rss
02/16/2019
EN   UA

Молодiжне Перехрестя (Тисність на обкладинку)

#345

Ваша точка зору

Чого, на Вашу думку, найбільше бракує Україні для перемоги?
Грошей
Зброї
Ядерної зброї
Міжнародної підтримки
Совісті найвищого керівництва
Ваш варіант відповіді
Культура \ Літературна сторінка \ Василь Петрук. Забуте ім’я

Друкується вперше

Український Національний Музей в Чикаго належить до найстаріших та найбільш заслужених українських музеїв діаспори. Півстоліття тому тут розпочато працю задля збереження архіву історичних святинь і духовних цінностей нашої нації. Ми повинні пам’ятати, що історія української еміграції є невід’ємною від України, і тільки через дослідження культурної спадщини еміграції буде продовжено традицію інтелектуальної української присутності у світовому просторі.

У музейних архівах панує тиша, яка поступається хіба-що шелестові пожовклих від часу паперових листків, списаних різним почерком, різними людьми... А за тими сповідями українська доля.

Несподівано приходить день, коли з минулого озивається одна з полиць, де роками вичікують рукописи письменників, щоденники художників, старі зошити із споминами про пережите. Переді мною щоденник пам’яті, написаний рукою старенького маляра, який останні роки свого життя провів у будинку для престарілих. У невеличкому містечку Меркенфріц в горішньому Гесені, в Німеччині, ватра його долі згасла в 1968 році. Могили вже нема на цвинтарі, ніхто не опікувався і згідно німецьких законів через 25 років по смерті людини, її ліквідували.Чуже небо і чужа земля невіддільні від життя Василя Петрука, українського художника і різьбяра, народженого в гуцульському краї, в мальовничому селі Мишин, недалеко від Коломиї. Читання його спогадів вразили мене фатумом талану самобутнього митця.
Я розуміла, що наступним кроком до повернення із забуття його імені буде опис та вивчення малярської спадщини, яка зберігається у фондах музею. У віднайденій пачці особистого листування з відомими в діаспорі особистостями чимало довідок історичного та мистецького характеру, що служать документальним доказом жтиттєпису нашого талановитого краянина. Листи з Петрукового архіву, усіх разом 194, багато розповідають про мистця, про його велике серце, як він ділився останнім пфенігом із українськими студентами, розсилав свої роботи музеям, стукав у багато дверей, та не всі відкривалися. Географія листування сягає від Німеччини до Франції, Бельгії, Австрії, Італії, Англії, Іспанії, Америки, Канади... та жодного листа з України.
У листі В. Петрукові від директора музею Онтаріо (Каліфорнія, США) К. Лисюка, датованого 4 жовтнем 1956 р. зазначено: “Високошановний Пане Добродію! З великою приємністю одержали ми Ваш цінний дар для нашого Музею. Мило нам зложити Вам за це найщирішу подяку... Ми також одержали Вашу біографію і 35 листів. Все те є цінні документи для кутка, бо то дає закінчану епопею життя людини. Колись хтось буде все то перебирати, студіювати і Вас згадає теплим не злим словом. Тим Ви будуєте собі вічний пам’ятник. Я постараюсь щоби як можна більший дати Вам кредит за Вашу працю в Галереї Визвольних змагань”.
Про Каленика Лисюка відомо, що він був хорунжим УНР, емігрував до США після І-ої Світової війни. Саме він був організатором Музею Визвольних Змагань у Празі. Його син загинув за Карпатську Україну на вулицях Хусту у 1939 році. Він проживав у Каліфорнії в місті Онтаріо, де за власні гроші придбав дім під український музей. Основу музею складали цінні приватні збірки. Довідавшись про організацію музею в Чикаго, він подав ініціативу об’єднання двох музеїв та створення тут центру українського музейництва. Ним було перевезено до Чикаго окремі експонати, архівні документи, бібліотеку.
26 жовтня 1958 року відбулося об’єднання двох українських музеїв (чикагського та музею міста Онтаріо, штат Каліфорнія). Таким чином портрети намальовані В. Петруком, разом з іншими роботами мистця потрапили до Чикаго. Згодом художник і сам стане чикагським музейником. Беручи під увагу вік та “заслуги на полі української й громадської культурної довголітньої чинності” згідно постанови Управи музею мистця Василя Петрука було звільнено від обов’язків платити музейні внески (Лист 609-10.62). Коли матеріальна скрута стала нестерпною і мистець звернувся з проханням до музею допомоги, йому була просто надіслана грошова винагорода.
