поп’ємо? А то після нашої летучки не до роботи потягнуло, а на відпочинок.
Вони просковзнули на мініатюрну робочу кухню, зробили сурогатної кави в офісних філіжанках і несподівано розговорилися так, як розмовляють давно знайомі люди, яких вихором життя рознесло на кілька років і після довгих поневірянь знову зіткнуло їх лобами один з одним.
* * *
– Вітко, Вітко, на голові верітка!
– Дурники! Не обзивайтеся!
– А то що?
– А то в ніс отримаєте! – дівчинка зло стиснула кулачки і вся аж підтягнулася, ніби кішка перед стрибком.
– Ти? Та ти ж навіть м’яч не можеш закинути у баскетбольну сітку, куди тобі дістати до наших носів!?
Вона на хвилю задумалася, потім стенула плечима і спокійно пройшла біля своїх недолугих однокласників.
– Вітко, Вітко, на голові веріт....
Останній склад застряг у горлі Андрія, вилетівши за мить вкупі зі слиною і кров’ю на брудний кахель підлоги.
– Ти що, зовсім ідіотка?
– Я чесно попереджала, а ти не вірив! – Віталіна зло звузила очі і витирала замацьканий кулак об старенькі джинси. Гриць і Олег стояли поруч і здивовано мовчали – таких коників їхня тихенька однокласниця ще ніколи не викидала.
– Я тобі це ще пригадаю!
– Ага,можеш записати у блокнотику, а то раптом забудеш.
І вона гордо пішла, похитуючи стегнами, як молода кицька.
– Дивись, дивись, та ж повернися сюди!
– Відстань, невже не бачиш, що я розв’язую завдання? – Віталіна тріпнула головою, всім видом виказуючи свою байдужість. А тим часом з останніх парт чулося посопування, вовтузіння і ледь стримувані крики: “ні... не так... сюди тисни... зламаєш... слухай... дивися...”
Дзвінок з уроку став початком загального вибуху емоцій, нестримного броунівського руху по класу – всі кинулися до останньої парти, де займав почесне місце вічного двієчника Максим, або як його ніжно називали дівчата Макс, вимовляючи його ім’я так, ніби куштували найсмачніше морозиво – примружуючи очі, притишуючи голос і з трепетом десь в області серцевого м’яза.
Макс гордо сидів на парті – щоб було краще всім видно – і демонстрував зацікавленим ротам і очам диво-чудо – мобільний телефон. Його тато, ні – батько, був суддею уже надцять років, тож потішити свого сина такою річчю було для нього легше, ніж для інших батьків – придбати для своїх дітей нові штани. Макс спроквола розказував, як користуватися телефоном, вмикав мелодії, показував ігри, набирав і одразу ж скидав батьків номер, словом – тішився новою іграшкою не менше, ніж його тато – новою машиною.
– А звідки це в тебе? – нарешті хтось наважився спитати з однокласників.
– Батько подарував, у мене ж сьогодні день народження!
У класі пройшла хвиля зітхання – всім іншим, простим смертним, на свята дарували різний непотріб або ж навпаки – потрібні речі: куртку, книгу, рюкзак, чи навіть підзатильника, як у Славка, чий тато п’є, не просихаючи.
– До речі, в мене сьогодні на хаті буде туса. Після останнього уроку я скажу, кого запрошено.
Анатомія і література тягнулися так довго, ніби уроки продовжили на хвилин двадцять щонайменше; час від часу хтось зиркав на годинник – ну, коли вже дзвінок? Врешті, Лідія Анатоліївна втратила терпець, і за кілька хвилин до перерви влаштувала їм самостійну роботу – набридло дивитися, як сіпаються руки, бігають очі, і перешіптується весь клас.
– Оля, Марина, Світлана, Катя, Олег, Андрій, Славко, Серж, і...
Названі однокласники непомітно для себе випросталися, підібралися, очі переможно дивилися на решту учнів. Але Макс мав назвати ще когось! Решта завмерла, шиї повитягувалися в очікуванні – хто ж той останній щасливчик?
-...і Віталіна.
Весь клас, як за командою, повернув голови в її бік. Дівчина ж стояла за другою партою і похапцем складала книжки і зошити в сумку. У кабінеті стало тихо, аж було чутно, як істерично б’ється муха в сонячну шибку.
– Ти чуєш, Віталіно? Приходь сьогодні до мене додому на шосту вечора. В програмі – веселощі, кіно, недитячі ігри і багато чого цікавого.
– Я не хочу, дякую.
– Точно, дурнувата – її запрошує Макс, вибрав серед інших – хоча незрозуміло, що у цій тихоні такого особливого знайшов – а вона ще корчить з себе принцесу, – сердито сичала Людочка на вухо Іннесі.
– Ну, Віталіночко, я ображуся. Обіцяю, що цілий тиждень не буду списувати домашню з алгебри!
Всі мовчки спостерігали – хто кого?
Віталіна не відповіла, швидко докидала речі і вискочила з кабінету.
* * *
Вони пробули на кухні хвилин двадцять, поки туди не зазирнула патлата голова Михайла, щоб повідомити страшним шепотом: крокодил Гена обходить своє “королівство”. Віталіна одразу знітилася і засумувала, Анатолій навпаки – хвацько продовжував якусь чергову розповідь, проте дівчина вже шмигнула назад на робоче місце.
Анатолій залишився на самоті. Щось роздумуючи, він стояв і перекочувався з п’ят на носаки, руки засунув глибоко у кишені, і стежив крізь шибку за веселою синичкою. Потім стріпнувся, потягнувся всім кремезним молодечим тілом і бадьорим кроком рушив до свого кабінету, щось мугикаючи під ніс.
День пролетів непомітно, роботи виявилося достатньо, так що Віталіна і незчулася, як всі почали збиратися додому. Вибігла разом з усіма на вулицю, а там – хуртовина. Зима сипала снігом в обличчя, хапала крижаними лапами за голі коліна, залазила під шуби, куртки, просочувалася холодом крізь найменші шпаринки і кусала за щоки.
