Я, у свою чергу, зустрілася із паном Мироном, як з людиною, котра бачить далі і більше, ніж пересічні ми, щоб поговорити про українців в Америці і українців в Україні, про проблеми української громади і взагалі проблеми етнічних громад у Чикаго і занотувати для наших читачів ідеї і думки цього непересічного ученого, політика, громадського діяча і письменника.

У нашій громаді усе є проблемою.

Насамперед це, звичайно ж, війни і непорозуміння між хвилями еміграції. І це тягнеться десятками років, ці конфлікти зачепили усіх без винятку. І еміграція мого батька, тобто друга хвиля, конфліктувала із хвилею наступною, і та третя хвиля зараз не розуміє четверту.

У 30-х роках тут не могли вжитися прихильники комуністичних ідей в одній околиці із прихильниками гетьманства, і конфлікти ці мали абсолютно фізичний характер. Люди атакували одне одного на вулицях і, буквально кажучи, били одне другому писки.

Те протиріччя, котре зараз існує між третьою і четвертою еміграцією, уже не таке гостре, та усе ж існує. Йому також є своє пояснення. Старші емігранти ще могли зрозуміти тих, котрі виїздили із Радянського Союзу, але їм абсолютно не вкладалося у голову, як можна емігрувати із незалежної України. Тому вони дещо не розуміють тих, хто приїхав до Америки після 90-го року. Вони звикли закидати новоприбулим щось на кшталт: "Чого ви сюди приїхали, їдьте додому і будуйте Україну", бо їм, котрі уже давно не пам'ятають матеріальних нестатків, навтямки, що ці люди приїздять не з політичних, а з економічних причин, оскільки не можуть забезпечити собі і своїм сім'ям належного життєвого рівня удома.

Ще з іншого боку, існують українці, народжені тут, котрі цілком не розуміють ні третю, ні четверту хвилю, а особливо не розуміють того, як можна через усе це між собою гризтися.

Я дотримуюся думки, що Америка відкрита для усіх, і ніхто не має права сказати іншому: "Що ти тут робиш? Їдь додому і там щось будуй". Єдине, чого б я хотів від українців в Америці, щоб вони жили у громаді і шанували свою "українськість".

Я дуже шаную здоровий націоналізм. Але також можу пояснити корені того гіпер-націоналізму, про який іде мова. Мабуть, це питання особливо стосується тих емігрантів, котрі брали участь у визвольних і партизанських рухах, котрі бачили війну чи пережили голод. У цих людей образ ворога чітко сформований і його дуже важко чимось витіснити. Бо для того, аби піти, до прикладу, на фронт і убивати, хай навіть заради високої ідеї, в обороні своєї країни, треба ненавидіти, щиро і відверто ненавидіти того, проти кого піднімаєш зброю.

Американці теж страждали таким гіпер-патріотизмом, оскільки у час Другої Світової війни були виховані у дусі ненависті до німців і до японців. І ця ненависть була логічною реакцією на звірства, котрі чинили їх вороги. І тільки коли ти справді віриш у те, що твій ворог - то найгірше із усього живого і єдина рада - його убити, тільки із такою вірою маєш відвагу іти проти нього.

Четверта ж еміграція, котра не зазнала війни і не бачила на власні очі жахіть голодомору, не є такою яскраво настроєною проти інших націй.

А здоровий націоналізм нині має у своїй основі не ідею "боротьби проти", а "боротьби за". Патріотизм це не ненависть до поляків чи до росіян, це уболівання ЗА свою державу, а не ПРОТИ якогось народу.

У час моєї роботи у Білому домі я мав нагоду зіткнутися із проблемами практично усіх етнічних громад в Америці, і можу з упевненістю сказати, що абсолютно у кожній групі є значні тертя. У нас існує думка про те, що, наприклад, єврейська громада є дуже дружна, суперово зорганізована, усі там одних одного люблять, і зовні воно й справді так виглядає. Але, працюючи із ними, намагаючись заради їх проблемам, я бачив, як несамовито вони гризуть себе всередині своїх общин. І це стосується усіх - поляків, литовців, греків, росіян, тощо.

Висловлюючись на захист українців, скажу таке: візьміть до уваги хоча б той факт, що українці мали УККА, котра тримала верховенство над усіма іншими українськими організаціями, намагаючись примирити їх на своєму рівні і не виносячи проблеми на рівень американського уряду.

Литовці, наприклад, мали дві централі, котрі ніяк не могли погодитися, хто ж з них представлятиме їх у Білому домі, кожен кричав: "Я!"

Зі свого досвіду скажу, що найзорганізованіші з усіх японці і вірмени.

Але усюди, повірте, у кожній громаді є амбітні люди, котрі кричатимуть "я" замість "ми".

Для українців в еміграції завжди найважливішими були два аспекти. Перше - зберегти українську ідентичність, не дозволити своїм дітям забути, хто вони. Мене дуже журить та обставина, що діти четвертої еміграції дуже швидко асимілюються.

Другий аспект - це позитивно представляти українську громаду перед американським світом.