У липні 1963 В. Петрук отримав листа від К. Лисюка який повідомляв про свої відвідини чикагського музею: “Був в музею недавно проїздом через Чикаго. Стоїть Ваш образ в музею і Вашої дружини. Довго дивився на нього і споминав Вас та пояснював управі хто Ви і всі ті образи в музею в більшости то Вашої роботи”. Листування з Калеником Лесюком є найповнішим і включає 74 листи. Перший датований 3 вересня 1955 року, останній 13 червня 1964 року.
Єднала цих людей мрія бачити Україну вільною державою зі своєю українською історією.
Ще одним приятелем листування, що нараховує 15 листів, був сотник українського вільного козацтва Петро Олексієнко. Осівши в місті Денвер, він очолив архів-музей історичних пам’яток визвольної боротьби України. Замовлені ним картини на історичну тематику В. Петрукові маляр завжди виконував вчасно. У листі від 24 листопада 1963 року П. Олексінко напише “Дорогий Пане Маєстро! Мені приємно читати Ваш лист, в якім повідомляєте, що дня 21 листопада Вам скінчилося 77 років! Вітаю Вас щиро в день Вашого народження і бажаю Вам доброго здоровля і довгого віку, щасливого життя та дальшої корисної праці в ділянці мистецтва...”. А через пів року, у червні 1964, П. Олексієнко повідомить про те, що з дружиною їдуть на відкриття пам’ятника Тарасові Шевченкові у Вашингтон, по дорозі у Нью-Йорку відвідають у шпиталі хворого генерала-полковника Загродського, потім поїдуть у Детройт побачитися з генеалом Олександром Вишнівським, “рівнож відвідаю генерала Крата, бо ж це всі мої земляки ще з Визвольної Боротьби за Вільну Соборну Українську Державу”. Цих людей маляр Петрук запізнавав через свої твори.
Будучи глибоко віруючою людиною, Василь Петрук підтримував українські церкви, найбільшою радістю була для нього вістка про звільнення з сибірської неволі Патріарха української греко-католицької Церкви Йосифа Сліпого, який надіслав художнику лист-подяку за особистим підписом з Ватикану, від 25 червня 1963 року.
“Високоповажаний Пан Василь Петрук
Німеччина
Ватикан, дня 25 червня 1963 року
Слава Ісусу Христу!
Дорогий Брате!
Дякую Вам за Вашу прихильність і за жертву /20 ДМ/, яку приймаю на потреби нашої Церкви. Нехай Господь відплатить Вам сторицею.
З Архієрейським благословенням Йосиф Митрополит.”
Творчість Василя Петрука майже невідома сучасному шанувальнику українського образотворчого мистецтва, тому оберемо для початку начерковий рисунок, штрихи якого дадуть нам змогу підкреслити своєрідне, найсуттєвіше із його життєпису. На 90 листках зошита у лінійку власноручно писалася біографія довічного емігранта Василя Петрука з Мишина.
Сама автобіографія художника має назву: Василь Петрук. Маляр. Короткий перебіг мого життя. Ця розповідь була написана автором “на скитальщині, в Німеччині”.
Частина перша окремими фрагментами розповідає про дитинство В. Петрука, який народився в селі Мишині 1886 року 21 листопада. Це були часи правління Австрійської монархії, село Мишин належало до округу в Коломиї. Батько Михайло та мати Варвара були споріднені з родинами Кавацюкових, Максимюкових, Бабюкових, Миронюкових, Попадюкових, Ферчикових тай Кравцевих.
“Я народився в неділю рано, 21 листопада, в смутну осінь, тож і моя дорога життя є невеселою і тернистою... Того ж дня у неділю я був охрещений та миром помазаний Отцем Йосифатом Кобринським. Це був великий народний патріот, жертовний на народну ціль.
У селі була копальня кристалевого вугілля, що належала полякові Щепанському… Було дві шахти, що мали електричне світло, і там працювало багато робітників аж з-під Кракова. Це були мазури, бо співали “Сідзяла на ліп’є, волала Філіп’є”.
Наше село було положене2 в кітлині3 межи пасовищем і мочерею (багно). По-під горою бігла прудка річка Лючка” в якій, будучи ще немовлям мало не втопився майбутній художник. Та все минулось бо поряд була мати.
“Мав я старшого братчика Миколу, котрий помер у 10 років” – пише далі В. Петрук – “Як зі сну пригадую: мій батько змайстрував гарного хрестика і дав його Миколі. Я дуже хотів його мати та Микола не хотів його позичити. Я пустився в плач, а тато в той час щось бондарив, бо був і бондарем і ткачем, розсердився на Миколу і казав аби дав цего хрестика мені потішитися. Микола не хотів, то тато навіть посіпав його за волосся, так що мусів віддати мені цего хрестика. Незабаром Микола помер”.
Частина 2.
Кінець дитячого життя де найяскравішою згадкою з дитинства художника були перші проби пензля, що поклали початок його творчому шляху.