– Сідайте, дівчата, підкину до зупинки!
Анатолій відкрив двері до своєї машини і гостинно усміхнувся.
– Чому б і ні? – Маринка швиденкьо запхалася у прогріте черево машини, за нею – Олечка й Іринка. Вони тіснилися на задньому сидінні, а попереду, біля Анатолія, залишилося вільним якраз одне місце.
– Чого стоїш там? Залазь швидше, не вихолоджуй машину!
Віталіна ще потупцяла на місці, але врешті наважилася і сіла на переднє сидіння. Двері хвацько гримнули, і машина чкурнула з місця.
– Хто куди? Де вас висаджувати?
– Висаджуй картоплю і помідори навесні! – весело проговорила Оля, і весь жіночий колектив дружно закихкотів.
– Добре, де вас викинути? Так краще буде? – Анатолій прийняв “м’яча” і вирішив теж покепкувати.
– Краще, якщо просто станеш на зупинці – Віталіна похмуро зиркнула на нього і знову втупилася у засніжені вулиці.
– У декого нема настрою, то й іншим хоче зіпсувати.
– Та ні, у мене все гаразд, і з настроєм теж.
– Ага, якщо повертаєшся з роботи стомлений і зморений, значить – робота задовільняє! – Оля знову вирішила проявити себе вдалим гумористом.
Віталіна промовчала – справді, не хотілося розмовляти, почувалася виснаженою і хотілося лише одного – пошвидше добратися своєї крихітної квартирки і впасти на ліжко.
За кілька хвилин вони під’їхали до зупинки. Задній ряд швиденько, зі сміхом і жартами вивалився на зупинку, лякаючи змерзлих людей. Віталіна взялася за ручку, але Анатолій раптом різко натиснув на педаль, і вони зірвалися з місця, залишаючи позаду машини хвилі білого газу.
– Ти чого? Ти забув мене випустити.
– Ні, не забув. Я відвезу тебе додому, мені по дорозі.
Дівчина промовчала – крім неї, у тому ж районі жила ще Ольга, але їй Анатолій чомусь не запропонував поїхати далі.
Запала вимушена, неприємна мовчанка. Анатолій потягнувся до магнітофона, і заграла весела, запальна пісня, у якій переконували “що все буде добре”. Віталіна змерзла, тож просунула пальці в рукави своєї шубки і дрімала.
– Скажи, а ти завжди така таємнича?
– Прошу? – дівчина здивовано зиркнула на колегу.
– Ну, ти просто постійно про щось своє думаєш, мало з ким спілкуєшся, а якщо і говориш – то тільки у справах, або про такі речі, які звичайним людям незрозумілі!
– Вибач, у кожного свої уподобання і власні скелети у шафі. Мої скелети не кращі й не гірші за інші.
– А кому б ти відкрила свою таємничу шафку? – хоч Анатолій уважно слідкував за дорогою, але на мить все ж відірвав погляд і зацікавлено поглянув на Віталіну.
Вона знітилася: хоч і була привабливою, розумною дівчиною, але коли нею цікавилися чоловіки і проявляли хоч найменший інтерес, дівчина перетворювалась на замкнутого, незграбного підлітка з купою комплексів. І нічого не могла з собою вдіяти – просто ціпеніла, тільки дурнувато посміхалася і відповідала не до ладу.
– Нікому. Я від неї загубила ключа, – буркнула вона сердито, ще глибше запхала руки в теплі кишені й змовкла.
– Скажи адресу, я не знаю, де ти живеш.
– Та ні, можеш тут зупинитися, мені ще до магазину треба.
– Перестань! Будеш ходити таким морозом? Ти ж задубієш! У тебе он ноги голі і спідничка коротка.
– А це вже не твій клопіт: мої ноги – мої проблеми. Дякую, що підвіз.
Вона вистрибнула на мороз, одразу зіщулилася під натиском крижаного вітру і пішла не озираючись.
* * *
І чого вона припхалася сюди? До останнього сиділа вдома, гризла кінчик ручки, видивлялася щось потаємне, блукаючи поглядом по обшарпаній стіні кімнатки, і навіть думки не допускала, що прийме запрошення Макса. Але коли почула, як у двері п’яно ввалюється батько (хоча не було й п’ятої дня) і по їхній крихітній квартирі росповсюджується нудотний запах, гострий і терпкий дух, вона миттю зіскочила з канапи, що та аж образливо озвалася розтривоженими пружинами. Віталіна кинулася до шафи, витягнула чорний обтягуючий джемпер, старенькі джинси – але вони ще були нівроку, трималися купи в потрібних місцях – швидко натягнула вбрання на себе, пригладила волосся зубатим гребінцем і вискочила за двері. Краєчком ока помітила, як батько тягнеться до неї, силується щось промовити, проте бажання затримуватися, щоб вислухати його п’яну розмову, не виникло.
У рюкзачку знайшлося кілька гривень. Віталіна стояла перед магазином, роздумуючи, що можна купити за ці жалюгідні гроші хлопцеві, який сьогодні отримав такий шикарний подарунок. У складчину її не взяли – бо ніхто й не думав, що вона погодиться прийти – а тепер було б уже пізно.
– Вітаю з днем народження, – Віталіна простягнула Максові яскравий згорток, перев’язаний синьою блискучою стрічкою.
– А поцілунок іменинникові?
Дівчина похапцем ковзнула своїми гарячими губами по його пахучій щоці. Макс притягнув її, обійнявши за талію.
– Пусти! Хоча у тебе й день народження, але руки розпускати не дозволено все одно.
– Це ми ще побачимо, – Макс багатообіцяюче посміхнувся і провів до галасливої компанії.
Коли Віталіна зайшла до кімнати, вся юрба затихла, як за помахом чарівної палички. Вісім пар очей втупилися в неї, шум змовк. Тільки-но Людочка відкрила рота, щоб щось промовити, як із пляшки з шампанським гулко вискочив корок і густа біла піна потекла по зеленуватих пузатих боках.
