Пан Король погодився розповісти історію свого життя, яка може стати взірцем для багатьох наших читачів, які розпочинають новий виток своєї життєвої дороги, емігрувавши до Штатів, або просто вступають в самостійне доросле життя. Пропонуємо вашій увазі це цікаве інтерв'ю.

Я народився в 1946 році в українській сім'ї у невеличкому селі провінції Саскачевань, де проживало дуже багато українців. Жили ми у невеличкій хатині з двома спальнями, і дитинство наше провели серед просторих полів, на лоні природи. У сім'ї було п'ятеро дітей. Пізніше ми переїхали до міста Саскатун, де мій батько отримав роботу на залізниці. Щонеділі ми ходили до української греко-католицької церкви, я навіть прислуговував біля вівтаря. Кожної суботи ми всі дружно ходили до суботньої школи. Бувало й так, що заходили у передні двері, а втікали через задній вихід, бо ж нам хотілося просто бавитися. Але відвідування української школи і церкви - це була умова, за якої нам дозволяли займатися улюбленими видами спорту. Була ще одна - це хороші результати в школі. До спорту мене заохочували старші брати, яких у мене було аж три. Вони й навчили мене грати в хокей, бейсбол, футбол. Напевне саме вони привили мені любов до спорту і виховали в мені атлета.

На жаль ні. Сталося так, що життя закинуло мене далеко від сім'ї, від друзів із Саскатун. Там зараз живуть усі мої родичі. Я опинився у цілком американському середовищі, і входив у свідоме доросле життя уже за американськими традиціями. Якось так сталося, що з українською громадою ми познайомилися тільки тепер. На вечері в Українському Національному Музеї були мої діти й дружина, а мій син так захопився українським музеєм, що виявив бажання прийти знову сьогодні. Він також виявив бажання брати участь в його житті. З українською мовою ми зустрічаємося тільки коли їдемо в Канаду. Там уже залишилося не так багато тіток і дядьків зі сторони мами й тата, в основному - наші кузени. Але вони всі й досі розмовляють українською, особливо на фермах. Тож коли ми приїжджаємо туди, для мене це - ніби зустріч з українським дитинством.

Я ніколи не був в Україні. Ми планували цю поїздку кілька разів, але жодного разу не змогли втілити ці плани в життя через зайнятий графік роботи. Я тепер працюю для компанії Мак Дональд, яка має філії в Україні, і я сподіваюся, що незабаром мені все-таки вдасться побувати там. Мені б дуже хотілося побачити землю моїх батьків, побачити, звідки походить мій рід. Мій брат Рон досліджував наше генеалогічне дерево, і зумів віднайти історію сім'ї до кінця 19 століття. Він також дослідив, що мій дід по батьковій лінії походить з Буковини.

Якоюсь мірою так. Я побачив багато цікавого, відтак згадав багато речей зі свого дитинства, яке було цілковито українським: школа, церква, українські танці та їжа. Я колись танцював українські народні танці. Я ніколи не був хорошим танцюристом, мені більше подобалося бігти на вулицю і грати в хокей, але я танцював. Цим дуже захоплювалася моя сестра Мері. Найбільше, за чим я сумую до сьогодні, це - традиційна українська їжа, яку готувала моя мама. Коли я відвідую свою сестру старшу, вона завжди готує мої улюблені голубці, вареники або ще щось з маминих страв.

Так, найяскравішими є спогади про Різдво. Моя мама готувала 12 страв без м'яса і у нас за столом збиралися родичі з усього Саскатуну: і дорослі, і діти. Потім усі колядували. Це було дуже цікаво. Для нас, дітей, особливим було ще й те, що ми святкували два Різдва. З американського Різдва у нас завжди залишалися під ялинкою кілька подарунків, які ми відкривали на українські свята 6 січня.

Мабуть завдяки моїм трьом старшим братам я виріс спортивним юнаком, і за що б я не брався, у мене все виходило досить добре. Десь у віці 17 років, я зосередився на двох видах спорту - хокеї та бейсболі, і навіть подумував про кар'єру професійного гравця. Але я не хотів залишати школу заради спорту. Я вважав, що освіта - важливіше. Тому, коли мої ровесники поїхали грати в юнацьку хокейну лігу і через часті подорожі на турніри були змушені кинути школу, я відмовився від перспектив професійного спорту і закінчив школу. Я знав, що не всі юні спортсмени стають професійними гравцями, а без освіти у них немає майбутнього.

Проте моя щаслива зірка на мене дочекалася. Я отримав стипендію на навчання до університету в Денвер. До речі після школи я опинився перед вибором - мені пропонували хокейну стипендію у Денвер або футбольну стипендію в університеті Північної Дакоти. Тож я, звичайно, вибрав хокей. До речі там в університеті я також почав займатися ла-кросом. Ми створили команду і навіть досягли солідних успіхів.