У нас мешкали13 робітники, котрі працювали на вугільних шахтах Щепановського. Моя тета Анна, від нанашка Василя, дарувала мені серію образків з різних цигарок. Я пробував змальовувати, наслідувати олівцем профіль чоловіка, але мені це не вдавалося. А раз у неділю, один з робітників, мазур, нарисував мені людське лице. Я ж його так домальовував, що воно стало гарним. Вуйко Іван Кавацюк подарував мені книжку з образками різних руських князів та галицьких єпископів, а вуйко Юрко прислав мені кольорову картку де був цісар Франц Йосиф та інші європейські вельможі. Раз мій батько взяв мене до Коломиї і вперше я побачив водяні фарби у Ґудзиках. Кілька я собі придбав і почав малювати як ще до школи не ходив…
Частина 3.
Це коротка розповідь, з шкільних років, В. Петрука про доленосну зустріч зі своїм першим вчителем малювання П. Лавруком, який багато допоміг йому в подальшому житті.
“Мені йшов шостий рік. Батько приготовляв мене до Народної Школи, яка була в нашому селі. Учителем був Теодор Рибак, якого учні дуже шанували. Він учив нас читати і писати, народних пісень і молитви. Кожної неділі водив нас до церкви на Службу Божу, де ми співали “Антифони”, “Єжи херувими”, “Слава Отцю і Сину і Духу Святому”. Перед Великодушними святами ми всі були при сповіді, приймаючи святе причастя із рук отця Кобринського. Наш учитель дуже старався. У кінці навчального року, у присутності отця-пароха та усіх господарів, серед яких був мій батько, учитель роздавав кожному свідоцтво про закінчення Народної школи разом із українською книжечкою “Перекотиполе” та образком св. Варвари. Мене похвалив і промовив: “А з Василя Петрука буде колись славний маляр”. Я насправді у тих роках малював багато, особливо вояків австрійської армії, уланів та гусарів на конях, канонірів. Часом продавав свої малюнки за кілька крейцерів. Коли не було годин у школі, то зранку і пополудні пас я корови на пасовищі. Сівши подалі від усіх пастухів, я продовжував малювати. Мене зовсім не захоплювали пастуші забави, бо часто зводилися вони до гріха між дівчатами та хлопцями.
Одного разу я відважився малювати в юрбі пастухів і пастушок. Вони обступили мене колом і з цікавістю зазирали як я малюю. Зненацька хтось запитав: “А що цікавого маєте там хлопці?”.
“Та це Василь Петрук малює для нас за Ґрейцара образки” – відповідали хором.
Високий вусань, скинув з плечей коновки16, наповнені соленою водою з лісових джерел та приєднався до юрби. Він розглядав мої малюнки, я з острахом думав чи він їх віддасть. Не знав я тоді, що Бог побажав, щоби саме він, Павло Лаврук, допомагав мені у майбутньому. Мешкав він у сусідньому селі Іспасі і був послом до Крайового Сейму. Довідавшись у якому кутку села мешкають мої родичі, він прийшов до них на розмову одного недільного пополудня. Після цього я довідався, що маю йти вчитися до вищої промислової школи на відділ різьбярства. Школа знаходилася в Коломиї і приймали там на навчання здібних гуцульських дітей. Павло Лаврук став моїм першим вчителем, який познайомив мене з творами Шевченка, Котляревського, Маркіяна Шашкевича. В Іспасі я познайомився із доктором Кирилом Трильовським та Михайлом Лавруком, матуристом17 гімназії…
Частина 4.
Коломия, 1900–1904 р. В перебігу подальших подій становлення та формування В. Петрука як мистця.
“Це був 1900 рік. – згадує художник. – Мене прийняли до Промислової Школи на відділ різьбярства. Професор Фінгер викладав нам геометрію та перспективу, пр. Чайківський – теоретичні науки та мову рахунків, пр. Прокопович-Гнатковський – різьбярство, пан Віктор Сперо – вільний рисунок, пан Голібовський – архітектуру, пан Едвад Подгурський та директор школи Фредирик Калей – анатомію.
Я був наймолодшим серед школярів та ще й в селянській ноші. Як бідного учня, мене посилили в інтернаті, за що мій батько мав заплатити кількома мішками бараболі та фірою соломи. Життя в інтернаті було веселим, та я банував18 за домом – селом Мишином. Одної неділі зраненька пустився я пішки додому. Назустріч йдуть мій татко та кажуть до мене: “Василю, марш назад. Знаєш скільки б то було сміху в селі, що ти втікаєш з інтернату”. Зі сльозами на очах вернувся я перед обідом до інтернату”.
Вчився В. Петрук добре тому і “отримав “абсолюторію”21 з відзнакою про закінчення Коломийської промислової школи в 1904 році. Захист дипломної роботи з моделювання та відтворення композиції зайняв вісім годин, проведених за замкненими дверима. Мою роботу було відзначено грамотою від міністерства освіти Австрії. Професори раділи моїм успіхам та пророкували велике майбутнє. Тодішній посол до крайового та віденського парламенту Павло Лаврук, дізнавшись про мої успіхи, продовжував старання щоби я навчався далі малярству у Вищій Промисловій Школі у Львові. (Вища промислова Школа у Львові була заснована в 1876 році, сьогодні це Львівський коледж декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша. – М.К.)
