Галя Чорна про себе: 26 років, живу і працюю в м. Чернівці. Перші “проби пера” відносяться ще до дошкільного віку. Люблю подорожувати, сміятися, відпочивати, слухати цікваі історії, співати українських пісень, танцювати.
“Жити – це не боятися жити”, – до такого висновку іде протягом своєї книги прози Галя Чорна. Але шлях до цього висновку дуже не простий. Він сповнений рефлексій, переживань, страхів, драм, трагедій, катарсису, абсурду, іронії, звичайно – поразок і перемог.
Отже, герої Г.Чорної перебувають у стані процесу. Зрештою, всі змальовані нею явища подані у процесі, протіканні. Це протікання станів (фізіологічних, психічних, духовно-екзистенційних), емоцій, відчуттів, це протікання персонажів одного крізь іншого, їхнє протікання у світ і світу – в них. Одна із важливих рис творів Галини – це максимальна концентрація: вже згадувані процес і протікання подані, наче кіно у пришвидшеному відтворенні. Звідси така емоційно-чуттєва насиченість і напруга, швидка зміна подій та шквал досвіду і вражень. Можна було б означити стиль письменниці як монтажно-кліповий. Галина показує переважно внутрішнє життя людини (принаймні, все ним зумовлене). І очевидно, що своєрідність композиції її творів спричинена перенесенням законів внутрішнього світу на текстову структуру. І так, як у нескінченних асоціативних рядах, ланцюгах, асоціативному плетеві людської свідомості завжди є ті образи, які змінюють напрямок думки, так і в творах книги “Пиво і чай” важливу роль відіграє деталь, що, як правило, з’являється у фіналі, залишаючи його відкритим, але напрямок думки читача вже кардинально змінений.
Герой Галини Чорної – це так звана маленька людина. Маленька у розумінні суспільному і маленька у розумінні екзистенційному. Саме відчуття своєї малості у світі та Всесвіті призводить людину до страху і, часто, до небажання жити. Саме перебування людини у соціумі загострює всі ці відчуття: соціум – великий механізм, в якому людина – маленький гвинтик, котрий завжди легко замінити; соціум влаштований так, що людина не почувається комфортно, не почувається захищеною; це гра, яка постійно тримає в напрузі.
Де ж порятунок – від соціуму, від своїх страхів? У галини Чорної це природа. Природа – місце, де суспільні маски не просто скидаються, вони там – абсурд. Природа – це справжній світ. Тоді як соціум – ілюзія і постійна втрата ілюзій. Це як розкішна, блискавична, неприродно білосніжна, так звана голлівудська, посмішка, зіпсована карієсом, як у творі “Зуби”. Такий несподіваний “карієс” – ознака нестримної, обов’язкової руйнації всього того, що видавалося надійним, справжнім, постійним.
Природа – це повернення. І найзаповітніша мрія героїв Галини Чорної – саме повернення. Вони, кожен по-своєму, прагнуть вирватися із клітки власного існування. Тому їхній стан – межовий. Вони разом зі своєю авторкою постійно шукають випадку, аби здійснити прорив. Кульмінацією таких прагнень є твір “Наче крила”, де назва “Наче крила”, переходячи у перші слова “Синьо-синьо…”, одразу створює алюзію Синього Птаха – мрії, прагнення, закладених у душу ще до народження її носія.
Отже, весь життєвий шлях – це розпізнавання тієї мрії, прагнення.. Життя – це пригода дорогою додому. І хіба варто повертатися туди, не принісши нічого нового, не отримавши нових вражень, не здобувши знань?.. Персонажі Г.Чорної – нервові, невпевнені, самовпевнені, саможертовні, комічні, гротескні, драматичні, трагічні, зухвалі, відчайдушні, забобонні, чуттєві, перенасичені чи обділені, альтруїсти, егоїсти, егоцентристи, маргінали, просто самотні – усі вони проходять свій шлях. І якими б не зрозумілими і химерними не  видавалися б його повороти, єдине, у чому варто бути впевненим, –  життя – це не боятися жити!