rss
09/30/2020
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#370

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Друкується вперше

Народилася 16 листопада 1958 року у селі Сілець Кам’янко-Бузького р-ну Львівської області. У 1975 році закінчила середню школу, у 1982 – філологічний факультет Львівського університету. Працювала в бібліотеці у Львові.
Захоплення: сад, квіти, музика (фольк і рок), фольклор різних народів (особливо слов’янські пісні), художня література, філософія, психологія, йога.


Рок-пролог

Я прокидаюся під звуки року,
Виходжу в свій таємний Райський сад.
Яка солодка втеча на свободу!
Як важко повертатися назад!

Десь поза межами мойого бачення
Шоу людське іскриться і шумить.
Але на мить ніщо не має значення,
Принаймі на одну, як вічність, мить.

І сонце, і вода, і чай зелений
Змивають буднів із душі намул.
Поволі віддаляються від мене
Заводів дим і автобанів гул.

Усі примарні світу сього речі
На мент якись не помічаю я.
Гордий орел сіда мені на плечі,
До ніг розумна горнеться земля.

І серце – навстіж. Очі ж – закриваю...
Саторі і Нірвана... Ні, бедлам!
Що за шалений грюкіт в браму Раю?!
Привіт, життя! Уже з’явивсь Адам.


Пробудження

Заснула я у снігову завію...
Прокинулась – укотре вже весна.
П’ятнадцять літ важкої летаргії
Майнули, наче вічність й мить одна.

Покинувши напризволяще тіло,
Блукав у емпіреях вільний дух.
У мареннях з’являлися несміло
Ласкавий Лель і Перелесник – зух.

“Устань і йди”, – звеліла мені доля.
Зі мною разом оживайте знов,
Приборкані зухвалість і сваволя,
Веселощі, свобода і любов!


Вибір

Не спокій дрімотний, а бурі й грози,
Я знала ще змалку, судились мені.
Хай терня у грудях, а на очах сльози –
На крові сердечній уродять пісні.

Птах гордий у небі – не в жмені синиця.
Як Fata Morgana, ген, – Він? Чи не він?
На обрії – мужній, омріяний лицар.
Сідлати коня – і за ним навздогін.

Лиш посвисти вітру й шалена погоня.
Так було одвіку, так буде і є.
Я – пташка тернова і біла ворона.
І в цьому – призначення й щастя моє.

Зупиниться серце і тіло зів’яне,
Коли ця кармічна закінчиться роль,
слова мої будуть, як подих, останні:
Любов і свобода – незмінний пароль.


Питання

Що є наше життя? Чергування одвічне
Безутішних ридань й безтурботного сміху.
З чого швидше могла б народитися пісня:
Чи з великої туги, чи з великої втіхи?

То блискучий тріумф, то болюча поразка...
А то просто довільне падіння-кружляння.
Гетьте, будні! Хай знов починається казка –
Наслання твоє, Ладо, солодке – кохання.

Я, мов Фенікс, згоряю й відроджуюсь знову.
Як метелик, лечу на вогонь той удруге.
Хай же родиться пісня з святої любові –
Із найбільшої втіхи, із найбільшої туги!


Роки

Яким п’янким, веселим і барвистим
Весною нам завжди здавався світ!
Чекала я тебе, прекрасний принце,
В своїх дзвінких, сліпучих двацять літ.
Коли ж прийшло угості літо пишне
Як вибух – в серці папороті цвіт.
Чекала я тебе відважний витязю,
В своїх палких, жагучих тридцять літ.

Та хай хоч осінь надворі настане,
І запанує всюди мир і лад,
Чекатиму на тебе, мій Трістане,
Як в двадцять, тридцять  – в сорок,
 п’ятдесят.

Коли ж нарешті втомлюся чекати,
Коли палкий загасне серця жар,
Тоді життя усякий сенс утратить.
Це вже зима і небуття межа.