Частина 5.
Львів, 1905 р. Маловідомим залишається львівський період Василя Петрука.
Поодинокі факти свідчать, що посол Павло Лаврук та др. Кирило Трильовський владнали усі справи з його переїздом до Львова. Василя Петрука прийняли до промислової школи, якою керував архітектор Василь Нагірний. Серед студентів курсу малярства, Василя впізнавали ще здалеку завдяки колоритному гуцульському строю. Як згадує художник у своєму життєписі: “… Я робив більшу увагу на себе, бо приїхав до Львова у гуцульській ноші”. Професори Крецінський, Рибковський, Гловацький бачили, що простий хлопець з коломийського підгір’я робить значні успіхи в практичних заняттях. Проте теоретичні науки та німецька мова давалися йому дуже важко. Переживаючи, що за неуспішність його можуть відрахувати, Василь вирішив залишити навчання і повернутися до дому. Особливо незлюбив гуцула професор Броніковський і різними способами намагався принизити його. “… Я був пригноблений, і зі встидом, однієї ночі опустив Львів. Перед тим, на Замковій горі, добре виплакався за мої гріхи”.
Зі Львова, через Ходорів, поїзд віз його на Коломию. Вже через кілька днів юнак, разом з батьком, ткав полотно та носив продавати по сусідніх селах. Знаходив час на малювання, читав газету “Діло” і “Громадський голос”, дивувався “… чому у селі люди були москвофілами”. За порадою професора Коломийської гімназії Юліяна Насальського почав ілюструвати дитячі оповідання Сильвестра Калинця з Ходорова, які вийшли окремою книжечкою в 1906 році.
Частина 6.
1907 рік. Додатково проведені дослідження допомогли частково прослідкувати життя Василя Петрука в 1907 році. Його приятель Корнило Пігуляк, студент Чернівецької гімназії, допоміг товаришу стати учнем відомого буковинського художника Миколи Івасюка.
К. Пігуляк доводився племінником академічного маляра Юстина Пігуляка, який в 1874–1906 роках викладав рисунок і живопис у Чернівецькій вищій реальній школі. Саме він відкрив перед буковинським митцем М. Івасюком, який пізніше спеціалізувався в історичному малярстві, двері до Віденської академії в 1884 році.
Тому Корнило і порадив Василеві надіслати йому кілька власних малюнків з проханням стати учнем. Відповідь від М. Івасюка надійшла миттєво: “Приїздіть”. Так, Василь Петрук став помічником відомого майстра. Про М. Івасюка відомо також, що з 1912 року маємо його роботу “В’їзд Хмельницького до Києва”, а пізніше “Богун під Берестечком”. Доля ще 500 його картин є невідомою. У 1925 році він виїхав до Києва і там пропав.
Частина 7. 1908 рік.
В 1908 році на Гуцульщині та Покутті було неспокійно. Ідеї січового радикалізму та соціалізму залишали сліди. В цей час відбувається знайомство В. Петрука з Кирилом Трильовським (1864–1941), українським громадсько-політичним діячем, публіцистом, видавцем, що залишило глибокий слід в його пам’яті.
Кирило Трильовський намагався втягнути молодого Пертука в політику. Про це приятельство довідались мишанські Ґазди-москвофіли і донесли на “читаючого” маляра в коломийську жандармерію. Їхній донос якраз співпав із звісткою про замах на намісника Галичини графа Анджея Потоцького. (Замах здійснив 20-річний студент третього курсу філософії Львівського університету Мирослав Січинський. 12 квітня 1908 року у Львові. Мирослава Січинського за вчинений замах засудили до смертної кари. Згодом на прохання вдови намісника Христини Потоцької з роду Тишкевичів цісар замінив смертну кару на 20 років тюрми. У листопаді 1911 року Дмитро Вітовський із товаришами організував утечу Січинського зі станіславівської в’язниці. Мирослав Січинський перебрався до Швеції, а згодом до Канади, де помер 1979 року. У Галичині це було перше вбивство високопосадовця на політичному та національному Ґрунті. Після вбивства Анджея Потоцького посилилася ворожнеча між поляками та українцями, яка яскраво виявилась у наступні десятиріччя М.К). Василя Петрука заарештовують і цілий місяць тримають у в’язниці. “Москофіли посла Заячука до краєвого сейму хотіли навчити мене розуму”, – пише він у своїх споминах.
Частина 8. Повернення з війни.