– Чорт!
Славко гарячково витирав зі штанів патьоки, які мокрими плямами розповзлися вниз по холошах.
– О! Ще не встиг випити, а вже штанці замочив!
Кімната зірвалася гучним реготом, перекрикуючи ревіння магнітофону.
Віталіна озирнулася – її однокласники почувалися невимушено, розбилися по парах, потягували різнокольорову рідину і повсякчас голосно сміялися.
Дарма прийшла. І чому це вона вирішила, що тут буде цікаво? Дівчина вже повернулася, щоб тихенько вийти і зникнути з цього чужого свята, аж раптом її хтось схопив за руку.
– Віталіночко, а давай потанцюємо?!
Андрій дурнувато шкірився, погойдував келихом з вином і час від часу гучно гикав.
– Ні, я вже йду. Я просто забігла привітати, але вже повертаюся. У мене справи.
– Та ну, облиш. Завтра ж вихідний, хіба можуть бути якісь справи напередодні суботи? Тим більше, будемо вважати цей танець своєрідним примиренням – відсьогодні я перестану дражнити тебе. Іде?
– Добре, якщо тільки за такої умови, – Віталіна простягнула руку, але поруч з’явився Макс з повним келихом вина.
– Давай, випий за мене!
– Я не буду, дякую, – вона хотіла прошмигнути повз іменинника, але той загородив весь прохід.
– Як це – не будеш? Будеш! Тим більше, тобі штрафна – ти запізнилася на цілу годину, тож мусиш випити весь келих до дна. Не переймайся – це смачно, як компот!
Стало тихо – всі вичікувально витріщились на Віталіну. Вона зітхнула і ковток за ковтком випила все до останньої крапельки. Вино було надто солодким, тягучим, і його було забагато.
– Браво! Молодчинка! Тепер пускаю тебе до танцю, – Макс галантно вклонився і відступив.
Андрій був посереднім партнером: кілька разів наступив їй на ногу, постійно щось белькотів на вухо і хихотів над власними жартами. Він намагався притиснутися щільніше, але Віталіна вперто трималася на “піонерській відстані”, все більше гидуючись неприємних доторків.
Нарешті пісня закінчилася, дівчина полегшено зітхнула і проскочила в коридор. Квартира була великою, на чотири кімнати, тож Віталіна не одразу зорієнтувалася, з якого боку розташована ванна кімната. Їй страшенно хотілося вимити руки після того, як їх із силою стискав недолугий однокласник.
Віта поткнулася вправо, штовхнула якісь двері і зупинилася, намацуючи на стіні вимикач. Світло засліпило очі, тож Віталіна не одразу помітила, що втрапила до кімнати, посеред якої на великому ліжку сплелися дві голі фігури.
– Ти що, хочеш приєднатися? – Олег п’яно заусміхався, простягаючи до неї руку. Під однокласником, гола-голісінька, лежала Катя, закинувши ноги на його поясницю і старанно цілувала Олега в шию.
– Вибачте, я помилилася дверима.
Віталіна позадкувала, чомусь не в змозі відірвати погляду від оголеної картини. Щільно зачинивши двері, знову вирушила на пошуки ванної кімнати, прислухаючись до звуків за дверима, перш ніж відкрити їх.
Побачене вразило: стіни були викладені темно-синьою, з блискітками, плиткою, з дзеркалом на повен зріст, білосніжними шафками і найголовнішим чудом – великою, ні – величезною! – ванною. Віталіна одразу ж забула, для чого прийшла сюди, її думками повністю заволодів цей предмет, який магнітом притягував до себе. Дівчина хвилю подумала, потім обережно закрилася зсередини і почала роздягатися.
Все одно вона зайва на цій вечірці, тож ніхто й не кинеться її шукати чи переживати, що Вітка-верітка десь зникла.
Віталіна відкрутила крани, відрегулювала воду, з насолодою ступила у глибоку ванну і лягла. Вона лежала і спостерігала, як вода стрімко вкриває її – ось зникли коліна, живіт, дійшла черга і до грудей, які незабаром також заховалися у теплих долонях води. Дівчина вимкнула воду, знайшла на поличці баночку з ароматною сіллю, всипала кілька жменьок і знову лягла. З носика крану час від часу злітала краплина і дзвінко падала на гладку поверхню води, лише підсилюючи загальну тишу. Вона чула, як кілька разів відчинялися вхідні двері, чула тупіт ніг і п’яний сміх, але сюди ніхто і не поткнувся – усі пішли надвір: пускати салюти і кидатися петардами.
– А де це Віталіна? Вже пішла?
– Не знаю, вона хотіла приєднатися до нас із Катькою, але чомусь передумала.
Віталіна скинулася, сіпнулася і ледь не пішла під воду – в двері хтось глухо стукав, аж вони почали скакати ходором під натиском хлопчачих плечей. Дівчина з жахом дивилася на двері, стрілою вискочила з ванни і почала гарячково натягувати на себе одяг. Тіло було ще мокрим, тож вдавалося це важко, руки плуталися, а серце гупало все сильніше. Вона вже простягнула руку, щоб взяти светра, як двері таки не встояли і з тріском відкрилися, ледь не збивши її з ніг.
– Ого!
– Ти диви, вона тут весь цей час відсиджувалася!
– Ага, і, здається, зовсім не сумувала, – Серж вказав на ванну, з якої із шумом витікала вода.
– Я ще не бачив Віталіну в такому вигляді, – Славкові очі загорілися, і він аж облизав свої пухкі губи.
– Панове, нема проблеми. Зараз ми побачимо не тільки це, я пригощаю, – Макс загрозливо посміхнувся і потягнувся до дівчини, яка стовпом вклякла серед кімнатки.
Юнаки по одному просочилися сюди ж і оточили Віталіну тісним кільцем. Вони жадібно розглядали тіло, наче вовки перед нападом на жертву.
– Хлопці, ви чого. Пустіть, мені треба додому. Дайте пройти!
