“І мертвим, і живим”, Тарас Шевченко

Цьогоріч усе прогресивне українство відзначило ювілейні роковини смерті Великого Кобзаря творчими вечорами.

В українському Чикаго теж відбулося кілька заходів. Завершальним акордом серед них став виступ капели бандуристів з Канади, яка приїхала на запрошення Українського Конгресового Комітету, відділ Іллінойс.
Мушу сказати, що вечір справив надзвичайне враження. Це й не дивно. Адже бандура і кобза з давніх-давен вважалися не просто українським інструментом, а “серцем і душею народу”. Своїм звучанням вони вміли надихати на подвиги козаків, дарувати надію поневоленим селянам, вселяти віру знедоленому й обманутому люду. Кобзарі доносили до людей розповіді про славне минуле та сьогодення, про видатних героїв та підлих зрадників. Саме вони стали своєрідними літописцями історії народу, який протягом століть перебував у ярмі, який намагалися знищити, у якого хотіли відібрати не тільки свободу, а й пам’ять. Проте це неможливо було зробити, допоки мандрували дорогами сплюндрованої України кобзарські думи. Це знали поневолювачі в усі часи, тому й боялися вони кобзарів…Бо як сказав Шевченко: “Голос той, i тi слова ідуть між люди…”
Древнє мистецтво кобзарської пісні тісно переплетене з творчістю Тараса Григоровича Шевченка. Він змалку любив слухати подорожуючих старців. Їх зворушливі думи глибоко проникли в маленьке серце і посіяли зернятка любові, які згодом проросли поетичними словами Великого Кобзаря. Кожен рядок цієї поетичної Біблії українства всіх часів має животворчу силу, що підіймає в кожному поколінні захисників рідного краю. Кожне слово викарбуване зболеним серцем за знедолену Батьківщину, кожен рядок наскрізь пронизаний любов’ю до свого народу та прагненням до волі. Шевченків дар відроджувати слово був таким могутнім, що сучасники його почули й полюбили одразу і назавжди. “Кобзар” знали напам’ять навіть неписьменні. А лірники читали в містах і селах заборонені вірші поета, незважаючи на репресії та переслідування. Велич шевченкових рядків полягає в тому, що вони не втрачають свою актуальність ніколи. Особливо гостро вони звучать сьогодні на фоні українофобської діяльності сучасних можновладців, які

Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають…
                  (Тарас Шевченко “І мертвим, і живим”)

Ці слова, написані поетом-пророком у далекому 1845, наскрізь відображають життя у сучасній Україні, керівництво якої невпинно кермує назад, в розвалений ще 20 років тому союз.. Спостерігати за цим руйнівним процесом особливо боляче тим, хто боровся за незалежну Україну і був свідком буремних років другої світової війни; хто підтримав перші кроки молодої держави після оголошення незалежності у 1990-му. Звичайно, мова про діаспору, яка зібралася в цьому залі на урочисте вшанування Великого Кобзаря.

У тиші переповненого залу кожне слово Шевченка, що лунало з вуст диктора Богдана Темнюка, знаходило дорогу просто до сердець зворушених слухачів. А звуки бандури, то ніжні й дзвінкі, наче степовий вітер, то грізні й потужні, наче хвилі Дніпра, окроплені козачою кров’ю, відносили усіх десь далеко, у якийсь інший вимір, мабуть на зустріч з самим поетом. Від пісні до пісні зал все більше наповнявся дивовижною енергетикою, бурхливими почуттями, що несли в собі поетичні рядки великого Кобзаря. Мабуть, ще більшої сили їм додала музична обробка відомих композиторів, чиї імена не потребують коментарів: Г. Хоткевич, М. Лисенко, Г. Китастий, К. Стеценко, В. Ємець, В. Мішалов … Тож коли у залі зазвучали акорди заповіту, глядачі слухали його стоячи, а в на очах багатьох бриніли сльози… Важко передати усі почуття, що вирували у душі кожного. Це мабуть і є та чудодійна сила мистецтва, яка здатна розбудити навіть найбільш зачерствілі душі, знайти навіть ту найтоншу струну, яка заплуталась у павутинні сучасного ефірного мотлоху, і дозволити їй відчути справжнє звучання рідного, українського…
У виконанні капели під диригуванням Віктора Мішалова прозвучали знамениті твори “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Зоре моя вечірняя”, “Бандуристе, орле сизий”, “Думи мої”, “Наш oтаман Гамалія”, “Гайдамацька пісня”, “Заповіт” та інші. Коли затих останній звук, зал вибухнув вдячними аплодисментами, які довго не вщухали. Напевно, дивовижні звуки бандури доторкнулись до струн душі кожного і об’єднали всіх присутніх в єдиному пориві. Бандуристи на сцені були в чудових козацьких строях і здавались уособленням нескореного українського духу, який допомагає нам будувати майбутнє незалежної України навіть тут, за океаном.
Від імені чикагців до гостей звернулися голова УККА, відділ Іллінойс, Олесь Стрільчук та Ліда Ткачук. А заступник голови УККА Павло Бандрівський вручив бандуристам корзину квітів. Спонсором цього чудового концерту була каса “Самопоміч”.

Світлини Володимира Тюна