Під час Першої світової війни (1914–1918) Василь Петрук на заклик Головної Української Ради, ще з 25 тисячами таких самих як він добровольців, вступив до лав українських військових загонів, що перебували у складі австрійських формувань. Мистецтвознавець Оксана Пеленська, яка живе і працює вже понад 10 років у Чехії, в своїй книзі “Український портрет на тлі Праги. Українське мистецьке середовище в міжвоєнній Чехо-Словаччині” дослідила творчу спадщину і описала твори багатьох українських митців-вояків, наприклад, старшини Армії УНР Миколи Битинського з Літина (описала 108 його творів, що зберігаються у Слов’янській бібліотеці у Празі), сірожупанників Миколи Бутовича з Гадяцького повіту (23 роботи), Павла Ковжуна (39 творів) із с. Костюшки, що на Житомирщині, сотника Галицької армії Юліана Буцманюка (у Слов’янській бібліотеці збережено 14 творів), стрільців УГА Павла Громницького і Степана Дзидза, вояків УГА І. Сокири та Володимира Яценківа та ін. Вивчала пані Оксана і творчість старшини УГА Василя Петрука. Щоб усвідомити внесок митця у відтворенні Визвольної боротьби, ось кілька його робіт – портрети генералів УГА Антіна Кравса, Олександра Греківа, Осипа Микитки (два варіанти), Мирона Тарнавського, Віктора Курмановича (два образи), полковників Дмитра Вітовського, Гната Стефаніва, Гриця Коссака, хорунжого Омеляновича-Павленка, Ольги Басараб, два малюнки “В чотирикутнику смерті” (роботи 1919 і 1923 років). В Українському Національному Музеї в Чикаго зберігаються потрети, писані Петруком в 1956-1957 роках. Зокрема генералів Удовиченка, Осецького, Сальського, Тютюнника, Петріва, Омеляновича-Павленка, Юнаківа, Олександра Греківа, Капустянського, Загродського, Зеліневського, Шандрука, Вовка, Садовського, отаманів Симона Петлюри, Гірняка, Іваніса, Нестора Махна, президентів Михайла Грушевського, о. Августина Волошина, Євгена Петрушевича, є портрети Євгена Коновальця, Івана Остряниці, Вишиваного, та інших. Більшість портретів, вище вказаних осіб становлять основу постійної експозиції “Визвольних змагань” Українського Національного Музею в Чикаго – М.К)
Воюючи в Італії Василь Петрук потрапив у полон з якого зумів вирватись. Доля кидала його то вгору, то вниз. Він мало не втратив життя через дрібну неуважність. Під час схоплення в полон він кинув до річки якусь німецьку книжку, а італійці подумали, що то були важливі документи і Петрука посадили до в’язниці. В Італії трохи навчився мови, почав малювати портрети і дещо заробляв собі на шматок хліба.
Але сумне було його повернення додому. Непривітно зустрів Василя Петрука лютий 1920-го. На Покутті і Гуцульщині вирував тиф. Здавалося ось-ось вимруть села. Тільки в Мишині смерть забрала понад 100 осіб.
Як згадує автор у біографії, його: “… поверненню ніхто не зрадів. Тісна батьківська хатина на правім боці присіла, гей би її підвалини вже не в силі стріху утримувати. На постелі лежала хвора мама. Тиф встиг забрати моїх батька та брата Михайла. Живими зосталися братова з дитиною і молодший брат Микола. Мені дуже шкода було дивитися на материні муки і я старався поставити її на ноги. Одного дня потемніло мені в очах, зашуміло в голові… Не пам’ятаю скільки днів пролежав. Мало-помалу хвороба відступала і дивувалися у селі, що ми з мамою вижили.
А з Моравії приходили листи від Софійки, майбутньої дружини В. Петрука (вони познайомилися, коли вояка Петрука оприділили на квартирування до Каварцікових. Частина діючої армії перебувала на той час на Мораві), яка писала, що чекає і не може забути… В кінці березня 1921 року попросив я в мами благословення, та… й подався на станцію колійову…18 березня 1921 року переїхав я кордон і опинився в республіці Масарика” (У 1920-х рр. уряд Чехо-Словаччини в ті часи проявив багато доброчинності до українських емігрантів надаючи велику допомогу, але багатьох українців ображало ставлення місцевої влади до них. Чехи не визнавали приїжджих за українців і вимагали для отримання матеріальної допомоги, під час оформлення “нансенівських” паспортів, зголошуватись як громадян Російської імперії).
По приїзді до Чехо-Словаччини В. Петрук працював у німецькій школі вчителем рисунку і красного письма від 1 до 4 кляс. Весна та літо минули у чеканні на дозвіл з Риму, згідно якого, я Василь Петрук, греко-католик, міг би одружитися з Софією Коварціковою, католичкою. 14 серпня 1921 року їх повінчали о 6-й годині ранку в костелі.