Після закінчення я знову опинився на роздоріжжі, хоча вибір свій зробив не задумуючись. Я міг стати учителем і тренувати шкільну хокейну команду з окладом 6,5 тис, міг стати гравцем бейсбольної команди в Мінесоті з окладом 5 тисяч доларів, і третя пропозиція надійшла від чикагської хокейної команди Black Hawks з окладом 8 тисяч доларів. Отже я вибрав найбільшу суму! (Сміється) Насправді - це була моя мрія і мій щасливий шанс. У Канаді кожен хлопчик мріяв стати професійним хокеїстом і грати у Національній Лізі. Я став одним з небагатьох, кому пощастило втілити цю мрію в життя. Гадаю, що я просто опинився у правильному місці й у правильний час, і мені просто пощастило.

Так я з командою двічі боровся за Кубок Стенлі, проте нам жодного разу не вдалося його здобути. У 1971 ми програли канадійцям, а через два роки ми програли у Монреалі, тому я не люблю Монреаль до сьогодні (сміється).

Так, я був на кожній грі. А на фінальному матчі я разом з Робом Джонсоном коментував гру і це було дуже захоплююче. Я був разом з командою на параді у давнтауні, коли переможців з кубком вітали на вулицях міста кілька мільйонів вболівальників. Я навіть пив щось разом з членами команди з цього кубка. Важко сказати що, бо там було всього намішано(сміється).

Це окрема історія. Я виступав перед хокеїстами, і розповів їм про прикрий момент з мого життя, коли ми програли гру за кубок Стенлі. Ця гра мені багато років снилася в кошмарах, і залишила рубець у моєму серці на все життя. Доля завжди була прихильною до мене, а Кубок Стенлі - це єдине, про що я так мріяв, і чого не здобув. Тому я їм сказав: "Коли доля дає вам шанс, не пропустіть його, щоб не шкодувати потім усе життя!" Ці слова потім тренер повторяв гравцям перед кожним таймом. Тож коли я зайшов до кімнати, щоб привітати хокеїстів, один з них звернувся до мене, простягнувши кубок: "Ти здобув цю перемогу разом з нами, адже твої слова допомогли нам не втратити наш шанс!"

Моєму батькові. Мій тато був людиною дуже спокійною, але дуже цілеспрямованою і наполегливою. Я гадаю - це його український стержень такий міцний. Він завжди казав: можна досягти усього, якщо будеш працювати наполегливо і невтомно. Треба визначити для себе мету - і вперто до неї йти. Це він мені говорив змалку і я запам'ятав назавжди. Він мене завжди підтримував і допомагав. Він не пропустив жодної моєї гри. У нас не було автомобіля, і ми кожного разу йшли 1.5 милі пішки до катка. Нас ніколи не зупиняли канадійські зими з морозом 30-40 градусів. Тато завжди був для мене найбільшою опорою.

Ні. Мій син Сі Джей любить хокей і є хорошим гравцем на мою думку. В нього хороші дані, швидкість. Проте для того, щоб займатися цим професійно, йому не вистачає ваги тіла, яка, як відомо, відіграє певну роль у цьому виді спорту. Зате він чудово грає в гольф.

Джейсон, мій другий син, є людиною творчою, йому більше до вподоби мистецтво. Він грав трошки в хокей, футбол, але робив це винятково для мене. Тому я вирішив, що не треба його заставляти робити те, що він не хоче.

Дочка Аманда любить спорт, хоча він не став її професією. Вона захоплюється фігурним катанням, любить грати в гольф. Так що ми часто граємо разом.

Асоціація Chicago Black Hawkss Alumni була створена 24 роки тому. Її мета - допомогти спортсменам адаптуватися до нормального життя після завершення спортивної кар'єри. У спортсмена має завжди бути свого роду "лава запасних можливостей". Спорт, і хокей зокрема, - буває жорстоким. Тут бувають травми, бувають дискваліфікації через різні причини. Часто спортсмени розгублюються, не знають куди податися після завершення кар'єри. Ми намагаємося їх підготувати заздалегідь. Ми допомагаємо молодим людям здобути освіту, знайти роботу, не відчуватися одинокими поза межами спортивної арени. Саме тому я завжди наголошую, що освіта - це найголовніше. Адже тільки маючи якусь спеціальність, ти можеш не хвилюватися про своє майбутнє. Саме здобути цю освіту ми й допомагаємо, вручаючи стипендії і гранти молодим людям. Незадовго, через два тижні, ми саме плануємо проведення 81 вручення стипендій для хлопців і дівчат. І я дуже пишаюся діяльністю і здобутками нашої асоціації. На сьогоднішні я є президентом цієї асоціації, до цього був віце-президентом.

Я гадаю, у кожного мусить бути своя мрія, своя ціль. Ви ніколи не знаєте, куди життя вас занесе. Але якщо у вас є мета, якої ви хочете досягти, ви повинні працювати над її втіленням, не покладаючи рук. І ваша мрія обов'язково збудеться. Головне - не опускайте руки, не втрачайте надію. І ваші наполегливість і зусилля обов'язково дадуть бажані результати. Як казав мій батько, наполеглива праця, присвята досягненню мети та бажання (hardwork, dedication, desire) мають бути девізом у житті кожної людини, яка прагне чогось досягти в житті. Щасти Вам.