Віталіна рвонула було до дверей, але цупкі руки підлітків зупинили дівча і одразу ж почали швидко зривати одяг. Хтось вхопив її за сідниці, стягуючи джинси, хтось тримав за руки і з гиготінням розстібнув і зняв ліфчик.
– Дивіться, яка кумедна у мене шапочка! – Славко натягнув чашечку бюстгальтера собі на голову і кланявся на всі боки, наче бовван.
– Ти б іще колготки натягнув на голову!
Віталіна вигнулася дугою і хвацько з усією силою вдарила в чийсь пах. Судячи по голосу – це був Олег.
– Ах ти ж курва! Ти в мене зараз поплатишся!
Олег підскочив до дівчини і щосили вдарив її по обличчю. Голова різко тріпнулася, на щоці залишився слід від п’ятірні, а вона ще дужче затріпалася у руках своїх катів.
– Ти глянь, які в неї гарні груди, – Макс взяв їх у долоні і з силою стиснув. Віталіна закричала, закинувши голову назад і виштовхуючи з легень потужний, голосний крик, від якого по шкірі аж пішов мороз.
Хлопці, як по команді, забрали від неї руки, і Віта ледь не впала, вчасно вчепившись тремтячими руками за борти ванної.
– Ти цей... не говори нікому, що тут було, – Макс стояв над нею, хмуро вдивляючись в бліде обличчя однокласниці.
– А нічого ж не було, правда, Віталіночко? – Олег нахилився і пильно глянув у її очі. – Не було нічого незвичного. І ти давно пішла додому, одразу, як віддала подарунок.
Вона похапцем одяглася і вилетіла з квартири. Хлопці, відразу протверезівши, квапливо попрощалися і один за одним пішли.
* * *
– Привіт! Як спалося? Не замерзла?
Анатолій стояв при вході на фірму, курив, випускав димові кільця і мружився на морозному сонці, наче ласий до сметани кіт.
– Привіт, – буркнула Віталіна і прошмигнула повз нього. Він подивився, як закрилися двері, старанно загасив цигарку, і з рішучим виразом обличчя рушив за нею.
Цього дня було багато замовлень, крім того, приїхало дві машини, і вона старанно звіряла товар з накладними, бігала туди-сюди, по дорозі часом змітаючи папери зі столів колег. Надвечір вже настільки втомилася, що хотілося просто сісти, заплющити очі і відключитись від усього.
– Запрошую всіх на день народження, за півгодини на кухні, – Антоніна зайшла до кабінету і обвела всіх поглядом. – Відмова не приймається, – додала вона, побачивши, як Віталіна насупилася і відвела очі.
Через півгодини закінчився робочий день, і вся робоча компанія всілася за столи. Віта примостилася скраєчку, чекаючи слушної нагоди, щоб утекти.
– Біля тебе не зайнято?
Навіть не чекаючи відповіді, Анатолій присунув стілець, поклав свою тарілку і присів по її праву руку.
Чорт, тепер точно не вдасться швидко вислизнути!
– Що будеш пити? Вино, горілку?
– Шампанське, – буркнула дівчина, чудово знаючи, що його точно нема на столі.
– О, на жаль сьогодні його не буде. Але обіцяю – буде наступного разу, і лише для нас!
От придурок, невже неясно дала зрозуміти, що не сприймає його як кавалера? І чого липне до неї, як муха на солодке?
Віталіна відвернулася, підперла голову кулачком і засумувала. Раптом їй на коліно лягла рука Анатолія, легенько стиснула його, пальчики пробіглися трішки вгору і зупинилися, погладжуючи ногу крізь тканину штанів. Дівчина завмерла, не знаючи, як відреагувати, що зробити чи сказати. Повільно повернула голову вправо – Анатолій щось розказував, жваво кивав головою, сміявся, але – руку не забирав, а навпаки, все інтенсивніше гладив її ногу.
– Дозволь, я вийду. Мені час додому.
– Я тебе підкину, ти не проти?
Вона мовчки одягнулася, попрощалася з колегами і вийшла на вулицю. Він уже чекав у машині. Віталіна навіть не глянула у його бік і почимчикувала до зупинки. Анатолій повільно рушив і поїхав біля неї, точно наслідуючи її темп. Спочатку вона сердилася, потім відверто злилася, але врешті не витримала і дзвінко розсміялася.
– Сідай уже, не з’їм я тебе!
Додому вони не доїхали. Зупинилися біля парку, вимкнули фари і почали говорити про все на світі. Говорили щиро, із захопленням, жадібно вбираючи в себе відповіді, викарбовуючи їх у пам’яті, заганяючи далеко в серце, де вже утворилася своя, особлива ніша для таких спогадів і миттєвостей.
– Можна я тебе поцілую? – раптом серед розмови спитав Анатолій. Віталіна одразу змовкла, знітилася і лише дивилася на нього широко розплющеними очима. Він розцінив це як згоду, нахилився і обережно взяв її губи в свої, легенько стискаючи, куштуючи на смак. По тілу підійнялася хвиля насолоди і жаги, і Віталіна відсахнулася, витерла губи рукою і схопилася за двері.
– Ну скільки ти будеш втікати? Тобі ще не набридло? Не варто, я не зроблю нічого поганого!
– А це – ти вважаєш, що робиш добре? Про що думаєш? Ти ж одружений чоловік, такі речі повинен робити лише зі своєю дружиною.
– Схаменися. Життя не таке, яким ти собі його уявляєш. І я в цей момент, як і останнім часом, думав лише про тебе.
Він притягнув її до себе і знову почав цілувати, смакуючи солодкі вуста.
З цього вечора вони стали коханцями. Жити стало складніше: на роботі скрізь були всюдисущі очі колег, на вулицях їх залюбки могли побачити знайомі, в кафе – неодмінно натикалися на когось. Але найважче було після прощання – Віталіна лежала півночі і мучилась здогадами, що Толя, напевно, зараз з дружиною в ліжку мирно спить, а він мучився, бо волів опинитися у Вітиних обіймах.
– Я люблю тебе!
