Шістнадцять величних монастирів прикрашають мальовничу Фрушську Гору, котра знаходиться неподалік Нового Саду, столиці Автономного краю – Воєводини, що на півночі Сербії. Здавна цей осередок вважався серцем сербського монашого життя.

Фрушська Гора займає площу 500 кв. м., простягається зі сходу на захід країни. Найбільша вершина – Червоний Чот, розташована на висоті 539 м. над рівнем моря. В минулому по цій гористій місцевості пройшло чимало народів. Вона була як ареною багатьох змагань, так і місцем, де зводилися багаточисельні монастирі та укріплення. Поява Фрушкогорських монастирів почалася між 1465 і першим десятиліттям XVI ст., коли центр сербської культури, через нашестя турків, перемістився в тодішню Угорщину. Велика заслуга у започаткуванні спорудження монастирів належить деспотам Сремської Деспотовини – родині Бранковичів. Бурхлива історія, архітектурні здобутки, художня виразність і особливо роль духовного зосередження сербського народу сприяли важливості і значенню фрушкогорських монастирів в культурно-історичній спадщині Сербії.
Як не дивно, але розквіт православ’я у Сремі припадає якраз на час загального занепаду сербського православ’я. Останній патріарх Арсеній ІІ помер в 1465 р., а з його смертю закінчив своє існування перший сербський, так званий Печський патріархат. У 1500 р. софійський митрополит Калевіт постриг в монахи деспота Борчу Бранковича під ім’ям Максим. Одночасно була заснована і Сремська єпархія з центром у монастирі Крушедол (пізніше резиденція єпископа була перенесена в Хопово). Ця нова церковна область була напівсамостійною і підпорядковувалась безпосередньо константинопольському патріарху. Але після загарбання Срему турками в 1526 р. єпархія була приєднана до Белградської митрополії.
Більша частина монастирів розташовані в південній частині фрушкогорських схилів. У 1471 р. неподалік Крушедолу був заснований монастир Ґрґетеґ. Згідно переказів, його заснував Вук Ґрґурович, відомий в народних піснях як Вогняний Вовк. Стверджують, що він спорудив обитель на честь свого батька Ґрґура.
Красою будівництва і розпису вирізняється монастир Крушедол, побудований разом з Благовіщенською церквою в 1509 – 1516 рр. як каплиця родини Бранковичів за кошти Максима Бранковича, сина сербського деспота Стефана Лазаревича. Він багато разів банкрутував, а найтяжче – в 1716 році під час відступу турків, коли каплиця була спалена, а мощі Бранковичів спаплюжені. Нинішнього вигляду в стилі бароко монастир набув у результаті відновлення, яке розпочалося в 1722 році і продовжилося впритул до середини 18 ст. Тут збереглися цінні фраґменти настінного розпису, які відносяться до 16 ст. та іконостас – перегородка, на якій знаменується монументальний хрест з розп’яттям. В Крушедолі поховано багато знаменитих особистостей сербської історії: княгиня Любиця Обренович, король Мілан Обренович і патріарх Арсеній 3-й Чарноєвич.

Церква при монастирі Старо Хопово	Монастир Крушедол

Для шанувальників середньовічного мистецтва цікавим буде монастир Ново Хопово, побудований у 16 ст., де особливо цінними є фрески. Крім того, тут знаходяться і монастирі Велика Ремета, присвячений Святому Дмитрію, Язак, заснований Язаком Бранком в другій половині XV ст., Врднік – Раваніца, Старо Хопово, Шишатовац. Монастир Бешеново заснував сербський цар Драгутина в 1467 р. У північній частині Фрушської Гори розташовані монастирі Беочін (1566–1567) і Раковац (1546). На західних схилах гори є монастирі Привина Голова, П’ятковиця, Кувеждин і Дивша. Монастир Мала Ремета розташований в самому центрі Фрушської Гори.
Згідно умов Карловацького мирного договору 1699 р. Срем перейшов під владу австрійців. Серби знову опинилися по різні сторони кордону. В таких умовах багато-столітнього чужинецького правління, повного знищення еліти нації роль хранителів традицій прийняло духовенство. Тільки Фрушська Гора весь цей час нагадувала сербам про те, що вони – єдиний народ зі славною багатовіковою історією. Достатньо сказати, що мощі Св. князя Лазаря, котрий упав на Косовому полі в 1389 г., дотепер зберігаються на Фрушській Горі в монастирі Врднік.
Наприкінці XVIII ст. починається занепад Сремської єпархії. В значній мірі це було пов’язано з вигнанням в 1770 р. австрійською імператоркою Марією Терезою російських вчителів та із забороною ввезення російських книг. Ізоляція австрійцями Срему і Славонії, безумовно, негативно позначилася і на фрушкогорських обителях.
Як сербські, так і закордонні джерела на межі XIX і XX ст. зауважили плачевний стан фрушкогорських монастирів. Не дивлячись на матеріальні багатства монастирів, їх релігійно-звичаєве значення вже було незначне, а вплив на сербський народ – нищівний.
Після об’єднання всіх сербських церковних юрисдикцій і відновлення патріархату починається і відродження Сербського Афону. До 1918 р. в обителях залишалося по два-три монахи. Жіночих монастирів не було. Остання жіноча обитель у сербських землях зникла на початку XIX ст. Ось як описує монашество на Фрушській Горі митрополит Євлогій: “Живуть вони поміщиками, в повному забезпеченні. Тепер вони гостинно приймали російських біженців: у них знаходили притулок і генерали, і професори, і архієреї”. Останні зіграють значну роль у відновленні колишньої величі Фрушської Гори. Прийняли там і Леснінський жіночий монастир. До початку 1-ї Світової війни монастир нараховував до 700 мешканців і розташовувався в Сідлецькій губернії на Холмській Русі. Війна змусила монахинь евакуюватися в Петроград, звідки вони переїхали в Шапкинський монастир на Дністрі. Але румунська влада після анексії Басарабії в 1920 р. в ультимативній формі запропонувала монахиням прийняти румунське підданство і відправляти служби румунською. В цей час у Сербії митрополит Євлогій розповів про долю монахинь сербському єпископові Досифею Нішському, котрий і посприяв переїзду тим 70-ти монахиням в Сербію, в монастир Хопово. Нова обитель швидко стала центром духовно-релігійного життя.