Нужда та злидні обсіли нас та усю родину. З малювання багато не заробиш і тому митець вирішив звернутися по допомогу до братів-українців в Український Допомоговий комітет у Празі. Через деякий час надійшла допомога у розмірі 400 крон. Цей княжий дар надихнув В. Петрука на поїздку до Праги попробувати вступити до академії. “Та щоб побачити себе студентом, мусів мати протекцію або заплатити 1000 крон” – згадує художник. Розмова з професорами Грицаєм та Поливодою зводилася до його поважного віку. У 35 років маляреві самоукові Василеві Петрукрві двері до науки закривали як свої так і чужі. На залишені пару крон накупив я полотна та трохи фарби і з тим повернувся до хати. Теща була жінкою розумною і казала: “Не старайся в їхню Академію. Ти не маєш школи і малюєш добре, а поможе тобі лише пан Бог”. Знайшовся мій краянин Стефан Мусійчук у Чікаго, і в часописі “Січ” помістив статтю, що я голодую. Радості не було меж, коли ми отримали допомогу з Америки. (Окрім цього, в дослідженнях Словацького науковця української діаспори академіка Академії мистецтв України М. Мушинки знаходимо відомості про те, що роботи В. Петрука, разом з картинами інших українських художників, а саме І. Іванця, Ю. Буцманюка, Я. Фартуха, С. Дзинзи, М. Бринського, В. Касіяна, В. Кобринського, П. Громницького та інших, у 1923 році були виставлені на виставці художніх творів мистців-табористів. Майже всі з названих художників, згодом, стали студентами Української студії пластичного мистецтва, заснованої 24 грудня 1923 року. – М.К.).
1927 рік був добрим для родини. Поступало багато замовлень від знатного чеського духовенства, про мене стали писати чеські мистецькі критики. Понад 60 картин намалював В. Петрук у Моравських границях різним родинам. Десятки краєвидів, написаних олійними фарбами, розійшлися до Праги, Відня, Брна, були відіслані на підкарпатську Україну і Словаччину. Сам Дворжак у Відні придбав 35 його акварелей. Визнання отримали також композиції “Українська Галицька Армія в поході”, “Копання бараболі”, “Воскресіння Лазаря” та “Зложення до гробу Ісуса Христа”. (Зі спогадів відомого письменника і журналіста Василя Ґреджа-Донського дізнаємося, що на початку 1930-х рр. побачив світ його епічний твір “Червона скала”. Згодом друге його видання вийшло вже з ілюстраціями художника Василя Петрука.).
В 1939 році В. Петрука запросили викладати геометрію та креслення в чоловічій гімназії. Але Європу знову охопила війна (Друга світова війна 1939–1945 рр). “Чехи таємно працювали проти гітлерівської диктатури. – пише художник. – Всюди було повно комуністів. З їх “доброї волі” попав я до Вермахту як “стрілець”. Будучи на вишколі чеського табору Авсбільдунд, планував я втечу. Хотів бути поруч з Софією, яка залишилася в кам’яниці26, наповненій комуністами. Частина, у якій я був прописаний воювала у Словаччині. Однієї ночі я залишив табір і навмання подався лісами на Моравію. На моє нещастя попався німцям і чудом уцілів. У пригоді стали малярські здібності.
Воєнне лихоліття наближалося до кінця. Знайшов нарешті свою Софію. Цілими ночами місто бомбардували, зривали мости. Комуністи (чехословацькі. – М.К.) очікували приходу російських військ, проводили обшуки.
8 травня 1945 року мене з дружиною загнали до німецької школи. Тут почалося правдиве невільниче пекло. Молодих смаркачів поставили збиткуватися над “германами”. Били буками так, що кров’ю стікали. Дівчат москалі так насилували, що ті не витримували і через пару днів помирали. На подвір’ї школи стояла шибениця, на якій вішали невільників…
Працював я з 7-ї ранку до 9-ї вечора не розгинаючи спини… Увечері приходив до хатчини, де нам з дружиною відводилася комірчина, падав на підлогу і засинав. Зрідка приходили сни. Я блукав горами Карпатами, Альпами, і знову попадав у чеське комуністичне пекло. Мене били буками, висміювали як зрадника, що не пішов на співпрацю з комуністами, бо ніколи їх не визнавав”.
Частина 9. Прощання з Чехією.
(До розповіді Василя Петрука, хочу додати ще віднайдені відомості про його перебування в Німеччині, де він і помер в будинку пристарілих у 1968 році. Цю дату подає доктор мистецтвознавства, професор, академік Академії мистецтв України О. Федорук, нею завершуються і спогади самого художника.
В статті добродія Дмитра Карп’яка “”Кіндерсюрприз” придумав Петрук з Мишина” розповідається про дерев’яну писанку з орнаментом, яку привезла зі службового відрядження до Німеччини завідувачка відділу Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім. Й. Кобринського Романа Баран. Автор пише, що”… Є підстави вважати, що саме ця писанка послужила прообразом популярного в світі “кіндерсюрпризу” – яєчка з приємною несподіванкою всередині”. Ця писанка пройшла довгий шлях до дому.
Ще в 1967 році на адресу коломийського музею надійшов лист від Василя Петрука із адресою, яка тоді всіх насторожила: ФРН, м. Менкенфрітц. В короткому тексті українською мовою художник повідомляв, що йому залишилось жити недовго і він хоче подарувати музеєві свої картини. Лист передали до відповідних органів, які винесли вердикт, що радянський музей не призначений для буржуазного митця. І лише на початку 1990-х музей наважився повісити для огляду 17 полотен колишнього свого працівника, випускника Коломийської школи деревного промислу (сьогодні політехнічний коледж) Василя Петрука.