Вони лежали, міцно обійнявшись і сплівшись у єдине ціле. Після цих слів Віталіна різко сіпнулася, відсунулася від нього і сіла. Її очі були повними сліз.
– Що ти сказав? Повтори!
– Я люблю тебе, сонечко моє кохане!
Вона розревілася так, як не плакала вже років зо три. Сльози текли струмками, вмиваючи обличчя сіллю, вона обхопила себе за коліна і почала гойдатися, боячись повірити у почуте, і намагалася заспокоїтися.
– Маленька, ти чого? Я тебе образив?
Анатолій виглядав стурбованим, кинувся обіймати її і втихомирювати, але натомість дівчина розплакалася ще дужче, не в змозі зупинити ці потоки сліз. Нарешті затихла, лише час від часу схлипувала і витирала носа кулачком.
– Ти це серйозно сказав? Ти не обманюєш мене?
Вона запитально дивилася на Анатолія і знала, що незалежно від його слів побачить, правду він говорить чи бреше. Вона це відчує.
– Правда, котику мій, правда. Але якщо ти будеш так реагувати, то я боюся це повторювати!
Він не збрехав. Ці очі були такими ж рідними й коханими, як і раніше, а стурбований погляд лише підтвердив силу його слів. Вона уткнулася йому в груди, обійняла і заспокоїлася.
– Мені цього ще ніхто ніколи не говорив. Ніколи... Ніхто...
Анатолій вражено завмер, не ймучи віри, а потім кинувся вкривати її поцілунками – губи, лоб, очі, щічки, плечі, руки.
Віталіна помирала від кохання. Воно жерло її зсередини жадібними вустами, не давало спокійно спати і дихати, думати і ходити. Завжди і всюди вчувався його голос, примарювалась знайома постать.
Вони зненавиділи вихідні, бо в ці дні майже ніколи не бачились. Рахували години до понеділкового ранку, подумки підганяли годинникові стрілки і мучилися нестерпною тугою – коли вже, коли? На роботу Віта більше ніколи не запізнювалася, бо за півгодини до дев’ятої вони зустрічалися за квартал від офісу і цілувалися, цілувалися, як підлітки, яких будь-якої миті можуть спіймати на гарячому батьки. А в обід різними дорогами – щоб не здогадалися колеги – йшли в домовлене зазделегідь місце, де знову не могли насититись одне одним.
– Я маю тобі щось сказати.
Руки Анатолія дрібно тремтіли, розсипаючи попіл на підлогу. Очі бігали, і він весь виглядав якось знічено і старшим років на сім.
Віталіна щось розказувала, але після цих слів зупинилася і вичікувально завмерла.
– Я... Я дуже люблю тебе, і хочу, щоб ми були разом. Я хочу бути з тобою, побачити світ у твоїй компанії, хочу жити з тобою і жити тобою!
Вона мовчала, лише чула, як усередині наростає тривога і тонким дзвіночком гуде в голові передчуття чогось неминучого і страшного. Згадала, як відчувала таке ж, коли втратила маму. Віталіна не знала, як тоді пережила цю втрату, як не зійшла з розуму, щоночі зриваючись у холодному липкому поту, боячись заснути. Батько так і не витримав, спився за рік до невпізнання, і помер від цирозу у лікарні.
Вона просто не переживе ще однієї втрати.
– ...не міг сказати раніше. Я дуже боюся тебе втратити, бо ти надто важлива для мене. Але ти повинна знати.
– Знати що? Що? – прошепотіла Віталіна, притискаючи долоні до щік і повільно осідаючи на підлогу.
– Вона вагітна. Через три місяці народить сина. Мого сина.
Світ роздерся навпіл. Вона закричала, потім сіпнулася, сама собі щільно заткнула рота рукою, ніби боячись, що з нього вислизне хоч звук, хоч найменше схлипування. Їй здалося, що в голові розриваються судини і гаряча, тепла кров затоплює все всередині неї.
– Не мовчи, кицю, не мовчи! Пробач, я боявся тобі сказати, боявся тебе втратити! Я люблю тебе!!!
Вона сахнулася від його рук, відповзла в куток і тихо мовила:
– Іди. Я не хочу тебе бачити.
– Віточко, кохана, пробач мене, я люблю тебе!
Люблю... Люблю... І що тепер робити з цією любов’ю? Що їй тепер робити?
– Геть!
Дівчина тупотіла ногами, тріпала головою і вказувала на двері гнівно випростаною рукою. Анатолій намагався підступитися до неї, торкнутися, обійняти, але вона вирвалася, здерла з вішалки куртку і сама вискочила надвір.
Коли повернулася, Анатолія вже не було. Звісно, хіба він може залишатися допізна, коли вдома чекає вагітна дружина? Віталіна ходила з кутка в куток, міряла кроками свою крихітну кімнатку і дуріла від думок.
Як вона могла? Як могла закохатися, як могла повірити тим словам? Тепер все ясно – вона курва, стерво, якій нема виправдання. Дурепа! Розвісила вуха – от тепер і маєш.
До ранку вона не заснула, лежала з розплющеними очима, дивилася в стелю і думала. Ледь засіріло за вікном, як Віталіна встала з ліжка і почала збиратися.
– Доброго ранку, Геннадій Миколайович!
– Доброго ранку, Віталіночко! Як справи?
– Ось, візьміть, будь ласка.
На стіл директора ліг листок паперу, списаний дрібним чітким почерком.
– Що це, Віталіночко?
– А там все написано.
Поки крокодил Гена читав, Віталіна стояла, міцно стиснувши кулаки і насупивши брови.
– А можна дізнатися, у чому причина? – шеф запитально втупився в неї, барабанно вистукуючи полірованими нігтями по столу.
– Можна. Я переїжджаю в інше місто. До батькових родичів, – збрехала, не відводячи погляду. Ось, вона теж уже навчилася обманювати, не червоніючи.
– Що ж, це справді поважна причина. Жаль, ти хороший працівник, і буде важко найти достойну заміну.
* * *
– Мамо-о-о!
