Народилася 16 листопада 1958 року у селі Сілець Кам’янко-Бузького р-ну Львівської області. У 1975 році закінчила середню школу, у 1982 – філологічний факультет Львівського університету. Працювала в бібліотеці у Львові.
Захоплення: сад, квіти, музика (фольк і рок), фольклор різних народів (особливо слов’янські пісні), художня література, філософія, психологія, йога.

Рок-пролог

Я прокидаюся під звуки року,
Виходжу в свій таємний Райський сад.
Яка солодка втеча на свободу!
Як важко повертатися назад!

Десь поза межами мойого бачення
Шоу людське іскриться і шумить.
Але на мить ніщо не має значення,
Принаймі на одну, як вічність, мить.

І сонце, і вода, і чай зелений
Змивають буднів із душі намул.
Поволі віддаляються від мене
Заводів дим і автобанів гул.

Усі примарні світу сього речі
На мент якись не помічаю я.
Гордий орел сіда мені на плечі,
До ніг розумна горнеться земля.

І серце – навстіж. Очі ж – закриваю...
Саторі і Нірвана... Ні, бедлам!
Що за шалений грюкіт в браму Раю?!
Привіт, життя! Уже з’явивсь Адам.

Пробудження

Заснула я у снігову завію...
Прокинулась – укотре вже весна.
П’ятнадцять літ важкої летаргії
Майнули, наче вічність й мить одна.

Покинувши напризволяще тіло,
Блукав у емпіреях вільний дух.
У мареннях з’являлися несміло
Ласкавий Лель і Перелесник – зух.

“Устань і йди”, – звеліла мені доля.
Зі мною разом оживайте знов,
Приборкані зухвалість і сваволя,
Веселощі, свобода і любов!

Вибір

Не спокій дрімотний, а бурі й грози,
Я знала ще змалку, судились мені.
Хай терня у грудях, а на очах сльози –
На крові сердечній уродять пісні.

Птах гордий у небі – не в жмені синиця.
Як Fata Morgana, ген, – Він? Чи не він?
На обрії – мужній, омріяний лицар.
Сідлати коня – і за ним навздогін.

Лиш посвисти вітру й шалена погоня.
Так було одвіку, так буде і є.
Я – пташка тернова і біла ворона.
І в цьому – призначення й щастя моє.

Зупиниться серце і тіло зів’яне,
Коли ця кармічна закінчиться роль,
слова мої будуть, як подих, останні:
Любов і свобода – незмінний пароль.

Питання

Що є наше життя? Чергування одвічне
Безутішних ридань й безтурботного сміху.
З чого швидше могла б народитися пісня:
Чи з великої туги, чи з великої втіхи?

То блискучий тріумф, то болюча поразка...
А то просто довільне падіння-кружляння.
Гетьте, будні! Хай знов починається казка –
Наслання твоє, Ладо, солодке – кохання.

Я, мов Фенікс, згоряю й відроджуюсь знову.
Як метелик, лечу на вогонь той удруге.
Хай же родиться пісня з святої любові –
Із найбільшої втіхи, із найбільшої туги!

Роки

Яким п’янким, веселим і барвистим
Весною нам завжди здавався світ!
Чекала я тебе, прекрасний принце,
В своїх дзвінких, сліпучих двацять літ.
Коли ж прийшло угості літо пишне
Як вибух – в серці папороті цвіт.
Чекала я тебе відважний витязю,
В своїх палких, жагучих тридцять літ.

Та хай хоч осінь надворі настане,
І запанує всюди мир і лад,
Чекатиму на тебе, мій Трістане,
Як в двадцять, тридцять  – в сорок,
 п’ятдесят.

Коли ж нарешті втомлюся чекати,
Коли палкий загасне серця жар,
Тоді життя усякий сенс утратить.
Це вже зима і небуття межа.

Нехай ти – сон, омана, майя, звада!..
Та наче за вікном майнула тінь...
І квітка на землі. І серенада.
Й за рогом б’є копитом білий кінь.

Весна

І соло солов’їв, й жаб’ячі хори...
Великий чарівник – весняний вечір.
З коханим ми деалекі, наче зорі,
Загублені в космічній порожнечі.

Шовково-срібна туга... Що ж, минеться.
Гряди, нова епохо й вільна воле!
Та серце Всесвіту й моє ще й досі б’ється
У ритмі синкопованому кола.

Усе мінливе, і любов не вічна.
Погасла зірка, світло ж її лине
Крізь неозорі віддалі космічні,
Як спогад, від людини до людини.

Літо-осінь

Останній літній день. Прощальні хороводи
Мальв, флоксів і жоржин під сонячним дощем.
В одну-єдину нічку вересня холодну
Вони зів’януть, і настане царство хризантем.

Прощайте, карнавальні червню, липню,
серпню!
Прощай, кохання літнє й кульбабове вино!
І спогади, як біль, поволі слабнуть, терпнуть
І гуснуть, наче мед. Минулося давно.

Як гарно не було б, уже не повторити.
Було та й загуло, чаклує лікар-час.
Та знаю й вірю я, повернеться ще літо,
Й дев’ятий вал любові знов накриє нас.

Зима

Дме вітер західний, крадій мого спокою.
Горить в саду ялинка новорічна.
Ефектний неймовірно над рікою
Ланцюг рясний салютів опівнічних.

Неначе вчора – скільки тому літ
З тобою ми в липневім апогеї
Вночі шукали папороті цвіт,
Удень купались з чайками й лілеями.

На диких пляжах літа безтурботного
Біліють дюни снігові тепер.
І я одна на острові самотньому,
Загубленому серед рік, озер.

Екзотика

Весняною нагодою примхливою
Судилось нам зустрітись в людськім тлумі –
І-надцять літ під сакурою й сливою
В полоні ніжнім сабі й карумі.