Монастир Ґрґетеґ	Монастир Язак

Прислужилося Леснінське сестрицтво і для відродження сербського жіночого монашества. Незадовго після прибуття на Балкани в обителі з’явилися сербські поселенці. Вони не змогли органічно влитися в середовище російських монахинь, тому пішли і заснували новий жіночий монастир – Кувеждин. Через деякий час в Сербії було вже тридцять два жіночі монастирі. Активну участь у їх відкритті брав згаданий єпископ Досифей Нішський.
Монахиням, котрі залишилися в монастирі, довелося пережити ще багато негараздів воєнного часу. Монастир був пограбований і підпалений партизанами Тіто. Після знищення обителі монахині перебралися до Белграду. Після закінчення війни ті монахині, які залишилися, перейшли під юрисдикцію Російської Православної церкви і мали намір виїхати до СРСР, але їх очікування не збулися. Радянська влада постійно затримувала, дозволу на в’їзд не було. А, крім того, згодом стався розрив Сталіна і Тіто, який призвів до переслідування росіян. В результаті, частина монахинь була вигнана до Албанії, де й загинула в середині 1950-х, а частина виїхала на Захід, до Франції, де їм дав притулок жіночий католицький монастир Сен-Клу.
Фрушкогорські монастирі тісно пов’язані і з Україною. Перебування українських ченців у фрушкогорських монастирях на початку XVIII ст. відкриває ще одну зі сторінок сербсько-українських зв’язків. Так, наприклад, в 1743 році Арсеній Йованович Шакабенда з київського монастиря Печерська Лавра (перший вищий учбовий заклад східних слов’ян і предтеча Київської академії) приводить в Карловачку митрополію іконописців, котрі розписували монастирі та навчали ремеслу сербських малярів. Деякі з тих фресок і сьогодні оздоблюють стіни та арки фрушкогорских монастирів. У монастирях Обед (не зберігся), Врднік, Язак, Бешеново, Шишатоваць, П’ятковиця, Кувеждин, Дівша, Привина Голова, Хопово, Крушедол, Велика Ремета, Ґргетег, Раковиця і Беочін зберігались такі Богослужбові та церковні книжки, видані в Україні, як: Київські псалтирі, Літургії, Біблії, Життя святих, Апостоли, Канони, Духовні альфа бети. Серед них були і книжки з природних наук, бесіди, філософії з логікою та інші. Більшість з них збереглась і до сьогодні.
Колись у цих мальовничих горах було 30, а до 1941 року – 17 монастирів. Протягом віків вони неодноразово відновлювалися і реконструювалися, багато з них перебудовувалися радикально, і тому сьогодні в церквах можна побачити багатоповерхові дзвіниці в стилі бароко, серед церковних оздоб – іконостаси найвідоміших сербських майстрів того часу.

На подвір’ї монастиря Язак	Фрески 16 ст. у монастирі Крушедол

Під час ІІ Світової війни багато монастирів було знищено, деякі – частково, а в деяких повністю знищений настінний розпис та іконостаси, багато пограбовано.
При владі Тіто Сербська Православна церква поступово все більше і більше підлягає під контроль чиновників Комуністичної партії Югославії (КПЮ). При владі СФРЮ була створена комісія з віросповідань, яку очолив генерал Джурич, хорват за національністю, заступником його став мусульманин. У таких умовах багато ієреїв СПЦ, налаштовані антикомуністично, відмовилися залишатися в межах СФРЮ. А найбільше шанований ієрарх – святитель Николай (Велимирович), під час війни утримуваний з патріархом Гавриїлом у таборі Дахау, взагалі відмовився в’їжджати в межі СФРЮ. Природно, що в такій ситуації почала скорочуватися кількість монахів. Значно зменшилося братії і в фрушкогорських монастирях. Як наслідок – до початку 90-х років у жодному з фрушкогорських монастирів, за винятком Ґрґетеґа, не нараховувалося більше десяти монахів. Переважно їх було – три-чотири. Але на відміну від початку XX ст. зараз винятково чоловічих монастирів на Фрушській Горі не залишилося. Всі вони або жіночі, або гуртового типу (ще одна особливість сербського православ’я).
На сьогоднішній день збереглося 16 монастирів, деякі з них ще в стані відбудови і реконструкції. Найактивніше іде будівництво в монастирі Ґрґетеґ. Уже відновлений храм Св. Николая і каплиця, присвячена Різдву Пресвятої Богородиці. Відновлена з руїн дзвіниця. Дзвони виготовлені у Воронежі (4 шт.) вагою від 350 до 1200 кг. Найбільший з них присвячений двохтисячоліттю Різдва Христового. Вперше віряни почули його на Великдень 2001 р. Активно проводяться відновлювальні роботи в інших монастирях.

Автор статті висловлює подяку сербському дитячому поетові, журналістові Тодору Б’єлкічю за допомогу у зборі інформації про Фрушкогорські монастирі.