Тоді ж, на початку 90-х, завдяки сприянню проф. славістики Вюрцбурзького університету Дітера Гьотца, Раману Баран відрядили до Менкенфрітца. Яке було її здивування, що тихе містечко не залишилося байдужим і відгукнулося спогадами тих хто ще пам’ятав про гера Петрука. Вдалося з’ясувати, що прибув туди художник з Чехії 1946 року. На станції підібрав його Герман Дінгес, бо притягнув Петрук його своєю незалежністю та інтелігентністю. Опікувались художником й інші мешканці містечка. Так, завідувач відділу фінансів у ратуші Теодор Гайєр щомісяця приносив йому грошову допомогу, призначену урядом. На знак подяки маляр подарував йому картину “Альпійський краєвид”. Писав В. Петрук картини та ікони, відправлявши їх іноді до США й Канади. Столяр Гайнріх Фінк майстрував для нього рамки, а діти передавали їх художнику. Гер Петрук завжди чимось віддячував їм – то смаженими горішками пригостить, то дозволить погратися “забавками в забавках”, виточених ним у майстерні (величенькими дерев’яними яєчками, що посередині розкручувались, і тоді з них випадала ще якась іграшка). Власне, одне з цих дерев’яних яєць, виточене В. Петрукам разом із картиною “Альпійський краєвид” подарованою мешканцями Менкенфрітца і привезла Рамана Баран в Україну. Сьогодні, музей уже має 18 полотен В. Петрука та ще й прообраз “кіндерсюрпризу”).
Подальше життя В. Петрука склалося наступним чином: “Наближався час, коли усіх германів мали гнати у пересильний табір і пакувати у вагони до Рейху. З божої ласки ми також стали германами. На моравському кордоні ми опинилися в пересильному таборі. Надходила зима. Ми не мали теплого одягу. Нарешті дочекалися транспорту. Нас пакували у товарні вагони. Не більше ніж 50 кг дозволялося взяти з собою. Моїм багатством були кілька акварелей та образок “Серце Ісуса Христа” до якого ми молилися ночами. Поїзд нісся через Прагу… На одній із станцій нас пересадили у поїзд, який мав зупинитися у містечку Менкенфрітц. Воно і стало нашим пристанищем.
Мені хотілося якнайшвидше оглянути околицю, надихатися свободою, про яку мріяв роками.
Знайшлися люди, які шанували моє малярство. У Манкенфрітці мої роботи мають багато німецьких родин. Альпійськими краєвидами прикрасив я стіни міської ратуші та банку. За невелику плату продавав я свої роботи до Америки і Канади, власноруч майстрував скрині, у яких відправляв їх у світ.
Жили ми дуже скромно. Німецький уряд призначив нам щомісячну допомогу у розмірі 100 німецьких марок. І ось вже 1968 рік. Я ще можу малювати, моделювати, різьбити. Але нема на це у мене грошей. Разом з акварелями, маю біля 30 робіт. Не купую фарби, бо голодувати не хочу, та й нікого обтяжувати також не хочу. Особливо наших українців, котрі мають за собою багато життєвого клопоту… Егоїстом не люблю бути, але не можу і не хочу жебрати. Таке воно вдівецьке життя. Нема навіть часу читати. Цього року подарував людям 5 образів за добро, що роблять для мене. Щодо моїх років, то я ще здоровий, а потому Бог святий знає. Я купив собі гріб коло моєї жони на цвинтарі, котра мені помогла вибитися на маляра та стати вчителем німецьких шкіл на Моравії...
Як бачите, доповнив я своїм малюванням німецьке малярство. Проте будучи ціле життя скитальцем, рвався я до своїх людей. Саме так писав про мене поет Василь Пачовський. У 1922–1923 роках з Америки мої краяни Стефан Мусійчук та Мирон Сурмач надіслали мені допомогу. Ще з мого сусіднього села Воскресінці підтримував мене Теодор Гуцуляк, який тепер живе у Чикаго. Багато добрих людей було у моєму житті. Були і такі, що закидали чому я не поїхав до Америки? Можливо, що все би було по іншому, проте життя моє минає на землі, яка хоч і програла дві війни, але дала притулок українцеві, полякові, словакові, чехові та іншим.
Війна 1914 року не дала мені змоги продовжити малярські студії, а у 1922 році в Празі українці з Українського допомогового комітету не хотіли зі мною говорити. Чехи не прийняли мене до академії. Що ж наші патріоти шукали для себе приятелів де могли, і кожна партія українців будувала свою Україну. От і бачите, тут є доказ – де три українці, там п’ять партій, багато ідей і нема єдності (Ці слова художника залишились актуальними для України і сьогодні. – М.К.). Москалі повторюють той самий метод, що колись з Богданом Хмельницьким. Теж саме було за Івана Грозного. Бачите, кажуть люди, що чорта нема, – а він сидить у Москві!”.