Спливуть роки і почуття пригаснуть.
В зимову заметіль згадаєш ти
Весняно-літні образи прекрасні:
Три вечори, три квітки, три листи.
Мені бракує спокою і такту,
І шовку, ієрогліфів знання,
А ще не маю хисту каліграфії.
Але дарма, напишу навмання:

Срібний серп місяця
Зблід перед сяйвом форзиції.
Сліпуча пітьма.

Замість місяця – білі ромашки.
Вітер і дощ у липні.

Повна серпнева
Трояндою замилувалась
Ніч лагідна

Епілог

Ти – і грона весняних сузір’їв над садом.
Ти – і затоплений місяцем парк опівнічний.
Ми – під осінім палким зорепадом.
Ми – тендітні, минущі і вічні.

Ти ж відпливаєш навік. Перевізник –
фатальний...
Я стою на порожньому березі досі.
Усміх останній. Помах руки прощальний.
Вітер і хвилі, як птиці, сьогодні. Осінь.

Шоу ж далі трива. Грандіозна феєрія.
Карнавально мигочуть маски і лики.
О любове! Страшна і прекрасна містеріє,
Як життя і як смерть, ти – рівновелика!
***
Весна навкруг – розхристана, розкована.
Дорога в рідний дім і нічка зоряна.
А я стою... Чи йду, як зачарована
Звичайних жаб божествиними хорами.

Де зараз ти? У ніч таку гріх спати.
Й, поправши всі закони і резони,
Привіт я хочу й дар тобі послати –
Серп місяця і Пояс Оріона.
***
Мис Надії в сніговім полоні...
День, як вічність крижана, трива.
І сиджу на льодяному троні
Я, мов королева снігова.

Біла пустка – аж до небокраю.
Сонний морок – все ж колись мине.
Бо ж, неначе смолоскип, палає
Королеви серце вогняне.

Й тане крига у серцях і ріках.
І струмком – палац льодяниковий.
Тріумфальна, веселковолика,
Вже весна іде на мис Любові.
***
Ти – вогонь, я – вода, Агні і Дану,
Дві ворожі і дружні стихії-начала.
Злютувала навіки нас в сутність одну,
Ніч таємна, чаклунська – Івана Купала

Сонце, місяць. Янь, Інь. “Привіт!” і “Прощай!”.
Миготять блискавичні зустрічі-втечі.
І триватиме, доки стоятиме,
Ця правічна й довічна любов-ворожнеча.
***
Могутняя доле! Не прошу багато:
Благаю – даруй мені долю таку:
І вірного мужа,і злагоду в хаті,
І мужнього сина, і ніжну доньку,

Для мами-голубки – погідливу осінь
І літо родюче – голубці-сестрі.
Із тисячі смертних утисячне прошу,
Здіймаючи зір до своєї зорі.

Не хочу безсмертя і розкошів раю...
Ще б тільки збулося жадання одне –
Хай іскра у серці багаттям засяє,
Або ж хай загасне й не мучить мене.
***
І мов нема на світі лиха:
Сумних пророцтв, недобрих снів.
Потіш мене, остання втіхо
Останніх теплих літніх днів.

Вже догоря погожій вечір,
Класично сонечко сіда.
Проймає холод руки, плечі,
А ноги зігріва вода.

Надворі вереснем запахло,
Пригасло літечко сяйне.
Колись отак нечутно, нагло
І молодість моя мине.

Прощання

Етюд
Як ти мене носила на руках,
Так я ношу тебе в своєму серці, мамо.
                                                 Маріо Грассо

Погожий весняний вечір. Пахне юними травами і цвітом. Лунає пташиний хор, і прориваються перші несміливі солов’їні соло. Місяць – серп, і вітер – оксамит. Надходить ніч – лагідна.
А в хаті – велика містерія смерті: відходить мати. “Ти хотіла покинути мене опівдні, але я вблагала Тебе залишитися. Все ж Ти відходиш – опівночі. Ми з Тобою востаннє разом – перед безконечністю і вічністю. Твоя(ще!) тепла рука – у моїй гарячій руці: чи зумію допомогти Тобі утому важкому переході з минущості у нетлінність?
Останні конвульсії... Останній подих... Останній глухий удар серця...  І загас пульсар найвищої, найщирішої на світі любові. Останній відлік – і починається нова ера – без Тебе. Злам епох. Нове життя.
Рветься та головна, невидима пуповина – бо-ля-че!!! Друге народження. Як раптом стало холодно, незатишно і беззахисно.
Дякую Тобі за все: за любов до Слова і Пісні, до квітів і трав, за тепер уже навіки втрачений рай дитинства і юності, за безжальність категоричних імперативів, за великий урок смирення, науку одного з головних космічних законів – жертви!
Прости за класичну дитячу невмілість належно віддячити. Прости і прощай – навіки!
Я обмию те, найрідніше на світі, ще не торкнуте тліном, тіло сльозами і твоїми улюбленими травами – аїром, любистком, м’ятою. Я одягну Тебе, як маленьку дівчинку. Ти мила і одягала мене на початку мого життєвого шляху, я ж мию і одягаю тебе наприкінці Твого. Замикається коло – символ тотальності.
Завтра прийдуть родичі, друзі, але сьогоднішню ніч ми проведемо у двох. Я просиджу біля Твого ложа до ранку.
Мигтітимуть кадри кінохроніки довжиною у півстоліття.”
Виходжу надвір – холодний порожній космос. “Де Ти, мамо, озвися хоч раз!” – Лише шум вітру, шелест очерету та погуки нічних птиць.
Та ще зоряне небо над головою і великий закон у серці.
Світає...