Оце власне те, що може зробити і повинен зробити кожен емігрант для своєї країни, перебуваючи в еміграції.

Уся моя діяльність у Білому домі, усі мої книги мали метою відкрити українців для Америки, показати, хто ми є і чому ми є такі, які ми є.

Ми маємо прекрасну музику. Ми - вірний народ. Ми - народ, котрий важко працює. Має нагоду працювати - працює. Далі - навіть та обставина, що українці, стільки століть не маючи держави, ще говорять рідною мовою, уже гідна подиву. Потім - всепроникна віра у Бога, віра, на котрій базувалося існування кожної навіть найменшої української формації, віра, котра ниточкою протяглася крізь усю історію. І це дуже і дуже важливо.

У день, коли Ющенко приймав президентську присягу, я був на цій церемонії інавгурації у складі американської делегації. Скажу правду, уже під час промови Ющенка я відчув, що чимось він мені не імпонує. Цілий майдан, ущерть заповнений тисячами людей, чекав твердого слова, котрого так і не дочекався. Уже у тій промові, надто м'якій і навіть невпевненій, відчувалося щось нерішуче, чого у ній не повинно було бути, зважаючи на те, як Ющенкові дісталася його перемога і на те, скільки людей йому повірило і стало на його захист. На нині уже страчено добрі два роки на сварки, договори, возз'єднання і знову сварки. Віру народу повернути дуже складно. Більше того - сумно і соромно, оскільки Помаранчева революція прикувала до України увагу всього світу, котра не послаблюється і зараз.

Але українці мусять зрозуміти, що для молодої держави ці помилки нормальні. І хай не має особливих успіхів сьогодні, але це не привід до того, аби опускати руки.

Як би там не було, хай із помилками, з проблемами, проте Україна існує.

Справді так, але я не допускаю можливості повернення Союзу, так само не думаю, що Україну зараз втягнуть у союз із Росією, хай би там хто що робив. Найгірше, що може статися, то Україна може виявитися розділеною на Східну і Західну відповідно із приналежністю Східної до Росії. Але, як на мене, то це теж крайній варіант, не думаю, що комусь вдасться втілити його у життя.

Як на мене, то я радив би Україні ту збалансовану американську політичну систему, де жодна гілка влади ніколи не стає надто впливовою. І нарешті слід уже припинити кожного дня перекроювати Конституцію. Американська Конституція має понад 200 років, протягом котрих було внесено всього 27 поправки, та й то зважаючи тільки на зміну історичних реалій.

Інша справа, що в Україні зараз чомусь дуже не люблять Америку і відкидають її досвід. Але якщо є хороший перевірений сотнями років політичний зразок, котрий довів свою життєздатність і показав успіх, то для чого знову винаходити колесо?

Будучи із Лесею в Україні, ми пішли до кінотеатру. Просто вражає, яку низькопробну американську кінопродукцію там демонструють. І пересічний українець, орієнтуючись на неї, створює собі уяву про цілий континент. А це ж тільки поодинокі зразки масової культури, котра уже за визначенням у жодній країні не буває високоінтелектуальною. Думаю, це одна із причин такого сприйняття Америки не лише в Україні, але й у світі. Інші я намагатимусь з'ясувати у своїй наступній подорожі до України.

Цього літа я їду викладати американську історію в Острозькій академії і готовий до того упередженого ставлення, котре мають українці до американців і до української діаспори зокрема. Сподіваюся використати свій шанс переконати хоча б студентів у тому, що таке негативне ставлення до Америки як мінімум безпідставне.

Ми з Лесею уже зібрали понад 30 тисяч доларів для цієї академії, ми маємо до неї симпатію хоча б через ту обставину, що на її території дозволено розмовляти тільки українською та англійською, і вважаємо, що цей вуз слід підтримати. Це наш реальний внесок в освіту України заради її майбутнього.

Народився у Чікаго.

Отримав диплом бакалавра в Університеті Лойоли, диплом спеціаліста - в університеті Рузвельта і закінчив докторантуру в Чікагському університеті відповідно за спеціальностями наука, мистецтва та філософія.

Перша його книга The Ukrainian Americans: Roots and Aspirations, 1884-1954 була видана у University of Toronto Press у 1991 році англійською мовою.

У 1976-77 роках - спеціальний радник з етнічних питань в адміністрації президента Джеральда Форда.

1986 року організував у Чикаго першу в історії Америки вчительську конференцію про голод в Україні.

Був активним у багатьох українських організаціях таких як Український Народний Союз та Організація Державного Відродження України.

2004 року був нагороджений Shevchenko Freedom Award за особливі заслуги перед українською громадою Америки.

The saga of Ukraine: An outline history (1960)

Ukrainians in America (1972)

To preserve a heritage: The story of the Ukrainian immigration in the United States (1984)

Scourging of a nation: CBS and the defamation of Ukraine (1995)

Ukrainian-American Citadel: The First One Hundred Years of the Ukrainian National Association (East European Monographs) (1996) (перекладена в Острозькій Академії українською мовою, має назву "Українсько-американська твердиня: перші сто років українського народного союзу" і була видана 2004