Віталіна істерично билася, хапала бездиханне материне тіло і вила, як стара вовчиця в нічному степу. Вона навколішки торувала шлях навколо колись живої, найближчої людини у світі і рвала на собі коси, припадала до грудей, до рук, покривала поцілунками знівечене тіло і вила, вила без кінця. Батько стояв поряд, мовчки дивився на це, мнучи в руках дві квітки, які він незбагенно для чого взяв із собою в морг. Його погляд застиг на двох фігурах, вуста кволо відкривалися і закривалися, а по щоках повзли сльози.
– Я думаю, вам краще піти і забрати дочку. Це надто велике потрясіння для неї.
Батько, наче робот, пройшов до Віталіни, схопив за лікоть і так само мовчки почав відтягувати від тіла.
– Пусти! Пусти! Я не піду звідси!
Віталіна забилася в його руках, викручувалася, висковзала з тісних лещат і дико верещала. Батько несподівано для самого себе дав їй дзвінкого ляпаса; вона одразу обм’якла, замовчала і важким мішком повисла на його руках.
І похорон, і поминки минули, як у тяжкому напівсні. Їй хотілося, щоб це все залишилося позаду, і вона зможе вдосталь наплакатися, наревітися, набутися наодинці зі своїм горем. Батько за ту страшну ніч повністю посивів, хоча йому заледве минуло сорок, спина зігнулася, ніби хтось невидимий всівся йому на карк і дихав у потилицю тяжким духом. Вони не могли спати: обоє лежали по своїх ліжках і тоскно дивилися у стелю, витягаючи зі скарбниць пам’яті ті солодкі, щасливі миті життя до трагедії. Віталіна стала ще більш мовчазна, а батько почав пити, пити наодинці зі своїм горем і своїми думками, смакуючи біль, вимочуючи його в чарці, плекаючи у душі, і цей біль все дужче розростався дорідним, колючим будяком. Замість того, щоб зблизитися з дочкою, вони все більше віддалялися одне від одного. А коли помітили це – було надто пізно: відчуження стало настільки велетенським, що батько й дочка стали увічливими сусідами у своїй малосімейці.
Їй не хотілося жити. Минуло вже більше півроку, але рана була настільки ще жива і пекуча, що Віталіна часто ніби випадала з рельності і дивувалася – невже вона ще тут? Невже далі треба йти до школи, щодня вставати, виконувати звичні процедури, ходити до магазину, готувати, говорити з однокласниками, відповідати уроки? А їй же хотілося зовсім іншого – лягти у ванну, повну теплої пінистої води, розслабитися і відключитися від зовнішнього світу. Проте, їхня малосімейка не могла похвалитися наявністю такої розкоші. І справді: для чого радянським людям звикати до такого? Завданням тодішньої влади було заселити простих сільських людей у тісні, вузькі комірчинки, в яких не було не те що людської ванної кімнати, а нормальної квадратури житлового приміщення, достатньої для народжування і виховування дітей. Ці “бджолині соти” були побудовані для людей, які житимуть самотньо на кількох квадратних метрах, будуть митися в річці і вивішуватимуть сушитися праний одяг десь у запиленому дворі; зведені для того, щоб кожен мешканець подібної квартирки відчув власну нікчемність і безпорадність.
І вона далі, як заведена, животіла, ковтаючи гіркі сльози, боячись самотності і прагнучи чимшвидше залишитися наодинці з собою. Отакий-от складний дисонанс...
* * *
Дякувати Богу, їй дуже швидко вдалося обміняти свою “малосімейку” в рідному районі на однокімнатну нормальну квартиру на протилежному кінці міста. Побачила оголошення на стовпі – і відразу поїхала туди, з твердим наміром вирішити свій переїзд за кілька днів. Віталіна наївно думала, що, проживаючи за десяток кілометрів від цього району, вона не бачитиме Анатолія, не стикатиметься з ним, не буде бачити тих місць, де вони гуляли і їздили разом.
Віталіна прикусила губу, щоб не розревітися. Вже вкотре доїдала себе докорами, не могла вдіяти нічого, щоб зупинитися і припинити гризтись тяжкими думками.
Коробки, пакети, клунки були навалені біля вхідних дверей. Вона поставила ще декілька вазонів, клітку з канаркою, зітхнула, і востаннє обвела поглядом кілька квадратів, на яких минуло усе її дитинство і юність, ніби прощалася з ними, а заразом і з батьками, дух яких незримо був присутній всі ці самотні роки. На стіні залишилася картина – велика галявина, і віддалік – гори, вкриті білосніжними шапками. Віта на мить задумалася – ні, не буду забирати, хай частинка історії їхньої сім’ї зостанеться тут, на цвинтарі минулого.
Надворі вже чекало таксі. Кілька хвилин, і позаду її під’їзд, її життя і мрії. Ось тепер вона насправді подорослішала...
Ще трішки – і житло буде повністю придатним для нормального існування. Віталіна вимила всі закутки, купила веселі шпалери і власноруч їх поклеїла, побілила стелю, вимила тьмяні кахлі на кухні, які після цього засяяли ніжно-жовтим сонечком, повісила фіранки і легкі штори. Навмисне робила все непоспіхом, виважено, з любов’ю і затятістю – так було легше втікати від нав’язливих думок.
Вона стояла на табуретці серед кімнати, протираючи люстру, аж раптом в кишені джинсів завібрував телефон. Дівчина здивувалася – новий номер знало всього кілька людей, з якими вона досить рідко спілкувалася. Вийняла, і вдивляючись в екран телефона, відчула, як у животі загрозливо скрутився вуж передчуття.
– Алло, я слухаю.
– Сонечко, де ти зникла? Як могла пропасти, не сказавши мені ні слова?! Я переживаю за тебе, мені так важко, що аж не можу спати…
Як він дізнався її номер? Випросив в Олечки? Але ж Віталіна строго-настрого заборонила давати його! Дівчина важко сповзла на підлогу і лягла на приємну теплоту килимка.