Література:
1. Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1993. – 550 с.
2. Коваль Р. До українських могил у Чехії. – Газета “Незборима нація”. – січень, 2008. – вид. Історичного клубу.
3. Мистецтво української діаспори. Повернені імена. – К., 1998.
4. Карп’як Д. “Кіндерсюрприз” придумав Петрук з Мишина. – Газета “Час”. – ¹ 26. – 29 червня, 2006.
5. Мушинка М. Трагічна доля Івана Іванця та його художньої спадщини. – Пороги. Часопис для українців у Чеській республіці. – ¹ 6. – листопад-грудень, 2003.
6. Інноваційні кіоти на Гуцульщині та Покутті. – Косів. Інформаційно-довідковий сайт міста та району. – березень, 2009.
7. Кречковський Л. Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Йосафата Кобринського. – електронний журнал “Музеї України”.

2 положене – розташоване
3 кітлина – долина
13 мешкати – жити
16 коновки – дерев’яні відра
17 матурист – випускник
18 банувати – сумувати
21 абсулюторія – диплом
26 кам’яниця – кам’яний будинок

Літературний додаток

Записки українського самашедшого (Уривок)

Хура смерти#2018-48 (11/29/2018)

 

Реклама

© 2006-2011 "Час i Подiї". All Rights Reserved | Chicago Web Design - www.4everstudio.com