Нехай ти – сон, омана, майя, звада!..
Та наче за вікном майнула тінь...
І квітка на землі. І серенада.
Й за рогом б’є копитом білий кінь.


Весна

І соло солов’їв, й жаб’ячі хори...
Великий чарівник – весняний вечір.
З коханим ми деалекі, наче зорі,
Загублені в космічній порожнечі.

Шовково-срібна туга... Що ж, минеться.
Гряди, нова епохо й вільна воле!
Та серце Всесвіту й моє ще й досі б’ється
У ритмі синкопованому кола.

Усе мінливе, і любов не вічна.
Погасла зірка, світло ж її лине
Крізь неозорі віддалі космічні,
Як спогад, від людини до людини.


Літо-осінь

Останній літній день. Прощальні хороводи
Мальв, флоксів і жоржин під сонячним дощем.
В одну-єдину нічку вересня холодну
Вони зів’януть, і настане царство хризантем.

Прощайте, карнавальні червню, липню,
серпню!
Прощай, кохання літнє й кульбабове вино!
І спогади, як біль, поволі слабнуть, терпнуть
І гуснуть, наче мед. Минулося давно.

Як гарно не було б, уже не повторити.
Було та й загуло, чаклує лікар-час.
Та знаю й вірю я, повернеться ще літо,
Й дев’ятий вал любові знов накриє нас.


Зима

Дме вітер західний, крадій мого спокою.
Горить в саду ялинка новорічна.
Ефектний неймовірно над рікою
Ланцюг рясний салютів опівнічних.

Неначе вчора – скільки тому літ
З тобою ми в липневім апогеї
Вночі шукали папороті цвіт,
Удень купались з чайками й лілеями.

На диких пляжах літа безтурботного
Біліють дюни снігові тепер.
І я одна на острові самотньому,
Загубленому серед рік, озер.


Екзотика

Весняною нагодою примхливою
Судилось нам зустрітись в людськім тлумі –
І-надцять літ під сакурою й сливою
В полоні ніжнім сабі й карумі.

Спливуть роки і почуття пригаснуть.
В зимову заметіль згадаєш ти
Весняно-літні образи прекрасні:
Три вечори, три квітки, три листи.
Мені бракує спокою і такту,
І шовку, ієрогліфів знання,
А ще не маю хисту каліграфії.
Але дарма, напишу навмання:

Срібний серп місяця
Зблід перед сяйвом форзиції.
Сліпуча пітьма.

Замість місяця – білі ромашки.
Вітер і дощ у липні.

Повна серпнева
Трояндою замилувалась
Ніч лагідна


Епілог

Ти – і грона весняних сузір’їв над садом.
Ти – і затоплений місяцем парк опівнічний.
Ми – під осінім палким зорепадом.
Ми – тендітні, минущі і вічні.

Ти ж відпливаєш навік. Перевізник –
фатальний...
Я стою на порожньому березі досі.
Усміх останній. Помах руки прощальний.
Вітер і хвилі, як птиці, сьогодні. Осінь.

Шоу ж далі трива. Грандіозна феєрія.
Карнавально мигочуть маски і лики.
О любове! Страшна і прекрасна містеріє,
Як життя і як смерть, ти – рівновелика!
***
Весна навкруг – розхристана, розкована.
Дорога в рідний дім і нічка зоряна.
А я стою... Чи йду, як зачарована
Звичайних жаб божествиними хорами.

Де зараз ти? У ніч таку гріх спати.
Й, поправши всі закони і резони,
Привіт я хочу й дар тобі послати –
Серп місяця і Пояс Оріона.
***
Мис Надії в сніговім полоні...
День, як вічність крижана, трива.
І сиджу на льодяному троні
Я, мов королева снігова.

Біла пустка – аж до небокраю.
Сонний морок – все ж колись мине.
Бо ж, неначе смолоскип, палає
Королеви серце вогняне.