До самого вечора не хотілося нічого робити. Ніби хтось взяв і відключив енергію в організмі, не попередивши про аварію. Встала тільки, щоб погодувати канарика, і знову лягла на підлогу, не в змозі перейти на ліжко.
Прокинулася серед ночі від шаленого голоду. Прочалапала на кухню, відчинила холодильник і довго бездумно дивилася в його освітлене черево. Нарешті простягнула руку до кефіру. Вмостилася, знову ж таки, прямісінько на підлозі, склавши ноги по-турецьки, і почала пити прямо з пляшки, заїдаючи великим пиріжком із маком.
Прокинулася від ніжного переспіву канарика. Він витьохкував такі серенади, що вчорашній біль здався нехорошим сном. Віталіна усміхнулася і рвучко піднялася на ноги. В ту ж мить до горла підступив нудотний клубок, і вона ледве встигла добігти до туалету. Шкреметки нічної трапези замастили білосніжність унітазу. Дівчина здивовано дивилася на це, витираючи враз змокріле чоло.
– Ще цього не вистачало. Я що, отруїлася?
На сніданок з’їла лишень одне варене яйце і випила склянку гарячого міцного чаю. Коли трохи відпустило, Віталіна вирішила пройтися до газетного кіоску – за місяць без роботи, хоч і чепурила свою оселю, вона знудилася, і зараз вирішила зайнятися працевлаштуванням.
Біля кіоска стояла якась сільська бабця, закутана в хустку, хоч надворі, незважаючи на вранішню пору, було вже більше двадцяти градусів. Біля її ніг стояло відерце, вщерть повне великими, стиглими, з лискучими боками, черешнями. Віталіна зупинилася, жадібно облизала губи.
– Бабусю, скільки ваші черешні вартують?
– Шість гривень за баночку, любко моя.
– Давайте!
Віталіна, не роздумуючи, взяла дві банки, швидким рухом вихопила кілька ягід і так, немитими, запхала собі до рота.
– М-м-м, як смачно! Давно мені так не смакували черешні!
– Та ж так, дочко. Тобі зараз буде багато чого до смаку, часом і сама дивуватися будеш зі своїх забаганок.
Бабуся посміхалася наполовину беззубим ротом і ховала за пазуху зіжмакані гроші.
– Це ж чого раптом? – дівчина витріщилася на стареньку, переставши жувати.
– Як чого? – хто під серцем носить дитятко, у того часто з’являються дивні бажання.
– Ви помилилися, я не вагітна. У мене навіть нікого нема.
І Віталіна, крутнувшись, пішла назад, забувши про газету. Вдома довго дивилася на пакунок із ягодами, а у вухах все лунали слова бабці.
– І чого вона так вирішила? Ні, ні – це просто неможливо, ми востаннє були вже надто давно, я б уже помітила, якби що.
Якби що? Дівчина кинулася до кімнати, гарячково почала порпатися в сумочці, шукаючи щось в її глибокому нутрі. Нарешті знайшла календарик і беззвучно почала водити пальцем, рахуючи дні.
– О Боже! Ні, тільки не це!
Віталіна впала на ліжко й зайшлася риданнями. Проте у неї ще залишалася маленька, така крихітна, надія, що все мине. Ага, мине – за дев’ять місяців. А потім – навпаки, почнеться життя, у якому вона буде вже не сама, а ніби навпіл розділена істота. Чи хоче цього?
Дівчина сіла, витерла сльози і задумалася. Ні, не хоче. У пам’яті зринали такі приємні колись спогади, слова, вона майже відчувала дотики Анатолія на своїй шкірі, його поцілунки. Відгомін минулого раптом дуже дивно вплинув на неї – знову вибігла до туалету, щільно притиснувши долоні до рота.
За півгодини Віталіна, геть знесилена, тримала в руках паперову смужку з двома чіткими рисочками на ній. Вони були блідо-рожевого кольору, як ті троянди, які Анатолій подарував їй на день святого Валентина. Він часто робив приємні подарунки, хоч казав, що ніколи цим не переймався і не виявляв до дружини таких знаків уваги. Тьху, зараза, знову ти влазиш у мої думки!
Віталіна пожбурила геть паперовий вирок, одягнулася і вийшла на спеку. Прогулювалась парком, де не так сильно відчуватвя жар літа, на ходу зривала листочки, і думала, думала. На чолі з’явилися дрібні зморшки, біля губ – сувора складка, яка додала їй кілька років.
Що я зможу дати цій дитині? Аж нічого! Всі заощадження, які в мене були, витратила на квартиру і її облаштування, зараз ніде не працюю. А родичі? У малятка не буде не те що батька, навіть бабусі з дідусем. Як я самісінька зможу його виховати?
На очі набігли сльози, проте Віталіна їх не помічала, йдучи у невідомому керунку, куди вели ноги.
Додому повернулася вже поночі. Не вмикаючи світла, роздягнулася і лягла, намагаючись не торкатися живота, де ще жив зародок. Вона навмисне намагалася не думати дитина, щоб не розбудити у собі жаль до задуманого.
У голові щось дзвеніло довгим, протяжним гудком. Десь це вже було. Напевно, знову будильник. Час вставати, збиратися на роботу. Стоп, яка робота? – вона ж не працює. Віталіна сіла на ліжку і прислухалася. У двері хтось дзвонив, не відпускаючи ґудзика. Дівчина ще мить відходила від сну, нарешті змусила себе злізти з ліжка і підійти до дверей. Серце шалено гупало у всьому тілі – у вухах, у горлі, у ногах, у животі. Стало страшно, й останні кілька кроків вона подолала навшпиньки. Тихо, боячись виказати себе щонайменшим звуком, Віталіна припала до вічка. А там – темінь, важка і загрозлива. Дзвінок раптово стих і настала гнітюча тиша. Віта вже повернулася йти, аж у двері почали стукати – дрібно, швидко і неголосно.
– Хто там? – тремтячим голосом запитала вона.
– Мамо, мамо, впусти мене, мені тут страшно самому! – дитячий голос був радше схожий на писк мишеняти.
– Я не твоя мама, іти додому! – у Віталіни почали тремтіти коліна, а по тілу пройшов мороз.
– Мамочко, впусти мене! Я боюся! Я не маю більше куди йти! – за дверима почулося схлипування і неголосний плач.
Неслухняними руками Віталіна прокрутила ключ в замку і повільно, лякаючись невідомого, прочинила двері. За ними стояв хлопчик – великі блакитні очі і чорне волоссячко. Він одразу заусміхався, витер заплакане обличчя і простягнув руки до дівчини.
– Мамочко, я знав, що ти мене не залишиш. Ти – найкраща, я тебе дуже люблю! – і дитя обхопило її за коліна і міцно притиснулося теплою, вологою щокою.
Вона не знала, чи вже збожеволіла, чи ще ні. Все видалося настільки сюрреалістичним, важким для сприйняття, що їй не залишилося нічого, як віддатися цьому божевіллю. Віталіна нахилилася, щоб узяти маля на руки.
– Син. Синочок. Мій син.
– Так, мамусю. Я – твій синочок. Твій Івасик...
Віталіна рвучко сіла. За вікном сірів день, її канарчик ще спав. Поруч не було нікого, жодного натяку на нічного гостя. То значить, все було сном? Значить, та дитяча голівка, яку вона так ніжно притискала до своїх грудей, ті ніжні рученята, якими він торкався її, ті величезні очі – то все було маревом?
Від великого душевного болю і відчуття втрати чогось рідного Віталіна розридалася, увіткнувши обличчя в подушку.
І як вона могла думати, що зможе убити дитя, частинку себе, часточку своєї великої любові? Віталіна раптом усвідомила, що насправді не сердиться на Анатолія, адже давно пробачила чоловіка, який дав їй усвідомлення того, що вміє кохати і бути коханою. І хоча у Бога дивні жарти – вона залишить цю дитину й виховає її достойно.
Віталіна заспокоїлася і заснула спокійним сном, без марев і кошмарів...
* * *
Дев’ять місяців минуло, як кілька днів. Віталіні навіть вдалося влаштуватися на роботу, до восьмого місяця працювала помічницею виховательки у садочку. У неї було неймовірне бажання знаходитися поруч із дітьми, часто вдивлялася у ці обличчя і уявляла, як уперше пригорне сина. Звісно, Віталіна ні на мить не засумнівалась, що це буде хлопчик, бо вірила: у ту ніч саме він прийшов у нічному мареві.
Анатолій ще кілька разів пробував зв’язатися з нею, дзвонив із різних номерів, проте Віталіна вперто ігнорувала телефонні атаки, потім знову змінила номер, і він зник остаточно.
Майже щовечора вона сідала в теплу, пахучу ванну і, муркочучи упівголоса дитячі пісеньки, гладила свого живота. Якось жінці забажалося зробити щось неймовірне – вона взяла у руки фломастера і, стоячи перед дзеркалом, вималювала кумедну мордочку – два очка, усміхнений рот, кирпатий ніс і закручений чубчик.
– Ну що, Івасику, скоро, зовсім скоро ми з тобою нарешті зутрінемося. Я вже не дочекаюся цього!
У лікарню вона пішла лише на початку, здала всі аналізи, пересвідчилася, що і з нею, і з малям все гаразд – і більше не приходила. Було важко бачити, як інших майбутніх мамусь за руки притримує чоловік, і навіть якщо часом жінки приходили самі, то неодмінно розказували про майбутніх татусів. А в неї цього не було. І коли хтось з маніакальною, вбивчою цікавістю розпитував про її сім’ю, чоловіка, Віталіна щось белькотіла у відповідь, а потім просто відповідала – нас тільки двоє: я і синочок.
Назавтра було Івана. У неї вже майже все готове – новенькі м’які пелюшки, ковдрочка, повзунки, шапочка. Всі речі були дбайливо складені на окремому столику, а поруч сидів великий іграшковий ведмедик – подарунок синові.
Віталіна ніяк не могла влягтися – все знаходилася робота, яку треба було завершити. Час од часу вона зупинялася, переводила подих і думала: а що, як у неї не вийде? Раптом щось піде не так? Але тут же проганяла лихі думки геть – з Божою поміччю все обійдеться.
На годиннику – рівно північ. Віталіна наповнила ванну теплою водою, приготувала рушники, хірургічні ножиці, вату, йод та все інше. Перейми стали частими та різкими, і вона нетерпляче ступила у воду, присіла, і біль відійшов. Почала вголос рахувати: один, два, три, чотири... Перерви між болями ставали все коротшими, і Віталіна радісно і трішки насторожено чекала.
– Матінко моя мила, таточку мій рідний, Боже всемогутній! Поможіть мені народити, допоможіть розв’язатися! Синочку мій синьоокий, прошу тебе, виходь до мами, іди обережно, мама тебе чекає!
Вона схопилася руками за краї ванної, намагаючись втриматися і глибоко дихаючи, щоб не закричати на всю квартиру від болю потуг. Пальці не слухалися, ковзали по слизькій гладкій поверхні, і Віталіна вже подумала-таки плюнути на все й викликати “Швидку”, аж раптом низ живота потягнуло більше, ніж досі, і щось почало зсередини прокладати собі шлях на світ Божий. Вона опустила руки і відчула, як пальці торкнулися круглої маленької голівки.
– Давай, синочку, помаленьку, ще трішки, ще зовсім небагато – і ми побачимося.
Віталіна уявила, як внизу неї відкривається красивий, чудесний бутон і перетворюється на прекрасну квітку. І в той самий момент у воду легко, плавно вийшов увесь її малюк. Віталіна підхопила його обома тремтячими руками, обережно прочистила маленького носика, поклала на раптово зменшений живіт й усміхнулася. Він закричав, прочищаючи легені, майже одразу змовк, вдивляючись у щасливе матусине обличчя серйозним блакитним поглядом, і ковзав ручками по її тілу.
– Привіт, синку. Я чекала тебе все життя!