Й тане крига у серцях і ріках.
І струмком – палац льодяниковий.
Тріумфальна, веселковолика,
Вже весна іде на мис Любові.
***
Ти – вогонь, я – вода, Агні і Дану,
Дві ворожі і дружні стихії-начала.
Злютувала навіки нас в сутність одну,
Ніч таємна, чаклунська – Івана Купала

Сонце, місяць. Янь, Інь. “Привіт!” і “Прощай!”.
Миготять блискавичні зустрічі-втечі.
І триватиме, доки стоятиме,
Ця правічна й довічна любов-ворожнеча.
***
Могутняя доле! Не прошу багато:
Благаю – даруй мені долю таку:
І вірного мужа,і злагоду в хаті,
І мужнього сина, і ніжну доньку,

Для мами-голубки – погідливу осінь
І літо родюче – голубці-сестрі.
Із тисячі смертних утисячне прошу,
Здіймаючи зір до своєї зорі.

Не хочу безсмертя і розкошів раю...
Ще б тільки збулося жадання одне –
Хай іскра у серці багаттям засяє,
Або ж хай загасне й не мучить мене.
***
І мов нема на світі лиха:
Сумних пророцтв, недобрих снів.
Потіш мене, остання втіхо
Останніх теплих літніх днів.

Вже догоря погожій вечір,
Класично сонечко сіда.
Проймає холод руки, плечі,
А ноги зігріва вода.

Надворі вереснем запахло,
Пригасло літечко сяйне.
Колись отак нечутно, нагло
І молодість моя мине.

Прощання

Етюд
Як ти мене носила на руках,
Так я ношу тебе в своєму серці, мамо.
                                                 Маріо Грассо


Погожий весняний вечір. Пахне юними травами і цвітом. Лунає пташиний хор, і прориваються перші несміливі солов’їні соло. Місяць – серп, і вітер – оксамит. Надходить ніч – лагідна.
А в хаті – велика містерія смерті: відходить мати. “Ти хотіла покинути мене опівдні, але я вблагала Тебе залишитися. Все ж Ти відходиш – опівночі. Ми з Тобою востаннє разом – перед безконечністю і вічністю. Твоя(ще!) тепла рука – у моїй гарячій руці: чи зумію допомогти Тобі утому важкому переході з минущості у нетлінність?
Останні конвульсії... Останній подих... Останній глухий удар серця...  І загас пульсар найвищої, найщирішої на світі любові. Останній відлік – і починається нова ера – без Тебе. Злам епох. Нове життя.
Рветься та головна, невидима пуповина – бо-ля-че!!! Друге народження. Як раптом стало холодно, незатишно і беззахисно.
Дякую Тобі за все: за любов до Слова і Пісні, до квітів і трав, за тепер уже навіки втрачений рай дитинства і юності, за безжальність категоричних імперативів, за великий урок смирення, науку одного з головних космічних законів – жертви!
Прости за класичну дитячу невмілість належно віддячити. Прости і прощай – навіки!
Я обмию те, найрідніше на світі, ще не торкнуте тліном, тіло сльозами і твоїми улюбленими травами – аїром, любистком, м’ятою. Я одягну Тебе, як маленьку дівчинку. Ти мила і одягала мене на початку мого життєвого шляху, я ж мию і одягаю тебе наприкінці Твого. Замикається коло – символ тотальності.
Завтра прийдуть родичі, друзі, але сьогоднішню ніч ми проведемо у двох. Я просиджу біля Твого ложа до ранку.
Мигтітимуть кадри кінохроніки довжиною у півстоліття.”
Виходжу надвір – холодний порожній космос. “Де Ти, мамо, озвися хоч раз!” – Лише шум вітру, шелест очерету та погуки нічних птиць.
Та ще зоряне небо над головою і великий закон у серці.
Світає...

 Title

Зимово-весняний вінок

РІЗДВО

Щось цікавіше#2015-31 (07/30/2015)
Два скрипалі#2015-31 (07/30/2015)
Ще одна війна#2015-31 (07/30/2015)
Плач#2015-31 (07/30/2015)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com